В українців, як і в багатьох народів світу, стійко побутувало повір'я: як почнеш новий рік, так він і мине. Новорічний стіл мусив буквально ломитися від страв, аби протягом майбутнього року не знати голодної скрути.

Переддень Різдва — Святий вечір — припадав ще на піст. Але незважаючи на це вечерю називали багатою Кутею, бо на стіл слід було подати аж 12 страв, обов'язковою серед яких була Кутя.
На Правобережжі її готували з пшениці, а на сході — з ячменю і заправляли тертим маком, горіхами, медом і узваром.
Готували Кутю обов'язково й на Водохрещі, а у деяких районах і на Новий рік.

 За звичаєм її ставив на стіл або на покуть хлопчик або хлопець із родини, дбайливо підмостивши під настільник або рушник трохи сіна, щоб худобі у новому році було чим харчуватись.

Накривали Кутю двома колачами або книшами. Поруч умощували обжинковий сніп — символ майбутнього врожаю — і глечик з узваром із сушених груш, яблук, слив, вишень та ін.

З Кутею починали святу вечерю, Різдво.

Кутю лишали на столі на ніч, поклавши поруч ложки, з вірою, що померлі предки прийдуть уночі скуштувати її.

 Кутю носили кумам, хрещеним батькам, бабам-повитухам, родичам на другий день Різдва разом із вечерею.
У наші дні ритуальний зміст Куті майже втратився, але у сільській обрядовій кухні вона все ж посідає одне з почесних місць.

kutya_clip_image001.jpg
Кутя