Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

До 1930-х років найвідомішою та найзначнішою пам’яткою Старого Кодаку, був перший з Дніпрових порогів -Кодацький. Как известно, Днепр берет своё начало далеко на севере в Смоленской губернии и течет свободно и плавно до г. Киева. Здесь он встречается на своем пути с отрогами гранитно-гнейсовой плиты, так называемой южнорусской возвышенности, которая от северной части бывшей Волынской губернии широкой полосой в 250-300 верст протянулась по направлению с северо-запада на юго-восток до северной оконечности Азовского моря. Под влиянием этой плиты Днепр сворачивает свое русло влево по направлению на юг.

   

 У р. Тясменя, в 12-15 верстах выше Кременчуга, Днепр входит между двух отрогов и так идет до р. Самары, впадающей в Днепр с левой стороны, в 2-3 верстах ниже г. Днепропетровска. Ниже р. Самары левый отрог плиты заступает дорогу Днепру и последний прерывается, круто повернув направо. Это его прерывание тянется от р. Самары и до г. Запорожья, протяжением 70-75 верст. А так как каменная гряда состоит из легко размывающихся пород и крепких пластов гранитогнейса, то первые легко омылись, а вторые остаются уже в большой мере обмывшимися, но не уничтоженными.

 Такие крепкие породы и образовали отдельные глыбы камней, заборы и пороги.

Камни - это единично оставшиеся не смытыми граниты в Днепре и торчат в воде наподобие сторожей.

Заборы - ряд камней, растянувшихся грядой от одного или другого берега, приблизительно до половины или одной трети Днепра.

 Пороги - ряд камней, гребнями расположенных от одного берега до другого; вот почему они и являются самыми опасными для судоходства.

На протяжении Днепра - камней бесчисленное множество; забор насчитывается до 30-ти, порогов же 9.”

 Першим, серед істориків, про Кодацький поріг, називаючи його, по слов’янські, “Нессупі”, тобто - не спати, згадує імператор Костянтин Багрянородний у X сторіччі: “Хоча цей поріг і вузький, шириною тільки з цикастеріон (270 футів), одначе в середині його є високі шпилясті скелі, схожі! на острови. Вода, ударяючись об них, підіймається вгору, потім падає униз з великим та страшним клекотом. Через те руси не наважуються проходити через них, а спинившись поблизу, висаджують людей на суходіл і тільки самі речі лишають у суднах. Так вони босими ногами лапають дно, щоб десь не наткнутись на камінь, а тим часом інші посовують веслами ніс, зад, середину, корму суден і так з великою осторогою проходять цей перший поріг через дрібні берегові! протоки ріки.”

За наступи! сторіччя поріг, що розмивався водами Дніпра, став менш грізним. Під правим берегом ріки “естественным расположением подводных и надводных скал и камней” утворився більш-менш придатний прохід для суден, який отримав назву Козацького, або Старого ходу. Починаючи з XVIII сторіччя на порозі проводяться великі роботи з розчистки русла та видобування будівельного каміння.

Але, хоча завдяки цим роботам поріг став уже далеко не таким грізним, як у XVIII, не кажучи вже про X сторіччя, він все ж залишався надзвичайно гарною і величною окрасою Дніпра, яка заворожувала уяву.

 “Нижче слободи Лоцманської Кам’янки, коло правого берега Дніпра, супроти балки Нижньої Сажавки витикається невеликий, але скелястий, ніколи не затоплюваний весняною водою острів Кодацький, або коротше, Кодачок. Можна з певністю сказати, що це є той острів, який Боплан називав Козацьким: “Він безлісий, з самих скель, кишить гадами”. На “Плане реки Днепра” Арапова 1780 року на місці теперішнього острова Кодацького, або Кодачка, стоїть острів “Казацкой”; за виміром він має приблизно 1,5 версти (1600 м.) завдовжки і 100 сажнів (212 м.) завширшки. Давнього віку люди Старого Кодаку звуть його Козачківським, бо на ньому, кажуть вони, дуже давно був млин якогось Козачківського. Звуть його також і Пороховим островом, бо тут є склад казенного пороху.”

 “Поруч із островом тягнеться Шерстюкова забора. Поміж тим же островом і лівим берегом помітні й небезпечні для судноплавства каміння – Мокрий та Сухий Трояни, нижче - каміння Горбатий, Верхній Плоский, Сідлач, Червивий. Від лівого берега коло слободи Чапель іде забора Пундикова”. Сам поріг довжиною 510 метрів, з чотирма лавами: Плоскою, Гостренькою, Вишняковою та Мишиною, та загальною висотою падіння води в 1,81 метра знаходився нижче. Завдяки близькості великого міста, він був місцем постійного паломництва екскурсантів, які бажали навіч побачити, що це таке пороги.

 Чималу кількість цікавих та ризикованих людей притягувала і можливість спуститися через поріг вплав і значна їх частина залишила по цьому описи своїх вражень.

 Близкие обрывистые берега, покрытые кустарником и тощими деревьями, здесь выше, особенно правый, но так же скучны и пустынны, как и до Каменки...

 А дальше все пошло, как в калейдоскопе. Удары следовали все чаще и становились все сильней, а наш корабль, ускоряя ход, в ответ то и дело содрогался и жалобно скрипел. Река ревела оглушительно.

Рывком с сиденья поднялся лоцман. Ногами он уперся в бока баржи и, сорвавши шляпу с головы, коротко скомандовал: “Молись”.

 Гребцы, до сего часа с начала путешествия не произнесшие ни слова, теперь сидели с каким-то новым осмысленным выражением на лице. Они тот-час же обнажили головы, перекрестились и опустили весла в воду.

 Легкий поворот - и перед нами открылось зрелище, которое действительно нельзя забыть.

В сотне метров река кончалась резкой черной полосой, а дальше начиналось от края и до края, от берега до берега, белое искристо пенистое поле. И это поле приближалось с головокружительной быстротой. Повсюду, куда ни глянет глаз, острия камней, то погружающиеся в пенистые волны, то грозно выступающие вновь. Со страшным грохотом и силой бьют волны в эти камни, пенясь и рассыпаясь каскадом сверкающих на солнце брызг.

 Они обходят эти скалы, кружатся и, откатываясь по уступам, обнажают пучины страшной глубины. Все поле, как живое, то вздымается, то опускается, как будто дышит, и как живое, без устали ревет и стонет. И нет на всей этой несущейся поверхности полоски, откуда бы ни глядели остроконечные зубья скал.

 Вихрь водоворотов, пены, брызг слепит глаза. Удары в днища баржи и посаженных на воду душегубок так часты и сильны, что вот-вот разметают и в щепы превратят скрепленный веревками корабль. От перевала к перевалу он то низвергается в пучину, то выплывает, вновь, и под твердой рукой лоцмана, ежесекундно меняя курс, летит мимо бурунов, острых скал и водопадов...

Еще секунда, сто двадцать первая, и перед нами снова наш прежний “тихий Днепр”, а наш корабль, как обезноженный старый мерин после короткой непосильной скачки, плетется снова привычным черепашьичим шагом”.

 У 1932 році, по закінченню будівництва Дніпрельстану, Кодацький поріг, як й інші Дніпрові пороги, здавалося, назавжди було затоплено водою. Але у 1941 році, після того як відступаючі радянські війська підірвали греблю, Кодацький поріг знов опинився на поверхні, такий же грізний, як і до затоплення. У 1943 році над греблею у Запоріжжі “попрацювали” ще И німецькі сапери, І тоді над поверхнею Дніпра піднялися шість із дев’яти порогів: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець і Вовнизький. У 1947 році після відбудови електростанції пороги знову було затоплено.

 Історики кінця XVIII - першої половини XIX сторіччя нерідко відносили заснування поселення з назвою “Кодак", (“Кайдак") до XVI сторіччя. Так анонімний автор “Історії русів”, полемізуючи з невідомим істориком пише: “Але, видно, пан письменник такої нікчемної історійки не чував ніде, окрім своєї школи, і не бачив у тій стороні, що її називає він Україною, Руських міст найдавніших або принаймні далеко давніших од його Королів Польських, себто: Черкаса, Крилова, Мишурина та старого Кодака над рікою Дніпром...” Слідом за ним Феодосій Макаревський пише: “Пользуясь вниманием и благоволением Польши, казаки скоро со всех своих мест сошлись и соединились в Черкассах, образовали из себя военное братство, из Черкасс пустились вниз, в 1530-1576 годах заняли священные и приснопамятные места для христиан -Самару и Монастырище, городище Кодак, урочище Звонецкое и Хортицу...”

 А далі, пишучи про виділення із Запорозького війська наприкінці XVII сторіччя католиків, вказує, що про це “объявлено было всему казачеству, как в Сечи запорожской, на Чертомлыке, так и на Самаре, в Пустынно-Николаевском монастыре, в Кайдаке и на Романковом кургане...”

 Але лишається невідомим, на що спиралися вказані історики у своїх твердженнях - на якісь документи, що не збереглися до нашого часу, на власні спостереження, народи перекази, чи взагалі згадали Кодак, (Кайдак) просто для надання стрункості власним теоріям, або, називаючи сучасним для себе та читача ім’ям певну територію, прив’язуючи її таким чином до реально існуючого поселення?

 Усі відомі на сьогодні літописні джерела, які згадують історію нашого регіону, безсумнівно, пов’язують заснування поселення Кодак із побудовою однойменної польської фортеці над першим із Дніпрових порогів - Кодацьким.

 Ідея спорудження на Дніпрі фортеці, яка б перекрила шлях з України на Низ, висувалася неодноразово. Вперше такий задум висловив черкаський і канівський староста Остафій (Остап) Дашкевич у 1533 році. Наприкінці XVI сторіччя схожу пропозицію вніс біскуп Юзеф (Йосип) Верещинський. Але, якщо ці проекти були направлені, перш за все, проти турецько-татарської загрози, то зовсім інше спрямування мав проект, висунутий у 1593 році кримським ханом. Хан заявив тоді, що “йому не потрібно ні казни, ні людей, лише б козаки шкоди не чинили”. Російський посол до Криму Семен Безобразов зазначив тоді, що хан вимагав від московського царя, крім упоминків, “тридцать тысяч рублёв на город, что было ставить на Днепре -на “Собачьем перевозе” чи на “Кошкином перевозе” . Про подальшу долю цього проекту відомо лише, що він ніколи не був реалізований. Починаючи з 1618 року, подібні плани, маючи на меті ізоляцію козацтва, починає масово розробляти польський уряд.

 Але умови для початку колонізації польською владою Дикого поля виникли лише у 1634 році, коли за мирним трактатом між турецьким султаном Мурадом IV та польським королем Владиславом IV поляки зобов’язалися припинити набіги запорозьких козаків на турецькі землі. Великий коронний сейм, який відбувся 31 січня-14 березня 1635 року, підтверджуючи договірні статті, прийняв постанову: “Припинення морських наїздів війська Запорозького”. У ній серед іншого вказувалось: “Желая также, как можно прочнее, воспрещением козачьих наездов, вновь заключенныя с Турецким Императором расtа еt faеdеrа сохранить, ех соnsеnsu ardinum постановляем, чтобы на избранном от инженеров на берегу Днепра месте, которое и от Гетманов признано будет способным, построена была крепость. Каковая крепость firта рrаеsіdіnо как пеших, так и конных людей и военными припасами снабжена быть имеет. А на скорейшую крепости постройку и на упомянутое рraesidium (гарнизон) сумму 100000 злотых на счёт будущих податей по срокам, казначейство выдаёт, дабы в постройке этого замка остановки быть не могло”.

 Виконуючи постанову Сейму, коронний гетьман Станіслав Конєцпольський вже навесні 1635 року рушив на Низ. Замок, за свідченням французького інженера Гійома Левасера де Боплана, було закладено біля першого Дніпрового порогу - Кодацького, “ниже острова Казацкого (Кодачок) на пушечный выстрел”. Будівництво замку за проектом Боплана було проведено дуже швидко. Вже на початку літа фортеця, точніше укріплення, з дерев’яними, забутованими землею, стінами була викінчена І перекрила своїми гарматами “козацький хід" через поріг.

 Виходячи з першочергової мети польського уряду - встановлення контролю над Військом Запорозьким, місце для фортеці було обрано дуже ретельно І вдало. По-перше, розташовану над першим порогом фортецю було досить легко постачати припасами та людськими поповненнями з Київського палатинату (воеводства), до якого вона була приписана. По-друге, поставлена над порогом фортеця давала змогу перервати постачання Січі припасами, а головне, лісом для будівництва флоту, що заготовлявся у Самарських лісахта на півночі України. По-третє, фортеця перекривала так званий “чорний хід" козацтва, який пролягав через Самару та Вовчу і дозволяв запорожцям вільно виходити в Азовське і Чорне моря. I, по-четверте, гарнізон фортеці мав змогу контролювати головні запорозькі “уходи” у гирлі Самари.

 Недоліком у розміщенні фортеці було те, що вона не перекривала жодного із сухопутних шляхів на Низ та до Криму і не була спроможна перепинити ні втікачів із України, ні чумацьких валок, ані татарських наїздів. Але така мета під час її спорудження і не ставилась.

Про інструкції, які було дано коменданту Кодака, а точніше про їх виконання, свідчить великий канцлер литовський Станіслав Радзівіл: "Конєцпольський, щоб знищити вогнище конфліктів, вибрав найзручніше місце... на річці Борисфен, річищем якого звикли пропливати козацькі кораблі на шкоду туркам, й збудував... прекрасну фортецю Кодак, зміцнивши її гарнізоном, званим драгунським, чисельністю в кілька сотень і дав гарнізону командира, старого воїна Маріона, що пильно стежачи, перешкоджав козакам у переході. Той, власне, не тільки заборонив доступ козакам до річки поза призначеними кордонами, але й наказав їм утримуватись від полювання та рибальства, а порушників заковував у залізні обручі на ногах І шиї. Льохи вмістили у собі вже 20 порушників, І можна було передбачати, що у майбутньому тут буде їх більше; Маріон також заборонив солдатам продавати козакам порох, а підозрюючи нічну торгівлю, замкнув їх у підземному коридорі...»

 Спорудження фортеці, купно з негнучкою політикою Маріона та комісара у козацьких справах Пшияловського, викликало швидку та однозначну реакцію збоку козацтва. Власне побудова Кодака без військового зіткнення з козаками відбулася лише тому, що гетьман Іван Сулима з військом на 30 чайках (близько 1500-2000 чоловік) ще у 1634 році вийшов у Чорне море та, об’єднавшись із донськими козаками, спробував узяти турецьку фортецю Азов. Після невдалого штурму козаки спустошили узбережжя, погромили Акерман, Кілію та Ізмаїл і зазимували на Дону. У квітні 1635 року до Сулими приєдналися ще 20 чайок (близько 1000-1500 чоловік) і протягом весни та літа козаки п’ять разів громили турецьке узбережжя, а наприкінці кампанії знову спробували взяти Азов. Тобто найактивніша частина Війська, майже вся старшина і вся артилерія під час спорудження фортеці знаходились у поході і навіть навряд чи отримали про те звістку.

 Про цю, прикру для них подію, запорожці дізналися від козаків-промисловців уже повертаючись із морського походу “чорним ходом” десь на Вовчій чи Самарі. Подальші події, які відбулися в ніч на 12 серпня 1635 року, будівничий Кодацького замку Боплан розповідає досить стисло: “Вождь бунтівників-козаків Соліман, повертаючись з моря, побачив, що цей замок не дає йому вернутися додому, здобув його...” Вже згадуваний Радзівіл більш велемовний: “Козаки, нетерплячі до прикрощів, теж не привчені до євангельської покори, обрали собі вождем Сулиму.

Постерігши, що солдати, які несуть сторожу, поринули в сон, вони в тиші опівночі по приставлених драбинах піднялися на вал І пройшли до самого укріплення. Поява гостей збудила сторожу, але запізно: доки схопилися за зброю і винесли з підземелля укритий там порох, фортеця опинилася у владі козаків...” Після здобуття фортеці повстанці винищили гарнізон (крім 15 кіннотників, котрі були в степу у роз'їзді). Маріона взяли живцем, насипали йому в одяг пороху, приставили до стовпа й запалили. Вибух “втиснув (Маріона) у Дніпро”.

 Свідчення Радзівіла дозволяють стверджувати, що штурм було задумано козаками, ще по дорозі до Дніпра, інакше вони були б неспроможні потаємно вийти з Самари у Дніпро і непомітно наблизитись до фортеці (можливо, що деякий час флотилія переховувалась у Мандриківських плавнях, з яких і велась розвідка) і тим більше не наготували б достатню кількість драбин для навального проникнення до фортеці.

 По взятті Кодака Іван Сулима, розуміючи, що втрачати йому вже нічого, підняв повстання і повів запорозьке військо до Кременчука. Погано підготоване повстання скінчилося дуже швидко. Вже у грудні 1635 року Сулиму і з ним ще двох його соратників було страчено у Варшаві.

На початку березня 1636 року Владислав IV видав універсал “всім українськими містам і містечкам” про відбудову Кодацького замку. Але перш, ніж почали відбудову фортеці, польському уряду довелося придушувати повстання козаків під проводом Павла Павлюка (Бута), Якова Острянина та Дмитра Гуні.

 Після поразки повстання між польським гетьманом Миколою Потоцьким і козацьким командуванням укладено Кумейківську угоду, на основ! якої було створено “Ординацію Війська Запорозького реєстрового”, ухвалену сеймом у березні 1638 року. За Ординацією реєстровці “на вічні часи” позбулися усіх пільг, прибутків, судових та виборних прав дарованих польськими королями. Гетьмана замінив обраний сеймом комісар, якому передавалася уся цивільна та військова влада. Старшина мала призначатися комісаром із шляхти. Кількість реєстровців скорочено до 6000 козаків (6 полків).

 Стосовно запорожців пункти Ординації були ще суворіші. Базавлуцька Січ була зруйнована і Кіш перенесено на беззахисний Микитин Ріг. Усі військові гармати було конфісковано, а козачий флот спалено. На Микитинській Січі поставлено залогу у склад! одного реєстрового полку, яка мала розганяти свавільні зборища на островах та річках. “Жоден козак не повинен ходити на Запорожжя без паспорта комісара; спійманий комендантом козацьким, він підлягає смертній карі.”

 Для додаткового контролю над Запорожжям у 1638 році, під наглядом того-ж Конєцпольського, почалася відбудова фортеці Кодак, яку скінчили у липні 1639 року. Відбудовою фортеці керували інженери Фрідріх Геткант, німець на польській службі, який склав ряд карт Польщі та спорудив кілька фортець (Львів, Городище, Хмельник), поляк Іллія Арцишевський та голландець Ян Пляйтнер.

 Нова фортеця, залишки якої збереглися І до сьогодні, була майже втричі більша і набагато міцніша за попереднє укріплення. Чотирикутник валів з бастіонами по кутах, побудований за найсучаснішими голландськими зразками (пізніше цей тип укріплень назвуть “староголандським”), був майже неприступний не тільки для татарських чи козацьких загонів, але й для тогочасних регулярних армій із обложною артилерією та навичками облоги фортець.

 3 трьох боків фортецю оточував глибокий рів з набитими у ньому загостреними дубовими палями. 3 четвертого фортеця нависала над крутим берегом Дніпра, який ще додатково засипали гострими гранітними уламками, між якими проклали стежку до води. Так! ж уламки та металеві колючки було розкидано із південного боку замку для забезпечення його від раптового наближення ворожої кінноти. Єдина брама з підйомним мостом, яка була підсилена двома дубовими вежами, знаходилась у східному валу. Шлях до неї пролягав між фортечним ровом І глибоким яром, що робило її повністю недосяжною для ворога.

 Доповнювалось укріплення Кодака сторожовою вежею за півмилі від замку на вершині пагорба (в районі кургану біля повороту на Волоське). Окрема залога, яка у ній стояла, мала слідкувати за околицями і сповіщати про наближення ворога.

Та головною метою відновлення фортеці було, все ж не встановлення контролю над запорожцями. Хоча контроль над Запорожжям був-таки необхідним, але після репресій 1638 року козаки, як реєстрові, так і запорозькі, були настільки пригноблені, що довго ще не могли зібратися на силі И недарма польські хроністи відраховували від 1638 року добу “золотого спокою” - добу вільності шляхетської.

 Головна мета відновлення фортеці не дуже афішувалась, але різноманітні свідчення сучасників дозволяють визначити її чітко та ясно. По-перше, 1639 року до фортеці було призначено не лише коменданта - Адама Конєцпольського, племінника коронного гетьмана Станіслава, але й губернатора - шляхтича Яна Жолтовського. По-друге, на картах XVII сторіччя ясно простежується спроба перенесення сухопутних торгівельних шляхів Наддніпрянщини до Кодака. I, по-третє, на запорозьких землях починають виникати маєтки польської шляхти (відомо про замок Арцишевського у гирлі р. Оріль та про маєток невідомого дозорця у гирлі р. Самоткань .

Ці, по окремості несуттєві свідчення, в комплекс! свідчать, що у 1639 році почалася польська колонізація Дикого Поля, в якій Кодацькій фортеці одводилась роль адміністративного та військового центру нових земель, що й було головною метою уряду.

 Враховуючи це, ревізія новобудови, на яку коронний гетьман Станіслав Конєцпольський привіз багато шляхти, представників влади та старшини реєстрових козаків, сприймається вже не лише як демонстрація могутності королівства, яке в найшвидший термін спромоглося звести майже неприступну фортецю у малозаселених місцях. Ця ревізія скоріше мала продемонструвати непохитність намірів Польщі стосовно степу, засвідчити, що поляки стали над порогами міцно І надовго. I, можливо, що зауваження чигиринського сотника Богдана Хмельницького про те, що “рукою створене - рукою руйнується”, мовлене у відповідь на хизування коронного гетьмана, теж стосувалося не лише фортеці, але й загалом усього наміру колонізації.

Колонізація Дикого Поля полякам дійсно не вдалася. Наміри польського уряду чудово зрозуміли як у Кримському ханстві, так І в Османській імперії й вирішили, що реалізація цього проекту може скінчитися захопленням поляками Криму І турецьких фортець по берегу Чорного моря.

 Уже на початку 1640-го року кримські та ногайські татари разом з черкеськими людьми загальною кількістю у 70000 чоловік напали на Польщу, поруйнували багато міст та сіл. І лише в полон захопили близько 200000 чоловік. Намісник Київського митрополита Петра Могили старець Ігнатій, якого 15 лютого 1640-го року розпитували про українські справи у Посольському приказ! в Москві назвав причину цього набігу дуже конкретно: “А зачалась та татарская война в Литовской земле за то, что гетман Консульский поставил над Днепром на первом пороге его городок Кодак и о том турский салтан присылал выговаривать Консульскому, чтоб он того городка не ставил, потому что-де та земля его, турская, а не литовская; и гетман - де ему в том отказал с бесчестием; и турскому де салтану то стало досадно, что его гетман обесчестил и городок поставил на границе, и за то наслал на Литовскую землю татар войною тайным обычаем” . У наступи! вісім років бойові дії в Дикому Полі не припинялися ні на рік, і Кодак як згине велике польське укріплення в краї швидко заростає залогою та простолюдом.

 Серед визначних постатей доби, які служили в цей час у фортеці можна назвати Івана Богуна (?-1664), учасника оборони Азова від турецьких військ у 1637-1642 роках в майбутньому одного з визначних полководців Богдана Хмельницького, з 1650 року кальницького полковника. У 1654 році, під час Берестецької битви, він обраний наказним гетьманом і керував відступом козачих загонів. Після смерті Богдана Хмельницького підтримував різних претендентів на гетьманство, розстріляний поляками у лютому 1664 року. У Кодаку Богун служив з 1641 або 1642 року з платнею 30 золотих на рік від королівської скарбниці. Саме в цей час він ходив походом на р. Сіверський Донець, діючи, то проти татар, то проти росіян. Так 30 травня 1643 року загін козаків на чолі з Богуном та Федором Опенком розбив на “Козацькому перевозі” загін Василя Струкова висланий проти татар, а відразу по тому погромив татарські стійбища по р. Міус. Навесні 1644 року загін Івана Богуна, вирушивши з Кодака, вдарив на Середнє Поволжя, а у 1645 році знов діяв по р. Сіверський Донець.

Драгуном у Кодаку служив Стефан Подобайло, який з липня 1651 року по жовтень 1654 року був чернігівським полковником, замінивши на цій посаді полководця Визвольної війни Мартина Небабу. На посаді лейтенанта служив Рудольф Бендікс, який у 1647 році втік з фортеці й за кілька років став полковником Хмельницького. Бендікс був не єдиним іноземцем серед кодацької залоги, у якій служили німці, шведи, голландці, датчани. Але найбільшу частку залоги, звичайно, складали поляки. У 1640-х роках комендантом фортеці був Кшиштоф Гродзецький, який довго служив у Голландії і мав неабиякий військовий досвід. Служили тут також І Марк Собеський, староста красноставський, брат майбутнього короля Польщі Яна III Собеського, Ян Потоцький, родич коронного гетьмана Миколи Потоцького та інші досвідчені й шановані у цей час офіцери .

 Цікавий опис замку І слободи, яка утворилась біля нього, лишив шляхтич Богуслав Маскевич, який відвідав Кодак з почтом князя Ієремії Вишневецького під час інспекційної поїздки останнього: “У неділю (13 жовтня 1647 року) ми прийшли до Кодака, власне не до нього самого, але стали за милю від нього у межиріччі між Самарою й Дніпром. Коли прийшли, то князь наказав тричі вистрілити з гармат, даючи залп-салют кодацькому губернаторові, котрий вже був перестережений про присутність князя. Цей губернатор, якийсь Гродзинський, взаємністю відповів у Кодаку, кілька разів вистріливши з гармат на Кодаку для князя.

 Князь, переночувавши, у таборі, назавтра наказав їхати байдаком до Кодака, взявши з собою свою козацьку хоругву, в якій був поручником п. Курош. Там губернатор кодацький Гродзицький, з почестями прийнявши князя, запросив випити угорського вина, хоч це було у відкритих полях далеко від волості. I я там був разом з іншими.

 Сам князь у цю ніч (з 14 на 15 жовтня 1647 року), залишивши біля себе кількох з молоді, заночував у замку, дехто у слобідці тут же біля замку, а деякі повернулися до табору.

полковників Кричевського та Барабаша спускались на Січ. Біля Січі вони мали об’єднатись із військом Стефана Потоцького І придушити повстання, підняте Богданом Хмельницьким. 29 квітня флотилія, узгодивши свій рух з рухом війська Потоцького, почала проходити пороги. При цьому комендант Кодака Кшиштоф Гродзицький передав реєстровим із фортечного арсеналу одну мортиру з обслугою, бо ті дванадцять фальконетів, які в них були, не мали великого значення при планованому штурмі укріпленого табору Хмельницького на острові Бучки.

 А вже 9 травня Гродзицький з болем сповіщає Миколая Потоцького: “Повідомляю Вашій милості, моєму ласковому панові, сумну звістку: 4 травня біля Кам’яного Затону все запорозьке військо, яке йшло водою, збунтувалося І побило полковників І всю старшину. Це безперечна і незмінна новина. Вірте мені, милостивий пане, бо сьогодні, о першій годині ночі, прибігли до мене два моїх поранені мушкетери, яких я послав туди з мортирою і гранатами. Все там пропало - і найкращий пушкар, а ці речі були б нам дуже потрібні...”

 У наступні місяці головні сили Хмельницького воювали на Україні. Кодак, на облогу якого потрібно було богато війська, лишився польським. Його лише блокували козацько-татарськими роз'їздами. У середин! літа загін із 1000 козаків спробував оволодіти фортецею, але, втративши шістдесят чоловік і перебивши сто двадцять солдат із залоги, відступив. Великого значения для фортеці цей напад не мав. Десь наприкінці травня до Кодака було привезено тіло Стефана Потоцького -головнокомандувача польською армією у битв! на Жовтих Водах. Тяжко поранений, він потрапив у полон до татар і помер 19 травня 1648 року по дорозі до Криму. Пізніше його останки перенесли удомініканський костьол до Киева. Невдовзі по цьому до Кодака втрапив і другий командувач польськоїарміїуЖовтоводській битві, один з найкращих полководців Польщі Стефан Чарнецький.

 Потрапивши у татарський полон 26 травня під час битви під Корсунем, він спромігся втекти з Криму і добратися до Кодака. Ці та інші відомості з життя фортеці було отримано головним чином завдяки Марку Собеському, який у червні 1648 року спромігся не лише вибратись із Кодака до Варшави, але й налагодив більш-менш регулярний зв’язок між нею та головними польськими силами.

Лише наприкінці серпня Богдан Хмельницький посилає до Кодака три полки (3000 чоловік) під орудою Якова Вовченка, Максима Нестеренка та Прокопа Шумейко. 3 середини вересня починається справжня облога Кодака. Як вона посувалася, чи спробували козаки узяти Кодак штурмом, чи просто обложили його, невідомо. Але вже 1 жовтня, після звістки про поразку поляків під Пилявцями, було підписано угоду про капітуляцію замку.

 Умови здачі було підтверджено присягою Максима Нестеренка І десь близько 7 жовтня 1648 року польська залога назавжди покинула Кодак.

 Розпорядженням Богдана Хмельницького Кодак отримав гарнізон з реєстровців, про що йдеться в останній зі статей російсько-українського договору 1654 року: “Кодак город на рубеже от Крыма, в котором гетман всегда по 400 человек держит и кормы всякие им дает, чтоб и ныне царское величество пожаловал кормами и порохом...” Підпорядковувалась кодацька залога гетьманському урядові в Чигирині, насамперед генеральному обозному Федору Коробці.

У 1656 році, після підтвердження Хмельницьким привілеїв Війська Запорозького, Кодак перейшов у його підпорядкування, але постачання фортеці, судячи з всього, лишилось обов’язком гетьманського уряду. Цим же роком датується заснування у Кодаку берегової сторожі з охочих козаків - лоцманів, які були зобов’язані проводити суда через пороги. Для берегової сторож! була відправлена із Січі похідна церква в ім’я Архістратига Михаила.

 “За кодацьких... лоцманів та про їх внутрішнє життя більше ніяких відомостей немає. Туманні, досить непевні натяки маємо на те, що мешканцям Старого Кодаку жилося непогано й у всякому раз! краще, як по інших селах поблизу Кодака.” - пише про подальшу історію берегової сторож! Павло Козар. На жаль його твердження про спокійне життя лоцманів скоріше за все не відповідають дійсності.

 Справа в тому, що вже до 1650 року відноситься перша згадка про поселення Новий Кодак, яке розташоване по Дніпру набагато вище від Старого Кодака. У документах того часу досить часто зустрічаються назви як “Старий Кодак", так і “Новий Кодак". Але найчастіше згадується просто “Кодак”, назва, яка використовується для обох населених пунктів, що вносить в їхню історію велику плутанину, бо в переважній більшості джерел неможливо визначити про яке саме з міст іде мова. Цю невизначену інформацію, зазвичай, відносять до історії Старого Кодаку і саме на ЇЇ основі базуються твердження про велике адміністративне та торгівельне значення фортеці та слободи при ній у другій половині XVII - початку XVIII сторіч.

Насправді Старий Кодак часів Гетьманату, зберігаючи велике стратегічне значення у контролі над Дніпром, у той же час, через невдале розташування відносно сухопутних шляхів, досить швидко втратив привласнене йому поляками значення адміністративного та ремісничо-торгівельного центру регіону, яке відійшло до Нового Кодака. Фактично, як населений пункт Старий Кодак знаходиться у тривалому занепаді.

 У 1659 році, на початку Руїни, Кіш посилив кодацьку залогу та його озброєння. У 1661 році залога Кодака підтримала гетьмана Якима Сомка, що відразу викликало активні дії з боку претендента на гетьманство - кошового отамана Івана Брюховецького. Дискредитуючи Сомка, Брюховецький повідомляє до Москви, що гетьман здав фортецю Кодак татарам, а в листі до мстиславського єпископа, місцеблюстителя Київської митрополії Мефодія пише, що Кодак обложено його військами, але дуже сумнівається чи зможуть його люди “додержати облогу”.

 Невідомо чим скінчилася справа у Кодаку, але загальну ситуацію у Коші Брюховецький спромігся змінити на свою користь. У 1663 році на “чорній раді” у Ніжині запорозьке козацтво одностайно виступає за його обрання гетьманом, заарештовує Сомка та значну частину реєстрової старшини.

 Незважаючи на важливість Кодацької фортеці для Запорожжя, Кіш виявився неспроможним твердо утримувати її. Так у 1663 році начальник московських ратних людей, полковник Григорій Косагов повідомив, зі слів кошового Івана Сірка, що хоче йти на Кодак І захопити його. А у Кодаку лише 20 чоловік козацької залоги і підсилити її із Запорожжя неможливо, бо козаки через зимовий час розійшлися по містах. Зваживши на це, до Кодака було надіслано московських ратних людей. Але вже восени гетьман Брюховецький повідомляє до Москви, що залога, отримавши хлібний запас, розпродала його та розбіглася “вон от служби”.

 На початку 1665 року Брюховецький, побоюючись наростаючого невдоволення своєю політикою серед запорожців, рекомендує московському уряду поставити у Запорожжі воєвод, і перш за все, задля досліду, у місті Кодак. Московський уряд схвалив цю пропозицію і направив до Кодака на воєводство думного дворянина Якова Тимофійовича Хитрово.

 Настановлення воєводи було сприйняте у Січі з відвертою ворожнечею. Вже у березні 1665 року полковник Косагов повідомляє Брюховецькому про своє та воєводи безнадійне становище. Серед інших ворожих заходів січовиків він згадує, що “послали запорожцы на Кодак Козаков и не велели пускать в него великого государя московских людей для того чтоб заднепровским изменникам, черкасцам, крыловцам и другим, которым без Днепра быть нельзя, дорога была чиста Днепром. Боюсь, государь, чтобы изменники не были впущены в Кодак, замыслами злохитрых людей. Сами кодачане присылали к войску с жалобой на недостаток борошна у них и с заявлением, что если ты выкажешь им гнев и не пришлешь им борошна в Кодак, они покинут его...” До відкритого розриву між запорожцями та гетьманом у 1665 році не дійшло, бо воєводу відізвали, а у Кодаку поставили залогу з реєстровців під командуванням полковника Харька Кривого.

 Восени 1665 року під час візиту до Москви гетьман Брюховецький “бил челом великому государю, чтоб в Кодаке быть великого государя ратным людям... потому что Кодак на первом пороге... и на Запороги пройти будет никому не можно, то Запорожье будет под государскою великою рукою и крепко...” Для гарнізону Кодаку Брюховецький просив спочатку 300 чоловік, а невдовзі вже 1000 чоловік. У цей же час наказний гетьман, переяславський полковник Данило Єрмоленко вирішував питання з постачанням кодацької залоги, яка перед зимою опинилася без теплого одягу, провіанту та пороху І почала розбігатися.

 3 початком 1666 року, коли у Січі стало відомо про новий намір призначити до Кодака воєводу, запорожці з обурення перейшли на бік правобережного гетьмана Петра Дорошенко. Загону Григорія Косагова довелося настільки поспішно покинути Січ і перейти до Кодаку, що він залишив навіть більшу частину провіанту. Навздогін росіянам новий кошовий отаман Іван Рог послав Брюховецькому листа, який і досі лишається одним з найуїдливіших серед паперів Коша: “Послышали мы, что Москва будет на Кодаке; но её там не надобно. Дурно делаешь, что начинаешь с нами ссориться; оружие не поможет в поле, если дома не будет совета. Хотя ты от царского величества пожалован, но достоинство получил от войска запорожского, войско же, не знает, что такое боярин, знает только гетмана. Изволь, вельможность твоя, поступать с нами по-настоящему, как прежде бывало, потому что не всегда солнце в сером зипуне ходит, и не знаешь, что кому злой жребий принес; помни древнюю философскую притчу, что счастье на скором колесе очень быстро обращается; в мире все привыкло ходить как тень за солнцем; пока солнце светит, до тех пор и тень, и как найдет мрачное облако, так и места не узнаешь, где тень ходила: так вельможность твоя умей счастье почитать”.

 Ці події на Запорожжі викликали справжню паніку у гетьманському та московському урядах. Воєвода Петро Васильович Шереметьєв навіть написав відозву до низового війська та малоросійського народу про збереження вірності московському капітаном Іваном Хвощинським. У цій відозві воєвода намагався заспокоїти невдоволених, але в той же час “...что касается Кодака и находящихся в нем московских ратных людей, то вывести их из Кодака никак нельзя, потому что Кодак - крепость и защита всему Запорожью, и если вывести из него рать, то неприятелям будет путь чист, а запорожцам трудность великая”. Зрозуміло, що такий лист не дуже заспокоїв козаків і народ. Ситуація загострилась до того, що Іван Брюховецький, по поверненню з Москви, отримав охорону з сотні московських стрільців.

 12 лютого 1666 року стольник Іван Телепнів привіз гетьману Брюховецькому звістку про укладення Андрусівського перемир’я між Польщею та Росією, при укладенні якого інтереси України настільки було проігноровано, що гетьман не знав навіть про ведення переговорів. За умовами перемир’я Україну було поділено на три частини: Лівобережну (Російську), Правобережну (Польську) та Запорожжя, яке мало знаходитись у підпорядкуванні обох держав, як військова сила проти татар. Незважаючи на неочікуванність перемир’я, Брюховецький відразу зрозумів, які наслідки воно може мати для нього та його уряду, і заявив Телепневу, що поки звістка не розійшлася, то необхідно терміново ввести московських ратних людей до Кременчука та Кодаку і тим самим “лишить запорожцев хлебных подвозов и избавить Запорожье от многолюдства, потому что от запорожцев нужно ожидать большого возмущения”.

 Розумною та хитрою політикою Брюховецькому вдалося на певний час відвернути бунт запорожців, але ненадовго. У січні 1668 року, запорожці увійшли в Лівобережну Україну і підняли на антимосковське повстання Миргородський полк. Вже в лютому, зваживши, що повстання охопило всю державу і, що іншого виходу для утримання влади у нього немає, Іван Брюховецький приєднався до повстання. Але це його вже не порятувало. 7 червня 1668 року його захопили в полон І вбили під час зіткнення з військом правобережного гетьмана Петра Дорошенко.

Ставши гетьманом усієї України, Дорошенко опинився у надзвичайно сутужному становищі, бо як Росія, так і Польща почали широкомасштабні військові дії, маючи на меті відновити розділення України згідно статей Андрусівського перемир’я. Безнадійність спротиву двом великим державам змусило Дорошенко звернутися до турецького султана з пропозицією прийняти Україну у васальну залежність. У Стамбул! погодилися з цим за умови введення у Чигирин та фортецю Кодак по 1000 яничарів. У відповідь Дорошенко просив не вводити турецької залоги до гетьманської столиці, а натомість поставити у Кодаку 3000 яничарів. Та доки йшли переговори, Лівобережна Україна відпала від Дорошенко і підкорилась владі Москви. Тим часом запорожці встигли обрати собі власного гетьмана - Степана Вдовиченка, скинути його і замість нього обрати Петра Суховія. Суховій, дізнавшись про переговори турків з Дорошенком, надіслав до Стамбулу своїх посланців, яким було доручено прийняти всі умови виставлені Дорошенку в обмін на військову допомогу. Переговори пройшли вдало і вже навесні 1669 року турецька залога мала стати у Кодаку. Але вже в січні Суховій вимушений був усе покинути та тікати до Криму.

 У наступи! роки у Кодаку стояла українська залога поставлена новим гетьманом Лівобережної України Іваном Самойловичем, а стан самої фортеці підтримувався на досить високому рівні, про що свідчить опис, поданий запорожцями московському уряду у 1672 році. “Город Кодак с его земляным валом стоит над первым порогом Кодаком по той стороне Днепра, где стоит и Киев; строили его, по указу польского короля Владислава, немцы лет 40 или больше того назад; бойницы его сделаны из земли; вход в него только с одной стороны меж рек; палей и обломов в нем нет; от порога кругом его вырыт ров обрезной и во рву чеснок дубовый набит. Мерой тот город Кодак кругом 900 сажен (1908 м). В нем имеются две железные городовые пушки да две затинные пищали, а, сколько к тем пищалям ядер, зелья, фитиля и запасов - неизвестно, во всяком случае, скудно. Людей же и хлеба там только и имеется, что прислал гетман Иван Самойлович, по указу государя. Из Кодака, ввиду неприятельского прихода, постоянно пишут в Сечу о присылке пушек и хлеба, а из Сечи старшина посылает в Кодак по рассмотрению. Город Кодак построен для вольного пути и для провоза запасов из городов левой стороны Днепра в Сечу водяным путем, и если, по указу великого государя, в Кодаке посадить 1000 человек ратных людей с пушками и запасами, то из того города будет великая помощь Сечи и всему низовому войску, неприятелю же чрез то будет страшно, и он не посмеет учинить никакой порухи над Кодаком. На эту сторону Днепра, мимо Кодака, турские и крымские войска не ходят, а ходят из Крыма татары по Муравскому шляху, не переходя Днепра, на украинские города. Когда Сеча и Кодак, по указу великого государя, будут наполнены людьми, то запорожцы поставят, еще сторожи на урочище Кичкасе, и тогда татарам никакого прохода не будет.

 Кроме всего этого для полной безопасности нужно, чтобы государь пожаловал низового атамана и все низовое посольство и велел бы отпустить на Сечь Ивана Сирка, а на Кодак прислать пушек, запасов и ратных людей, и позволил бы городовым казакам на Запорожье идти. Через все это в осадное время будет крепко и безбоязненно и в Запорожье никакой порухи не будет".

 9 січня 1673 року кошовий Лук’ян Андієвич повідомив гетьману Івану Самойловичу, що полонені татари свідчать про намір турків напасти на Україну і закріпитися у ній. У зв’язку з цим кошовий прохає терміново посилити кодацьку залогу і, за згодою з царем Олексієм Михайловичем, отримує для неї від гетьмана 400 козаків та 60 діжок борошна. 20 березня 1673 року запорожці прохають про допомогу вже безпосередньо царя, який до фортеці Кодак для “промысла над неприятелем” воєводу князя Степана Степановича Волконського і полковника Ягана Купера з 1000 солдат Білгородського полку.

 Маючи забезпечений тил, запорожці у цей період ведуть безперервні військові дії проти Криму, але відкритий конфлікт між Росією та Туреччиною, якого так боялися у Москві, розпочинається лише у 1677 році. У 1676 році російсько-українські війська змусили підкоритися гетьмана Правобережної України Дорошенка і зайняли Чигирин. На допиті Дорошенко повідомив про наміри турок окупувати Україну та підкорити Запорожжя, зайнявши Січ, Хортицю та Кодак “откуда можно всей Украиной управлять”. У цей же рік 1 жовтня польський король Ян III Собеський був змушений підписати мир з Туреччиною, за умовами якого Польща втратила права на володіння Чигиринською областю та Запорожжям, отримані по Андрусівському перемир’ю. Козаки в цей час досить відверто стояли на боці Москви І московська ж залога займала Чигирин, тобто Польща віддала під владу Туреччини території, які вже їй не належали і цим, фактично, спровокувала російсько-турецьку війну.

 Уже в січні 1677 року російській уряд повідомляє кошового Івана Сірка про необхідність посилення Хортиці, Кічкасу та Кодаку, бо "если оборони Боже, те места неприятели осядут... тогда навечно пропадет Запорожье”. Одначе, поставити московський гарнізон у Кодаку виявилося досить важко, бо запорожці згоди на це не дали, а, за словами гетьмана Івана Самойловича, “городом Кодаком ведает и для оберегания его посылает туда людей кошевой Сирко, и ему, гетману, от себя посылать людей в город Кодак, когда запорожцы не просят его о том, нельзя, чтобы через то злобы им не учинить.” Причому гетьман мав на увазі не введення нової залоги, а підсилення вже розташованої у Кодаку. Дозволу на посилення залоги гетьман так і не отримав. Більш того, Іван Сірко спромігся так поставити справу, що запорожці навіть не взяли участі у величезній Чигиринській битві восени 1677 року. Показуючи певну незалежність своєї політики від Москви і гетьманського уряду, запорожці, перехопивши втікаючого з-під Чигирина кримського хана з ордою, не лише не погромили його, але ще й уклали перемир’я на три роки і вибили обіцянку прислати на Січ та у місто Кодак хлібних припасів, самопалів, пороху та свинцю. Невдовзі по укладенню цього перемир’я прислав послів на Січ і турецький султан, який передав з ними 30000 червінців з пропозицією і надалі підтримувати нейтралітет. Як не дивно, але дарунки і жалування надійшли і від Москви та гетьмана, де хоча й були обурені діями козаків, але мали у війську дуже велику потребу і заплющили на все очі. Запорожці вирішили залишитись під Москвою.

 Навесні 1678 року на прохання січовиків до них було введено Полтавський козачий полк, а потім і московських ратних людей під командою стольника Василя Перхурова. Частина цих військ, скоріш за все, підсилила залоги фортець, але більшість їх, разом із запорожцями, взяла участь у військових діях на Низу, де отримали кілька значних перемог. Влітку 1679 року московські війська знов були поставлені у Кодаку для прикриття тилів армії Якова Корецького, що рухалася на Січ для відбиття нападу турецьких військ Кара-Мухаммеда-паші. По Бахчисарайському мирному договору між Росією та Туреччиною, укладеному у 1681 році, Запорожжя отримало досить дивний статус: самоврядування під політичною владою турецького султана, але на жалуванні московського царя.

Такий дивний устрій не міг протриматись довго. Вже у 1685 році у Москві виник план “построить города ниже Самары по-над Днепром” і тим самим до певної міри підкорити запорожців. Вічний мир, укладений 1 травня 1686 року між Польщею та Росією порушив ці плани. За умовами договору Росія отримала Київ, але зобов’язалася підтримати європейські держави у війні проти Туреччини. Тому в Москві вирішили не дратувати зайвий раз запорожців, які знову знадобилися як значна військова сила.

 Навесні 1687 року об’єднана російсько-українська армія під командуванням князя Василя Васильовича Голіцина та гетьмана Івана Самойловича рушила на Крим. Стоп’ятдесятитисячна армія, опинившись за Самарою у випалених татарами степах, виявилась неспроможною досягти Перекопу і почала відходити. Для прикриття відходу з армії було виділено загін у 20000 росіян під командуванням окольничого Леонтія Романовича Неплюєва та 20000 козаків під командуванням полковника Григорія Самойловича, сина гетьмана, які мали від Кам’яного затону та Микитиного перевозу (сучасний Нікополь) рушити берегами Дніпра на Низ, осадити турецькі фортеці і перекрити татарам шлях на Правобережну Україну.

 У двадцятих числах липня, знаходячись біля острова Томаківки, Григорій Самойлович отримав звістку про арешт батька, якого звинуватили у зраді, підняв бунт і рушив на Кодак. Біля ріки Суха Сура гетьманич зустрівся з основним козацьким загоном і мав намір, об’єднавшись з ним, засісти у Кодаку і спробувати зібрати військо для війни з Росією. Однак, думки старшини розійшлися, через що у таборі почались збройні сутички у розпалі яких підійшли російські війська Неплюєва. Молодого Самойловича та його прибічників.

 Новий гетьман Іван Мазепа, приймаючи у липні 1687 року булаву, підписав з Росією договірні статті, в яких, серед іншого, зобов’язався "на сей (левой) стороне Днепра против Кодака сделать такого подобия шанец, как и Кодак.” Офіційною метою створення цієї та кількох інших фортець було визначено “утеснение Крыма” . Із запланованих фортець спорудили лише Новобогородицьку на р. Самарі, але вже це будівництво викликало запеклий спротив запорожців, які, перш за все, побачили у новій фортеці небезпеку для своїх прав та вольностей, а ніяк не для Криму. Кошовий Філон Лихопой у листі до воєводи Григорія Косагова з протестом проти спорудження Новобогородицька попереджає: “И вы не старайтесь причинять обиды и притеснения товариству ни тем, которые в Кодацкой крепости, ни тем, которые в Самаре” . Це попередження свідчить, що одночасно зі спорудженням на Самарі Новобогородицької фортеці у 1688 році було також введено російську залогу і до Кодаку. Але більш докладних відомостей про це немає. Швидше за все росіяни залишили Кодак вже у 1689 році по закінченню II Кримського походу.

 У 1697 році довкола Кодака розгортаються початкові бойові дії походу гетьмана Івана Мазепи та князя Якова Федоровича Долгорукого проти турецьких фортець у нижній течії Дніпра. 24 червня війська вийшли "до левого берега Днепра, к Кодацкой пристани...” де почали сідати на суда для спуску через пороги. Переправа продовжувалась більше двох тижнів і потягла за собою значні втрати суден, людей та припасів. Напруженість моменту підсилювалась появою на правому березі Дніпра “как раз против Кодака” білгородськоїорди, яка зав’язала сутички із запорозькими роз'їздами. Одночасною на лівому березі “ниже того места, где впадает в Днепр река Самарь”, з’явилася кримська орда, що вела спостереження за рухом військ.

 Враховуючи вихід татар у район Старого і Нового Кодаків, гетьман Мазепа для охорони України повернув за Оріль загони князя Луки Долгорукова та полковника Данила Апостола, а біля Кодаку залишив гадяцького полковника Михайла Боруховича з усім полком (31; 190). Напружена ситуація у тилу та велика турецька армія, що з’явилась на Низу, змусили командування українсько-російських військ досить швидко відступити. Підновивши укріплення та підсиливши залогу Таванського городка, військо Мазепи-Долгорукова вже на початку вересня знову було в районі обох Кодаків і переправлялося на лівий берег Дніпра.

 Наступного 1698 року в зайнятих турецьких фортецях почався розбрат між запорозькими, українськими та російськими загонами залоги, причому дійшло до застосування зброї та вбивав. Військова рада на Січі постановила для припинення розбрату надіслати одного полковника на Низ, а другого до Кодацької фортеці. Саме в цей час у Кодаку теж почалася міжусобиця серед залоги, але доклади відомості про те, що саме сталося, відсутні. За легендою, яку в 1830-х роках записав єпископ Гавриїл Розанов, під час Азовських походів Кодак відвідав імператор Петро I. Біля фортеці навіть показували чималу гранітну брилу, сидячи на якій він, нібито, вів бесіду. Д.І.Яворницький вважав, що Петро I відвідав Кодак у 1699 році під час II Азовського походу, але зараз все ж вважається, що Петро I у Кодаку ніколи не був.

 Константинопольський мирний договір між Росією та Туреччиною, укладений 3 липня 1700 року та початок Північної війни начебто припинили військові дії на півночі Чорного моря, але разом з тим значно посилили невдоволення запорожців російською діяльністю у регіоні. Фортеці по Самарі, споруджені на час війни, ніхто не ліквідовував, а їхні залоги посилювали. Більш того, у 1701 році нова фортеця - Кам’яний Затон - постала на Дніпрі якраз навпроти самої Січі.

Невдоволення запорожців вилилось у цілу низку заворушень, через які залоги російських фортець почували себе, немов у облозі. Це ж невдоволення призвело до того, що значна частина запорожців підтримала повстання донського отамана Кіндратія Булавіна, який з грудня 1707 по лютий 1708 року перебував у Новому Кодаку, де збирав добровольців. Можливо, що у цей час Булавін відвідував і фортецю у Старому Кодаці, але напевно про це невідомо.

 У грудні 1708-січні 1709 року в обидва Кодаки за розпорядженням кошового отамана Костя Гордієнка було виведено близько 4-6 тисяч козаків. Невдовзі він сам мав приєднатись до них І рушити на з’єднання з російськими військами. Але настрої війська були дуже непевні і, коли стало відомо, що російський загін у 3000 чоловік, який надійшов для зміни залог російських фортець по Самарі, розорив українські та запорозькі села й зимівники, на військовій раді ухвалили рішення про приєднання запорожців до шведського короля Карла XII і гетьмана Івана Мазепи.

 Протидії російського уряду не забарилися. Вже у квітні 1709 року на Січ рушила каральна експедиція під командуванням полковника Петра Яковлєва. На початку травня Яковлєв "достиг сперва до Нового, а потом до Старого Кодака. В обоих Кодаках Яковлев не встретил большого сопротивления: главная масса жителей сдалась русским добровольно и была отправлена в крепость Новобогородицкую; некоторые, из жителей скрывшись, было на острова и в степи, но были пойманы русскими солдатами, отряженными полковником в степь по обе стороны и истреблены на месте; как Новый, так и Старый Кодак дотла выжжены, и это сделано было с той целью, чтобы эти местечка не обратились на будущее время в пристанища для “воров” и не послужили во вред русским, находясь в тылу последних. У Старого Кодака Яковлев сел с войском в суда и спустился через первый порог Кодацкий, причем флотилия его, управляемая русскими стрельцами, потерпела некоторый урон”.

 14 травня Яковлєв узяв штурмом Січ, а потім, за указом Петра I, Військо Запорозьке було скасовано. Його землі від Орелі до Самари відійшли до Полтавського полку. Інші землі Запорожжя заселяти було заборонено. Серед фортець, які підлягали знищенню згідно з умовами Прутського мирного договору між Петром I та великим візиром, Кодак не значиться і це може свідчити, що після подій 1709 року російська залога у ньому не стояла. По Адріанопольському мирному договору від 14 липня 1713 року правобережні землі Війська Запорозького відійшли до Кримського ханства з правом козаків селитися по кордону з Росією.

 “Козаки запорозькі постійно наших власних підданих виконують, нині осаджують ними кошові села.., а тепер Кодак ним населили” . Ця скарга польських послів Кримському хану надіслана десь у 1710-х роках свідчить, що серед інших відновлених після спустошення поселень значиться І Кодак. Але відновлено було лише поселення, у якому жили запорожці берегової сторожі, яка продовжувала діяти за старими приписами, бо добре відомо, що спроба запорожців відновити у 1720-х роках фортецю скінчилась тим, що хан фортецю розорив, а місто віддав полякам.

 У 1733 році, коли татари Мали намір утрутитись у вибори польського короля, виступивши проти російського ставленика, обидва Кодаки було зайнято татарськими залогами. Але вже навесні 1734 року запорожці, досягши згоди з російським урядом, вибили з “напівзруйнованих укріплень Кодака” татарський гарнізон і зайняли його.

 Під час російсько-турецької війни 1735-1739 років Кодацька фортеця була нашвидкуруч підновлена і в ній поставили російську залогу, яка мала оберігати суда під час проходження порогів. Виходячи з тогочасної практики та військового часу для неї, скоріш за все, побудували декілька великих напівземлянок на взірець тих, що було досліджено на острові Хортиця. У 1739 році, по закінченні війни, коли запорожці остаточно повернулися на свої землі та зайнялися відновленням господарства, у Старому Кодаку поселилися декілька родин переселенців з України, які заснували довкола фортеці нову слободу.

 У 1748 році з дозволу та благословення преосвященного Тимофія Щербацького, митрополита Київського, Галицького і Малої Росії, у місті Старому Кодаку посеред фортеці коштом запорозького козацтва побудовано постійну дерев’яну церкву в ім’я Архістратига Михаїла і до неї призначено постійний церковний причт. Приблизно в цей же час на південь від фортеці виникло кладовище (сучасне Старе кладовище).

 За матеріалами А.Скальковського у середині XVIII сторіччя в Старому Кодаку стояла російська залога. В усякому разі однією з пропозицій, виставлених запорозьким депутатом, який у 1767 році увійшов до складу комісії зі створення нового “уложенія”, було питання про необхідність ліквідації російського Кодацького ретраншементу. Власне слобода в цей час була вже досить великою. Розташована по обидва боки від фортеці, як вгору, так і вниз по Дніпру, вона у 1768 році мала: парафіяльних дворів - 50, без дверних хат - 32 з населенням - 1015 чоловік.

 Церковник причт складався з трьох священиків: Тимофія Федорова, Вукола Лукьянова та Стефана Єрофеєва.

 3 початком російсько-турецької війни жителі Старого Кодаку пережили декілька неприємних тижнів під час останнього татарського набігу на Україну взимку 1769 року. Скоріш за все, жителі перебули ці часи у фортеці, хоча слободу татари, напевно, спалили. В усякому разі, на початку 1770-х років Старий Кодак не лише зберіг населення, але став поселенням, з якого проводилось залюднення сіл, понищених татарами. 7 січня 1772 року духовне правління Старокайдацької хрестової наместії (розташовувалось у сучасному Новомосковску) повідомляло преосвященному Гавриїлу, митрополиту Київському, що “хотя в местечке Старом Кайдаке есть три священника; но как при оном местечке, под нынешнюю экстру, для лучшей предосторожности и сбережения ради себя от неприятельских нападений, поселились хуторами и зимовниками многие казаки из разных мест, да и Волохи, запорожскою партиею в границах Оттоманской Порты прошлого 1770 года полоненные... прихожане Старо-Кайдакские крайне нуждаются еще в однем священнике”. Згідно з цим повідомлення митрополитом було дозволено висвятити у священики старокодацького диякона Василя, а на його місце призначити дияконом козака Павла Порошенка.

 3 ліквідацією у 1775 році Запорозької Січі Старий Кодак було визначено державною слободою, а його населення поповнилось козаками, які вирішили осісти на своїх колишніх землях. На цей час фортеця була вже дуже занедбана і на її території стояли лише церква Архангела Михаїла та будинок священнослужителів. Власне слобода широко розкинулася по обидва боки фортеці, як вгору, так і вниз по Дніпру.

 Але схили Дніпра виявилися не дуже придатними до проживання. Занадто круті, вони, через господарську діяльність кодачан швидко вкрились ярами. Частина жителів вже у 1770-х роках змушена була переселитись вище по схилу до кладовища, а частина “в рассуждении гористых во оном и вовсе к прожитию негодных мест” навіть перебралася до сусідньої слободи Кам’янки (Лоц-Камянки).

 У 1780 році жителі Старих Кодаків почали домагатися дозволу на будівництво нової церкви Архангела Михаїла з перенесенням її на більш зручне місце тому, що: “стены ея всецело обветшали; подвалины сгнили и разрушились; во время дождей течь сильно лилась по стенам по углам как во всей церкви, так и в алтаре; от сырости и течи во многих местах появился мох и выросли губки; в церкви свободно летали птицы и в алтаре свили гнезда; по местоположению своему церковь очутилась вне села, в далеком и непристойном месте, вокруг нея от истекающей из гор воды в осеннее и весняное время образовались глубочайшие рвы; от этого дорога в церковь сделалась весьма неудобною; как в церкви удаленной от жилых домов, было опасно оставлять церковные вещи и имущество, то оныя забирались церковным старостою в его дом и хранились там между хозяйственными вещами; богослужение в той церкви само собою прекратилось”.

За вибором громади клопоти з будівництва нової церкви було покладено на канторів Івана Песоцького, Кіндрата Усенка та Максима І його сина Карпа Шамраєвих. Уже 1780 року було зібрано гроші на побудову, заготовлено триста колод на стіни та двадцять дубів на підвалини.

 Але справа з дозволом на будівництво трохи затяглася тому, що Славянське духовне правління вважало село Старий Кодак безперспективним і пропонувало перенести церкву до Лоцманської Кам’янки. Врешті-решт, за розпорядженням губернського правління, справу було вирішено самими кодачанами, які наполягли на спорудженні нової церкви у Старих Кодаках, а стару церкву зобов’язались відремонтувати і передати її до Лоцманської Кам’янки (13; 184).

12 травня 1782 року Славянський протопоп, Федір Фомич освятив місце під будівництво нової церкви, а в другій половині березня 1785 року він же освятив і новозбудовану “и всеми потребностями приготовленную церковь”.

Церква ця, судячи з пізніших документів, стояла вище старого кладовища на місці сучасних крамниць.

 Разом зі спорудженням церкви у Старому Кодаку велося ще одне, державне будівництво, у якому, вимушено, брали участь і жителі Старого Кодаку. У 1785 році під керівництвом полковника Фалеева, почалися роботи зі знищення найнебезпечніших скель на порогах. До цих робіт крім найманих робітників та військових залучили і жителів навколишніх сіл, в тому числі й кодачан. Роботи були дуже важкі та дорогі, обмежувалися розчисткою лише Старого (запорозького) ходу через пороги і були припинені у 1790 році не давши якихось суттєвих наслідків.

 У 1795-1807 роках роботи на порогах відновилися. Велись вони за проектом французького інженера Франсуа де Волана під керівництвом того ж Фалеева. Під час цих робіт на Кодацькому порозі спорудили канал зі шлюзом, який проходив під правим берегом Дніпра. Він отримав назву Фалеєвського і був зовсім непридатним для судноплавства.

 У 1830-х роках (викінчено у 1837) за проектом інженера Шишова на Кодацькому порозі спорудили новий канал ближче до лівого берега Дніпра. Протягом п’яти років це був єдиний судноплавний канал на порогах, який працював як дослідна споруда. Досить вдалі наслідки його експлуатації призвели до того, що у 1843-1854 роках аналогічні канали спорудили на всіх порогах. Під час цього будівництва трохи перебудували і Кодацький канал. На кожному з каналів встановили спеціальні пам’ятні знаки. Але простояли вони недовго, бо вже у 1880-х роках Д.І.Яворницький нічого не знав про їхнє існування і був немало здивований, коли, зовсім випадково, виявив біля Вільного порогу чавунну дошку з текстом від одного з них. Текст, скоріш за все однаковий для всіх пам’ятників, повідомляв: “Судообходные каналы в днепровских порогах сооружены по повелению Государя Императора Николая I распоряжением главнокомандующего путями сообщения и публичными зданиями генерал-адъютанта графа Клейнмихеля. Работы начаты в 1843 году, окончены в 185...” (ріг дошки відбито).

 Вже у 1853 році, тобто коли канали ще будувалися, у “Кронштадтом вестнике” вийшла стаття, яка піддавала сумніву доцільність спорудження каналів на порогах: "Для сплавного судоходства во всех порогах Днепра, в самом русле реки, устроены девять открытых каналов со стенками из накидного камня, шириною в пятнадцать сажен, глубиною в четыре фута. Но для судов эти каналы сказались негодными по трем причинам: во-первых, по незначительности глубины: для судоходства нужно иметь, по крайней мере, шесть футов, но для этого нужно местами углублять сплошной гранит, лежащий на дне реки; во-вторых, вследствие того, что самое пространство между порогами загромождено множеством камней, которые поднимаются далеко выше и ниже каналов и не позволяют, при малой воде в Днепре, идти судам по реке; в-третьих, по причине необыкновенной силы воды в весеннее время, которая не дает возможности направлять суда в каналы, устроенные сбоку, а не по самой средине реки. По Старо-Кодацкому каналу еще в 1843 году произведен был опыт над взводкою небольших размеров судна по каналу, прикрепленному к якорю посредством приделанного к судну ворота, и привел к довольно удовлетворительному результату. Но в настоящее время суда идут через Кодак только сверху вниз и тем же первобытным способом, как-то было во времена древних руссов, а потом позже во времена удалых запорожцев”.

А простий народ ставився до каналів, як до старих, так і до нових, ще більш скептично:

"- А сколько лет строились каналы в порогах? - спросил я у своего лоцмана Ивана Костыри.

- Пятьдесят шесть, - последовал ответ.

- Двадцать миллионов.

- А сколько теперь стоят?

- Двадцать копеек/' - таку розмову записав для пам’яті Дмитро Яворницький під час одного зі своїх сплавів через Кодацький поріг.

Роботи, які проводилися з розчистки фарватеру у другій половині XIX- на початку XX сторіччя не дуже поліпшили пропускну спроможність каналів. А з пуском Дніпрельстану канали було повністю затоплено. Єдиною згадкою про існування цих великих споруд на сьогодні лишаються руїни порохових льохів на острові Кодачок, які було споруджено міністерством шляхів сполучення для зберігання вибухівки та інструменту, що використовувалися під час робіт на Дніпрі.

У 1787 році було оформлено корпорацію лоцманів Дніпрових порогів, до якої записали усіх жителів “мужеска полу" сіл Кам’янки (саме з цього часу вона починає зватись Лоцманською Кам’янкою) та Старого Кодака. Лоцманам було надано особливі привілеї - близько 11130 десятин (12160 га.) землі, звільнення від рекрутських наборів та державних повинностей і податків, визначено невелику щорічну платню. Центром нової громади стало село Лоцманська Кам’янка, а підпорядкована вона була полковнику Фалееву і безпосередньо князю Потьомкіну, ордери якого і визначили ЇЇ початкове формування.

По закінченню російсько-турецької війни 1787-1791 років лоцманів переводять до відомства Чорноморського адміралтейства, а з 1798-1799 років до департаменту водяного сполучення. 3 цього часу лоцманською службою керувала особлива дирекція, яка до 1865 року підпорядковувалась ІХ-му Катеринославському округу шляхів сполучення, а потім, до 1917 року, 3-му Катеринославському відділку Київського округу шляхів сполучення. 3 1811 року лоцманська громада отримує право обирати отамана, скарбника та писаря, а також підтвердження усіх раніше наданих привілеїв. У 1836 році, у зв’язку з планованим будівництвом каналів, значно посилюються права адміністрації, яка отримує повну можливість розпоряджатись лоцманами як кріпаками. Звільнення селян у 1861 році майже не вплинуло на порядки лоцманської громади, тому що, ліквідувавши привілеї та повинності лоцманів, уряд ризикував залишитися на порогах без кваліфікованих спеціалістів, що могло призвести до повної зупинки судноплавства по Дніпру між Катеринославом і Олександрівськом. Лише у 1879 році лоцманів прирівняли до звичайних селян з перетворенням Дніпровсько-Лоцманської громади у територіальну одиницю - Лоцмансько-Кам’янську волость Катеринославського повіту, до складу якої увійшли села Лоцманська Кам’янка, Старий Кодак та Сурські Хутори. При цьому, незважаючи на прирівнення, на лоцманах залишається обов’язкова повинність проводити суда через пороги. Лише у 1909 році цей обов’язок було скасовано і утворено вільну лоцманську громаду на засадах найму.

 Старий Кодак був другим за значенням населеним пунктом цієї “лоцманської республіки”. Але переважна більшість документів тих часів або відображають загальний стан лоцманської громади, або життя її “столиці” - Лоц-Кам’янки, у якій створюється та діє переважна більшість державних, лоцманських та земських установ. Фактично історія Старого Кодака у цей період відома навіть гірше, ніж у попередню добу.

 У 1780-1790-х роках село розміщувалось довкола кладовища і церкви, а його старі садиби поряд з фортецею та побіля Дніпра було, в переважній більшості, покинуто. Село в цей час було невелике (на 1783 рік - 75,5 дворів). Зі зростанням населення район довкола кладовища став центральним, а житлові квартали витяглися на схід уздовж сучасної вулиці Леніна (розвитку села на захід заважала балка Сажівка, яка стала його природним кордоном). Лише у другій половині XIX сторіччя, через брак вільного місця під забудову, садиби знов почали будувати довкола і навіть у самій фортеці.

 До 1840-х років біля Старого Кодака проходив поштовий шлях на Олександрівськ та Нікополь. Після того, як його перенесли на більш придатне місце (сучасне Запорізьке шосе) шлях отримав статус “волостной дороги” Катеринослав-Лоц-Кам’янка-Ямбург-Волоське-Микільське-Августинівка-Миколайполь (загальна довжина - 84 версти). Значна його частина використовується і сьогодні. Саме цим шляхом у 1787 році проїхала з Катеринослава до Микільського імператриця Катерина II.

 У цей час Старий Кодак, згідно з планами князя Потьомкіна, ще вважався одним з майбутніх форштадтів (передмість) Катеринослава, що створювало певні незручності для його жителів. Так, наприклад, пасовища вважалися міськими, незважаючи навіть на включення Старого Кодаку до лоцманської громади, отримувати дозвіл на випас худоби кодачани Мали у міському магістраті. Лише за Павла I було проведено розмежування цих земель між містом і селами Старим Кодаком, Новим Кодаком, Мандриківкою та Лоц-Кам’янкою.

 У 1793 році, знов таки незважаючи на особливий статус села, у ньому поселили партію німців-переселенців у кількості 273 чоловік, для чого значно потіснили місцевих жителів. Щоправда, німців розташували тимчасово, невдовзі вони відселилися у ново засновану колонію Ямбург (сучасне Дніпровське).

 У 1818 році перебудовується церква Архангела Михаїла. Вважається, що її було “пересипано І складено без одміни” від церкви 1780-х років. Але такий дослідник українського мистецтва, як Микола Філянський завважив у 1920-х роках: “зразок цікавий за загальним сильветом, конструкцією, але його не витримано у дрібницях: прорізні лиштви над вікнами не характеристичні для українського будівництва і здешевлюють вартість пам’ятника”. Ця, чи не єдина компетентна, спроба проаналізувати вигляд церкви дозволяє припустити, що у 1818 році її відтворили все ж не зовсім точно, хоча, можливо, що ці недоліки допущено під час ремонтів XIX- початку XX століть. У 1818 році, або можливо трохи пізніше, на захід від церкви споруджено дерев’яну дзвіницю, яка одночасно слугувала І брамою до церковного подвір’я.

 Протягом XIX сторіччя населення Старого Кодака зростає дуже нерівномірно. Так, у 1834 році в селі жило 380 чоловіків та 403 жінки, у 1850 році - 396\400, у 1858 - 371\378, а у 1872 - 422\464. Низький приріст населення і навіть його зменшення у 1850-х роках був пов’язаний не стільки з важкими умовами праці лоцманів і високою смертністю, скільки з постійним у цей час відселенням значної частини кодачан. Наприклад, у 1835 році відселилося 88 чоловіків та 91 жінка, у 1850 -101\107, а у 1855 - 211\182 (8; 27). Відселення проводилось утрете лоцманське село - Широчанськіхутори (сучасне Широке) і було пов’язане з нестачею орних земель поблизу Старого Кодака. У другій половині XIX сторіччя, з освоєнням вільних земель, відселення припинилося.

Адміністрація Старого Кодака у 1855 році складалася з отамана, який отримував жалування у 15 карбованців на рік, помічника отамана (12 крб.), писаря (9 крб.) та двох десятників (по 5 крб.). 3 1879 року отаман обирався лише для керівництва лоцманською громадою, а цивільними справами займався виборний староста села.

 Десь у 1850-х роках у селі споруджується хлібний “гамазей” для збереження громадських запасів хліба, які створювались на випадок неврожаю. Такі хлібні запаси тоді були зобов’язані створювати всі сільські громади, але для лоцманів це було особливо важливо тому, що через службу вони не мали змоги активно займатися сільським господарством і неодноразово, навіть у врожайні роки, змушені були купувати хліб громадським коштом і потім розподіляти його серед громади.

 У 1856 році лоцманський сход прийняв рішення: “так как Училище Общества нашего, открытое в Лоцманской Каменке, приносит лоцманам с. Каменки существенную пользу в изучении детей грамоте и Закону Божию, лоцмана же Старых Кайдак за отдаленностью не могут пользоваться тою же милостью, тем более что по случаю почти постоянно неурожайных лет они не в состоянии отдавать детей своих на продовольствие у лоцманов с. Каменки за условную плату, а потому и терпят в этом крайнюю нужду, то, для устранения сего, мы единодушно и единогласно полагаем теперь же открыть в с. Старых Кайдаках приходское училище, пригласив к преподаванию Закона Божия местного священника и возложив обучение грамоте на обязанность сельского писаря, с соразмерным вознаграждением трудов их, а именно: первому по 42 руб. 86 коп., а последнему по 25 руб. серебром в год”.

 Школу відкрили вже у наступному 1857 році. На 1869 рік учителі отримували вже по 85 карбованців 72 копійки на рік і квартиру за рахунок громади. 3 цього ж року через неврожай лоцмани збільшили платню ще на 64 карбованці 24 копійки і заробітна плата вчителя досягла 150 карбованців на рік. Для навчання співу в школах лоцмани утримували ще спеціального регента хору, якому сплачували 80 карбованців на рік. У 1882 році школа мала 47 учнів (41 хлопчик та 6 дівчаток) і повністю утримувалась за рахунок громади Старого Кодака, яка витратила на неї 260 карбованців. Випуск 1882 року склав6хлопчиків.

 До середини XIX сторіччя відносяться і найстаріші зі збережених надгробків Старокодацького кладовища. Фахівці вважають, що за формою і опорядженням вони тотожні надгробкам, які ставилися тут ще за часів козацтва і є унікальними за виконанням серед тих, що збереглися на території України. “На цвинтарі Кодаку християнська символіка здебільшого передана карбуванням на відносно невеликих кам’яних плитах, без формуючої обробки. Найчастіше зображення виконані в техніці заглибленого рельєфу, хоча зустрічаються барельєфні зображення. Досить своєрідними і оригінальними є тут, зокрема, плити, на яких зображено по три невеликих хрестики, що “виростають” з однієї точки. Крім хреста, на таких плитах передавалися також зображення предмет козацького озброєння-списі булава”.

 Наприкінці 1870-на початку 1880-х років у Старому Кодаку купує земельну ділянку купець Іларіон Зверев. Ділянка мала площу в 1 десятину 2220 сажнів, займала частину фортеці і виходила до берега Дніпра. У першій половині 1880-х років Зверев спорудив на березі, на залишках Фалеєвського каналу великий водяний млин. Він розташовувався біля самої фортеці, був споруджений з цегли І мав три поверхи. Машини приводилися в рух турбінами (вважалося, що цей млин був однією з перших на Дніпрі споруд, об лаштованих турбінами). Крім млина ці турбіни приводили в рух І машини розташованої в цій же будівлі сукновальні, яка виготовляла грубе селянське сукно (9; 57 та 83). 3 1880-х років до Старого Кодаку почав наїжджати Дмитро Іванович Яворницький, який зробив схематичний план фортеці, описи її стану та запорозьких старожитностей у церкві Архангела Михаїла. “В настоящее время о прошлом Старого-Кодака говорят только остатки земляной крепости да те немногия вещи, которыя сохраняются в церкви села. Крепость расположена у самого берега Днепра, против Кодацкаго порога, и заключает в себе пять десятин земли; она имеет вид редута бастионного начертания, в котором высота валов достигает до десяти сажен. Теперь в бывшей крепости стоит десять крестьянских хат и, кроме того, большая усадьба купца Зверева, имеющего на Днепре, у правого берега, против самого порога, огромную мукомольную и сукновальную мельницу. Из вещей, оставшихся в теперешней церкви села от времен запорожских Козаков, обращают на себя внимание следующия: чаша, небольшая, серебряная, с надписью, сделанной в средине: “весу 90 (золотников), Ивана Кравчины” и снаружи: “Чашу спасенія прійму имя Господне призову"; ковчег или гробница, серебряная позлащенная с надписью: “Сия гробница Семёна Бардадима сделана до храму святителя христова Николая за отпущение грехов своих: 1761 году Ноября”; копьё, стальное, оканчивающееся ручкой с крестом, длины четверть аршина; мирница, сделанная из липового дерева с изображением положения Спасителя во гроб и с надписью: "ангели мира горько плакаху"; напрестольный крест с серебряною подставкою, два венца, сделанные из белой жести; два аршина высоты каждый, окрашенные в голубую краску; один аналой, стянутый сверху телячьей кожей; книга октоих или осмогласник киевской печати, 1739 года, с надписью по листам: “Сия книга октоих покойного ивахна жителя кодацкого купленная ценою, за шесть рублей и врученная ним же Ивахном еще прежде смерти его Иерею Стефану Андреевичу Кодищанову дабы он владел ею, где будет жить при храму божию до смерти своея 1752 года месяца мая 15 дня”; служебник московской печати, 1751 года; требник черниговской печати святотроицкой ильинской обители, 1754 года; трофолой или месячная минея, с надписью по листам: “Сей трифолой куплен казаками куреня каневского Яковом Лепетию да Петром Плясоном в село Карнауховку до храму Святия великомученици Варвари 1774 года иуниа 22”; фонарь, деревянный, набитый на простую деревянную неотёсанную ручку, и, наконец, два запорожских пояса, персидского сырцу, по девять аршин длины, по две четверти ширины каждый”.

 Описав Яворницький і зовнішність, а головне характер Дніпрових лоцманів. “По степени опытности и ловкости лоцманы делятся на три класса с атаманом во главе в каждом классе.

Лоцман за свою оплошность штрафуется собственным атаманом. Но прежде чем сделаться лоцманом, каждый должен держать экзамен в присутствии выборных лоцманов и начальников. Большинство лоцманов - потомки запорожских Козаков; они вполне достойны своих предков “низовых - рыцарей”. Про их подвиги рассказывают чисто чудеса. Об одном лоцмане, жившем еще при императоре Николае Павловиче, говорят, что он за свою ловкость и умение переправлять суда через днепровские пороги получил от бывшего в то время министра путей сообщения, графа Клейнмихеля, жалованный синяго сукна кафтан с серебряными кистями и обшивками. Это был Григорий Фёдорович Бойко. О другом лоцмане рассказывают, что он на своём веку спас жизнь целым сотням людей, тонувшим в порогах. Это был Василий Десятка. Люди, видевшие старых лоцманов и знакомые с молодыми, отзываются о тех и других таким образом: “Старые лоцманы! То были молодцы! И по виду и по удальству то - пор живут; имя их свято чтится и поныне в Каменке. Теперь таких уже нет. Теперь лоцманы перевелись, совсем перевелись. Черт знает, что стало, а не лоцманы!” Так отзываются о теперешних лоцманах старые люди, а между тем меня поражали всегда и настоящие лоцманы. Что за молодцы! Словно на подбор подобраны! Как наденет этот лоцман на себя широкия шаровары синяго цвета, как опояшется широким зелёный поясом, как закрутит свои роскошные, черные, как смоль, усы да как выйдет “у недилю, або в свято” на улицу, подопрется кулаком в бок, - что за красавец писанный! А как протянется он где-нибудь под хатой, в холодочку, около жинки и начнет “секаться в головы”, - что за пышная фигура, не налюбоваться! Но еще лучше он кажется на своей родной стихии, воде, во время переправы через пороги барок и плотов.

На плот лоцман идет за какой-нибудь сущий пустяк, сравнительно с опасностью, десять-пятнадцать рублей да полведра или ведро горилки, и деньги берет не на себя лично, а на всю лоцманскую общину. Но через пороги он пускается в путь только при самой тихой погоде, когда, что называется, ничто и не шелохнет. Тут лоцман священнодействует. Те, кому предстоит с ним идти через пороги, собираются в назначенный день на лоцманско-каменской пристани и, прежде всего, по команде лоцмана, садятся по местам, “щоб усе добре сидало, а все зле тикало», а затем, по команде же лоцмана, поднимаются с мест, обнажают свои головы, молятся на восток и тогда уже “рушают" в путь”.

 У 1893 році сільська громада за власний рахунок спорудила спеціальний будинок для школи. Будинок був дерев’яний, критий залізом з однією класною кімнатою 11x11 аршин, розрахованою на 40 учнів. У цьому ж будинку розміщувалась квартира вчителя та роздягальня для учнів. Під садибу школи було виділено 1336 квадратних сажнів землі, з яких подвір’я займало - 440, сад -376, город - 520 сажнів. Існували сарай, льох, льодовня. Про місце розташування цієї школи можна сказати лише, що вона знаходилась десь західніше кладовища понад Сажівською балкою.

 На початку XX сторіччя крім церкви та школи громадських споруд у селі не було, хоча за розмірами та населенням воно було більше пересічного села регіону (1900 рік - 300 дворів та 1600 жителів (20; 175), а на 1910 рік - 348 дворів (25). На 1912 рік село мало 395 дворів. Жителів було: селян - 1216 чоловіків та 1122 жінки; різночинців - 10 чоловіків та 12 жінок.

 У 1910 році за пропозицією та домаганнями Дмитра Яворницького на одному з бастіонів Кодацької фортеці було встановлено обеліск рожевого граніту на честь взяття фортеці військами Богдана Хмельницького. Профінансувало встановлення обеліска Катеринославське губернське земство.

На початку 1910-х років школа була вже двокомплектною. На 1 січня 1912рокуунійнавчалися 101 хлопчик та 21 дівчинка, а на 1 січня 1913 року - 107 хлопчиків та 24 дівчинки . Вчителями були дворяни Василь Іванович та Марія Стефанівна Попель, які працювали у школі з 1 вересня 1907 року і мали загального стажу вчителювання відповідно 35 та 28 років і отримували на рік по 570 та 505 карбованців. Шкільним законовчителем був випускник Катеринославської Духовної Семінарії священик Іоанн Сугаренко, який отримував за це 60 карбованців на рік. Піклувальником школи був селянин Жеребило Стефан Митрофанович.

 Будівля школи на цей час вже значно занепала і до того ж не була пристосована для розміщення такої великої кількості учнів. Тож у 1912 році Катеринославське повітове земське зібрання приймає рішення про спорудження у селі Старий Кодак будинку нової школи протягом 1913-1914 років. Школа мала бути споруджена за типовим проектом двокласної школи на 100 учнів у відповідності з програмою введення у повіті загальної початкової освіти. Згідно з особливою постановою повітового зібрання усі 32 школи, які було закладено у повіті у 1913 році мали отримати назву “имени Дома Романовых” на честь 300-річчя царювання імператорської фамілії .

Школу було викінчено у 1914 році, про що збереглися відповідні документи.

 Із загальної площі шкільної ділянки 300 квадратних сажнів займало подвір’я, 1700 – город.

Після відкриття нова школа отримала назву Старокодацька № 2, а стара школа стала називатись Старокодацькою № 1. На 1 січня 1914 року школа № 1 мала 129 учнів (94 хлопчики та 25 дівчаток), а на 1 січня 1915 року, після скорочення одного комплекту, 48 учнів (30 хлопчиків та 18 дівчаток). Школа № 2 на 1 січня 1915 року мала 96 учнів (77 хлопчиків та 19 дівчаток).

У школі № 1 викладала М.С.Попель, гімнастику та спів В.І.Попель, у школі № 2 Віктор Андрійович Чалий (директор), випускник Шамовської вчительської семінарії, для якого це було перше призначення та В.І.Попель. Законовчителем в обох школах був отець Петро Брунбендер, піклувальником В.А.Толстиков.

 3 1912-1913 років на території Старого Кодаку при березі Дніпра починають активно видобувати граніт та пісок, які йдуть на будівництво лінії Мерефо-Херсонської залізниці. Але закладення цих розробок відноситься скоріш за все ще до XIX сторіччя, коли кодачани почали видобувати граніт для власних потреб: складення підмурівків, виготовлення надгробків, створення огорож і навіть ночви для курей.

 Які події відбувалися у Старому Кодаку під час громадянської війни, невідомо.

7 березня 1923 року Старий Кодак увійшов до складу Лоцмансько-Кам’янського району. На 1 січня 1925 року у селі налічувалось 345 дворів, 708 чоловік, 800 жінок, 46 колодязів, лавка, вітряк, 3 кузні, школа, що, в порівнянні з дореволюційною статистикою свідчить про значну шкоду, яку було завдано селу під час громадянської війни. У 1925 році було налагоджено роботу колишнього млина Зверева, який отримав назву Держмлин № 15 і був першим з великих млинів пущених у районі. Знаходився він у оренді Лоц- Камянського райсільбудинку. У тому ж році шефами села (згідно з програмою “змички” села та міста великі підприємства брали шефство над селами та районами області) партійним осередком матеріальної служби та пожежною командою Катерининської залізниці було відремонтовано одну та розпочато ремонт другої пожежної машини, а також доукомплектовано обладнання пожежної команди.

 Наприкінці 1920-х років, у зв’язку зі створенням проекту Великого Дніпропетровська, село було включено до складу земель, які підпорядковувались Дніпропетровській міськраді. Цей задум розростання міста, нині вже забутий, було настільки широко розрекламовано, що навіть академік Дмитро Яворницький не обійшов його увагою: “Пройдет немного времени и с ним сольются все 20 селений, находящихся на правом берегу Днепра... С ним же, несомненно, сольются и селения Лоцманская Каменка и Старый Кодак... Из всего того образуется один стоверстный, многолюдный, богатый, блестящий город, своего рода славный украинский Манчестер”.

 На 1930 рік у селі проживало вже 1829 чоловік. Пізніших даних у змінах населення села внаслідок колективізації, голоду 1933 року, Великої Вітчизняної війни, голоду 1946-1947 років не виявлено.

 У 1930-х роках у зв’язку зі створенням Дніпровського водосховища було закрито і демонтовано водяний млин. 1933- 1934 року було відкрито гранітний кар’єр, який спеціалізувався на видобутку бутового каміння та щебінки для потреб будівництва. До закриття кар’єру 1991 року його робота призвела до знищення близько трьох чвертей території Кодацької фортеці. У другій половині 1930-х років закрито і зруйновано церкву Архангела Михаїла. Під кінець 1930-х було поховано й ідею Великого Дніпропетровська, і з “сільських земель міськради” створили Дніпропетровський район, в межах якого Старий Кодак знаходиться і до сьогодні.

 У 1941-1943 роках біля Старого Кодака не велось значних бойових дій. У 1941 році неподалік села впав радянський бомбардувальник, який було підбито німцями в районі Мерефо-Херсонського мосту. У жовтні-грудні 1943 року у Старому Кодаку було поховано: 18 солдат з 394-го і 808-го стрілецьких полків (у центрі села в братській могилі), двох невідомих солдат (на кладовищі) та трьох льотчиків 237-го авіаційного бомбардувального полку, який базувався у селі (в центрі села, біля братської могили). Відомостей про бойові дм, внаслідок яких загинули піхотинці немає. У 1958 році на братських могилах було встановлено гранітний обеліск, який було взято з Нового міського кладовища міста Дніпропетровська. У 1960 році в одну з братських могил було перенесено останки воїнів з кладовища.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 108 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист