Інститут Україніки

Головне меню

Фотопроект М. Матуса

Семейный альбом 1893 - 1957

Карта проїзду

 

 

Село Люча Косівського району Івано-Франківської області

 Автор: Тарас Ткачук, Національна академія Служби безпеки України

  Високі й лагідні гори, що верхами своїми сягають хмар, могутні ліси, бурхливі ріки, стрімкі потоки, пишні городи і зелені толоки, білі хатки з червоними дахами, наче гриби підосичники, розкидані по горбах, блакитне небо над ними – все це оповите красою, що захоплює тебе, як тільки ступиш на цю благословенну землю. Куди не глянеш все вражає зір, полонить душу, серце наповнює радістю. Таке перше враження про Лючу – мальовниче карпатське село.

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

Розташована Люча у гірській місцевості на північно-східному вигині Карпатської дуги за 21 кілометр від міста Коломиї. Властиво, гори починаються у сусідньому містечку Яблунові і два пасма їх хребтів Карматура та Дубовий огинають село з півдня та півночі. Територія розселення простяглася вздовж ріки Лючки та її правих приток Рушора та Акри, котра при погляді з висоти пташиного польоту нагадує обриси латинської літери "V". Приблизно посередині її знаходиться найгарніша в околиці гора Камінь, що височить над селом.

 

Середня висота поверхні землі над рівнем моря 458 метрів. Найвища гора Палита має 916 метрів, найнижча Рунок - 435. Крім того у межах села розташовані такі вершини: Тарниця (882 м), Маґура (748 м), Дубова (709 м), Котел (674 м), Верх (661 м), Середня (626 м), Дубовий (619 м), Няджин (608 м), Камінь (601 м), Федицел (601 м), Котівка (578 м), Румшір (538 м), Пугачівка (536 м), Піскова (528 м), Кичера (517 м), Жбир (513 м), Клифа (513 м).

 

Із заходу на схід село перетинає ріка Лючка, котра своїм руслом утворює за течією кілька своєрідних півостровів. На найбільшому із них знаходиться церква, а на найстрімкішій береговій скалі в середні віки підносився феодальний замок. Через Лючу проходять дві шосейні дороги Коломия-Делятин та Коломия-Космач. Прокладені вони вздовж ріки Лючки та Рушора. Колись ці дві дороги називали "цісарськими", бо в ту пору мали тверде гравійне покриття, що дозволяло їздити гужовому і автомобільному транспорту.

 

ТЕРИТОРІЯ РОЗСЕЛЕННЯ

 

Територія, що підлягає сільській раді, нараховує 46,01 квадратних кілометрів і населяє її понад 1620 мешканців. По величині площі Люча посідає четверте місце серед сорока шести населених пунктів Косівського району, поступаючись лише селам Космачеві, Яворові та Шешорам.

 

Теперішнє село нараховує 615 господарств. Площа земельного фонду складається із 4601 га. Із них: орної землі - 240 га, лісів - 3335 га, сіножатей і пасовищ - 407 га і ін. Переважна більшість селян займається рільництвом, тваринництвом, різними ремеслами.

 

Садиби складаються із житлового будинку, літньої кухні, стайні, стодоли, криниці, майстерні. Декотрі мають ще гаражі, погреби. Як правило, більшість городів і садків розміщені біля хат.

 

Природні умови гірського рельєфу і вільне розташування садиб сприяли утворенню чисельних житлових груп, що дістали статус присілків, або кутків зі своєю окремою назвою. Сьогодні Люча має їх 23: Рушір. Нижні і Вижні Лази, Бачулець, Верх, Ґлоди, Петрятин, Баньки, Мочіра, Пістинь, Мочіри, Ґрейнарівка, Підплита, Депутат, Царина, Дуброва, Медвежа, Підкичера, Гора Підрункова, Гора Піджбирна, Долішній і Горішній Кут, Центр.

 

 

 

ПАМ'ЯТКИ ІСТОРІЇ, АРХІТЕКТУРИ ТА ПРИРОДИ

 

Пам'ятний знак про знесення панщини. Знаходиться у центрі села, на перехресті, де сходяться вулиці Тараса Шевченка, Незалежності України, Церковна і Рункова.

 

Встановлений у 1848 році на честь знесення (скасування) панщини в Австрії, до складу котрої в той час входили галицькі землі.

 

Має форму трираменного хреста, що стоїть на невисокому цоколі. Витесаний із каменю. Внизу вибитий напис: "1848 рік".

 

Доля цього історичного знаку цікава і повчальна. У п'ятдесятих роках минулого століття московські загарбники хотіли його ліквідувати. Вони повалили хрест на землю і збирались вивезти на знищення, але не встигли. Вночі селяни винесли його і сховали у стодолі, прикидавши зверху сіном. У 1990 році пам'ятний знак був установлений на попередньому місці.

 

Символічна могила Борцям за Волю України. На вулиці Церковній височіє ця монументальна споруда. Збудована у 1943 році, мала форму триступінчастої зрізаної піраміди, з металевим хрестом на вершині. Матеріалом служив тесаний природний камінь. Була це одна з кращих споруд у Галичині.

 

Недовго простояла ця пам'ятка. Восени 1944 року зайшлі московські окупанти силоміць зігнали чоловіків села і під дулами автоматів заставили розібрати споруду. Місце зарівняли, а матеріал - тесаний камінь, використали для побудови пам'ятника окупантам у центрі Яблунова.

 

У 1990 році могила, мов та легендарна птиця фенікс, знову з'явилась на попередньому місці. Завдяки світлинам, що їх зберегли Василь Коломийчук с. Михайла із Лючі та Михайло Степанко с. Василя з Коломиї, могила відновлена у попередньому вигляді.

 

Церква Христового Вознесіння. Розташована на вулиці Церковній. Побудована в 1846 році.

 

Являє собою дерев'яну споруду з хрестоподібним планом. Архітектура фасадів - чистий гуцульський стиль. Пам'ятка архітектури XIX століття.

 

Центром композиції є восьмигранна пірамідальна баня, що спирається на такої ж форми барабан. П'ять пропорційно витриманих ліхтарів із маківками вінчають будівлю.

 

Стіни - із дерев'яних колод-плениць, складених у зруб.

 

Характерні вхідні двері з тесаними одвірками і дверними полотнами, обличкованими вузькими дощечками у "дзвінку". Маленькі вікна у стінах підняті високо аж під карниз. Основне освітлення приміщення від вікон, розташованих на причільних стінах другого ярусу.

 

Первісний дах церкви був з ґонтовою покрівлею. Перший ярус опоясаний широким звисаючим карнизом (стріхою), що опирається на виступи плениць. Вертикальні стіни другого ярусу були облицьовані ґонтовими дощинками, а фронтони вертикальними дошками. На жаль, у другій половині XX століття дах, фронтони і стіни другого ярусу покрили оцинкованою бляхою. Це зіпсувало архітектурну виразність і художню цінність споруди.

 

Інтер'єр храму дуже багатий. Вівтарна частина відділена пишним різьбленим іконостасом. Храм вірних фіксують дві колони, котрі відділяють його від просторого бабинця. Стіни розписані олійними фарбами.

 

Зі східної сторони до вівтарної частини прибудована захристія з окремим ліхтарем на даху.

 

Теперішній бабинець також є прибудований у 1934 році. Прибудова так органічно вписується у загальний об'єм споруди, що важко визначити місця прилягання стін і дахів.

 

Єдиною незручністю у плані приміщення церкви є те, що бічні двері розташовані з північної сторони, за правилами повинні бути з південної сторони, тоді чоловіки стоять по праву сторону храму навпроти ікони Ісуса Христа, а жінки по ліву, навпроти Богоматері. Та й вітри бувають частіше з півночі.

 

Біля церкви знаходиться дзвіниця у вигляді кам'яної стіни з арочними прорізами для дзвонів. Вона спочатку стояла дуже близько від стін церкви, тому у 1997 році перенесена дальше вліво на 10 метрів.

 

Каплиця на честь Незалежності України. Знаходиться перед резиденцією (плебанією) священика на вул. Тараса Шевченка. Збудована у 1998 році на кошти емігранта, вихідця із с. Лючі Теодора (Федора) Токарчука.

 

Шестигранна у плані. Стіни цегляні. Дах шестигранний із трикутними фронтанами, покритий бляхою. Завершують каплицю п'ять маківок.

 

Каплиця Божої Матері. Розташована навпроти входу до церкви.

 

Побудована на честь 2000-ліття християнства по проекту архітектора М. Риб-чанського. Посвячена 14 листопада 2000 року.

 

Представляє собою шестигранну бетонну балюстраду із шістьма колонами, з котрих наче парус, здіймається кругла баня. Вінчає каплицю ліхтар із маківкою.

 

Бані покриті сріблястими бляшаними листками у формі лусок.

 

Біла каплиця. Знаходиться у центрі села на головному перехресті вулиць Незалежності України, Тараса Шевченка, Рункової та Церковної. Зведена у XIX столітті. Пам'ятка історії.

 

Прямокутна в плані. Стіни дерев'яні, потиньковані. Дах чотирисхилий з бляшаним покриттям.

 

Стіни традиційно фарбуються у білий колір, що і дало назву каплиці.

 

Червона каплиця. Була встановлена у XIX столітті на початку старого цвинтаря на вул. Незалежності України. В часи московської окупаціїїї перенесено на цвинтар біля церкви. Це дало змогу уникнути знищення каплиці.

 

Форма плану квадратна. Стіни дощані, дах із бляшаним покриттям, чотирисхилий. Стіни традиційно фарбуються у червоний колір.

 

Чекає встановлення на своєму історичному місці. Пам'ятка історії.

 

Каплиця На Завою. Збудована у 40-х роках на кошти Юрія та Ганни Мельників. Зараз знаходиться на цвинтарі біля церкви, куди була перенесена підчас московської окупації.

 

У плані квадратна з верандочкою на головному фасаді. Стіни із дерев'яних тесаних плениць. Дах із бляшаним покриттям.

 

Має бути повернена до свого першого місця на кутку На Завою.

 

Каплиця на Долішньому Куті. Знаходиться на вул. Незалежності України. Збудована у 2001 році.

 

Стіни цегляні, дах із бляшаним покриттям.

 

Каплиця у Рушорі. Розташована на вул. Олекси Довбуша в центрі присілка Рушір.

 

Каплиця у Нижніх Лазах. Знаходиться на вулиці Лазівській. Квадратна в плані, стіни дерев'яні.

 

Священича резиденція. Знаходиться на вул. Тараса Шевченка поблизу школи. Побудована в 1861 році як парохіяльне житло для священиків. Є підтвердження, що в цьому будинку перебував письменник Остап Терлецький.

 

У свій час тут проживали відомі священики: Корнелій Бахталовський, Василь Луцький, Богдан Левицький, Кіндрат Вергун, Володимир Бибик.

 

В плані будівля представляє собою чотирикутник з ґанком при центральному вході. Складається із чотирьох кімнат і кухні. Стіни дерев'яні, покрівля даху із червоної черепиці.

 

Архітектура фасадів у стилі прикарпатського класицизму. Пам'ятка архітектури XIX століття.

 

Потребує реставрації і збереження. Є пропозиція розміщення у будинку краєзнавчого музею.

 

Школа. Двоповерхова будівля, розташована на вул. Тараса Шевченка. Закінчено її будівництво у 1940 році. Тут працювали відомі педагоги Михайлина Бійовська, Параска Арсенич-Слюсарчук, Василь Фенюк, Микола Кецелюк, Степан Арсенич та інші.

 

План будинку має форму прямокутника з бічною прибудовою помешкання директора. Просторі класні кімнати із широким коридором-рекреацією займають обидва поверхи.

 

Стіни дерев'яні і цегляні, покрівля даху - червона черепиця. Фасади у стилі прикарпатського класицизму. Пам'ятка архітектури першої половини XX століття місцевого значення.

 

У 1986 році до існуючого дерев'яного корпусу школи добудовано цегляний. Прибудова виконана невдало. Нова частина архітектурно не пов'язана зі старою. Різної величини вікна фасадів спотворюють архітектурний вираз будівлі.

 

Народний дім "Просвіта". Розташований у центрі села. Збудований у 1936 році. У плані будівля має Т-видну форму. Просторий зал глядача зі сценою і обслуговуючі

 

Туристська база "Смерічка". Збудована у 1970 році біля водоспаду Гук у Рушорі. Дерев'яний квадратний двоповерховий корпус із многокутним рестораном у плані є гарною архітектурною спорудою, що прикрасила довкілля. Стіни із дерев'яних тесаних колод, дахи покриті бляхою.

 

Пам'ятник битви УПА з москалями. Знаходиться на півострові, утвореному річкою Рушір, між мостами, на лючанському боці. Сам бій відбувся нижче по течії ріки перед першим мостом у напрямі руху з Яблунова до Космача на території села Лючі.

 

Бій відбувся 15 січня 1945 року. У цьому бою, що дістав назву битви за бандерівську столицю Космач, всі московські окупанти у кількості 400 енкаведистів разом з генералом Дерґачовим були знищені вояками УПА.Цей же генерал у 1944 році керував депортацією кримських татар.

 

Пам'ятник представляє горизонтальну бетонну площину, в котру втоплено гранітну плиту з написом і вертикальним дерев'яним хрестом. Огородження -металеві стовпчики із звисаючими ланцюгами.

 

До пам'ятника ведуть дерев'яні сходи. " ' ^

 

Пам'ятник воякам УПА Михайлові Лисишину та Петрові Полюку. Розташований у верхів'ї річки Медвежі в урочищі Ліщини. Відкритий у травні 2000 року на місці героїчної загибелі 1950 року в бою з москалями вояків УПА Михайла Лисишина (псевдо "Штаєр") та Петра Полюка (псевдо "Муха"). Автор - архітектор М. Рибчанський.

 

Знаходиться на пагорбі. Представляє собою піраміду із природного каменю, завершену дубовим хрестом із табличкою з нержавіючої сталі з написом. Піраміда огороджена стовпчиками із звисаючими ланцюгами. На пагорб прокладена серпантинна доріжка.

 

Могила Івана Слюсарчука. Знаходиться перед головним входом до церкви. Похоронений тут'перший лючанський дяк-вчитель Іван Слюсарчук, що вчив дітей у середині XIX століття. Крім того на його землі побудована сьогоднішня церква.

 

Пам'ятник у вигляді зрізаного кам'яного конуса, завершеного металевим зображенням ангела. Є пам'яткою історії.

 

Могила потребує впорядкування і догляду.

 

Могила Миколи Слюсарчука. Знаходиться на цвинтарі неподалік символічної могили Борцям за волю України.

 

Похоронений тут Микола Слюсарчук - лючанський літописець, самобутній письменник, художник і режисер сільського театру середини XX століття.

 

Пам'ятником є трираменний бетонний хрест на п'єдесталі з портретом і написом.

 

Могила Василя Фенюка. Знаходиться поблизу бічного входу до церкви. Збудована на початку XX століття як усипальниця панів Левандовських. В ній спочиває і Василь Фенюк - колишній вояк УГА, інженер-педагог, великий патріот України.

 

Прямокутна в плані бетонна гробниця завершена аттиком з хрестом, Дві кам'яні плити з епітафіями закривають прорізи. Гробниця обнесена кованою металевою огорожею. Потребує реставрації і догляду.

 

Пам'ятний хрест на місці першої церкви. Встановлений у 1999 році в урочищі Гликий Берег на місці, де стояла перша Лючанська церква, зведена тут у 1675 році.

 

Пам'ятний знак представляє собою металевий хрест з іконою і надписом: „Цей пам'ятний хрест поставлено до 324-ої річниці (1675-1999) побудови на цьому місці першої церкви в честь святої Варвари. Серпень, 1999 рік." Хрест огороджений металевим плотиком.

 

Пам'ятний хрест у присілку Нижні Лази. Установлений на пагорбі біля головної дороги присілка. На хресті є напис: "Сен крестг сооружил раб Божий Іоанть Тарасюк и жена его Анна р. Б. 1895".

 

Гора Камінь. Знаходиться біля присілка Мочіра. Виникла в доісторичні часи внаслідок вулканічної діяльності в надрах землі. Підтвердженням цього може служити наявність великої кількості кам'яних уламків і великих брил на вершині гори. Звідси і походить назва Камінь. Гора є пам'яткою природи та історії.

 

Гора має форму зрізаного конуса, покритого буковим лісом. Північна і західна сторони - це крутий схил, південна - крутий схил з обривистою скалою, східна переходить у протяжний відріг. Висота над рівнем моря 601 метр.

 

На вершині стоїть вертикальна кам'яна брила висотою біля 15 метрів, що , обрисами нагадує сидячого лева з протягнутою вперед лапою. Верх брили має невеличку площадку, на котрій вибитий герб України - тризуб. Появився герб десь у 20-30-ті роки XX століття. Автор, мабуть, хтось із патріотів села.

 

Поруч знаходиться величезна, трохи похилена на північ кам'яна брила. Під нею була печера Довбуша, котра внаслідок землетрусу в Румунії в 1975 році завалилася.

 

В Лючі про гору Камінь існує немало переказів і легенд. Розказують, що на цій горі в печері відпочивав зі своїми леґінями Олекса Довбуш, коли повертався із месницьких походів на польську шляхту. Крім того, на камені є заглибини, що нагадують відбитки людських стіп, котрі леґенда називає слідами Довбуша.

 

У свій час на цій горі бували письменники Остап Терлецький, Яків Стецюк та інші гості села.

 

На Камені полюбл'яють збиратися мешканці села, відпочиваючи у свята і в урочисті дні. Тоді звідси над селом лунають народні і патріотичні пісні.

 

Водоспад Гук. Розташований на річці Рушір в однойменному присілку села Лючі. Назву одержав від шуму падаючої води. Пам'ятка природи.

 

Утворився на горизонтальних нагромадженнях кам'яних брил пісковиків і роговиків. Водоспад затиснутий в ущелині шириною 20 м, його висота -4 м. Уверх по течії тягнуться пороги довжиною до 10 м.

 

 

 

Вода чиста, прозора, прохолодна. У ній водиться форель (пструг), марена та інші цінні породи риб.

 

На березі водоспаду розташована туристська база "Смерічка".

 

 

 

Водоспад Гут. Знаходиться на потоці Закамінний нижче впадіння у нього притоки Пекури в присілку Підкичера. Є пам'яткою природи.

 

Вертикальні брили скали перегородили русло потоку у вузькій ущелині між горами Кичерою та Пісковою. Ширина водоспаду 2 м, висота 3 м.

 

У чисту воду водоспаду заходить риба із ріки Лючки.

 

Водоспад потребує впорядкування і благоустрою прилеглої території.

 

Водоспад під горою Пугачівкою. Утворився недавно в результаті спрямлення русла річки Рушір при будівництві оздоровчого комплексу "Оріана". Найбільший і найгарніший водоспад в околиці села. Висота падіння води більше 6-ти, ширина - 5 метрів.

 

Гора Пугачівка. Знаходиться на кутку Ґрейнарівка, поруч з присілком Ґлоди. Названа так, мабуть, від того, що тут гніздяться сови-пугачі і часто чути їх голосні крики. Пам'ятка природи.

 

Бурхливі води річки Рушора розмили північно-західний бік гори, внаслідок чого утворився високий і протяжний обрив. Висота скали біля ЗО м, довжина 400 м.

 

Недалеко від цієї скали будується реабілітаційний центр "Оріана".

 

Скала Глибока Яма. Знаходиться в онойменному урочищі з північного боку гори Першої Піскової. Назва від однойменного урочища.

 

Представляє собою вертикальний обрив, висотою біля 15 м і довжиною 70 м. Оточена скала буковим лісом.

 

Озеро Вікнища. Назву одержало від урочища, в котрому знаходиться.

 

Озеро оточене суцільними буковими лісами. Має карстове походження. Глибина до 2 м. Береги круті, порослі деревами.

 

Поповнення водою відбувається через рів, прокопаний від потоку Закамінного, що протікає поруч. Тут біля озера на правому березі цього потоку є джерело соляної ропи (сорвиці). Колись тут була криниця із сорвицею і люди користувались нею. Потребує очищення водойми та благоустрою берегів.

 

Дендрарій під горою Няджин. Розташований біля лісництва в Горішньому Куті Лючі. Тут проростають рідкісні породи дерев і кущів.

 

Декотрі з них завезені з інших регіонів. Серед них туя та інші.

 

Ареал Василюків та Гусаріків городи. Обидва знаходяться на присілку Мочіра в різних місцях правого берега потоку Камінного.

 

Василюків город має площу біля 1 га, Гусаріків меншу - 100 кв.м Тут суцільним масивом проростають рідкісні реліктові рослини, занесені до Червоної книги: білоцвіт весняний (кликоцея) Ьеисо]ит уегпит, пізньоцвіт осінній (вороняча кукурудза) СоісЬісит аиттпаіе, крокус або шафран (брандушка) Сгосш пеиїїеііапш, дзвоники карпатські Сатрапиіа саграиса, первоцвіт (Божі пальчики) Ргітша уиі^агіз, пролісок дволистий (сині квітки) Зсіїїа Ьіґоііа, гаївка (синьоцвітий підліщик) Нераііса поЬіііз.

 

Більшість цих рослин зацвітає навесні, лише дзвоники карпатські - влітку і пізньоцвіт - восени.

 

Рано навесні, як тільки зійдуть сніги, ці квіти утворюють суцільні синьо-білі килими. Потребують догляду, охорони і занесення до Червоної книги села.

 

 

ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ СЕЛА

 

"Боротьба і змагання, безперестанна напруга тіла і духа, наділили гуцульське плем 'я безцінними скарбами — дали йому ясність думки і міць душі, чисте, не злобне щире серце та наповнили його любов 'ю до гір і їх краси, влили в жили гарячу кров, насталили волю, зробили неподатним, упертим і затятим, вирізьбили сильні характери. Дали йому соколиний зір і орлиний лет".

 

"Так - гуцули знали завжди, хто ворог волі і свободи українського народу, та з ким треба боротись аж до перемоги! Не здаватись і не коритись йому, а ненавидіти його всією душею та помстою платити йому за всі наруги і знущання!".

 

Михайло Ломацький

 

 

 

З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ

 

Давню і багату історію має Люча. Перша письмова згадка про село датована 1412 роком, коли відбувалось розмежування сусіднього села Березова. У рукописному латиномовному документі "ОЬІаіа уізіопіз ех рагіе Вегегоу кііз" говориться, з котрими селами Березів має спільні межі. Серед цих сіл називається і Люча. На сьогодні це найдавніша відома згадка. (Центральний державний історичний архів у м. Львові, шифрф. 5, оп. 1,спр. 126, стор. 11, 12). З цього приводу можна зробити припущення: оскільки село на цей час вже мало власну назву, значить воно існувало задовго до цієї згадки.

 

Сама назва походить, мабуть, від назви ріки Лючки. Існує також друга думка, що населений пункт має ймення перших поселенців-втікачів із рівнин волинського племені лючів, що прийшли з-під Лючеська (так колись називався теперішній Луцьк). Підтвердженням цієї версії може бути той факт, що більшість корінних мешканців села мають прізвища, що закінчуються на -ук і -юк (Кіцелюк, Ткачук, Ковальчук, Василюк, Коломийчук, Атаманюк), які, до речі, поширені серед жителів Волині.

 

Археологічні знахідки, виявлені в сусідніх містечках Косові та Печеніжині (кам'яні сокири, ніж, ядро), свідчать, що на території Гуцульщини проживали люди ще в добу неоліту (УІ-ІУ тис. до н. є.). А в селі Стопчатові вдалось відкрити стародавні кургани, що названі Карпатськими. З розкопок встановлено, що в II-VI століттях н. є. біля ріки Лючки вже розташовувались людські поселення. Тут виявлені кістки тварин, знаряддя праці. А в селах Лючі, Текучі та Нижньому Березові знайдені кам'яні шліфовані сокири. Такі знахідки свідчать, що в ті далекі часи існував ритуал покладення спалених небіжчиків до могили разом зі зброєю, посудом, їжею, монетами тощо. Так, знайдені римські монети підтверджують, що впливи Римської імперії доходили до наших країв.

 

Оскільки село Люча розташоване вздовж ріки Лючки 5 км від Стопчатова, то очевидно, що тут також в ті часи існувало поселення. Хто були їх мешканці, наші

 

пращури? Різні джерела і вчені кожен по-своєму відповідають на це питання. Точно відповісти є дуже складно і майже неможливо.

 

Археолог М. Ю. Смішко стверджує, що первісне поселення території Карпатських курганів складалось із даків, які асимілювались із східними слов'янами - білими хорватами, що займались скотарством і землеробством. Після утворення Київської Русі білі хорвати увійшли до її складу. Пізніше, в часи Галицько-Волинського князівства, це плем'я влилося в давньоукраїнську народність. Грецькі історичні джерела кажуть, що в II столітті нової ери тут жили анти і що сюди прийшли авари із своїми союзниками слов'янськими племенами білих хорватів. Білі хорвати осіли на постійно після відходу аварів дальше на захід.

 

Антрополог Федір Вовк, провівши в 1905 році антропологічні досліди над Прутом і його притоками, визначає спільність населення цих країв з рештою українців у зрості, формі носа і голови, у барві волосся. А дослідник Денікер відносить їх до високорослих людей адріатичної групи слов'ян. Поляк Й. Копер-ницький в 1888 році писав:"Мова гуцулів зближена зовсім до мови покутян - тут не можна й на хвилину забути, що знаходишся між руським (українським) народом". В 1869 році подав відомості про жителів Карпат Вінцент Поль у книжці "Образи з життя і натури".

 

Про походження гуцулів і час освоєння ними Карпат є лише здогади і припущення. В одному з літописів говориться, що в сиву давнину тиверці і уличі, що заселяли причорноморські степи, під натиском кочовиків зі сходу залишили Причорномор'я: одні подались на Балкани, другі в Семигород, а треті ріками на Покуття. В "Повісті временних літ" сказано, що тиверці і уличі сиділи вздовж Дністра до самого моря. Професор університету в Чернівцях Раймонд Кайндль стверджує, що гуцули - це невід'ємна частина того самого племені, яке посіло землі над Дністром і Прутом, землі Покуття і Підгір'я.

 

Тут варто сказати, що в народних співанках-коломийках дуже часто згадується море і Дунай. У двотомній збірці Я. Головацького "Народні пісні Галицької і Угорської Руси" Дунай згадується 179 разів. Можна зробити припущення, що перші поселенці Карпатських гір прибули з-над Дунаю. Деякі антропологи твердять, що гуцули належать до тієї самої раси, що й південні слов'яни - до динарської.

 

Але ствердити певно звідки і коли зайшли мешканці в Карпати, річ дуже важка.

 

Що Покуття і Підгір'я були заселені з давних-давен, говорять ще й археологічні розкопки в Кам'янці і Слобідці біля Коломиї Там знайдено залізний меч, вістря спису, ніж і шпори.

 

Тепер маємо факт, що мешканці Покуття і Карпат все-ж-таки є однією з кращих гілок українського народу Це фізично і морально здорове плем'я, наділене природою великими здібностями в житті, побуті, звичаях і обрядах А його свободолюбивість, відважність, людська гідність, завзятість, стійкість і гордість дивували і захоплювали чужинців, які бували в наших краях

 

 

 

У ЧАСИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

 

Набагато більше відомостей маємо з часів існування Галицько-Волинського князівства, до якого належали і землі Гуцульщини Так, у Галицько-Волинському літописі під 1240 роком подана розповідь про коломийську сіль, що розвозилась по всій Русі Відомо, що солеварні в ті часи були переважно розташовані по берегах і в басейні ріки Лючки Одна із таких солеварень знаходилась у Лючі Очевидно, що солеварню треба було комусь обслуговувати, мати робітників-солеварів А їм треба було жити поблизу, от вони і поселялись, будували хати, прокладали дороги В часи правління короля Данила Галицького Галицько-Волинське князівство досягло найбільшого розквіту

 

За загальноприйнятими правилами першу письмову згадку і рік її запису прийнято вважати датою заснування населеного пункту. Але село існувало набагато раніше, про що свідчать і археологічні розкопки і згадки в Галицько-Волинському літописі про добування тут солі.

 

Село росло разом із збільшенням попиту на сіль і деревину із навколишніх лісів. Спочатку було заселено лівий берег Лючки, де були влаштовані городи, на котрих будувалися хати. На менш родючих ґрунтах і лісових полянах випасали худобу і заготовляли сіно на зиму. Поступово із зростанням кількості господарств поселенці перейшли на правий берег Лючки, а згодом і в долини річок Рушора і Акри. Так появились присілки Баньки, Мочіра, Ґлоди, Петрятин, Рушір. Найпізніше були заселені високогірні поля, які дістали назви присілків: Лази, Бачулець, Верх.

 

Основу господарської діяльності селян тих часів становило солеваріння та лісозаготівля. В селі діяли три криниці, ябо як їх називали "вікна", із соляною ропою "сорвицею". Одна з них знаходилась на правому березі ріки Лючки в присілку Баньки, друга в присілку Рушорі і третя в урочищі Вікнища. Робітники, що варили сіль, називалися "зваричами". Торгувати сіллю в селі було заборонено, тому селяни-зваричі везли її возами до Коломиї. Звідси купці перевозили сіль на Поділля, в Польщу, Угорщину, Чехію, Волощину (Румунію).

 

Наявність значних лісових масивів зумовило те, що селяни рубали смерекові дерева, різали на колоди, які везли до Коломиї і продавали на тартак.

 

Крім вищезгаданих занять селяни ще займались скотарством і землеробством. На родючих ґрунтах вирощували овочі і фрукти. Стада корів і овець паслися на прилеглих до села пасовиськах-толоках: Ґрошеті і Пояні, Рунку і Жбирі.

 

Та недовго жили спокійно лючанські поселенці у своїй українській державі -Галицько-Волинському князівстві, яке з 1250 по 1340 роки було під володінням династії Романовичів. Коли вимер рід Романовичів, то державою від 1340 року по 1349 рік правив воєвода Дмитро Детько, як намісник литовського князя Любарта.

 

 

 

ПІД ПЕРШОЮ ПОЛЬСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ

 

У 1349 році польський король Казимир, скориставшись ослабленням і невизна-ченністю Галицько-Волинського князівства, нападає на Львів і завойовує Галичину, а разом з нею і Гуцульщину. З того часу почалась польська колонізація краю. З 1379 року Галичина переходить під угорське (мадярське) правління, яке виконував Владислав Опольський із шлезької лінії П'ястів, потім деякий час управляли чисто угорські урядники, а від 1385 по 1387 роки знову запанував Влодислав Опольський. Від 1385 року по 4772 рік Галичина з Гуцульщиною за тодішнім адміністративним поділом Речі Посполитої входила до Галицької землі Руського воєводства. Село Люча належало до Коломийського повіту.

 

Польські королі щедро роздавали українські землі коронній шляхті, яка мала заслуги перед польською державою. І шляхта радо посунула з бідних піщаних полів на родючі галицькі землі.

 

Так в наших краях появились польські магнати, що прибрали до своїх рук поля, ліси, пасовиська і полонини, а селян-українців обернули в кріпаків. За законом 1573 року селяни мали статус повністю безправних кріпаків. Вони мусили працювати на пана, обслуговувати його маєток і родину. Навіть одруження відбувалося тільки за дозволом пана.

 

Щоб забезпечити владу і дотримання порядку в державі, польські урядовці розпочали облік і реєстр наявних володінь і поселень. Так появились на світ архівні книги "Акіа §го<І2кіе і хіетзке". Люча, як існуюче тоді село, також було зареєстроване. А першою найдавнішою письмовою згадкою про наше село можна вважати вищеприведений запис у Львівському архіві з 1412 року.

 

Польські зайди-магнати з королівськими привілеями поступово захопили всі села і лише деякі з них належали вихідцям з української боярської знаті. Так в XV столітті селами Лючею, Пістинем, Уторопами і Стопчатовом володів боярин Васько Тептукович. Містечко Яблунів належало українцеві Влодкові і називалося Влодків. Після того, як його купив поляк Матвій Яблоновський, воно дістало теперішню назву - Яблунів. Разом з Яблуновом Люча переходить до володінь Яблоновського.

 

Польська шляхта, користуючись наданими привілеями, а також родинними зв'язками, крім землі захоплює солеварні, ліси і поля у Лючі. На цьому ґрунті через розмежування угідь виникають непорозуміння із сусіднім селом Березовом. Ось як повідомляє про це Львівський історик П. Сіреджук на основі архівних записів: "...1576 року в Галицькому ґродському суді вдруге розглядався акт про розмежування між селами Березів, Космач і Люча. Втретє, у 1623 році, у тому ж суді знову розглядали вже два акти від 1412 та 1576 років про суперечку між берегівською шляхтою і магнатом Іоаном Яблоновським, котрий був орендним власником сіл Лючі, Космача, Стопчатова, Акришори і містечка Яблунова.

 

Космач, Люча, Стопчатів, Уторопи і Яблунів були королівськими (державними) селами та містечками і здавались в оренду магнатам".

 

Про це збереглись люстрації у Львові у бібліотеці ім. В. Стефаника та у Вільнюсі у відділі рукописів Литовської Академії Наук.

 

Перший перепис власників господарств села Лючі знаходиться у люстрації 1596 року у Вільнюсі; про це є також записи у Львівському архіві (П. Сіреджук "Старожитності Косівщини", стор. 48; Бильно, АИВАК, 1888 г., т. XIV).

 

Крім корінного населення села, що осіло тут раніше, сюди прибувають втікачі із рівнинних земель Галичини, де феодальний гнів був ще нестерпніший. Як свідчать архівні записи, у селах Яблунівського староства замешкали втікачі навіть із Дулібів і Лисятич зі Стрийщини. Це були переважно молоді, здорові чоловіки, котрі одружувались з місцевими дівчатами і залишались тут назавжди.

 

З плином часу польські магнати все більше експлуатують селян, чим викликають збурення серед них. Розуміючи це, феодали починають будувати для захисту замки. Так, у Лючі на скалі, що здіймається над рікою, був зведений дерев'яний замок. Він був першим на території Косівщини. З історичних джерел знаємо, що у 1648 році замок здобули повсталі селяни, на допомогу котрим прийшли жителі села П'ядики з-під Коломиї. Ке­рував захопленням укріплення полковник Коритко. Його загони належали до повстанців Семена Височана, що діяли в Отинії, Заболотові, Делятині. А зруйнували повністю цю дерев'яну твердиню татари під-час нападу на Лючу у 1676 році. Досі цей горб над річкою Лючкою називають Замчищем. Утім, є версія про існування ще одного замку в урочищі Каштани. На цьому місці до 1947 року стояв панський палац Яблоновських. Останнім його власником були пани Левандовські і родина інженера-педагога Василя Фенюка. Про ці замки історики В. Лозинський та А. Прохаска у своїх працях, покли-каючись на архіви, подають лише згадки: "Замок у Галицькій землі", "Замок у Лючі збудували Яблоновські...". Натомість в інших документах є широкі відомості. В актах Галицького громадського суду від 14 лютого 1651 року є скарга міщанина Юрія Ґадомського на селян з Лючі за напад на замок. У ній він перераховує збитки, завдані нападниками у кількості: жита — дві повні мажі (вози), овець - вісімдесят, сукна сурдучного - дев'ятдесят ліктів, корів - десять, коней - два зі сідлами, сира -бербениць (діжок) дві, масла - фаски дві, черевиків жовтих - дві пари, кожухів — два, хутряних убрань - два, заліза - на дванадцять злотих, різних пістолетів - три, поясів - два, шапки - три, шабель - дві, злотих - шість і інші.

 

Інший документ - Люстраци з 1661-1665 років - подає: "Є в цьому селі (Лючі - авт.) замок у звичайному окопі, який внаслідок триразового спалення неприятелем у минулому, в цьому році знов почав відбудовуватися, але не закінчений, який своїм коштом я(сно)в(ельможний) п(а)н коронний стражник (Станіслав Яблоновський) будує..."

 

За дослідженнями українського історика П. Сіреджука перша згадка про замок датується 1623 роком. Обидва замки в останній люстрації з 1765 року згадуються вже як руїни (М. Бандрівський, Л. Мацкевий, О. Мацюк, П. Сіреджук "Старожитності Косівщини", стор. 85, 86).

 

Яким був замок з архітектурної точки зору? Через брак історичної документації на це питання відповісти однозначно не можливо, тому скористаємось аналогом тогочасних подібних, укріплень.

 

Замок розташовувався на пагорбі, що прилягає до берега ріки Лючки. По обрису це підвищення має форму чотири - і трикутника, південно-західна сторона котра закінчується стрімким скельним обривом і омивається річкою.

 

Порівнюючи аналогічні давньоруські дерев'яні укріплення, можна припустити, що стіни замку були збудовані із грубих дерев’яних колод. Висота стін сягала десь коло 5-6 метрів. На рогах споруди височіли квадратні сторожові вежі. Надбрамна вежа була найвищою. У горішній частині стіни і вежі мали отвори-бійниці, з котрих можна було спостерігати і вести стрільбу по нападаючих. Стіни і вежі завершувалися стрімкими дерев’яними ґонтовими дахами.

 

В’їзд і вхід до замку здійснювалися по підйомному мосту над ровом і через дубову ковану браму. Під час облоги

міст з допомогою ланцюгів піднімався, а брама міцно запиралася.

 

Сьогодні територія, де стояв замок, поросла травою. Сліди колишньої споруди можна впізнати по ледь замітних залишках земляних валів і ровів, що оточували п. Та ще насипне каміння під шаром дернової землі над обривом, котре щедро вимивають дощі та повені на ріці.

 

В першій половині XVIII століття на Гуцульщині, Буковині, Бойківщині і Закарпатті спалахнув антифеодальний опришківський рух. Його керівником був Олекса Довбуш. Народився він у містечку Печеніжині у 1700 році, а загинув трагічно 24.УШ.1745 року в селі Космачі. Захоплене в польських магнатів та єврейських орендарів і лихварів майно і скарби Довбуш роздавав біднякам, за що заслужив довір'я і любов народу.

 

Сам Довбуш із своїми леґінями, а їх було коло 50 осіб, не один раз бували у Лючі. Підтвердження цього знаходимо у назві скали і печери на горі Камінь. Тут він зупинявся на відпочинок і ночівлю. На жаль, ця печера завалилася від землетрусу 1975 року в Румунії. До цього часу зберігся камінь Довбуша з вибитим у тридцятих роках XX століття гербом України - тризубом (висота каменя біля 15 метрів). На кам'яному плато цієї гори є заглибини, що подібні до слідів людських стіп. За народними легендами Довбуш був таким сильним, що коли він ступав, то від його ніг на камені залишались сліди. За другою леґендою - Довбуш, стоячи на горі Камінь, перекидав топірець своєму побратиму, що стояв на горі Рунок у протилежному боці села. Забігаючи вперед, слід зауважити, що московські окупанти так і не змогли знищити вищезгаданий герб. Вершину скали долають тільки сміливці!

 

В останні роки польського панування наші села згідно інвентаря, складеного З січня 1722 року, мали такий господарський стан: у селах Печеніжині, Молодятині, Лючі, Рунґурах і Слободі налічувалось 229 селянських господарств. З них 159 мали

 

волів (тяглі) і 69 виконували панщину "пішо". Селяни цих сіл мали повинність 104 дні - панщини і різні чинші. (Львівська наукова бібліотека Академії Наук України, відділ рукописів, од. зб. 70-ІІ).

 

Польська Річ Посполита, виснажена численними війнами із сусідніми державами і народними повстаннями на українських землях, не витримала натиску і в 1772 році розпалася. Австрія, Німеччина і Росія скористались з цього і розділили між собою Польщу на три частини.

 У даній статті використані матеріали Історико-краєзнавчого нарису ЛЮЧА, за редакцією  М. Рибчанського, А. Лисишина.

 

 Автор: Тарас Ткачук, Національна академія Служби безпеки України

 

http://history.iv-fr.net/article.php?id=1002

Історія села Люча Косівського району Ч. 2

Історія села Люча Косівського району

Село Люча Косівського району Івано-Франківської області

 

Автор: Тарас Ткачук, Національна академія Служби безпеки України

 

ЗА АВСТРІЙСЬКОГО ПАНУВАННЯ

 

Після 423-літнього польського панування на західноукраїнську землю прийшла нова - австрійська окупація.

 

Австрійські колонізатори на відміну від своїх польських попередників були більш демократичними і цивілізованими. Вони хоч і насаджували свої порядки, але все ж рахувалися з національними особливостями краю. У Галичині вони застали економічний занепад. Промисловість міст була нерозвинена, природні ресурси використовувались мало.

 

У „селах існувала жорстока панщина. Селяни гірських сіл жили переважно із вирощування худоби, подекуди займались солеварінням і гончарством.

 

Австрійські урядники проявляли велику працьовитість і були дуже діяльними. пробивають довгі тунелі і зводяться високі мости над ріками і проваллями. У 1866 році прокладена залізниця зі Львова через Коломию до Чернівців.

 

На Гуцульщині у селах Рунґури і Космач відкрито нафтові родовища, а в Мишині і Ковалівці - поклади кам'яного вугілля. У зв'язку з цим у 1885 році споруджено залізницю з Коломиї через Печеніжин до Слободи. З побудовою залізниць пожвавилось підприємництво у навколишніх селах. У Лючі починають виникати різні види ремесел і торгівлі. Працюють сільські столярі, ковалі, бляхарі, ткачі, рубачі (лісоруби), стельмахи. Зайшлі євреї відкривають шинки. На ріках будуються водяні млини. Зростає'експлуатація лісових багатств. Рубають ліс і сплавляють дерево по ріках до міст для обробки на лісопилках (тартаках). Високо в горах, у верхів'ях Черемошу будуються величезні запруди (кляузи) для збору води, котру спускають у ріку як тільки закінчать формувати плоти.

 

Розвиток лісової промисловості сприяв появі у селі відхожих робітників-рубачів. Здорові молоді мужчини із Лючі йшли пішки далеко в гори рубати ліс, несучи із собою сокири, пили і харчі. Збирались переважно батько із синами, а коли їх не мали, то брали навіть дочок.

 

Цілий тиждень різали дерева у лісі і ночували у самоспоруджених колибах. На неділю і свята приходили до рідних домівок. Тяжка це була праця. Особливо взимку,

 

коли стоять морози і віють снігові хуртовини. Розказують старші люди, що коли спиш у колибі при ватрі, що горить, то у ногах тепло, а волосся на голові примерзає до дощаної стіни.

 

Треба сказати, що при Австрії українці мали деяку свободу. Уряд дозволив відкривати українські школи, організовувати національні товариства і спілки. Серед селян уже виникає думка про потребу відродження мови, народних традицій, звичаїв, культури.

 

У 1848 році в Австрійській імперії скасовано панщину. На пам'ять про цю подію у центрі Лючі встановлено пам'ятний знак.

 

Відносна свобода і поширення освіти сприяли росту національної свідомості серед народу. Тому в 1868 році у Львові заходами народовців з А. Вахнянином було засноване громадське товариство "Просвіта". В 1877 воно виникло в Коломиї. А згодом і в Лючі. Так у 1909 році головою сільської читальні "Просвіта" був священик М. Симчич. Читальня нараховувала 113 членів. її бібліотечний фонд складав 107 томів. (Звіт т-ва "Просвіта" з діяльності за час від 1.01.1908 до 31.12.1909 р. Львів, 1910, с. 79). Завдяки цьому товариству у селі стало більше письменних людей, організовуються народні хори, ставляться вистави.

 

Національне піднесення стало ще більшим після заснування коломийським адвокатом др. Кирилом Трильовським у 1900 році в селі Завалля біля Снятина руханково-пожарного товариства "Січ". А вже з 1902 року проводяться січові свята у Коломиї. Аналогічні товариства були у селах Жаб'ю, Головах, Космачі, Шешорах, у містечку Яблунові. У Лючі "Січ" закладена в 1907 році. Це була громадська організація, що під виглядом протипожежних вправ навчала молодь військовій справі. Така наука дуже пригодилась пізніше при утворенні військової формації Українських Січових Стрільців (УСС).

 

Українські Січові Стрільці сформовані у 1914 році. Керували легіоном коман-данти М. Галущинський, Г. Коссак, М. Тарнавський. Проявили героїзм у боях з російськими окупаційними військами на горі Маківці, під Болеховом, Галичем, Семиківцями.

 

В УСС добровільно вступили і воювали лючанські хлопці Онуфрій Стефанко, Микола Федорак, Степан Николин, Андрій Токарчук с. Миколи.

 

У 1914 році в Коломию, а згодом і в Лючу вторглися російські війська. Підчас перебування цих окупантів у нашому краї зруйнований пам'ятник Тарасові Шевченкові в Коломиї, заборонені українські газети, часописи, книги, пограбовані бібліотеки і книгарні. Припинено діяльність товариства "Просвіта", скасовано навчання українською мовою у школі, зазнала утисків Греко-Католицька Церква. У Лючі московські царські війська окопались на присілку Мочіра в урочищі, що відтоді дістало назву Москалівка. Невдовзі вони були вигнані з наших теренів.

 

У ніч на 1 листопада 1918 року у Львові проголошено Західно-Українську Народну Республіку. На ранок влада в Коломиї і навколишніх селах була перебрана до рук українців. Багато наших краян пішли в Українську Галицьку Армію. Серед них були наші односельчани Василь Фенюк, Василь Стефанко, Юрій Мельник, Степан Стринадюк, Степан Книшук, Іван Никорович.

 

22 січня 1919 року, у Києві, на Софіївському майдані урочисто проголошено Акт З луки. У Єдину Соборну Україну об'єдналися дві держави - Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. На жаль, Акт Злуки реалізувати не вдалось, ЗУНР окупували війська Польщі, а УНР - війська Росії.

 

Польські війська розпочали наступ на ЗУНР. У травні 1919 року 100-тисячна польська армія прорвала український фронт, а 16 липня УГА змушена була перейти за ріку Збруч на територію Української Народної Республіки.

 

У газетах часів австрійського панування знаходимо статті із згадкою про Лючу. Декотрі з них:

 

У Яблунові створено повітовий судовий округ, до котрого увійшли села Люча, Березови, Космач, Стопчатів, Уторопи.

 

"Сагеіа Коіотурка", 1899.29.ХІ, § 1.

 

47 ґаздів із сіл Брустури, Вижній Березів, Нижній Березів, Люча, Текуча, Шешори, Прокурава, Ключів, Спас, Залуччя, Пилипи, Трач і Коршів закупили у власника села Трач Яна Кадара 300 морґів землі, заплативши йому 130 ринських за морґ.

 

"Русская правда", 1900.24.1.

 

...У час виборів голосували проти русофілів: якийсь жид з Нижнього Березова; четверо міщан з Яблунова : Іван Мельник, камеральний побережник Василь Беркещук, Іван Дяків, начальник громади Нижнього Березова; двоє виборців з Акрешори; троє з Текучі. За русофілів віддали свої голоси: по двоє виборців з Бані-Березівської і Лючі; по чотири - зі Спаса і Стопчатова; семеро - з Вижнього Березова.

 

"Галичина", 15.IX. 1907 рік.

 

.. .24 червня 1891 року околицю Яблунова навістив град. Від нього потерпіли громади сіл: Люча, Текуча, Акришора і Ключів. В Лючі знищено все збіжжя. Там же упала брила леду величиною з бррана і хоч по бурі була тепла погода, пролежала три дні, заки стаяла.

 

"Діло", 1891, ЗО.УІ, стор. 2.

 

.. .В селі Лючі 13 липня селянин Лесь Кіцелюк, 61- річний чоловік, повісився і залишив дружину і троє дітей в крайній нужді. Причиною самогубства була розпука, викликана градобиттям, котре недавно знищило посіви та грозить злиднями і голодом.

 

'Діло", 1891, 18.УІІ, стор. 3.

 

Але не все було так погано, були, очевидно, і кращі часи при Австрії. Бо чому ж тоді у деяких сільських хатах на стіні між образами висів портрет імператора Франца-Йосифа, котрого ще й називали татунцьом. Пригадується, як одного разу в дитинстві автор цих рядків разом з однолітком Михайлом Стефанком зайшли до хати стареньких ґаздів Стринадюків на Мочірі і побачили на стіні між образами вусатого цісаря. На їх запитання, чому він там висить, Стринадючка відповіла, що це, діти, наш татунцьо, за нього було добре жити і він заслужив такої честі.

 

 

 

ПІД ДРУГОЮ ПОЛЬСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ

 

У 1919 році Польща, скориставшись розпадом Австрійської імперії, захопила Галичину і ще на 20 років відновила її окупацію. Наш край заповнили польські зайди, їм належав весь економічний потенціал, вся адміністрація, суди. Українська мова витіснена зі шкіл, усюди запроваджене польськомовне управління. Хто розмовляв по-українськи, з того насміхалися, а то й переслідували. Поляки не визнавали

 

українського населення, не приймали до роботи, всякими способами ополячували. Дуже швидко вони забули, що самі перебували під чужоземним пануванням цілих 145 років, особливо під московським, як найбільше диким і жорстоким. Скориставшись їхніми методами, перенесли це на український народ Галичини.

 

У 1930 році за наказом уряду Й. Пілсудського на українські села наскакували польські військові загони, оточували їх і проводили пацифікацію (репресії, які дуже нагадують теперішні російські "зачістки" у Чеченії). При цьому людей поголівно били, арештовували і запроторювали до в'язниць. У відповідь українські націоналісти палили польські маєтки.

 

Доведені до жебрацького існуванни, люди шукали виходу з біди. Українські патріоти Василь Білоус і Дмитро Данилишин у відплату напали на пошту в Городку під Львовом, щоб здобути гроші для потреб УВО. За це поляки їх засудили на кару

 

смерті і повісили у Львові 23 грудня 1932 року.

 

На противагу діям польських властей у Лючі утворювались патріотичні організації «Сокіл», «Луг», «Українське юнацтво», «Пласт», котрі крім національної освіти готували молодь до боротьби з окупантами.

 

Лючанська громада під ерівнцитвом її провідників, священників: Корнелія Бахталовського, Василя Луцького, Богдана Левицького, Кіндрата Вергуна виконували величезну виховну і організаторську роботу в селі.

 

 

 

ЗА ПЕРШИХ СОВЄТСЬКО-МОСКОВСЬКИХ ОКУПАНТІВ

 

19 вересня польський постерунок (гарнізон), котрий не встиг утекти, повернувся назад до Яблунова, де вже большевики арештували, роззброїли їх і вислали до Росії.

 

Під час утечі польських військ Іван Арсенич с. Василя роззброїв польського жовніра, за що поляки спалили його хату зі стайнею. Сам господар сховався. Людям не дозволили гасити пожежу. Військо розсипалося по селі, а люди побігли у ліс зі страху. Війська стріляли по них і хотіли запалити все село. На щастя, вбитих і ранених не було. Поляки схопили трьох невинних чоловіків Петра Стефанка (Ватаманюкового), Петра Лисишиного с. Миколи і Миколу Книшука с. Степана. їх вкинули до авто і повезли. Петро Стефанко по дорозі молився Богу і його відпустили у Пістині, склавши протокол про затримання. Пізніше і тих двох звільнили.

 

20 вересня 1939 року в Яблунові жиди виві сили на будинках суду і Народного дому червоні прапори і видали наказ, щоб кожен міліціонер мав червону стрічку на рукаві. Того ж дня московська Червона армія окупувала Коломию і Яблунів.

 

А вже 24 вересня до Лючі приїхав адвокат Новодворський із Коломиї і дав наказ скликати збори селян, щоб вибрати сільський комітет. Було вибрано 13 чоловік. Головою комітету став Микола Слюсарчук с. Івана, а його заступником - Іван Токарчук с. Михайла. Невдовзі 10 жовтня 1939 року вибрали ще депутата від округу Івана Арсенича с. Василя на так звані Народні збори, що скликались у Львові московськими окупантами для офіційного оправдання насильницького приєднання до Совєт-ського Союзу в складі Совєтської України. Клопотання Народних зборів про возз'єднання З УССР треба вважати не народним волевиявленням, а як факт, що СССР, у змові з німецькими нацистами, загарбав територію українських земель. Обдурене українське населення у вересні 1939 року раділо приходу Червоної армії, але дуже швидко наступило розчарування.

 

З січня 1940 року за указом нової совєтської влади кожний громадянин, що мав господарство, повинен платити податок за землю, худобу, сад, а також, здати державі натурою 20 кг м'яса, від корови - 90 літрів молока, від вівці - 33 декаграми вовни. Запроваджено закон про обов'язкове страхування: за хату -11,5 руб., за корову -6,11 руб., за коня - 9,80 руб., за свиню - 3 руб., за вівцю (козу) - 2 руб. Сільськогосподарський податок: за прибуток з кожної тисячі - 60 руб., за орне поле з 1 га - 300 руб., за сад - 2500 руб., за сіножать - 250 руб., за корову - 600 руб., за коня - 500 руб., за вулик - 50 руб. Настали тяжкі часи для господаря.

 

24 квітня 1940 року власті забрали і вивезли до Сибіру побережників (лісників) і лісничих (начальників лісових дільниць). 20 травня вивезли кілька родин із Стопчатова і Березова, майно і худобу передали в села, де були вже колгоспи.

 

1 червня 1941 року вийшов наказ про запровадження державної позики. Совєтські урядовці з міліцією їздили по селах, ходили по хатах, залякували людей, що вивезуть у Сибір, як не здадуть позику. Було, що кликали до сільради, закривали на замок і тримали по два дні і більше, доки людина не погодилась дати гроші.

 

Так виглядав большевицький рай, котрий москалі принесли на західноукраїнські землі.

 

 

 

У ВИРІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

 

У неділю ранком 22 червня 1941 року розпочалась німецько-совєтська війна. У той же день німецькі війська бомбили міста і військові бази. А 23 червня до Лючі з району принесли повістки, щоб іти до совєтської армії, одночасно забрали багато коней і возів у селян, за які нічого не заплатили. 28 червня большевики вивезли своїх жінок з Яблунова, у неділю і понеділок ще урядували. Всі урядники і комсомольці були озброєні і коли їхали по селу до Нижнього Березова, то співали, тримаючи карабіни. Вночі на ЗО червня 1941 року усі совєтські чиновники і військові ганебно утекли з Яблунова.

 

А в цей час 30 червня 1941 року у Львові проголошено Акт відновлення Української Держави. Уряд очолили Ярослав Стецько і Степан Бандера. Німці не визнали такого рішення, уряд розігнали, а Бандеру запроторили до в'язниці.

 

Першого липня налетіли три німецькі літаки і скинули вісім бомб на Яблунів. Поранило двох селян на дорозі і двох убило. Один поранений був з Лючі. Ще один німецький літак летів низько понад дорогою і стріляв з кулемета, в результаті одного чоловіка з Лючі поранило в голову.

 

У середу 2 липня 1941 року через Лючу пройшов загін озброєних чоловіків із сусідніх сіл на Коломию, щоб не допустити знищення міста відступаючими московськими військами.

 

Цікава подія відбулася у Лючі суботнього дня 5 липня 1941 року. Біля Народного  Першого липня налетіли три німецькі літаки і скинули вісім бомб на Яблунів. Поранило двох селян на дорозі і двох убило. Один поранений був з Лючі. Ще один німецький літак летів низько понад дорогою і стріляв з кулемета, в результаті одного чоловіка з Лючі поранило в голову.

 

У середу 2 липня 1941 року через Лючу пройшов загін озброєних чоловіків із сусідніх сіл на Коломию, щоб не допустити знищення міста відступаючими московськими військами.

 

Цікава подія відбулася у Лючі суботнього дня 5 липня 1941 року. Біля Народного дому була організована зустріч вступаючим у село мадярським військам. Для цього споруджено дерев'яну урочисту браму (арку) з іконою Ісуса Христа. По середині вивішено німецький прапор, зліва український і справа мадярський. Брама прикрашена ялицевими гірляндами і квітами.Церковний хід з фанами і хрестом ішов назустріч мадярським воїнам, що наближалися із заходу. Діти вітали їх квітами, ачоловіки і жінки співали урочисті пісні. Тимчасовий уряд села

запросив жовнірів до Народного дому, де були накриті столи. Горілку і печиво дала кооператива "Будуч-ність", а закуски позносили селяни. Забігаючи наперед скажемо, що потім мадяри жорстоко відплатили людям за їх гостинність. Потім люди і військо пішли до церкви і разом відспівали Молебень у подяку Богові за визволення від большевиків. До речі, Лючанська кооператива "Будучність" у 1936 році нараховувала 114 членів. (ІФОДА, ф. 8, оп. 2, спр. 7, стор. 18). По закінченні урочистостей мадяри по радіо оголосили, що село Люча зустріла їх щиро з хлібом і сіллю.

 

Для підтримки законності і порядку у селі організували тим­часовий комітет у складі: Андрій Мельник, Андрій Ковалишин, Іван Никорович, Василь Ткачук, Іван Семен, Юрій Ткачук. До тимчасової поліції увійшли: Микола Николин с. Василя, Василь Кіцелюк с. Дмитра, Василь Пазюк с. Івана, Григорій Стефанко с. Петра, Дмитро Никорович с. Петра, Ілько Дмитрюк с. Івана. Головою комітету і поліції обрали священика Богдана Левиць-кого, комендантом поліції - Григорія Стефанка, солтисом -Михайла Синежука, мужем довір'я - Андрія Ковалишина.

 

Тимчасова поліція діяла рішуче. Тут же пригадали податковому аґенту Ількові Рибчанському с. Петра, що він дуже погано відносився до людей, коли при москалях збирав податки у Лючі. Поліція його била, потім уложила на землю і хотіла розстріляти, але втрутилися люди і не дозволили зробити цього. Ще одне велике святкування з приводу визволення українського народу з московських кайдан відбулося 15 липня 1941 року в Середньому Березові на площі Царинка, де з цієї нагоди спорудили пам'ятник полеглим за Волю України. Було дуже багато людей з навколишніх сіл: Лючі, Текучі, Акрешори, Космача, Лючок, Яблунова і всіх Березовів. З Космача прибула кінна бандерія (марш-похід) у складі 50 чоловік, одягнутих у гуцульський стрій. На святі були присутні німецькі і мадярські війська. Службу Божу відспівав хор із Лючі. Німецький офіцер виголосив довгу промову, в котрій потішив, що аж тепер прийшов час для українського народу вільно жити і працювати на своїй землі, а не так, як було при Польщі і Совєтськім Союзі. Тоді ніхто не міг собі уявити, що чекало народ в обіцяному німецькому раю. Усе почалося з того, що в Коломиї німці створили спеціальну службу Арбайтсант, що вербувала робітників на роботу до Німеччини. Багато обманутих людей з навколишніх сіл виїхали і відчули сповна, що таке рабська праця на німецьких заводах і фабриках.

 

 У жовтні 1941 року до Лючі прийшов наказ крайсгаутмана з Коломиї про здачу контингенту. Вимагалась обов'язкова поставка по державній ціні: пшениця за центнер - 20 злотих, жито -16 злотих, картопля - 8 злотих, молоко 1 літр-0,15 злотого, яйце -0,015 злотого. Від однієї корови потрібно здати - 360 літрів молока на рік, від курки - 60 яєць. Це був великий тягар. На ринку один центнер збіжжя оцінювався у 2500 злотих, яйце - 2 зл., молоко - 3 зл. Головка часнику — 1 зл., три цибулини - 1 зл. Робітникові за роботу в лісі платили 5-8 злотих на день. За здану корову платили в середньому 70-80 злотих, за ці гроші можна було купити 2 метри тонкої матерії. Крім того, треба було здавати сіно, солому, вовну, кінську шерсть, м'ясо. Для селянина це були непомірні ставки, особливо для жителя такого гірського села, як Люча.

 

А ще додалося те, що 1941 рік видався не врожайним. Весна і літо були дощові, кожен день грози і зливи. Повінь на Лючці наробила великої шкоди — забрала багато городів, вода несла хати і стайні з потопленою худобою. Так наступив голодний 1942 рік. Люди варили і їли кропиву, лободу, листя з молодих буряків.

 

Німецька держава організувала так звану допомогу голодуючим. На одну особу видавалося 2 кілограми борошна на місяць, але не на руки, а влаштували кухню у Народному домі. Дві кухарки варили ріденький суп (чир) і видавали по черпаку на одну особу в день.

 

Бракувало мила, нафти (гасу), сірників, цукру, одягу, взуття. Взуття почали виробляти з дерев'яною підошвою, мило варили з м'ясних відходів, нафту гнали із ропи, вогонь добували крем'яними кресалами. Купити або виміняти хліб було дуже тяжко, німці перевіряли людей на дорогах і відбирали усе, що було в торбі. В той час багатші селяни не продавали і не позичали збіжжя, а вимінювали його на хатнє майно у місцевих жидів, котрі вже відчували, що їх чекає від німців.

 

А ще в Лючі був випадок, коли хотіли покарати тих людей, що співпрацювали із совєтами і давали заяви до колгоспу. З цього приводу Тимчасовий комітет з його головою Андрієм Мельником та мужем довір'я Андрієм Ковалишиним 12 липня 1941 року на своєму засіданні ухвалив, що ці люди повинні безкоштовно місяць відпрацювати на важких дорожніх роботах. Уряд у Коломиї не погодився з цим і скасував ухвалу.

 

У середу 8 квітня 1942 року у Яблунові, Лючі і навколишніх селах німці влаштували облаву на жидів. їх зібрали у божниці (юдейський храм) і звідти пішком погнали до Коломийського ґетто. За одну годину було вбито на тротуарах, на городах і в хатах 150 осіб, а 700 відправили до Коломиї. Декотрі змогли сховатись у лісі. Великий страх мали місцеві люди, бо жиди, рятуючись, втікали до них. За їх схов господаря розстрілювали. 9 квітня німці розібрали божницю в Яблунові, а на другий день прийшов наказ, щоб решта жидів, що залишились у селах і містах до 24 травня 1942 року заявились до Коломийського ґетто. Звідти щодня забирали по 100-200 чоловік і розстрілювали у Шепарівському лісі, змусивши самим собі копати яму в землі. Останніх жидів забрали з Яблунова 7 вересня 1942 року, а 5 листопада того ж року німці спалили Коломийське Гетто разом з людьми.

 

Ті люди, що поїхали на заробітки за Дністер на Тернопільщину, терпіли від того, що німці їх били нагайками по станціях, по селах, де вони появлялись. Кому вдалось заробити 5-10 кілограмів зерна, то треба було зуміти заховати, щоб не відібрала поліція.

 

28 червня 1942 року прийшов наказ платити поголовщину за чоловіка чи жінку від 16 років - 24 злоті. У селі склали список корів і другої рогатої худоби тих господарів, що не мали півтори морґа поля і не носили молоко до молочарні. У липні було запроваджено шарварок (дорожні роботи), за котрим кожна людина від 16 до 60 років зобов'язана відпрацювати 6 днів, інакше загрожували забрати до виправних таборів.

 

У серпні 1942 року була велика облава. Поліція ловила людей і відсилала на роботу до Німеччини. Приходили вночі і, як злодіїв, забирали. А на 16 серпня вийшов наказ щоб молоді чоловіки від 18 до 40 років добровільно зголошувались до німецького війська.

 

Цього ж місяця німецька влада позамикала приватні млини у Лючі. Якщо маєш зерно, то неси його до державного млина, а там беруть до помолу тільки один центнер, з котрого знімають 20 кг оплати. Хто мав менше збіжжя, то мусив молоти зерно на саморобних жорнах, котрі німці забирали, як тільки їм удалось їх виявити. У той же час діяла обов'язкова поставка державі: від багатших зерна — 150 кг, від бідніших - 15 кг, картоплі - 25 кг, конопляного насіння - 2 кг. Крім того було оголошено, що той, хто не має півтора морга землі, мусить здати на контингент корову.

 

У цей час померли у в'язниці два лючанські чоловіки Юра Мельник і Богдан з Лазів. Вони були засуджені на два роки, але не витримали і 6 місяців німецького знущання.

 

У священика Богдана Левицького забрали німці корову за те, що він не видає людей до Німеччини. Це було 31 жовтня 1942 року.

 

Велика облава відбулася 2 листопада 1942 року. Поліція ловила людей для роботи в Німеччині. По селу бігали поліціянти,хапали молодих людей і як собак гнали, роздягнутих і голодних. Це нагадувало татарські набіги, коли людей забирали в полон. Серед інших забрали сестру Миколи Слюсарчука Юстину.

 

7 листопада 1942 року припинили навчання у школі і відправи у церкві через епідемію тифу, що лютувала у селах Мишин, Ключів, Спас, Вербіж. Карантин уведено терміном на місяць.

 

Ще одна облава була у сусідньому містечку Яблунові. Наловили 22 чоловіки, посадили в авто і повезли до Коломиї для відправки до Німеччини. Машина їхала на великій швидкості, щоб люди не могли вискочити по дорозі. З Лючі тоді зловили Ілька Синежука, що прийшов до молочарні.

 

14 лютого 1943 року прийшло розпорядження, що влада більше не буде виділяти борошна для бідних людей. Таким чином, організована громадська кухня при Народному домі, закрилась. Хай живуть як хотять, або хай їдуть до Німеччини на роботу. Одночасно запроваджено новий контингент, котрим збільшено всі поставки вдвічі, а молока замість 360 - 500 літрів.

 

У цей час селом пішла чутка поміж людей, що німці відступають від Сталінґрада поза Харків. Навіть у кінофільмах було видно, що німці мають чорні пов'язки на рукавах в знак жалоби.

 

До Коломиї почали прибувати італійці, котрі покинули фронт і повертали на свою батьківщину. Жалілися, що їх з мадярами і румунами випихали вперед, а самі німці ішли позаду фронту, командували і розправлялися із цивільним населенням. Як пише Микола Слюсарчук, що зустрівся з італійцями, то це цілком спокійні люди із сумним поглядом. Не такі зухвалі і жорстокі, як німці і мадяри. У ніч з 24 на 25 лютого знову була облава по селах, ловили людей до Німеччини. Не одна людина ночувала у зимовому лісі, щоб не попастися у руки окупантам.

 

23 лютого 1943 року в Коломиї німцями скликано конференцію вчителів. Перед працівниками шкіл поставлено завдання: після уроків в школі братися за фізичну працю на полі, щоб ні одного клаптика землі не пустувало. Хто з учителів буде противитесь цьому, то піде копати окопи і не буде більше навчати дітей.

 

У цей час оголошено, що 1 березня 1943 року буде проведений перепис населення Галичини.

 

9 квітня 1943 року був наказ німецьких властей про мобілізацію на роботу до Німеччини чоловіків 1914-1919 років народження. Цих людей-оформили і мали доставити на 16 квітня до Арбайтсанту в Коломиї для від'їзду до Німеччини. По дорозі до Коломиї їх перестріли якісь озброєні люди і повернули назад додому. А навіть завертали фірманів, що возили молоко до молочарні. Було, що молоко виливали на дорогу, щоб не попало німецьким окупантам. Це вже діяли, очевидно, бійці новоствореної у 1942 році на Волині Української Повстанської Армії (УПА). Ще такий випадок стався у Лючі 22 квітня 1943 року, в четвер перед Великоднем. По дорозі до Яблунова через наше село провадив поліцай заарештовану у Березові родину з наміром посадити до в'язниці. Раптом зчинилась стрілянина, наскочили чотири озброєні чоловіки, звільнили родину і відправили назад додому, а поліцая забрали у ліс за Рунок. Там з ним поговорили і під вечір відпустили. Хто була та родина? Німецька поліція арештувала її за те, що їх син прийшов з Німеччини у відпустку, після закінчення котрої не захотів вертати назад на роботу. 20 квітня поліція зловила його і посадила до Яблунівської тюрми. Вранці, коли його пустили помитися, він утік. За ним гнались два поліцаї і стріляли з карабінів. Переляканий хлопець забіг до Лючанської церкви під час проповіді, котру проводив місіонер на закінчення місії. Всі подумали, що якийсь божевільний забіг до церкви і хотіли вигнати геть. Але він почав з плачем благати, щоб його сховали, бо за ним женуться поліцаї аби відправити до Німеччини. Місіонер наказав хлопцеві сісти під проповідницею (казальницею) і не рухатися. Там він просидів до вечора і тоді повернувся додому. На другий день арештували його батьків.

 

Того ж самого дня у Середньому Березові невідомі роззброїли поліцію. З-за цього

 

з Коломиї приїхали Гестапівці, опитали свідків, котрі бачили, як озброєні люди стріляли в поліцію, склали протокол і від'їхали.

 

2 травня 1943 року на села Коломийського округу прийшов наказ, щоб молоді чоловіки віком 18-35 років охочі до військової служби добровільно записувались до дивізії "Галичина", а віком від 18-43 років — до невійськової служби. Два рази 7 і 10 травня збиралася комісія у Яб-лунові, але ніхто так і не зголосився. Правда, один лючанин, що проживав у той час у Львові, Микола Малженський, записався добровільно і, попав у полон до совегів у битвх під Бродами.

 

Побачивши, що у дивізію добровільно не записуються, німецькі власті запровадили призов хлопців від 18 до 23 років, одних у робітничий батальйон, так званий "Ваисііепзі", інших - до Німеччини. Але вони не пішли. Тоді німці забирають їх батьків на примусову роботу до німецьких дідичів.

 

Цього року сталося багато подій по селах. У травні вбили солтиса у Брустурах за те, що був недобрим до людей, у Жаб'ю вбито коменданта поліції, у Середнім Березові - чоловіка, у Космачі - директора фабрики, жінку і двоє дітей. У Лючі на присілку Петрятин з невідомих причин повісився чоловік, а в Яблунові грім убив жінку біля хати.

 

Великою подією у Лючі було відкриття і посвячення символічної могили Борцям за волю України 27 липня 1943 року. Був великий здвиг народу. У церемонії взяли участь люди з околишніх сіл. Після відправлення Служби Божої і патріотичної проповіді священика Богдана Левицького виступали керівники уряду та інтелігенція села. Народний хор села виконав стрілецькі пісні, а на закінчення — гімн України, котрий співали разом усі присутні. О шостій годині пополудні у Народному домі відбулась академія, присвячена Маркіянові Шашкевичу.

 

Сама могила представляла собою високу 15-метрову споруду у формі триступінчастої зрізаної піраміди, увінчаної високим залізним шпилем з хрестом у колі. Вся поверхня її була викладена тесаним природним каменем і прикрашена зеленими ялицевими гірляндами. Посередині був прибитий щит із зображенням герба України -Тризуба, а під ним - два схрещені бойові карабіни.

 

Забігаючим наперед, скажемо, що ця могила була дощенту зруйнована московськими окупантами восени 1944, а в 1990 році заново відбудована по збережених старих світлинах.

 

За п'ять днів перед цим 22 липня 1943 року була розібрана громадська канцелярія, що стояла біля церкви. З порога цієї установи по неділях оголошувались урядові розпорядження, останні новини.

 

5 липня, вночі на дорозі біля Маркіяна невідомими був убитий чоловік, а другий — поранений. Вони везли на фірі (возі) яйця з  Акрешори до Коломиї на контингент. Через три дні поранений помер. У цей же день до Лючі приїхало багато німецького війська. На пасовиську Ґрошет німці укопались і цілий день звідти вели стрільбу із гармат по лісах у селі Лючки, де, як вони думали, перебувають українські партизани. Потім поїхали наЖаб'є. У серпні продовжували відбуватись тривожні події.

 

У вересні і жовтні окупанти влаштовували облави по селах. Забрали багато людей з Бані-Березова, з Нижнього Березова. У Яблунові арештували батька і сина Бобиків за політику. У Стопчатові зловили одного чоловіка і

 

посадили до Яблунівської в'язниці, але вночі невідомі силою відкрили камеру і випустили в'язня на волю. 26 жовтня 1943 року до Лючі і Яблунова приїхали 8 поліцаїв з Коломиї. Вони арештували Юстину Онищук за чоловіка. її чоловік перед тим сидів за крадіж у Яблунівській в'язниці. Разом з ним у камері знаходились ще Юра Мельник та Гриць Федорак. Юстина вночі підійшла під в'язничне вікно і поміж ґрати подала до середини шухове поліно. Чоловіки цим поліном виважили ґрати і повтікали. 26 жовтня з Німеччини прийшло повідомлення, що там на роботах помер Йосип Коломийчук, котрого німці взяли з Лючі.

 

В останні місяці 1943 року німці посилили терор. 5 листопада окупанти застрелили чоловіка у Космачі, котрий ішов з бочкою по сорвицю (соляна ропа). Багато хат понищили по навколишніх селах. У присілку Рушорі забрали Семена Микитюка з дружиною його брата Федора і ще двох людей. Усі речі з хати пограбували. ЗО листопада ґестапівці арештували в Лючі і відвезли невідомо куди 9 чоловік.

 

У Коломиї почалися масові розстріли людей. ЗО листопада розстріляно 18 чоловік, 2 грудня - ЗО, 4 грудня - ще ЗО. 7 грудня з Лючі забрали як підозрілого Григорія Кіцелюка, потримали місяць і на Святий Вечір 6 січня 1944 року відпустили на волю.

 

1944 рік розпочався з дуже сумних подій, котрі відбувалися в Лючі. Німці, відчуваючи близький кінець свого панування, все дужче звіріли.

 

14 січня, на свято Василя ґестапо забрало Андрія Коломийчука та Василя Ґеника, а вже на другий день їх розстріляли.

 

20 січня поліція прийшла по священика Богдана Левицького. Німці мали великі претензії до нього за те, що він не хотів видавати лючанських людей до Німеччини, за те, що проводив у селі патріотичну виховну роботу. Його велика заслуга полягає у тому, що молодь села мала високу національну свідомість, що не вагаючись, йшла добровілно в партизани УПАлПобачивши з вікна, що до подвір'я наближаються окупанти, священик устиг вскочити у комин (димохід) печі і там сховатись. Після обшуку, як тільки поліцаї відійшли, він того ж таки дня виїхав з Лючі і втік на Захід. Згодом опинився в Америці, де прожив до старості. Отаких би нам сьогодні свя-щеників-патріотів на одинадцятому році незалежності!

 

Того дня, тобто 20 січня, забрали гестапівці з Лючі Василя Ткачука (з Берега). Немало людей було репресовано німецькою владою на початок 1944 року. Наш односельчанин, письменник Микола Слюсарчук, у своєму літописі Лючі приводить список із 14 осіб. Це: Онищук Юстина, Федорак Григорій і його дружина (її випустили), Кіцелюк Григорій (випустили), Капак Василь із Рушора, Николин Микола з Баньок (відпустили), Мельник Іван с. Василя, Дмитрюк (ім'я не подав), Коломийчук Андрій (розстріляли), Ґеник Василь (розстріляли), Ткачук Василь (з Берега), Ковалюк Параска, Лисишин (ім'я не подав), Семен Василь с. Івана (випустили).

 

Німці роз'їжджають по селах, ловлять людей як собак, вкидають у чорне авто і везуть до Коломиї, де 10 лютого 1944 року знов розстріляли 20 чоловік. Велика облава була 1 березня у Лючі. Молоді люди поховались у лісі, ґестапо хапало старих,їх били і вимагали показати, де є партизани. На щастя, вони нічого не добилися.

 

20 березня у Заріччі біля Делятина окупанти зігнали багато людей і 20 із них розстріляли посеред села за те, що тут були московські партизани Ковпака.

 

23 березня 1944 року зчинився великий рух у Коломиї. Німецький уряд у великому страсі втікає. Ґестапо і військо квапляться, на ходу розбивають крамниці, склади, грабують цінності і, втікаючи, забирають із собою. Тут схопили Миколу Слюсарчука, що був у хаті сестри і мало не вбили його замість іншого, ледве відпросився через тлумача.

 

На день 28 березня 1.944 року большевицько-московські війська захопили Коломию. А в Яблунові 30 березня 1944 року була велика пожежа. Німці запалили містечко. Горіло багато будинків: суд, в'язниця, аптека, крамниці вздовж центральної вулиці. До війни ця вулиця мала міський вигляд, була забудована суцільними крамницями з вітринами. У часи совєтської окупації на вцілілих від пожежі фундаментах побудовані звичайні хати сільського типу. Ще й тепер подекуди із землі виглядають бетонні підмурівки із засипаними пивницями.

 

Село переживало великі страхи. Ходили чутки, що поляки нападають уночі на села і вирізують людей-українців. Для оборони мали подаватися тривожні сигнали: дзвонили у дзвони, або били у металеві рейки. Автор цих рядків пам'ятає, як одна з таких рейок знаходилась на присілку Мочіра і була підвішена до сусідської яблуні. І ось уночі, 11 квітня 1944 року, у Долішньому Куті Лючі зчинився страшенний крик, що хтось напав на хату і ріже людей. Удари церковного дзвону і залізної рейки підняли всіх на ноги. Люди хапали дітей, вибігали з хат і бігли до лісу, або ховалися у потоках. У цей же.час горів підпалений кимось дерев'яний польський костел, що стояв у сусідньому селі Нижньому Березові. Вогонь був такий великий, що полум'я, здавалось, сягало хмар, і Люча була освітлена, наче наступив день. Тільки на ранок люди повернулися до своїх домівок. Як потім виявилось, тривога була даремною.

 

13 квітня 1944 року, у полудень убито солтиса Михайла Синежука. На другий день через Лючу у горішньому напрямку перейшли совєтські партизани. По дорозі забирали у людей коней і вози.

 

І ось 20 квітня 1944 року у село із Березовів зайшло мадярське військо. Це був Великодний четвер. У п'ятницю вони, окопавшись у Яблунові і Лючі, почали бій з москалями. Москалі відступили. Мадяри збудували військовий табір в урочищах

 

Мочіри і Підплита. Тут під деревами вони швидко звели тимчасові дерев'яні казарми, склади зброї і стайні для коней. Від центра села через Гликий Берег, Підтокарінки і Мочіри до дороги на Космач проклали нову дорогу для проїзду бойових машин.

 

25 квітня 1944 року під Мишином наступ мадярів був зупинений і вони відступили назад до Яблунова. У цей же день, 25 квітня, у вівторок, було похоронено біля Богослужбової каплиці чотирьох мадярських військових, котрі були вбиті совєтами у Яблунові. У боях за Яблунів мадяри протримались до 25 липня 1944 року. 1 травня 1944 року зчинилась велика стрілянина в урочищі Медвежа. Мадяри вели стрільбу із важких гармат, у результаті спалили чотири хати, вбили двох людей, а шістьох поранили. Було вбито Юру Помф'юка та Миколу Стефанка. Від ран померли Онуфрій Никорович, його сестра і хлопець Петро Рибчанський.

 

Цього ж дня мадярські війська оточили Лючу і вчинили велике полювання на людей. Причиною було те, що хтось із села ніби-то стріляв по них. Тих, що не могли утекти до лісу, хапали по хатах і провадили до Народного дому. Там жінок з дітьми відпустили, а чоловіків поставили під стіну, наставили кулемети, але їх офіцер дав розпорядження не стріляти, а вести на головну команду до Середнього Березова. По дорозі конвоїри били людей і кричали: рагіігап, рагіігап! А було їх 120 чоловіків. Побитих і закривавлених полонених замкнули у стодолі і під вартою тримали цілу ніч. Наступного дня готували розстріл. Ранком вишикували арештованих. Одні стояли, других поставили на коліна. Винесли кулемети і чекали команди. Але в останню хвилину з'явився на коні генерал, вияснив обставини арешту стількох цивільних людей і дав наказ полковникові звільнити усіх. Тих, що мали родину у Березовах, відпустили зразу, а решту 55 чоловік попровадили до села Лючки. Там у стодолі одного господаря переночували і ранком по одному розійшлися хто куди міг.

 

Фронт наблизився до Лючі і 14 травня 1944 року мадяри наказали мешканців евакуювати у Березови. У селі залишались лише десятники, дуже старі і хворі люди. Тих, що мали малих дітей, посадили на фіри і завезли аж до села Бані-Березова. Там жінкам дозволили розходитись по хатах куди хто хоче, а чоловіків загнали у стодолу Василя Григорчука, де вони ночували, а вдень копали окопи для мадярського війська.

 

Після двотижневого перебування в евакуації було дозволено повернутися із Березовів назад до Лючі. За відсутності мешканців мадярські окупанти понищили у селі багато хат. У Народному домі вони познімали вікна і двері, зірвали дощану підлогу, розібрали дерев'яний балкон у глядацькому залі. Добутий таким способом матеріал використали для будівництва окопів, бункерів і бліндажів. Треба надіятись, що прийде час і балкон у Народному домі буде відновлений.

 

Ситуація на фронті склалася так, що бої знову наблизились до Лючі і 7 червня 1944 року прийшов наказ мадярського командування удруге евакуювати лючан у Космач і Березови. Автор цих рядків і інші мешканці разом із родинами опинилися у Рушорі в хаті господаря Курила, що мешкав на самій горі Погар.

 

25 липня 1944 року мадяри почали втікати з Яблунова і Лючі. 26 липня бій відбувався так, що совєти вже стріляли з Лючі, а мадяри з Нижнього Березова.

 

Зайшлі совєтські війська провели у Лючі третю евакуацію. На цей раз до села Мишин.

 

27 липня мадяри відступили до сіл Космач, Акрешора, Баня-Березів, тримались там ще до кінця серпня 1944 року, потім утекли на Закарпаття.

 

 

Друга світова війна продовжувалася у Європі до травня 1945 року. У Лючі вона скінчилася 27 липня 1944 року. Майже 5 років, з вересня 1939 по липень 1944 року, Люча перебувала у вирі цієї війни. Чоботи польських, німецьких, мадярських і московських окупантів топтали нашу землю. На закінчення опису війни варто познайомити наступне покоління наших людей, що думали німці про нас і яку долю готували вони українцям після перемоги у війні. Для цього приведемо цитати із таємних документів німецького райху тих років, що перекладені з німецької мови у книзі Володимира Косика "Україна в Другій світовій війні у документах", Том 2, Львів, 1998.

 

"Метою нашої (німецької) праці має бути те, щоб українці працювали на Німеччину, а не щоб ощасливити цей народ". Стор. 250.

 

"Щодо поведінки німців у Райхкомісаріаті (в Україні) керівною є настанова, що ми маємо до діла з народом, який з усіх боків є неповноцінним. Через це не може бути мови про стосунки з українцями. Статеві відносини забороняються. За порушення цього закону передбачені суворі покарання". Стор. 251.

 

"Освіта українців повинна утримуватися на низькому рівні. Відповідно до цього має проводитися шкільна політика. Трирічні школи дають уже занадто високу освіту". Там же.

 

"У подальшому повинно бути зроблено все, щоб знищити силу народжень в цьому просторі (в Україні). Фюрер передбачив для цього особливі заходи. Інакше, біологічний потенціал цього народу (українського) через декілька поколінь притиснув би до муру німецький народ". Там же.

 

"Само собою розуміється, що ми не будемо постачати туди (в Україну) повноцінні товари, а звичайний мотлох, який є достатнім для цього населення. Відповідно ціни на ці товари будуть високими, тому, що окуповані східні території повинні оплатити витрати і жертви цієї війни". Там же.

 

"Якщо цей народ (український) працює 10 годин в день, то з них 8 годин повинен працювати на нас (німців). Жодні сентиментальні погляди не допускаються. Цей народ (український) мусить бути керований залізною владою, щоб він зараз допоміг нам перемогти у війні. Ми не звільняли його (від москалів), щоб ощасливити Україну, а щоб забезпечити необхідний життєвий простір для Німеччини та її основу для харчування". Там же.

 

"Повною невдачею виявилась спроба використати українців як комісарів-управителів і керівників підприємств. Спеціалізація при радянському режимі була проведена так далекосяжно, що окремі особи із загальним знанням підприємств і управління господарством майже повністю відсутні". Стор. 30.

 

"Настрій українського населення міста Києва за звітний період значно погіршився. Виявлене в перші дні після вторгнення до міста німецьких військ захоплення змінюється з кожним днем все сильнішими проявами байдужості. Причина цього криється у надзвичайно поганому економічному становищі міста. Народ розчарований, бо із зайняттям Києва німецькими військами очікувалося негайне покращення економічних заходів... З іншого боку, українець не бажає розуміти існуючі технічні труднощі. Його вимоги зумовлені майже дитячими уявленнями і ясно демонструють, що він не спроможний зрозуміти масштаби причин тих труднощів, які виступили". Стор. 66.

 

".. .ставлення німців щодо українців надали поштовху до песимізму. Українці захищали позицію, відповідно до якої німці вибороли (визволили) українців не як ворогів, а як друзів. А зараз у ставленні німців до себе вони розчарувалися. Українці відчувають, що німці поводяться з ними, як з меншовартісними людьми і задають собі питання, чи таке положення є тимчасовим, чи воно перетвориться на тривале". Стор. 67.

 

Про реакцію ураїнців німці повідомляють у своїх донесеннях до Берліна:

 

"...у Києві в один з відділів охоронної поліції підкинули листівку банде-рівского руху. Листівка звертається до всіх українців із закликом боротися не лише з москалями, але і німецькими пролетарями (членами Нацюнал-соціа-лістичної німецької робочої партії ИЗБАР)". Стор. 257.

 

"...цілі орди московських і німецьких солдатів знищують і грабують нашу землю. Українська молоде! Чи можемо віддати долю України в руки жорстоких чужинців? Чи можемо ми прагнути нелюдського панування "визволителів" для чудового ситого життя німецької молоді? Чи бажаємо самі собі створити своє життя в Україні? За велич України сьогодні бореться ОУН під проводом Степана Бандери". Так пише "Прапор молоді" від 1.06.1942. Стор. 256.

 

 

 

У МОСКОВСЬКО-КОМУНІСТИЧНОМУ ЯРМІ

 

26 липня 1944 року другі загарбники - московсько-большевицькі війська зайшли до Лючі. Довго, цілих 47 років і 29 днів, панували ці окупанти у нашому селі. Чорна доба наступила для українського народу.

 

Совєтська влада найперше поставила у кожному селі свої військові Гарнізони енкаведе (Народний комісаріат внутрєнніх дєл - НКВД). Ця орда цілими днями проводить облави по селу. Ломиться до хат, шукає партизанів УПА, грозить селянам в'язницею і вивозом до Сибіру. Якщо знайдуть у хаті печений хліб або м'ясо, то заявляють, що це ти приготовив для бандерівців і забирають собі. Уночі з лісу приходять наші партизани і знову їм потрібні продукти, одяг. Люди опинилися між молотом і ковадлом.

 

У вересні 1944 року большевики оголосили мобілізацію чоловіків від 18 до 40 років для відправки на фронт, на вірну смерть. Виходить так, що одні воюють за Українську Державу, другі — за імперію Сталіна.

 

Москалі бігають по селах розлючені, мов собаки, готові всіх мешканців порозстрілювати. Тоді у Лючі стався такий випадок. 10 жовтня 1944 року совєтський Гарнізон повертався з облави в Нижньому Березові. Одна жінка Параска Кіцелюк ішла з відром по воду. Солдати побачили її і, регочучи, почали стріляти в неї, поранили в руку, жінка сильно закричала. Це ще більше розвеселило москалів і вони випустили чергу із автомата. Жінка одержала сім куль і відразу померла. Залишились сиротами двоє малих дітей (їх батька ще раніше забрали німці). Другий випадок -гарнізонники вбігли до Дмитра Рибчанського, він був сам у хаті і мав позолочений годинник. Солдат кинувся відбирати, але господар пручався і не давав, тоді мародер застрелив його, зняв годинник і спокійно пішов.

 

Жахи огорнули село. Щодня і щоночі облави, обшуки, ревізії, арешти. У хаті страшно, вийти надвір - смертельно небезпечно. Кожна людина, за себе боїться, що прийдуть енкаведисти, арештують і засудять на 25 років без сліду і вістей. Така ж доля спіткала Стефанків Степана, Параску і їх дочку Марію.

 

Перед тим у грудні 1944 року енкаведе арештувало Миколу Слюсарнука нібито за збір хліба для партизанів, хоча він цим не займався. П'ять днів тримали. Били і мучили. Після цього пролежав 16 тижнів. Одного чоловіка Михайла Мельника сина Василя з Лазів так мучили, що здерли з живого шкіру, після чого він ще тиждень прожив і помер. Одночасно спалили йому хату.

 

Влітку 1945 року було забрано 16-річного хлопця Василя Лисишина за те, що він возив фірою совєтського районного начальника. Знайшли його утопленого в озері Вікнища. А в листопаді того ж року, у неділю люди, йдучи ранком до церкви, побачили повішених на деревах біля дороги чотирьох людей: Василя Фенюка, Ганну Стефанко, Полюсю Гаврилко і Юстину Онищук. їм приписують співробітництво з московськими окупантами.

 

У багатьох випадках подібні страти виконували переодягнуті у форму вояків УПА енкаведисти. Робилося це для того, щоб викликати ненависть у місцевого населення до партизан. Але незважаючи ні на що, партизани мали велику підтримку і повагу у селян.

 

1946 року большевики викривають підпільну організацію, котра мали зв'язки з бандерівцями, забезпечувала їх продуктами і передавала новини з життя села. їх арештовано і посаджено до в'язниці.

 

У жовтні 1947 року село переживало страшне лихо. Випав великий сніг, до одного метра товщини. У таку пору вночі енкаведисти влаштували кругову облаву і почали вивозити на Сибір родини, у котрих хтось був у партизанах або засуджений. Озброєні до зубів окупанти вдираються до хати, дають півгодини на збір, вантажать на вози усю родину - і старих, і молодих. У мороз, завірюху везуть до Коломиї, а звідти товарними вагонами у сибірську тайгу. Роблять це без милосердя. Село наповнюється криком, стогоном і плачем дорослих і дітей.

 

Отакі вони, "асвабадітєлі", старші брати. За одну ніч з нашого села вивезли 20 родин. їхні хати, худобу і майно конфіскували. Серед вивезених опинились Михайло Никорович, Василь Ґеник, Марія Кіцелюк, Ганна Дмитрюк, Ганна Кіцелюк, Юстина Токарчук, Онуфрій Стефанко, Розалія Кіцелюк, Явдоха Кіцелюк і інші.

 

У цей час молодих хлопців виловлювали по селі і примушували їхати на роботу в шахти Донбасу.

 

Незважаючи на репресії і терор у Лючі, підпільно діяли партизанські загони УПА. В умовах частих облав і нападів вони успішно боротись з червоними окупантами. Наші герої Михайло Лисишин, Петро Полюк, Михайло Цариняк у бою з москалями віддали своє життя за Україну. Співпрацювали з партизанами наші славні жінки Ірина Бійовська. Юстина Ковальчук, Параска Федорак, Ганна Мельник та інші.

 

У другій половині 40-х років XX століття у Лючі москалі збудували лаґер (табір) для військовополонених німців. Розташували його в урочищі Пояна. Тут з трьох сторін була відкрита рівна місцевість. З четвертої лаґер прилягав до обривистого берега річки Рушір. У чотирикутнику, обнесеному колючим дротом, були збудовані напівпідвальні бараки та адміністративні будиночки. Лаґер охоронявся солдатами і собаками. У ньому проживали полонені німецькі солдати, котрих використовували для вирубки навколишніх лісів. Тут був і автопарк. Вивозили лісоматеріал до Коломиї в основному вантажівками марки "Студебеккер", одержаними від США як військова допомога. Полонені німці важко працювали у лісі під постійним наглядом совєтських вартових. Постійно голодні вони ловили і їли жаб, збирали ягоди. Діти, пастухи худоби приносили і передавали їм хліб, картоплю, яблука. Померлих хоронили поруч за лаґером, в урочищі Ґрейнарівка.

 

Деколи вночі вояки УПА нападали на табірну охорону і відбувались жорстокі бої. Однієї глухої ночі на присілку Мочіра партизани запалили найбільший склад деревини, призначений по наказу Сталіна для вивозу вглиб Совєтського Союзу. Була велика пожежа і до ранку все згоріло дотла. Варварське вирубування лісу в околицях гір Каменя, Піскової, Кичери і інших нанесло великої шкоди екології середовища.

 

У 1946 році ціле літо була спека, не випав ні один дощ. Трава і городина вигоріли. Наступний рік був голодним. Люди збирали кропиь/, лободу, варили у воді і їли. Як мали якусь картоплину, то розтирали на тертці і варили рідкий суп з молоком. У гільзах від гарматних набоїв товкли кукурудзяні качани, додавали трохи борошна і пекли коржі. Декотрі з голоду мали опухлі обличчя і ноги. У школі дітям видавали по горнятку супу з квасолі і крупи. Незважаючи на злиденне життя, людей заставляли давати великі поставки м'яса, молока, вовни. Ціла армія агентів фінвідділу гасала по хатах села, примушуючи платити позику державі. Люди при їх появі втікали у потоки і ліси.

 

З початку 1953 року почали організовувати у селі колгосп. Люди не хотіли вступати, їх викликали до сільради, замикали і не випускали доки не напишуть заяву. Так був примусово зав'язаний колгосп. Проіснувала колгоспна система аж до розпаду Совєтського Союзу.

 

При колгоспному ладі простим селянам жилося погано. За роботу у колгоспі майже нічого не платили. Рятувалися тим, що влаштовувалися на чорну роботу в Яблунові, Коломиї та інших містах. Молодь почала втікати з села: хто на заводи і фабрики, хто на навчання у місто. Останнє мало свої позитивні наслідки, багатьом молодим лючанам вдалося здобути освіту у технікумах, інститутах і стати добрими фахівцями.

 

Орні землі були злучені у великі масиви. Пасовища і неугіддя меліорували, розорювали і перетворювали на ріллю. На Мочірі, Пояні, Гликому Березі викорчували споконвічні кущі вільх, зарості же-репу (ялівцю) і засівали житом. А пасовище в околиці гори Рунок, що мало назву Горинська Толока, на котрій випасали худобу, половина господарів села засадили лісовими деревами. До тепер люди не можуть добитися повернення цієї толоки під пасовище, котрого дуже бракує.

 

У морально-духовній сфері під час московсько-більшовицького правління село зазнало великих втрат. За найменший прояв національної свідомості мешканці жорстоко переслідувалися, патріотичні організації "Просвіта", "Січ", "Луг", "Сокіл", "Сільський господар", "Українське юнацтво", "Пласт" були заборонені, українські книжки і часописи спалювалися на вогнищах. Так велика парохіяльна бібліотека разом з Богослужбовою каплицею знищені цілком. Знесено дві придорожні каплиці і всі придорожні пам'ятні хрести.

 

Споконвічну греко-католицьку віру наших батьків ліквідували і насильно запровадили московську православну. У знак протесту багато селян перестали ходити до офіційної церкви, а молились по хатах. За це совєти їх принизливо прозвали "бом-бейликами". Серед них були і найкращі співачки хору Параска Федорак і Розалія Полюк, котрі перейшли у греко-католицьке підпілля. Юрій та Параска Федораки підтримували зв'язки і виконували доручення УПА.

 

Дуже занепала і культурницька робота у Народному домі, котрий москалі назвали клубом. Ще на початку окупації тут проводилась якась робота. Працював аматорський гурток, що ставив вистави під орудою здібного режисера-самоука Миколи Слюсарчука. Поступово цікаві вистави українських письменників були замінені примітивними совєтськими фільмами, що йшли російською мовою і вихваляли "совєтській образ жизні і велікій рускій народ".

 

У школі прислані зі сходу учителі проводили антиукраїнське виховання. Хоча усі діти і були охоплені навчанням, але рівень одержуваної освіти був низьким. Колишні гімназисти у порівнянні з випускниками совєтських шкіл були набагато освіченішими, володіли більшими теоретичними і практичними знаннями.

 

Афганська війна, котру розв'язали кремлівські вожді в стремлінні поширити московську імперію аж до Індійського океану, поглибила ще більшу кризу. Український народ вже не хотів віддавати своїх синів на гарматне м'ясо. Цинкові труни із вбитими на цій війні молодими хлопцями прийшли і до Лючі.

 

Природним наслідком такої колоніальної політики Москви було те, що українці почували себе зовсім погано і почали думати як вирватися з імперського рабства. Особливо це проявилось на Західній Україні. Галичани були свідомі величезної культурної і політичної протилежності і неприродності явища насильного приєднання у 1939 році їх краю до напівварварського і деспотичного Совєтського Союзу. Ще один фактор сильно вплинув на національну свідомість людей у їх стремлінні до незалежності. Це те, що ще жило старше покоління, котре було свідком або приймало безпосередню участь у визвольних змаганнях УСС та УПА.

 

Спогади таких шанованих лючан, як Дмитро Стефанко с. Юри, Іван Ткачук с. Михайла, Юстина Ковальчук д. Василя (Зарембишина), Роман Струк с. Петра, Микола Книшук с. Івана, Василь Коломийчук с. Михайла, Олена Ґеник (Вар-варьинка), Олена Никорович д. Михайла, Марія Дмитрюк д. Петра надихнули молоде покоління села на початку 90 років організуватися в осередки Товариства Української Мови і Народного Руху України для боротьби за незалежність. Ці патріотичні організації як у Галичині, так і по всій Україні організовували мітинги, маніфестації, походи з вимогою ліквідації колоніального режиму і виходу України із СССР.

 

Імперія зла — Совєтський Союз, не витримав такого сильного натиску народних мас і впав. На його руїнах повстало п'ятнадцять незалежних держав.

 

У боротьбу за українську державу лючани внесли свій певний вклад. У 1989 році вперше за 47-річну московську окупацію у Лючі була заснована українська патріотична організація - Народний Рух України. За порадою Ярослава Перцовича ініціативну групу очолив лікар Юрій Ткачук с. Івана. Він підібрав національно свідомих чоловіків у складі 12 осіб. Сюди увійшли: Юрій Ткачук с. Івана, Василь Коломийчук с. Михайла, Михайло Стефанко с. Василя, Василь Коломийчук с. Дмитра, Михайло Рибчанський с. Василя (з Подурів), Михайло Струк с. Миколи, Микола Хім'як с. Семена, Микола Ковалюк с. Дмитра, Іван Капак с. Петра, Василь Ткачук с. Миколи, Микола Бович с. Івана, Петро Коломийчук с. Михайла.

 

На перших зборах утворено осередок НРУ. Головою обрали Юрія Ткачука с. Івана. Крім вищезгаданих до Руху вступили ще Микола Брустурняк с. Михайла, Дмитро Рибчанський с. Степана, Ігор Савченюк с. Михайла та інші.

 

Лючанським Рухом здійснено багато патріотичних акцій. Перша з них - це було встановлення синьо-жовтих прапорів уночі на 1 листопада 1989 року у річницю ЗУНРу. Вранці вони розвивалися на ґанку Народного дому "Просвіти" (встановили Микола Хім'як, Юрій Ткачук); на місці, де стояла могила Борцям за волю України (Василь Коломийчук с. Михайла); на будинку сільської крамниці (Микола Бович, Василь Коломийчук с. Дмитра); на автобусній зупинці Горішнього Кута (Іван Капак, Михайло Рибчанський). На 22 січня 1990 року знову з'явились національні прапори - на вежі будинку "Просвіти" (Микола Хім'як, Юрій Ткачук, Василь Коломийчук син Дмитра, Микола Ковалюк); в Долішньому Куті і на крамниці (Василь Коломийчук син Дмитра, Михайло Струк, Микола Ковалюк); в Горішньому Куті (Іван Капак, Михайло Рибчанський).

 

Треба зауважити, що встановлення національних прапорів було справою вельми небезпечною. Компартія за це садила до в'язниці. Тому таку операцію проводили опівночі у суворій конспірації. Прізвища виконавців тримались у таємниці. Прапори виготовлялись у Коломиї. Матерал діставав і власноручно пошивав патріот Андрій Кіцелюк син Миколи.

 

Лючанські рухівці багато часу з лопатами в руках провели на розкопках останків українських патріотів, замучених енкаведистами на території Яблунівського гарнізону. Жахлива картина постала перед ними. Траншеї і криниці були заповнені людськими скелетами і кістками. Багато з них були зв'язані колючим дротом, з очей стирчали цвяхи, на шиях висіли камені.

 

Заслуговує вдячності факт відновлення у 1990 році символічної могили Борцям за волю України. Як вже говорилось вище, ця могила у Лючі була збудована 27 липня 1943 року, а восени 1944 року зруйнована московськими варварами, що окупували село.

 

Рух на чолі з Юрієм Ткачуком розробив план відбудови могили і звернувся із закликом до односельців прийняти участь у роботах. Люди працювали безкоштовно, на піднесенні, вони розуміли, що відновлюють історичну справедливість.

 

Рух організував участь лючан у ланцюзі Івано-Франківськ-Львів-Київ. Ця акція продемонструвала світові прагнення українців до єдності в побудові Української Соборної Держави.

 

Велику агітаційну роботу в селі провели рухівці перед першими демократичними виборами до Верховної Ради УССР, котрі відбулися 1990 року. На цих виборах комуністи вперше зазнали поразки, а головою сільської ради було обрано активного члена НРУ Миколу Хім'яка.

 

У цей час у Лючі було відновлено загнану комуністами у підпілля Українську Греко-Католицьку Церкву, віру котрої сповідували наші батьки і діди.

 

За роки незалежності дуже змінилася Люча. Тепер це великий населений пункт.

 

У 2001 році за погодженням Міністерства екології та природних ресурсів України село Люча одержало статус гірського населеного пункту. Згідно цього закону мешканці села мають пенсійні пільги і привілеї, котрі покращили їхнє життя.

 

Історія села Люча Косівського району Ч. 3

Історія села Люча Косівського району

Село Люча Косівського району Івано-Франківської області

 

Автор: Тарас Ткачук, Національна академія Служби безпеки України

 

З ІСТОРІЇ ЦЕРКВИ В ЛЮЧІ

 

"Кругом церкви люди з пасками - сонечко світить, пташки співають, священик кропить свяченою водою все, що люди принесли - Христос Воскрес - лунає горами, а леґіні стріляють із пістолів - дзвонять дзвони- не лише люди, а й увесь світ радіє-Христос Воскрес'

 

Михайло Ломацький

 

 

 

ПЕРША ЛЮЧАНСЬКА ЦЕРКВА

 

В 1648 році, коли гетьман України Богдан Хмельницький зі своїми запорізькими козаками,виганяючи поляків з України, вступив на галицькі землі, то проти польської шляхти повстало й українське селянство Прикарпаття; піднялися і селяни села Лючі проти своїх володарів, польських панів Яблоновських. Разом із повстанцями із села П'ядики, які прийшли на допомогу лючанам, здобули і зруйнували замок Яблоновських, котрий стояв над рікою Лючкою. Панська родина втекла до Коломиї, а звідти до Калуша.

 

Невдовзі карпатські повстанські загони були розбиті польськими військами. Уцілілі повстанці втікали в ліси і далеко в гори, щоб не бути схопленими і замордованими поляками. Там вони приєднувалися до загонів священика Івана Марамороського.

 

Є в Карпатах гора з полониною, називається Піп Іван. Цю назву вона дістала від того, що в цій полонині отець Іван Марамороський, який був родом із села Грабівки, збирав і вишколював повсталий люд із навколишніх гірських сіл. І є ще гора Попадя, в полонині котрої переховувалася його дружина.

 

Після цих подій тяжка доля спіткала селян Лючі. Польські пани їм все пригадали і заставили відбудовувати понищені маєтки. Через два роки після повстання в 1650 році лючанські селяни на своєму сході вирішили збудувати в селі церкву. Для цього потрібно було мати панський дозвіл. Вибрана делегація іде до пана за таким дозволом.

 

Тодішній пан Казимир Яблоновський вислухав делегатів і, стримуючи гнів, спокійно сказав:

 

- Є таке польське прислів'я "Як Куба (Яків, М. Р.) Богові - так Бог Кубі". Два роки тому ви завдали панам великої шкоди, то тепер про будову церкви не може бути навіть мови.

 

Делегація повернулася ні з чим.

 

У той час у панському дворі служницею працювала лючанська дівчина Олена. Була це розумна дівчина. її пани любили і відповідно шанували. Коли пані Барбара про неї щось говорила, то ласкаво вимовляла "моя Ольґа". Олена знала, що люди хочуть будувати церкву, та, що пан не дав на це дозволу, тому вона порадила людям в цій справі звернутись до пані Барбари. Селянам сподобалась така думка і вони почали радитись якби-то і коли удатися до пані. Вирішили, що до пані треба піти тоді, коли пана не буде вдома. Попросили Олену, щоб вона повідомила громаду, коли пан кудись поїде з палацу.

 

Невдовзі така нагода наступила і Олена переказала людям, що завтра вранці пан Казимир виїздить до Косова, бо велів фірманові прилагодити коней і бричку для поїздки. На той день делегати знову пішли до панського двору. Підійшовши до подвір'я, запитали слуг, чи пан вже поїхав. Слуги відповіли, що пан нікуди не поїхав і є вдома.

 

Почувши таку відповідь, люди розгубились. Вирішили іти назад, але тут згадали про Олену і подумали ще порадитись з нею. Попросили слуг, щоб її викликали. Коли Олена появилась, то підтвердила, що пан дійсно не поїхав, бо щось кінь зашкутильгав на ногу і треба його перековувати.

 

- То що нам робити? Вертатися? - запитали.

 

- Не вертайтеся, подумавши, сказала Олена. Раз ви вже тут, то я вас проведу до

кабінету пані і таки поговорите з нею.

 

Люди зайшли з Оленою до підсіння, під кабінет, а вона зайшла до середини і доповіла, що до пані прийшли люди і просять, щоб їх прийняла. Пані запитала, що вони хочуть, а Олена відповіла, що вона не знає, але якщо вони прийшли до пані, то вона не має права їх випитувати. Пані кивнула схвально головою і сказала:

 

- Добре, нехай заходять.

 

- Коли ми увійшли, - розказували люди, - пані сіла за бюрко (бюрко - маленький

столик, за котрим пани полагоджують всякі справи і пишуть) та й нас запитала:

 

- Що ви хочете від мене?

 

І тоді ми почали казати, що прийшли просити про дозвіл на будову церкви в Лючі. Пані вислухала і запитала:

 

- Чи були в тій справі у пана?

 

Ми підтвердили, що так, були.

 

- і що вам пан сказав?

 

- Ну та що? Сказав, що не дозволяє, але ми ще хочемо вас, ясна пані, просити,

щоби нам допомогли, бо вже крім вас ніхто інший не зможе.

 

- Так! Але дозволити не можемо, бо два роки тому ви зруйнували наш маєток.

Пам'ятаєте?

 

Ми підтвердили, що це дійсно так було, але що ми тому не винні, винуватці покарані, а відтоді вже проминуло два роки, і люди вже відшкодували і відшкодовують це все. Пані подумала, взяла папір, гусяче перо, вмокнула в чорнило і почала писати. Коли закінчила, то прочитала цей лист нам голосно. У листі було написано:

 

"ЛИСТ-ДОЗВІЛ"

 

Отсим дозволяється селянам села Лючі на будову християнської церкви в селі Люча, однак, з тією умовою, що будову дозволяється розпочинати лише за двадцять п'ять років — не швидше, то значить у році 1675 (тисяча шістсот сімдесят п'ятім).

 

Швидше будувати не дозволяється за те, що два роки тому селяни села Лючі спільно із селянами села П'ядики та іншими хлопами-бунтівниками завдали нашій державі великої маєткової шкоди. Розбили великий дуже дорогий замок, котрий був побудований над рікою та інші тому подібні маєткові шкоди. Будову дозволяється розпочинати лише при пред'явленні цього листа-дозволу. Без цього листа будувати категорично забороняється.

 

Село Люча. Року Божого 1650 (тисяча шістсот п'ятдесятого)

 

Барбара " Після цього пані на листі щось дописує, промовляючи вголос:

 

- А тепер ідіть до пана Казимира. Панові треба віддати три низькі поклони, після чого просити, щоб наложив на листа гербову печатку.

 

Коли лист було подано нам, пані покликала Олену та й каже:

 

- Іди, моя Ольґо, з тими хлопами, проведи їх до пана Казимира.

 

Ми пішли і зупинилися в коридорі. А Олена зайшла до кабінету пана. Коли Олена сказала панові, що до нього прийшли люди, то пан, подібно як пані, запитав, що вони хочуть. Олена відповіла, що вона не знає, що вони хочуть, вони до пана.

 

Коли пан сказав, щоб ми заходили, то ми увійшли. Пан був у другій кімнаті, потім увійшов, сів за бюрко і запитав, чого ми хочемо. Тоді ми, як вчила нас пані, низько поклонилися. В цей час пан побачив у нас лист і звелів подати йому.

 

Ми вже більше не просили його про дозвіл на побудову церкви, лише подали листа. Пан уважно прочитав його, а коли поглянув в кінці на підпис "Барбара", то протяжно голосно промовив Бар-ба-ра! Пан висунув з бюрка шухляду, вийняв гербову печатку, приклав до листа і віддав його нам. Ми подякували, а коли вже відходили, пан сказав, щоб ми зберігали цього листа цілих двадцять п'ять років, бо без нього нам не дозволяється будувати.

 

Вийшли ми від пана і сумуємо, що так довго треба чекати на побудову церкви. Але Андрій, а він між нами найстарший віком, каже:

 

- Це нічого. Двадцять п'ять років швидко минуть. А коли не доживемо до того часу, то церкву збудують наші діти. Добре, що маємо дозвіл на будову! І ми з тим погодились.

 

- Коли ми принесли цього листа, зійшлися люди і також підтвердили, що цих двадцять п'ять років швидко пройдуть, але треба десь добре переховувати листа.

 

- Потім нам розказала Олена, що по нашім відході пан зайшов до пані в її кабінет

та й каже:

 

- Признаюся пані, що вона полагодила ту справу з хлопами дуже розумно! І як то пані прийшла до голови така золота думка? Це мені сподобалося! Я сам не зміг би так придумати. Тепер вони будуть двадцять п'ять років чекати, а за той час цього листа загублять, а як не загублять, то других двадцять п'ять років будуть будувати свою церкву.

 

Зразу після одержання листа-дозволу селяни Штефан з Федором зробили міцну дубову скриньку. Під вічком із середини скриньки прилаштували сховок-засувку для зберігання листа. Сам лист помістили у зліплений з твердого паперу конверт і засунули у сховок. Скринька призначалася для збереження "датків" (внесків, М. Р.) на будову церкви, котрі добровільно складали люди протягом всіх двадцяти п'яти років. Скринька мала три замки: на передній і на двох бічних стінках. Ця скринька мала назву "Церковна скарбунка". До кожного замка був призначений чоловік, що тримав окремий ключ. Таким чином завідували касою три чоловіки. Коли розмикали скарбничку, то брали ще і четвертого - для поваги.

 

Двадцять п'ять років проминуло! І коли розпочався тисяча шістсот сімдесят п'ятий рік, конверт з листом вийняли і понесли до панського двору. Ідучи дорогою, люди між собою балакають. Боже наш! Скільки всякого перейшло за цих двадцять п'ять літ! Як тяжко відробляли люди панам за тоті шкоди, що їм зробив людський бунт. Скільки < вже за ці роки вимерло людей! А все одно здається, що оце недавно ми йшли до панів просити дозволу на будову церкви. А що тепер буде, що скажуть нам пани?

 

Ці самі люди, а їх було чотирьох, які йшли колись до панів, всі дожили до цього часу. Найстаршим поміж них був Андрій. Він вже сильно постарів, але ще зміг іти до двору. Олени у дворі вже не було, замість неї служила інша.

 

Ми підійшли до двору, сказали службі, що нам треба піти до пані, та запитали, чи вона є вдома. Попросили, щоб доповіли пані, що ми прийшли до неї у дуже важливій справі. Через деякий час служниця вийшла до нас, провела в коридор і сказала чекати. На поклик служниці ми зайшли до кабінету, стали перед панею і поклонилися. Тут вона запитала, в якій справі ми прийшли. Тоді Андрій, як найстарший поміж нас, подав пані конверт з листом. Пані витягнула листа з конверта, розложила, подивилась на нього і здивованими очима поглянула на нас. Ще почала переглядати листа і зворушливо каже:

 

- Двадцять п'ять років! І цей лист ви зберегли дотепер?

 

Ми відповіли, що зберегли, бо цей лист для нас дуже важливий і дорогий.

 

- А люди ті самі, що були у мене двадцять п'ять років тому?

 

- Ті самі. Тут Петро додав:

 

- Так, пані! Ми всі ті ж самі, але, слава Богу, і ви пані, ті ж самі.

 

Ці слова трохи роздобрили пані і вона, прочитавши уважно листа, ще раз здивовано поглянула на нас та й сказала:

 

- Ну добре.

 

Узяла перо і на листі-дозволі внизу дописала:

 

"Дозволяється зачинати будову християнської церкви в селі Лючі.

 

Рік Божий 1675 (тисяча шістсот сімдесят п'ятий).

 

Барбара".

 

По цім пані взяла дзвіночок, котрий був у неї на столі, слабо задзвонила і на цей звук увійшла служниця. Пані звеліла попровадити нас до пана Казимира, щоб той скріпив лист гербовою печаткою.

 

Ми пішли, стали в коридорі, а служниця зайшла повідомити пана. Пан дозволив входити. Ми увійшли, пан стояв коло вікна і дивився на подвір'я. Повернувся, сів за бюро, ми поклонились йому. На запитання пана, чого ми прийшли, Андрій подав йому листа. Пан узяв листа, поглянув на нього і, так як пані, здивовано подивився на нас, та й каже:

 

-1 цього листа ви змогли переховати двадцять п'ять років? Цілих двадцять п'ять років! Дивно.

 

- Взяв дзвіночок і, як пані, задзвонив. Увійшла служниця і пан велів їй покликати

пані. Коли пані зайшла, пан встав із крісла, показує пані листа та й каже:

 

- Пані бачила?

 

- Я бачила.

 

- Двадцять п'ять років, чверть століття!

 

-1 то ті самі люди, котрі приходили сюди двадцять п'ять років тому.

 

Пан ще раз здивовано поглянув на нас. Тоді Петро каже:

 

- О, ясні панство. Ми всі тоті ж самі, але ж, слава Господу Богу, що ще й ясні

панство ті ж самі, що і тоді були.

 

- Двадцять п'ять років тому! Як ми у той час ще молодо виглядали. А нині? У нас сивина у волоссі, зморшки на обличчі, - сумно сказала пані.

 

Тут заговорив Андрій:

 

- О, ясна пані! Ви, слава Богу, зі своїм паном ще не дуже постарілися. Ви майже так само виглядаєте, як тоді - двадцять п'ять років тому. Дай вам Боже ще і на других двадцять п'ять так файно триматися і так молодо виглядати.

 

Панам це сподобалося, бо обидвоє відповіли:

 

- Дякуємо!

 

І тоді пан каже:

 

- Ну що ж, пані Барбаро? Треба - хай будують.

 

Вийняв із шухляди гербову печатку і прибив на листі. Листа віддав нам і звелів іти і починати будувати. Ми подякували і ще попросили уточнити місце будови.

 

- О! Прохопився пан. Я й забув про цю таку важливу справу. Вам дозволяється

будувати тільки за рікою, під лісом. На місці, яке самі захочете, лише не тут, в центрі

села. Тут панські добра, панська земля, маєток і тут вам ніхто не може дозволити на

будову.

 

Нам стало дуже прикро, але перечитися з паном ми не могли, бо це нічого би не допомогло. Але ми ще почали говорити, що ходити туди людям буде перешкоджати велика вода - повінь на ріці. На це пан відповів, що повінь цілий рік не буває. Так ми і пішли. Потім від служниці ми довідались, що коли ми вийшли, то пан до пані сказав:

 

- Вони чекали двадцять п'ять років на дозвіл, а тепер ще других двадцять п'ять років будуть будувати свою церкву.

 

Але вони, пани, не знали, що за цих двадцять п'ять років у нас набрався досить великий грошовий фонд на будову. Однак ми пішли зажурені. Ми не сподівалися такого кінця, що пани не дозволять збудувати церкву серед села. По дорозі ми почали заспокоювати один одного. Бо місце за рікою, хоч і не дуже доступне, але гарне і спокійне.

 

Після цього ми скликали людей і розповіли, чого ми добились у панів. Люди в більшості були навіть задоволені, що церква буде за рікою під лісом, але висловили надію, що колись наші нащадки перенесуть церкву в центр села і ще більшу побудують.

 

До побудови церкви селяни взялися зразу. Люди працювали безкоштовно. Майстрам, котрі були запрошені десь з-за Косова, платили солідно, то вони і добре працювали. На будову пані Яблоновська подарувала з панського лісу шість великих смерек, п'ять великих ялиць, чотири підхмарні (дуже великі) дуби, а тонкої деревини дозволила рубати скільки потрібно. Єдиною умовою була вимога, щоб у лісі, де рубатимуть дерева, було забезпечено порядок і чистоту.

 

Протягом весни, літа і половини осені церква була побудована. Вона була невелика, але для невеликого на той час села була достатньою. Це піднесло дух селян і вони тішились, що мають свою церкву.

 

На четверте, за старим, або на сімнадцяте грудня за новим стилем, припадав день святої Варвари і церковна громада ухвалила тоді посвятити церкву. На це вплинуло те, що, по-перше, будівля вже була закінчена, по-друге, на цей день припадали іменини пані Барбари Яблоновської, котра таки дала згоду на побудову.

 

На день посвяти церкви була запрошена пані Барбара. Вона приїхала і їй надали почесне місце в храмі. Треба сказати, що тоді в церкві ще не було підлоги і прихожани стояли на посиланій піском і покритій ялицевими гілочками землі. Урочистість була дуже величавою і піднесеною. Пані Яблоновська була розчулена і після церемонії освячення храму подарувала п'ять ґульденів на закупівлю дзвонів і інші потреби церкви. Відмітимо, що назва Гульден походить від слова §о1сі (англ. золото). Ця велика золота монета дуже дорога. Наприклад, на 1985 рік дорівнювала 10000 тодішніх московських рублів. Крім того, пані дозволила для підлоги церкви і дзвіниці зрубати у лісі дерева стільки, скільки потрібно для їх виконання.

 

Таку розповідь про побудову першої лючанської церкви подає Микола Чукур в його книзі "Історія церкви в селі Лючі". Ковалівка, 1985 рік.

 

Яка була подальша доля церкви в Лючі, маємо дуже скупі відомості. Так у реєстрі парафій на 1707 рік зустрічаємо вперше такі села: Баня Березівська Велика, Слобода Рунґурська, Соколівка біля Косова, Акришори, Криворівня, Ясенів, Жаб'є-Слу-пейки, Люча, Ковалівка, Прокурава, Лагринівка і Город біля Косова, Білоберізка, Поточок в Межиріччі. (ЦДІА України у м. Львові, ф. 5, оп. 1, од. зб. 500).

 

Як виглядала перша Лючанська церква, довідуємось із опису церковних візита-торів в роках 1753-1756. Візитатори стверджують, що на той час було 60 церков, збудованих із дерева в ХУІ-ХУПІ століттях. Це перші триванні церкви, що мали прекрасні архітектурні форми в Лючі, Стопчатові, Молодятині, Нижньому і Вижньому Березові, Текучі, Криворівні, Білих Ославах, Печеніжині та інші. (Льв. нац. музей укр. мистецтва, відділ рукописів, візитації, 1753-1757 рр., т. 16, стор. 583).

 

У XVIII столітті, коли на Гуцульщині діяли опришки, їм допомагали дяки і священики у видачі фіктивних документів. Так само робилося, щоб запобігти переслідуванням шляхтою селян-втікачів із одного маєтку в другий. Деякі опришки із загонів наступника Олекси Довбуша Івана Бойчука при втечах на Велику Україну мали фіктивні "атестації", виготовлені сільськими дяками та священиками. Так, у 1759 році на Правобережжі спіймали учасника загону Бойчука, чоловіка на прізвище Пйотровського, котрий пред'явив у Сошенську "атестацію", скомпановану попом Василем у селі Лючі для безпеки. (Ргге§1ас1 Ьізіогусгпу, І. 47, 8. 154).

 

Є відомості, що в 1810 році парохом села Лючі був священик Микола Стеб-ницький. Про нього є записи у церковних документах.

 

Минув час. Польща розпалася, і Галичина перейшла до Австрії. Польські магнати втрачали владу. Село побільшало і стара церковця вже не могла вмістити всіх парохіян. Появилась можливість побудувати нову більшу церкву.

 

 

 

Чим займалися мешканці села у вільний від основної роботи час, як відпочивали довідаємось із нижче наведених записів.

 

 

 

ЛЮЧАНСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ

 

В першій половині XX ст. парубки одружувалися, маючи 25 і більше років. Саме в цьому віці хлопці поверталися з війська, формувалися фізично і психологічно.

 

Дівчата, як і тепер, виходили заміж значно молодшими, ніж хлопці. Колись майже не було такого випадку, щоб дівчина виходила заміж вагітною, або до шлюбу нороджувала. Це вважалося великою ганьбою. Якщо траплялися такі випадки, то батьки тієї дівчини роздягали її і в неділю ранком, коли люди йшли до церкви, прив'язували до дерева чи стовпа і тримали так півдня. Люди, проходячи повз неї, соромили її.

 

Велике значення мав весільний староста, який провадив весільне дійство за усталеними звичаями і традицією. За старостів брали поважаних сільських ґаздів, або когось з родини.

 

Молода (княгиня) мала дві дружки і "вінчану" куму. Молодий (князь) мав також двох дружбів і "вінчаного" кума. Влаштовували весілля невеликі, запрошували 30-100 людей. Гостей розміщували, переважно, в хаті, а заможніші люди, які мали велику стодолу, пригощали людей у ній. Як розповідають старші люди, на весілля не ходили хлопці і дівчата, а тільки молоді і старші Ґазди і ґаздині. Ввечері іноді приходили хлопці, для них замовляли танець, хлопці танцювали і відходили. А якщо господар був заможний, то запрошував їх до столу і частував.

 

На весіллі грали традиційні музики: скрипаль, цимбаліст, бубніст і сопілкар. Ці музики були у великій пошані, добрими музиками були скрипалі - Микола Риб-чанський син Юри, Кирило Линдюк син Івана, сопілкарі - Петро Капак, Михайло Ґе-ник. Сучасні вокально-інструментальні музики не дотримуються традицій обряду гуцульського весілля. Буває, що молоді музиканти не вміють заграти "приграш" і ґазди змушені кликати інших, спеціально для цього дійства. Колись весільним гостям подавали чотири страви: студенець (холодець), голубці, начинені кукурудзяною крупою, борщ і кашу-круп'янку (з кукурудзяної крупи), зварену на молоці, яку подавали останньою, і люди говорили, що каша виганяє з-за стола. їли дерев'яними ложками, а голубці брали руками. Весілля обходилося при двох-трьох літрах горілки, котру купували у жидівській корчмі. Самогон тоді не варили, бо не вміли. Навчили цього ремесла москалі. Пили горілку на весіллі маленькими чарочками з ручкою (порційками), тому ніхто не був п'яний. Культура весілля була дуже висока, гості набувалися (бавилися), все весілля гарно співало народні гуцульські пісні, знали їх тут дуже багато. Пісні долинали у найвіддаленіші кутки села. Відтак ішли до танцю.

 

 

 

СВЯТКОВІ ЗВИЧАЇ У ЛЮЧІ

 

РІЗДВО ХРИСТОВЕ

 

Дуже радісним і урочистим святом є лючанське Різдво. Починається воно в день Святого Вечора. Ґаздині заклопотані приготуванням 12 страв, а ґазди стараються якнайкраще догодити худобі, бо існує повір'я, що в цей вечір сам Бог розмовляє з нею. Тому й дають їй найкращого сіна. Таким же сіном устелюють стіл і накривають білосніжною скатертиною.

 

Під час вечері під вікнами появляються перші колядники з веселою колядою "Добрий вечір тобі, пане господарю". За ними приходить вертеп. За традицією, у вертеп ходять тільки хлопці шкільного віку. Складається гурт із 8 чоловік: ангел (хлопець), 4 пастушки і 3 царі. Інших дійових осіб, як це є у селах других регіонів Галичини у Лючі не буває.

 

Протягом трьох наступних днів ходять колядники: зранку діти, після обіду колядують "на церкву" окремо гурти хлопців, дівчат і "старих" (одружених молодих

 

чоловіків і поважних ґаздів). Коляди ті самі, що по всій Україні: "Бог предвічний", "Нова радість стала" та інші.

 

Ой уставай, брате

 

Ой уставай, брате, Український голос,

 

Пускай нас до хати. Це наша органа:

 

Будем тобі українську Сардак, кожух, сива шапка,

 

Коляду співати. Синьо-жовта фана.

 

Тай засвіти свічку, Ой Ти Йсусе Христе,

 

Постав на віконце. Ми Тя щиро просим,

 

Хай зацвіте наша доля, Ми всі діти українські

 

Як рожа на сонці. Чуже ярмо носим.

 

А ми сеї ночі Ой ти Йсусе Христе,

 

Не спали на волос. Змилуйся над нами,

 

Ми ходили, голосили Покарай тих, що нас водять

 

Український голос. Блудними стежками.

 

 

 

На Різдво раненько

 

На Різдво раненько Тоді кожен стане

 

Сніжок налітає, Господарем в хаті.

 

А наш нарід український Вже не будуть диктувати

 

Плаче тай ридає. Москалі прокляті.

 

Хай не плаче нарід, Поможи нам, Боже,

 

Хай не крячуть круки, Волі ся діждати,

 

Хай ся візьмуть українці, Щоби нарік веселіше

 

Всі разом за руки. Заколядувати.

 

Щоб взялись за руки, Ми співаймо нині

 

Міцно ся тримали, По всій Україні.

 

Щоб гармати сильно били, Свава Богу найвищому,

 

Тай не розірвали. Слава, слава Україні!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Нова радість стала

 

Нова радість стала, ґазди і ґаздині, Народився Ісус Христос у яслах на сіні.

 

А ми, християни, йдем хата від хати, Щоб вам, браття-українці, заколядувати.

 

Ой на небі зірка ясно засвітила,

 

 А на землю нашу рідну зійшла Божа сила.

 

Бо ми, українці, триста літ чекали, Щоби нашу Україну Державою звали.

 

Просіть, люди, Бога, хто як просить вміє, Хай на нашу рідну землю сонечко загріє.

 

Ісус і Марія - це наша надія, Радуймося, веселімся - вродився месія.

 

Ісусе маленький, дайся упросити, Допоможи в Божій волі на світі прожити.

 

Вінчуємо ми вас, вінчуємо нині,

 

Дай вам, Боже, мир в цій хаті і в вашій родині.

 

 

 

 

 

СВЯТО МЕЛАНІЇ

 

У цей день, тринадцятого 13 січня молодь з самого ранку, а молоді ґазди під вечері ходять щедрувати.

 

Там на водах, на Йордані

 

Там на водах, на Йордані, Наша Меланка з Дністра була,

 

Щедрий вечір на Меланії. З Дніста воду тай носила,

 

Добрим людям на здоров'я, Тонкий фартух замочила.

 

Добрим людям - добре буде, Повій, вітре, на горбочку,

 

А злим людям - злеє буде. Суши фартух та й сорочку.

 

 

 

Повій, вітре, по долині, Суши фартух на дівчині. Газдинечко наша люба, Дай нам борщу хоч на зуба,

 

 Дай нам борщу посербати,

 

 Будем тобі щедрувати,

 

З Новим роком вінчувати.

 

 

 

 

 

БОГОЯВЛЕННЯ ГОСПОДНЄ

 

Це свято у Лючі звичайно називають Йордан. Після Служби Божої у церкві відбувається великий церковний хід через центр села на ріку Лючку до місця біля моста на присілок Мочіра.

 

За день до цього у кризі на ріці вирубують велику прямокутну ополонку. З льоду вирізують хрест і ставлять його над прорубом.

 

Після освячення води люди набирають її у святково прикрашені віночками з барвінку і калини збанки і глечики. Все дійство супроводжується пострілами у повітря.

 

У хатах на дверях малюють крейдою хрестики, а на воротах, хвіртках, перелазах, криницях і джерелах прибивають невеликі дерев'яні хрести з барвінком і калиною.

 

 

 

ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОВЕ

 

Великодні Свята у Лючі святкують дуже урочисто. До церкви йдуть удосвіта, ще затемна. Вбрання і кошик (кобілку) з пасками готують напередодні. Існувало правило, за яким до Великодня обновлявся одяг і взуття. Для цього купувалися нові костюми, сорочки, головні убори, мешти, черевики.

 

По Службі Божій відбувається свячення пасок. Навколо храму викладається на землі суцільний ряд кошиків, за якими стоять господині. Кожен кошик є витвором мистецтва. У ньому — декоровані узорами із тіста рум'яні паски, зварені обчищені яйця, писанки і галунки, сир, масло, ковбаса, вуджена солонина, будз бринзи, цвіклі (буряк з хріном), топка солі, корінь хріну з гичкою... В кошику горить запалена свічечка. Після освячення кошик накривається рушничком з вишитими словами: Христос Воскрес! -Воістину Воскрес! Церковна процесія з хрестом і фанами робить три рази обхід навколо церкви, під час якого священик окроплює свяченою водою вишиковані кошики.

 

Після святкового сніданку не дозволяється відпочиваючи засинати (щоб влітку скошене сіно-поліг не мокло), а всі йдуть знову до церкви, навколо котрої відбуваються гуляння-перепелоньки (гагілки), співи, веселі забави. Розкажемо про декотрі з них.

 

Хлопці, дівчата, жінки і чоловіки беруться під руки і рядами обходять навколо церкви, співаючи пісні-перепелоньки:

 

Ой на горі жито

 

Ой нагорі жито, жито, Ми не годні відмолити,

 

На долині овес, Та ні відпросити.

 

Як задзвонять усі дзвони, Лиш будемо щонеділі

 

Скажуть: Христос Воскрес! До церкви ходити.

 

Як задзвонять усі дзвони, До церкви ходити,

 

Чути аж на гору. Богу ся молити.

 

Збирайтеся, люди добрі, Та й не можна у церковці

 

До Божого дому. Ні з ким говорити.

 

Збирайтеся, люди добрі, А в церковці два престольці

 

Слухайте науки, Та й оба новенькі.

 

Бо Йсус Христос на хресті Ой там будуть присягати

 

Приймив за нас муки. Двоє молоденькі.

 

Бо Йсус Христос на хресті Як вони ся поміняють

 

Мученьки приймає. Срібними перстеньми,

 

Ми не годні відмолити, Вже їх ніхто не розлучить,

 

Що нам Господь дає. Бо вже є звінчані.

 

А звідти гора

 

Ой звідси гора, а звідти друга,

 

Межи тими гороньками сходила зоря.

 

А то не зоря, дівчина моя

 

З новенькими відерцями по воду йшла.

 

А я за нею, як за зорею

 

Сивим, сивим кониченьком наздоганяю.

 

Як наздогнав та й заговорив:

 

А хто ж тебе, люба дівчинонько, так рано збудив?

 

Ніхто не збудив, я сама встала,

 

Зійшла зоря серед моря, я ся вмивала.

 

Дівчино моя, напій ми коня,

 

З глибокої кирниченьки, з нового відра.

 

Як буду твоя - напою ти два,

 

З глибокої кирниченьки, з нового відра.

 

Кінь воду не п'є, копитами б'є,

 

Вважай, вважай дівчинонько, бо він тебе вб'є.

 

Най він мене вб'є, жалю не буде,

 

У мене є молодша сестра, за тебе піде.

 

А хоч вона є, вона не така,

 

Не пригорне до свого серденька мене козака.

 

Дівчино моя, сідай на коня,

 

Та поїдем у чисте поле до мого двора.

 

А в моїм дворі, штири покої,

 

А п'ятая світличенька для нас обоїх.

 

Неправда твоя, немаєш двора,

 

Стоїть хата край дороги, та й то не твоя.

 

 

 

За перепелонькою ідуть хлопці з "монастирем" (акробатична фігура на 2-3 яруси). Найміцніші хлопці стають в коло, беруться руками під плечі і утворюють перший ярус. Легші стають їм на плечі і творять таке саме коло другого ярусу.

 

Найлегші творять третій ярус.

 

Трошки дальше від церкви на траві хлопці грають у "криву лозу". Для побудови такої лози треба четверо чоловік, два з яких творять бічну фігуру, вони згинаються у поясі, зображуючи літеру "г" і щільно притискаються спинами один до одного. А два інші так само згинаються і щільно притискаються паралельно двом першим. Решта почергово сильно розбігаються, падають головою на утворену фігуру, роблять переворот і зіскакують на ноги з протилежного боку.

 

Є ще одна гра, яка зветься "пасок".

 

Хлопці стають щільно один до одного в коло обличчям до середини. Один з них має в руках ремінь, ним він б'є свого сусіда справа, той вискакує з кола і біжить навкруги, одержуючи удари від першого. Добігає до цього місця, одержує у руки ремінь і б'є наступного сусіда. Все повторюється.

 

А в цей час інші хлопці і дівчата грають у популярну гру "Кіт і мишка". Для цього всі беруться за руки і творять коло. Починає гру хлопець, він виходить з кола, вказує на дівчину і каже: "лови мене", дівчина біжить за ним, доки не впіймає. Тоді хлопець стає на своє місце, а дівчина викликає наступного хлопця.

 

Від обіду до пізнього вечора продовжуються ці ігри. А церковні дзвони цілий день не перестають дзвонити. Так проминають усі святкові Великодні дні.

 

ЗЕЛЕНІ СВЯТА

 

Святкують три дні. Хати всередині і ззовні прикрашають "косицями"(зеленими гілками лісових листяних дерев). Підлогу встеляють стеблами татарки (аїр, шувар). На подвір'ї і воротах установлюють зрубані молоді берізки, липки, дубки, ясенці. У городі на кожну культуру ставлять "косиці", в кукурудзу - дуб (щоб зерно було здорове), в картоплю - липу(щоб добре чистилась), в коноплю - берізку (щоб полотно було біле) і т. ін.

 

СВЯТО ПЕТРА І ПАВЛА

 

Відзначається це свято дуже урочисто. Цей день вважають серединою літа. Пригадують приповідку "Справи гірші, бо час вже йде не до Петра, а до Різдва".

 

У Лючі традиційно випікають спеціальні коржі, котрі називаються перевер-таниками. Перевертаник готують так:

 

На розгорнутий лист капусти кладуть тонкий шар тіста із кукурудзяної муки, замішаної із сметаною і молоком. Зверху на тісто кладуть начинку із сиру, сметани, кропу, зеленої цибулі. Після цього капустяний лист обережно перегинають (перевертають) посередині, затискають краї і виходить ніби великий вареник. Запікають у печі.

 

Такі перевертаники їдять у цей день і дарують дітям-пастухам, коли виганяють худобу на пашу.

 

Молодь святкує це свято по-особливому. На пасовищі в землі викопується чотирикутна у формі великого стола траншея глибиною 40-50 см. Середина такого "стола" накривається скатертиною, на котру ставляться страви і напої. Сидіннями служать застелені веретами зовнішні краї траншеї. Під час святкової гостини співають пісні у супроводі музик: скрипка, цимбали, сопілка і барабан.

 

До пізнього вечора лунають пісні і музики, продовжуються танці. Називають цю забаву "варити Петра".

 

СВЯТО ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЬОГО, СПАСА

 

Святкують 19 серпня. В цей день після Служби Божої відбувається посвячення овочів і фруктів. Подібно як на Великдень, готують святочні кошики. У кошику розміщують пшеничний плетений калач, котрий обкладають довкола вареною кукурудзою, яблуками, грушами, сливами, виноградом та ін. Кошик заквітчується тими квітами, які є в цю пору. На кожному кошику горить свічка. Перед і після посвячення кошик накривається вишиваним рушничком.

 

Після приходу з церкви посвячені калачі, овочі і фрукти споживають за урочисто накритим столом.

 

 СУЧАСНІСТЬ

 

 Сьогодні Люча – це сучасне гуцульське село, яке зберегло дух древніх традицій та всіляко старається підтримувати цей вогник. Тут дуже багато талановитих людей: чудовий скрипаль, на жаль вже покійний, Кирило Линдюк, який акомпонував Руслані Лежичко, кращі писанкарі України теж проживають у Лючі. Крім того з Лючі вихідцями є відомі в Україні та за її межами лікарі, юристи, військові, музиканти.

 

 Основним напрямком подальшого розвитку села є туризм. Сьогодні у селі діє мисливсько-рибне господарство «Палетський ліс». Тут розводять зубрів, оленів, лосів, косуль, диких кабанів, декілька видів пернатих, форель, раків.

 

Взимку лісисті масиви покриваються білим пухнастим килимом, річки та потоки, в яких можна було ловити влітку рибу, скуті міцною кригою. Гілки карпатських ялин важко прогинаються від свіжо наваленого снігу, в лісі поміж дерев на снігу видніються поодинокі сліди диких звірів. Зимові Карпати – це чудове місце для відпочинку та гартування свого духу і тіла. Взяти хоча б купання в крижаній воді, катання на лижах з гірськолижних спусків, їзда в кінній упряжці або полювання.

 

А як прийде весна, то ревуть потоки, шумлять ріки, а садки і луки вкриваються фіолетовими квітками брендушок (крокусів) і білими дзвіночками кликоцей, а ліси, особливо перед сходом сонця, наповнюються божественним тисячоголосим співом пташок. Справжнє пробудження природи можна побачити саме в Карпатах. З першим потеплінням ліси починають набирати життєдайної сили і з кожним днем дедалі більше й більше зеленіють. А як тут цвітуть вишні! На тлі зелених гір, немов би розкидане намисто, видно квітучі вишні. Це неповторне видовище треба побачити на власні очі.

 

Люча  влітку

 

 Влітку пишно зелені ліси наповнюються запахом смерекової смоли, грибами і ягодами, а поля покриваються дивним килимом гірських трав і квітів. Невдовзі на ці поля вийдуть косарі, задзвенять коси, ляжуть покоси, а сонце висушить їх і перетворить на пахуче сіно, яке громадільники згребуть і скидають із них гостроверхі копиці. Буває, що саме в цю пору зберуться хмари, піде дощ-плова, а блискавиці вогнем вдаряють об землю, повені підносять потоки й ріки, а їх водами нищить усе, що їм на дорозі трапляється.

 

Столітні дерева буря на землю перевертає з корінням, звірі в лісах в цей час страшно ревуть, а горянин-гуцул нічого цього не боїться, бо він під свист бурі, гуркіт громів і грізний рев звірів народився. Тому ці люди сміливі і відважні. Чарівна і сувора природа народжує тут мужніх людей.

 

Тільки не подумайте, що в Карпатах завжди так. Зовсім ні. У літню пору, коли гори і ліси мліють під гарячим сонцем, коли стихає пташиний спів і спека проймає з ніг до голови, варто піти до гірської річки чи водоспаду, зануритись в її прозоро-зелену, бурхливо-прохолодну воду – блаженство охоплює все Ваше єство. Неймовірною красою та незбагненною потугою гірської стихії наділені карпатські водоспади. Могутнім нестихаючим покликом лине їхній гуркіт вдалечінь, справляючи на чужинців незабутнє враження, відлякує непрошених і заспокоює силою власної грандіозності втаємничених.

 

Так, на тих, хто віднайшов сюди стежину, чекає неймовірне задоволення; і вже не відпустить їх вода, а то й поманить у глибочінь спіненої невідомості. Карпатські ріки утворили силою виснажливих і довгих пошукувань стихії низку прегарних водоспадів, далебі не таких високих, як у світі, зате наділених надзвичайною красою.

 

 Люча  восени

 

Осінь – пора збору врожаю та весіль. Так повелося здавна, що гуцули найбільше полюбляють одружуватись саме осінню. Практично кожні вихідні з котрогось куточка чути веселий звук сопілки та скрипки. А що таке гуцульське весілля? Воно багате на цікаві традиції, властиві тільки гуцулам, енергійна музика аж вабить до танцю, не залишаючи нікого байдужим, оригінальна кухня робить весілля незвичним, а веселі люди не дають нікому сумувати (до речі, на гуцульському весіллі ніколи не буває „занадто” веселих – це вже давня традиція), весілля завжди триває до самого ранку і тоді видно – хто справжній гуцул, хто витримав жваві гуцульські танці. А загалом це окрема тема дослідження, краще все це побачити на власні очі.

  То ж варто відвідати Лючу з її чарівними горами, густими лісами, квітчастими полями-полонинами, бурхливими потоками, шумними ріками, добрими і мужніми людьми, щирими патріотами своєї землі, свого села, своєї матері України.

  Люча має своє представництво з розвитку туризму та залучення інвестицій у м. Києві (www.karpatytour.com).

 

Село Люча може похвастатись тим, що має власний, символічний гімн. Подаємо його:

  

ЛЮЧА

 

 Мирослав Чернявський

 Грайливая Лючко, гомінкий Рушоре,

 Водоспаду клекіт тишу розганя.

 Смерекові, рідні лісові прстори,

 Краю мій коханий, Лючо ти моя.

  

Пам’ятають ріки, гори і долини,

 Ще й шепочуть нині сиву даль віків,

 Як стогнали люди в полі, в полонинах,

 А в маєтку панськім замок височів.

  

Неозорі далі, вся в цвіту буянні,

 Гордість за тебе радість окриля,

 Піднялась щасливо при зірниці ранній,

Засіявши ясно високо здаля.


У даній статті використані матеріали Історико-краєзнавчого нарису ЛЮЧА, за редакцією М. Рибчанського, А. Лисишина.

Автор: Тарас Ткачук, Національна академія Служби безпеки України

 

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 44 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист