Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Нижче повороту Дніпра, на правому березі, в 1780р. Федір Язиков заснував Федорівку-Язикову, а нижче по Дніпру с. Августинівку на ім'я своєї дружини Августа. Після смерті Язикова дружина його купила на Полтавщині 80 сімей Розумовського.

                              

У 1876 році вдова Августина Язикова одружилася з графом Сіверсом. Через 4 роки графиня Августа-Сіверс продала землю Ф.А. Ушакову. Після Ушакова володарем став генерал Сліпушкін, а від Сліпушкіна земля перейшла до його зятя графа Ф. Косуля, естонця за походженням, але підданця російського.

                         

Так описав Дмитро Яворницький історію двох сіл, Федорівки і Августинівки, в своїй книзі „Дніпровські пороги".

Управляючим у графа Коскуля був Артем Гнатович, а по жіночих ділах Григоровне. Після розкріпачення в 1861 р. граф Коскуль своїм придворним побудував 4 хати з наділом землі по 1 десятині. Село наше називалось Язикове, а вже після смерті Ф. Коскуля село стало називатися Федорівка.

                        

Якось у мене вийшла розмова на цю тему з вчителем А.І.Безбородовим, який в той час з великим бажанням взявся організувати музей у Новопетрівській неповній середній школі. Я згадав, як моя мати Домаха Григоровна дуже багато розповідала про старовину, а я любив її слухати. Вчитель запропонував все це описати і принести в шкільний музей для дітей, це буде цікаво і корисно для майбутнього покоління і я подумав, що наші діти знають як жили люди в Стародавній Греції чи в Єгипті і майже нічого не знають як прожили їхні дідусі ті бабусі, і я вирішив написати історію с. Федорівка від Жовтневої війни з коротким описом життя наших селян до революції. Думаю цей рукопис буде цікавим для дітей, а також людей старшого віку.

                          

Отже стара Федорівка (до побудови Дніпрогреса).

                    

Нижче повороту Дніпра на правім його березі розкинулось с. Федорівка. Село було середніх розмірів, 320 дворів. На самому високому місці стояв млин-вітряк. Церкви в селі не було, ходили молитися в Августинівську церкву. Місцевість порізана балками: Канцирка, Квітина, Куценька, Щирбина і Круглик. Коло балки Канцирка було ще поселення, так і називалося на ім'я цієї балки. Земля була піщана і в суху весну навіть не садили в городах. I мій батько був родом з того поселення.

                          

Дніпром текла кришталева чиста вода, бо береги були піщані і скалисті. Якраз навпроти села було 2 острови Білий, і нижче, розміром менший - Червоний. Нижче села розкинувся острів Великий (Таволжан). 3 боку лівого берега за островом височіла висока скеля Перун. За легендою, коли було хрещення Русі, то бога Перуна кинуло у Дніпро, він плив і зачепився якраз за цю скелю, за що вона і дістала таку назву.

                           

Набагато вище по Дніпру шуміли пороги, всього їх було дев'ять, назву всіх я не знаю, пам'ятаю були Будило, Дзвонецький, Вовчок, але самий грізний і страшний був Ненаситний. Плоти і баржі проводили через пороги досвідчені лоцмани, але бувало в Ненаситному плоти розбивалися і колоди розпливались, федорівці їх ловили і причалювали, за що їм платили 10-15 коп. за колоду.

                  

До революції селяни жили бідно, всім необхідним забезпечувались самі. Самі пряли, ткали і шили собі одяг, чинили шкури і шили взуття, кожухи і т.д.

                            

Хати всі були глинобитні (чаморні або плетені) часто і без фундаменту, вкриті соломою, або околотом, рідко яка хата була вкрита простою черепицею. Обстановка і в багатіших і в бідніших була однакова: стіл, лава, піл, піч, дерев'яні ліжка, сундуки або скрині для одежі, макітра, гончарний посуд, кочерги, рогачі, чаплія, у печі запічок для ложок і вилок. Топили соломою, курайом, соняшничинням, бадиллям і кирпичом, який робили із гною тварини, а також дровами. Підлоги у хатах не було, часто долівки застилали травою або соломою. Сім'ї були багатодітні, до десяти і більше, дитячого взуття і одягу не було, часто бувало так: коли чоботи батько зносить, халяви обрізали і робили з них шльори, а ті обрізки надівали діти, а часто зовсім босі вибігали а сніг, хворіли і слабкіші помирали. Спали покота на долівці, ковдрина простелена, ковдриною вкривалися, одежу з себе під подушку, м'якої постелі не було. Одяг їм шила мати, як пошиє малому сорочку, то так у ній і виростає, поки вже стає соромно, то вже тоді пошиє штани чи плаття. Була і школа, піде дитина в школу походе рік чи два, од сили три, щоб навчитися писати листа, а потім батьки і кажуть: „Е, синок чи дочка, школа хлібом не нагодує, наймайся до німців та заробляй гроші.

                          

До німців-колоністів майже всі наші батьки поголовно наймалися.

                            

Село Федорівка знаходилось ніби в підкові, бо всі родючі землі знаходились в руках німців-колоністів і тільки землі піщаного побережжя належали федорівцям і тому багато з них рибачили.

                          

Німецькі села були під номерами: 1-й і 2-й номер - це нинішній Миколайполе, 3-й - це Долинівка, 4-й номер - це нинішня Новопетрівка, а 5-й номер - це Морозовка. Німці добре господарювали, не тільки хати, а й підсобні будівлі були цегляні, вкриті гончарною пазовою черепицею, в кімнатах дерев'яна підлога, правда в дитячій кімнаті підлога була не пофарбована - щоб було тепліше.

                               

Наймались до них на сезон, всі релігійні свята вони дозволяли святкувати, а їх було не мало, а такі свята як Різдво, Пасха і Троїця святкували по 3 дні. Наймались і по денно, так, чистити кукурудзу - за день платили 25 коп.

                          

Коли почалася революція і громадянська війна, то були страшні часи безвладдя. Були озброєні шайки бідніших і багатших, між собою вони ворогували, вбивали один одного і не було кому пожалітись, в нашій місцевості господарювали махновці, вони насильно призивали чоловіків у свою банду. У Федорівці біднішою шайкою керував Гаврило Третяк, відважний і гарний чоловік, на сірому коні, в сивій шапці, він був справедливий і скільки разів смерть дивилась йому в очі (його і в колодязь кидали і палили хату в якій він знаходився), але якимсь чудом виявлявся живий і дожив до глибокої старості, я його добре знав.

                           

Крім того в ті часи лютував тиф, люди масово вмирали, проходили грабежі, особливо німців-колоністів, так як вони добре жили.

                               

I от в 4-му номері один німець порадив озброюватись і давати відсіч грабіжникам, вони стали озброюватись і одного разу вони вбили 4-х махновців, а декількох поранили, за що Махно наказав знищити усіх, але в останній час дав наказ рубати тільки господарів, а жінок, дітей і найманих не чіпати, так за одну ніч було зарубано шаблями 74 чоловіка і З жінки, які силою захищали своїх чоловіків.

                         

Після цього мешканці окружних сіл розграбували не тільки майно, але і цеглові помешкання були розібрані і розтягнуті, село перестало існувати.

                           

Всім відомо що в 1921 році був сильний голод і наші люди йшли і їхали з барахлом на Полтавщину, щоб виміняти щось поїсти, але багато з них так і не повернулись додому.

                          

Після Революції Радянська влада дала землю селянам одеосібнікам, але життя селян було важким. Справа в тому, щоб господарювати на землі, треба мати, крім конюшні, ще клуню, куди можна було б заховати інвентар і полову, треба крім корови мати коні, плужок кінний, бричку, гарбу, санки, косарку, рядовку, плуг одинарний, плуг тройний, віялку, борони, гарманку, чи машину - молотилку, або просто ціпи, але все це дорого коштувало, а гроші тяжко зароблять, було повезе дядько бричку кавунів і мало що вторгує. Селяни з рання допізна працювали, так в уборочну страду, що було намолочено за день, то за ніч треба було перевіяти і винести на горище, а в ранці, до сходу сонця, щоб гарба з снопами була привезена.

                        

Мій батько був столяром, так столяри працювали з 5-ти годин ранку до 9-ти годин вечора, а вчився він у німця і зате що він узявся вчить, батько цілий рік мив йому підлогу і посуд, бо німець був нежонатий.

                              

Особливо тяжко доводилось жінкам, крім тяжкої роботи в полі, їм доводилось роботи багато домашньої роботи: ростить дітей, варити їсти, пекти хліб, мазати хату, доїть корів, шити, латати, в'язати, вишивати, прати і т.д.. Часто були випадки, коли приходилось народжувати дітей під копою,

                        

Коли ввели НЕП на селі, в магазинах з'явилися товари, продавці казали: „ Беріть, бо їх не буде", але їм ніхто не вірив, а вже при Сталіні так стало тяжко з матерією, що в чергах були випадки коли людей задавлювали на смерть, люди займали чергу з півночі, міліція їх розганяла.

                           

Була у Федорівці і пристань для лісоматеріалу, держав її єврей Зрай. Лісоматеріал був який хочеш, ну от біда, грошей у людей не було, Мій батько платив йому фунт масла за дошку і в 1911 році наслав підлогу у двох кімнатах, які служать мені і до цього часу, це була перша підлога у селі.

                                      

Як тяжко було з грішми, наведу ще один приклад: мій батько в 1911 році купив хату з городом 25 соток за 300 карбованців, а в кармані було усього 10 карбованців. Прийшлось взяти кредит у євреїв, так кожний рік він міг виплачувати тільки проценти, а кредит все оставався. I от в 1914 році розпочалась війна, батька взяли в царську армію. Курс карбованця дуже впав і цим скористалась мати, вона продала корову і двох кабанів і могла виплатити кредит.

                         

Але час йшов вперед і наближалась колективізація. Це був важкий перелом у житті селян, треба було весь інвентар і коней здати у колгосп. Колгосп у Федорівці назвали „Придніпровка". За роботу писали трудодні, за які платили натурою і платили по різному, було і по 300 г., по 500 і по кілу, залежно від урожаю.

                           

I 1932-1933 році на Україні був сильний голод, були випадки коли села вимирали, з смутком згадую, що народ складав такі частівки:

                    

Вставай, Ленін, подивись

Як в колгоспі розжились,

А на хаті серп і молот,

А у хаті смерть і голод.

                                  

Але треба признатися, що у нашій місцевості голод був дуже жорстокий. У 1933 році я ходив у перший клас, так нам у школі кожен день варили куліш, варили і тим хто робив у степу. Хто за нас хвилювався я не знаю, але знаю, що в ті часи головою колгоспу був місцевий житель Федір Кіріченко. За щось його засудили і він додому і не повернувся. Після нього присилали чужих: Муца, Данілова, Колеснікова, які мало що розуміли у сільському господарстві.

                       

Але життя його йшло вперед, нашому колгоспу шефи з лісозаводу побудували добротну конюшню, хоч стіни і глинобитні, але всередині добре обладнана. Почали з'являтися трактори, а потім і комбайни, грузова машина полуторка.

                             

В м. Запоріжжі було побудовано Дніпрогрес і велика частина села була затоплена. Приблизно 200 сімей було переселено в інші села: Вишневе, Червонопетрівка і Дніпрові хвилі. Вже в 1936-1937 роках в наше село була проведена електрика, це мало велике значення, але електроприладів ще не було. Люди користувались освітленням, а на току нафтянку замінили електромотором. I опісля була побудована електротеплиця.

                                  

До революції в с. Федорівка була цеглова будова - гамазей, де зберігалося страхове посівне зерно на випадок неврожаю. Так з тієї будови зробили клуб, де гуляла молодь, почали ставити п'єси і показувати кіно, спочатку німі, а потім і звукові і треба признатися, що в ті часи був якийсь ентузіазм до роботи, гордість за нашу Батьківщину. Нам здавалося, що там, у капіталістів, усе робиться погано, несправедливо, а у нас іде добро і справедливо, як ми всі вірили Сталіну.

                              

Тепер про транспорт. Довгий час зв’язок з м. Запоріжжя був кінним, тобто їздили бричками і ходили пішки, а коли побудували Дніпрогрес і затопили пороги, то через деякий час почали ходити пароплави. Між Дніпропетровськом і Запоріжжям було 3 пристані: Нікольська, Федорівка і Андріївка, куди заходили всі пароплави. Пароплави були швидкі і товаро-пасажирські, одноповерхові і двоповерхові, перед війною їх уже було 43.

                    

В Запоріжжя можна було поїхати і ранком і в обід і ввечері. Квиток на швидкий пароплав коштував 2,10 крб., а товаро-пасажирський - 1,90 крб.

                          

Колгосп „Придніпровка" купив 2 моторки, менша нефтянка, а більша на бензині, але користі від них було мало, з'явилась і машина - полуторка.

                         

Між Запоріжжям і Дніпропетровськом будувалась шосейна дорога і в людей забрали огорожі. Справа в тому, що у людей не було ніяких заборів, а робили огорожі з дикого каменю, або садили березу чи щось зелененьке, то каміння у людей забрали, обіцяли поставити дерев'яні забори, та так і не поставили.

                                              

Поряд з пристанню було організовано і заготзерно, куди всі окружні колгоспи здавали зерно у план, возили бричками в мішках, для чого через балку Щирбина держава побудувала дерев'яний міст, де мій батько був у ролі десятника, хоч і закінчив всього 3 класи.

                              

Тут же поряд була організована і перевалка, куди колгоспи здавали овочі і фрукти. До війни зерно на баржі грузили грузчики мішками, а вже після війни був побудований елеватор.

                              

Потім, не знаю з якої причини, пристань i перевалку було перенесено в глибоководну балку Канцирка, а загот зерно вже після війни десь в 1954 році теж було розформовано, всі дерев'яні амбари і сапетка для кукурудзи були розібрані, а кам'яний амбар був проданий колгоспу „Шлях до комунізму".

                        

Не дивлячись на те, що індустріалізація вже давала свої плоди, життя селян майже не змінювалось, як і раніше ми пацани спали на ковдрині і вкривалися ковдрою. Всі дорослі і діти літом ходили босими, навіть трусів не було ні в кого, діти ходили в латаному. Сладощів було мало, пам'ятаю коли пили ячмінний кофе чи чай, то батько одну грудку цукру поб'є на малі кусочки ото і всі сладощі. Рідко в кого були сади і фруктів було мало, тому діти їли груші (гнилички), їли і пасльон, цвіт акації, козельки, траву „кашка", яка росла в квітині, навіть пироги пекли з бузини, хоча співали про щасливе дитинство.

                              

Уже перед війною релігія була повністю придушена і частково відродилася у війну і після війни, і тому коротко пишу за свою сім’ю.

                        

Мої батьки були баптисти, були солідні, чесні і працелюбні люди. Коли батько оженився перший раз, то народився син Коля, а жінка теж померла, женився він третій раз, народились Яша, Маня, Галя, Павло, Паша, я (Федір), Віра, Вася і Саша, Саша помер малим, а Вася пацаном. Зараз нас залишилось троє: я, Паша і Віра. Ось такі були сім’ї.

                            

Тепер про налоги. Вони були і до війни, але трохи менше, а після війни вони становили грішми до 1000 карбованців і вище, особливо дорого обкладались податками сади. Крім того, м’яса 44 кг, молока 280л, яєць 200шт, шкіра 1 шт., картопля, якщо є коза, то 1 козячий пух, свиней смалить забороняли, треба було обдирати шкіру.

                         

Крім цього була ще позика, розміром місячного заробітку, вона називалась добровільною, але хто не підписувався, йому цілими ночами не давали спати, безперервно визивали, поки не підпише.

                              

Так, багато було труднощів при Сталіну. Я згадую, як колгоспники були залякані, так, на свято 1-го травня був наказ копати гноєсховище, і всі взяли лопати і пішли копати. Чомусь ніхто не згадує, що в 1939 році був голод на Полтавщині, тут стільки було міняльників, що важко було сісти на пароплав.

                                

Перед війною я ходив у 9-й клас, то навчання було платним, батько за моє навчання заплатив 150 карбованців.

Але не все так похмуро було в нашому житті, так у 1936 році в нашому колгоспі дали по 5 кг на трудодень, а моя сестра вчителювала по той бік Дніпра в с. П-Свистуново, то там тоді на трудодень дали по 16 кг.

                                             

Та не дивлячись на всі труднощі, за наш український народ можна було пишатися. Люди уміли не тільки працювати, а й добре відпочивати і веселитись. Життя йшло своїм чередом, люди були життєрадісними, веселими, співали. У кожнім селі співала молодь і люди похилого віку і жінки на роботу і з роботи їхали чи йшли з піснями, які весілля гуляли! Мої батьки розказують, що раніше весілля гуляли по цілому тижню, гуляли і в старости і в боярина. А як до війни гуляли день врожаю, це важко описати! Треба було тільки побачити. Люди вели себе по простому, дуже родичались не тільки двоюрідні, а й троюрідні, ходили одне до одного в гості, все що треба позичали одне одному. Розказував батько і таке, що колись люди були безграмотні і коли сусід чи родич позичає гроші, то господар робив мітку рогачем на стіні або на стелі, і коли той довго не віддає, то господар говорить: „Віддай гроші, бо мітку затру (тоді вже гроші можна і не віддавати)". А той просить: „Не витирай, я гроші віддам" - бо знає, що тоді буде ганьба на все село. От такі люди були совісні.

                                 

Але на нашу державу насувалось велике горе, в 1940 році була війна з Фінляндією, а в 1941 році почалась Велика Вітчизняна війна, я не буду за війну розповідати, зараз ще є багато учасників війни, які можуть за неї розповісти, скажу тільки, що в цій війні загинули три мої брати.

                           

Після війни в 1947 році теж був неврожай і люди голодали, а вже в 1948 році добре вродило і була проведена перша реформа 1:10.

                                

Наш колгосп „Придніпровка" вже на 7 листопада провів електрику і побудував клуб, молоді було багато.

                            

Головою колгоспу був місцевий житель, учасник війни Дмитро Третяк. Спочатку наш колгосп „Придніпровка" з'єднався з колгоспом „Пролетар" с. Криловка, а потім колгоспи сіл вишневе, Червонопетрівка, Дніпровські хвилі і Долинівка з'єднались і утворили к-п „Шлях до комунізму", забігаю наперед і скажу, що була спроба наш колгосп з'єднать з колгоспом „Жданова" з Миколайполя, але не знайшли згоди у виборі голови, прийшлось роз'єднатися. Нашим колгоспом керував Василь Максимович Яцук, досвідчений і енергійний голова колгоспу, після нього були Косовець, Касьяненко, Кононенко нині Гавриленко.

                                          

Я не буду докладно описувати післявоєнне життя, бо за це треба буде списати ще один зошит, хочу нагадати тільки головне.

                            

Коли помер Сталін з'ясувалось що можна відмінить непосильні податки, а потім і позику, і життя потроху кращало. Треба признатись, що самі кращі роки за все існування Радянської влади були семидесяті. Товари і продукти були в достатку і дешеві, так, водка коштувала 2,87 крб., люди весело гуляли, робили гучні весілля і проводи до армії, а з початку 80-х років становище почало гіршати, особливо в зв'язку с подіями у Польщі і Афганістані.

                                    

Я думаю, діти, що моя розповідь хоч трохи дасть вам уявлення, як жили ваші предки, батьки і діди, які події звершились, зрівняйте ваше дитинство з нашим і ви повинні цінувати працю ваших предків. Вам важко зараз повірити, що коли я ходив у 3-й клас, а моя сестра Віра ходила в перший клас, то ми вже носили снопи, босі, на колючій стерні під палаючим сонцем і вважали, що це нормально.

                               

Ми почитали, поважали і трохи боялися батьків, виконували їхні накази. Треба признатися, що коли люди стали краще жити, відносини між людьми стали змінюватися, немає тієї простоти, з'явилася гордість, незалежність, заздрість, ненависть, загострились відносини між дітьми і батьками, молодь з села виїхала в міста, затихли пісні в селах, крім учасників художньої самодіяльності.

                                

Матеріально ми живемо не погано, а духовно цього не скажеш, бо зруйнована релігія, процвітав обман, крадіжки, п'янство, молодь (хоч не всі) серйозно відноситься до праці, часто молоді сім'ї розпадаються.

                            

Кілька слів про себе. Я люблю свою роботу, люблю українські пісні, люблю природу, тварин, особливо диких звірів і птахів, люблю землю і рослини і гірко на серці робиться, коли бачиш, як поступово зникають звірі і птахи; так не стало шулік, сов, синичок, кібців, куріпок, ракшів, на гарні зникнення сусідки, жайворонки і т.д.

                                

Я люблю своє село і як учасник художньої самодіяльності пробував написати пісню про Федорівку, але в мене не все виходить;

                        

На схилах сивого Дніпра

Вночі сіяють ясні зорі,

Село із небом розмовля

Про наші славні й гіркі долі.

Як у жовтневі грізні дні

Діди нам владу добували

I як в Вітчизняній війні

Батьки тут голови поклали.

Стоїть село це над Дніпром,

Біліють хати, мов картинки,

Лунають пісні над Дніпром

Про наші Федорівські вчинки.

                      

Бажаю і вам, діти, так усе любити, поважати старших, не боятися праці, так буде вам цікавіше жити.

                           

Пробачте за помилки, які я зробив, деякі я зробив свідомо. Я знаю, що тут є слова, які вам незрозумілі, то я б міг їх пояснити.

                                

                                 

Старинець Федір Назарович.
  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 179 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист