Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Село Кочережки розміщене на правому березі річки Самара в 31 кілометрі від районного центру м. Павлоград.

                                    

Ляшенко Юрій Васильович народився 17 вересня 1963 року на станції Девладове, Софіївського району Дніпропетровської області. Батько працював залізничником, мати- учителем молодших класів в Девладівській восьмирічній школі.
                              

Ще з дитинства, слухаючи розповіді батька та матері  про рідний край, його давнину, цікавився минувшиною. Мама розповідала про Нікопольщину, звідки була сама родом, про зустріч в дитинстві з Д.І. Яворницьким , та розкопки козацьких поховань, про давні козацькі звичаї. Запали в душу пісні, що були так не схожі на пісні, що співали на Софіївщині, а звали в далеку козацьку дорогу до Чорного моря, туди, де в минувшину гриміла козацька звитяга. Зачаровувався розповідями про плавні, про звичаї прадідуся та прабабусі. З іншого боку, від батька дізнавався про життя предків по- батьківській лінії, про вільний козацький дух, що блукав калмицькими степами, згадуючи рідну Полтавщину. А то й тихенько причаївшись за столом, слухав страшні спогади мами про концентраційний табір Равенсбрюкк в Німеччині, та про бої, через які пройшов батько. Мабуть з того часу, з далекого дитинства, підсвідомо, втягуючи в себе, як губка воду, інформацію про давнину, почав цікавитися історією.

                                 

Навчаючись у школі, часто їздив до Нікополя, де найкращим гідом була мама, разом з нею ходив вулицями старого міста, проникаючись козацьким духом, але найбільше враження на нього справив краєзнавчий музей міста, з його панорамами Запорозької Січі, тваринним та рослинним світом, чого тільки була варта частина сволоку зі старовинними написами, який можна було розглядати годинами, чи скіфська ваза, що зроблена була руками грецьких майстрів. Після екскурсії, ще довго в уяві оживали  сцени з життя войовничих скіфів, криваві татарські ятагани, страшні картини Другої світової війни. Такі враження, що постійно турбували дитячу, а потім юнацьку душу виливались у віршах, та прозі.   Допитливість, жадоба до пошуку нового, незвіданого закладалася вчителями  школи. В 1979 році закінчив восьмирічку, і продовжив навчання в Водянській середній школі, яку і закінчив в 1981 році. В тому ж році вступає до Запорізького державного університету на історичний факультет.
                               
В 1985 році проходить педагогічну практику в селі Кочережки, де з зацікавленням знайомиться з частиною історії села.

                       

В 1986 році закінчує навчання. Працює в Миколаївській середній школі Софіївського району. З липня по грудень 1987 року за переводом починає працювати в Кочерезькій С.Ш., де і знайшов рукописну історію села. З неї і почалася дослідницько-пошукова робота по вивченню даного краю.

                              

З грудня 1987 по серпень 1988 року служить в лавах Радянської Армії, а з серпня 1988 року до нинішнього часу працює учителем Кочерезького Н.В.К.
                              
Моє село
                       
У Присамар’ї, в тихому кутку,
Моє село, як мавка виростає.
Садами квітне на весні,
На літо колос викидає.
                      
Моє село серед високих трав,
Життям буяє чистим і прозорим,
Лиманами просвітлює степи,
І дивиться у далеч яснозору.
                           
Моє село, із далечі віків,
Козацьким стягом дивиться в століття.
Моє село – це бій трудівників,
І слава історична заповітна.
                      
Моє село, невтомний трудівник,
Лиш ранок зблисне променем ласкавим,
І трактори у поле загудуть,
Прославлюючи руки величаві.
                         
Моє село – неписана краса,
Величні луки байраки завітні.
Горби, розкидані під небеса
Самари блиск завжди привітний.
                             
Шаную я і степ твій, і лиман,
Я поклоняюсь пралісу, лісу,
А як зачую приспіви сумні,
То туга серце за навісить.
                       
У Присамар’ї, в тихому кутку,
Моє село, як мавка виростає.
Квітує буйно на весні,
На літо колос викидає.
                                                      
Село Кочережки розміщене на правому березі річки Самара в 31 кілометрі від районного центру м. Павлоград.
                               
Назва села походить від річки Самара, русло якої навпроти центру села робить вигин в вигляді кочерги, а також одна з пересихаючих річок носить назву Кочерга. Існує ще одна легенда про назву села і пов'язує її з легендарним засновником Іваном Кочергою козаком –запорожцем,що заснував поселення зимівника на території села.
                                
По официальному описанию 1769 года, под зимовником подрвзумевалась усадьба, в которой было «хат три, одна с кимнатами и две коморы с лехом и стайнею рублеными; загородь, четыре двора частокольные из доброго резаного дерева.Близ одного зимовника мельница двокольная и со всем в ней хлебным и прочим припасом. В одном зимовнике разной муки 13 да пшена 4 бочек, жита засеков больших 2, исо всею экономическою посудою и вещьми. Овец 1200, лошадей 12, кобыл 85,неуков-лошаков разнолетних 30, рогатого скота-волов 120, быков разнолетних120, коров лучших с гурта 54, остальных скотин не считано.»  Цей опис нам показує, що собою представляє зимівник 17-18 століть, вірогідно з такого зимівника і почалася історія нашого села, знову ж продовжую за Яворницьким. Наводжу цікавий факт, пов”язаний, можливо, з тими людьми, що засновували наше село.  «Зимовники редко строились одним хозяином, а большею частью тремя-четырьмя; у каждого хозяина зимовника было 3-4 или 5-6 козаков и при них по 10 молодыков, а над всем господарь т. е. управитель».
                               
З даної історичної розвідки ми можемо представити, що собою представляв козацький хутір, тому, спираючись на рукописну історію села, можна прослідкувати такий факт: зимівники, або зимівник відігравав величезну роль, тому, що він був базою для харчування Січі, а придатне географічне положення та багатство природних ресурсів дало змогу йому перерости в слободу поселення набагато більше ніж зимівник. Рукописна історія села нам розповідає про те, що:”на лівому боці річки Самари жили 20 сімей запорозьких козаків” Зрозуміло, що жили вони разом зі своєю челяддю, наймитами, пахолками, тому не дивно, що на 1750 рік село могло називатися вже і слободою. Кількість дворів нам невідома, адже не збереглася книга церковного причту, але відомо, що на 1778 рік у слободі проживало постійних жителів багато, про що свідчать відвідини села протопопом Ханделеєвим. В його звіті ми зустрічаємо:”…приходских дворов в слободе действительно 107, обоего пола 529 душ.»
                                 
Які ж основні заняття населення зимівника,  Основу господарства жителів становило землеробство та скотарство. Розводили коней, овець, велику та малу рогату худобу, заготовляли сіно та займалися бортництвом, рибальством та мисливством, садівництвом та городництвом.
                               
Улюбленими стравами були: тетеря, що готувалася до молока, а в пісні дні до води, карасі в сметані,куліш,а з 18ст.-борщ, різноманітні каші та печива.Хоч із 1750р. село називалося слободою, але офіційний статус вона набула лише тоді, коли збудували церкву.  1779 года соборным священнослужением освящена Георгиевская церковь и открыта к богослужению.”Ось такий документ говорить про заснування церкви, із чого можна судити про постійне поселення-слободу Кочережки.
                                    
Про життя в 17-18 ст. нам відомо небагато, але відомо, що опираючись на традиційний спосіб обробітку землі, розорювалися землі, що знаходилися на схилах балок і в долинах, засівалось землі стільки, скільки могли обробити жителі зимівника. Зберігалося  зерно в ямі, про яку знав лише хазяїн. Яма вибиралася лише на відкритому  і в сухому місці, в самому зимівнику, або біля нього.  Наступною галуззю було скотарство. Найбільше розводили коней на продаж. З давніх часів дійшло до нас шанобливе ставлення до цієї тварини, адже конярство було найбільш прибутковою галуззю. Старожили села розповідали, що багатство людини в слободі цінилося по кількості в господарстві коней. В рівній мірі з конярством розвивалося й вівчарство.
                                   
Було розвинуте й рибальство. Очевидцы передают,что, например река Самарь за множества рыбы прозвана  «святой» рекой.» (1)
                          
Ловили запорожці рибу за допомогою приручених видр, їх приручали змалечку, і тому видра в запорожця заміняла в деяких випадках службову мисливську собаку.
                              
Ще одним заняттям було мисливство. Основу цього промислу становило полювання на лисиць. Хутро лисиць було не лише предметом торгівлі, а також у період існування Січі-предметом податку.Городництвом займалися в основному тільки для своєї потреби, вирощували капусту, огірки, кавуни, дині, редьку, пшеничку (кукурудзу), цибулю, часник, гарбузи, тютюн.
                         
Розводилися і свійські тварини та птахи. В зимівниках, а пізніше на слободі розводили корів, волів, овець, свиней. Більше гусей і качок і менше курей, хоча півні були в кожнім дворі. Розводили собак і котів.
                            
Серед ремесел у слободі було найбільше розповсюджено гончарство, існувало декілька гончарних цехів, ремесло в яких передавалося від батька до сина, тому в селі залишилися і до нашого часу прізвища Гончар, Гончаренко. Такі цехи користувалися спеціальною гончарською глиною, на залежі якої була багата наша територія.
                           
Розвинуте в слободі було млинарство. Існувало 2 види млинів: вітрові, або вітряки,їх було 3, назва одного, останнього, що проіснував до 50-х років 20 ст., був Розсошин млин.Млини було знищено за часи колективізації. Млин (вітряк) являв собою замкнуте господарство і належав конкретним особам.
                         
Таким чином, основні заняття селян слободи дають можливість побачити основні напрямки спеціалізації даної території.
                      
Достеменно невідомо, кому підкорялися селяни, але в писаній історії села вказується про той факт, що селяни обирали голову громади самі.
                                    
Культурне життя слободи розвивалося за народними та традиційними релігійними святами. За спогадами старожилів села – Федяновича Івана Андрійовича та Живаги Федота Корнійовича, котрі розповідали про життя батьків так: “ Із усього села сходилися люди до церкви, після ранкової проповіді священика починалися різноманітні  змагання на спритність, силу, сміливість, до них входили кулачні бої, боротьба між чоловіками, боротьба з ведмедем, кінські перегони. На Різдвяні свята на Самарі ставили Різдвяне колесо ( льодову карусель ), така ж каресель ставилася і на лимані. В період замерзання лиману ставився дерев’яний стовп, на який надівалося колесо з брички, або воза, а пізніше ставили вісь із воза, до неї прив'язували дерев’яні санчата, які розкручувалися за допомогою колеса. Цей звичай дійшов і до наших часів. Постійно святкувало ся й свято Івана Купала. Пишними були й весілля, на яких було оспівано кожен ритуал. Зовні весільні обряди мало чим відрізняються від обрядів цієї місцевості, але внутрішній зміст та особливості деяких дійств заслуговують на увагу. По – перше, загальною закономірністю весільного обряду були канони, що передавалися з покоління в покоління. Наприклад, гостям, що були на весіллі, вручалися борони та сови-здобні булочки. Цей звичай має давню традицію і ще з тих часів, що борона – ознака землеробства й заможності, а сова – символ мудрості.
                            
Ще один цікавий весільний звичай місцевості заключається в процесі знімання вінчального вінка та розплетення коси і запинання хустинкою, як символ переходу до розряду молодиць. Такі цікаві звичаї дійшли до нас із тих давніх часів, але звичаям і традиціям села буде присвячений окремий розділ нашої історії.
                            
Цінилася відчайдушність, завзятість до роботи, скромність, великодушність жителів села. Цікавим є той факт, що якщо людина скоїла карний злочин, або злочин, що впливав на моральні устої общини, то цю людину виключали з общини та виганяли із села. Це було самим найтяжчим покаранням для неї.
                      
Населення села коливалося в залежності від урожаїв та хвороб. Коли село переживало епідемії, то частина селян переселялася на інші. Ще необжиті місця. Так в 1801 році з села Кочережки виїхало кілька десятків сімей і поселились на території сучасного села Новов’язівське Юр’ївського району, заснувавши там Кочерезькі хутори – назва частини села залишилася і зараз.
                               
Початок 20 ст. вносить великі зміни в життя селян. Починає знищуватися сільська община,   проходить купівля – продаж землі.
                           
Боротьба селян за землю загострилась в 1909 році заможні селяни відмовляють незаможним в аренді їх, наділів та не беруть ці наділи на 1 рік на викуп. Вимагаючи продажу землі. В цей же період відбувається створення хутірських господарств. До 1910 року сільським старостою був бідняк Гнат Ведмідь, а в 1911 році  його звільняють з цієї посади й обирають старостою Москаленка Миколу – заможного селянина. Волосним суддею був бідняк Рожко Петро. Його заміняють заможним селянином Федоренком Антоном.
                         
На початку 20 ст. селяни – бідняки позбавляються останнього права на освіту своїх дітей. До В’язівського двокласного училища приймаються тільки діти заможних селян . Тому в 1913 році, в селі на кошти жителів села та земства будується школа. Зараз - це приміщення сучасної початкової школи. У школі 6 вчителів та близько 200 учнів.
                                 
Але повернемося до земельного питання. Знову, як джерело, візьмемо писану історію села. “ ...В 1911 році на сході села заможні селяни першої та другої сотні підняли питання про будівництво другої церкви в селі на території першої та другої сотні. Було внесено пропозицію зібрати по 25 карбованців з кожного двору. ( Нам точно невідомо кількість жителів села в 1911 році, але достеменно відомо,що в 1904 році в селі проживало 2226 чоловіків та 2050 жінок. Прихожан на 1904 рік в селі було 2276). Це означало, що 25 карбованців повинні внести і бідняки, і середняки, і заможні селяни. Бідняки виступили проти. Це призвело до арешту ватажків і відправлено до Павлоградської тюрми. Всього було заарештовано 15 бідняків. Серед них були Вовченко Юхим, Гарбуз Петро та інші. Не дивлячись на таку розправу, ( до цього арештів таких масових не було), біднота села не дала згоди і план заможніх селян був зірваний, церква не була збудована.” (2)
                          
В 1912 році посилюється боротьба селян за землю. Селяни – бідняки стали вимагати переділу общинної землі. Заможні селяни, а також поміщики Мораховець та граф Носнець стали охороняти свої помістя і ліси озброєними черкесами і козаками, а на селі була посилена поліція ( це вперше з 18 ст. вводяться поліцейські).   Сляни – бідняки змінюють тактику боротьби, від відкритих виступів переходять до підпалу господарств заможних селян та поміщиків. Виникають селянські ватаги, на чолі якиих стояли сільські бідняки: Фатко Устим Корнійович, Капуста П. Т. і навіть син купця – Іляшенко Кузьма. В 1912 році заможні селяни спіймали їх і видали жандармам. Іляшенко Кузьма був заарештований і висланий у Сибір на два роки, а Фатко У. К. та Капуста П. Т. втекли з села. Після цієї події село Кочережки було на особливому обліку у жандармерії. ( Слідом за економічним протестом йде і політичний протест проти самодержавної влади, адже традиційне общинне життя закінчилося і населення невдоволене не тільки економіяною політикою російського царизму, але й соціально – національною політикою,також (не слід забувати про вплив соціалістичних ідей на населення Російської імперії в цей період).
                         
В 1913 році в селі Кочережки з’явилася перша рукописна листівка, в якій закликається біднота до боротьби за переділ землі, скасування хуторів.
                         
Що до святкових дійств, Різдвяних колядок, щедрівок, веснянок, літнього циклу пісень, то зберігалися традиції попередніх століть і дійшли вони в наш час в непереробленому вигляді.
                            
Обряд весілля в селі Кочережки в 1914 році. Розповідала жителька с.Кочережки - Домалега Євдокія Степанівна, 14 березня 1922 року народження. (Згадувала зі слів матері Василенко Ївги Іванівни, по-вуличному Рибки, 6 січня 1896 року народження.  Мати жила в великій родині (в одній хаті проживало 9 чоловік).
                             
Одного дня в домівці Степана – нореченого Ївги, батько каже, що он твою дівку сватать пішли, а він каже, що вона любить мене і за другого не піде.
                        
Так і сталося, прийшли другі свати, а Ївга їм відмовила. А через тиждень прийшов сватать наречений Степан.
                         

Вбрання молодих:

                    

Молода: на голові вінок з воскових квітів, багато різнокольорових стрічок, вінок одягали поверх фати; вишита сорочка, спідниця, в неї на лівій руці – обов’язково червоний рушник (тому, що правою треба уло хреститися), на ногах – чоботи.

                   

Молодий: вишита сорочка, штани чорні, пояс, юхтові або хромові чоботи.

                                 

Неділя (день весілля). Молодий приїздить на конях з боярином, заходить до домівки, виводить наречену з двору, а тільки дає викуп за неї (гроші). Потім молодий забирає молоду і вони їдуть на конях з боярином і дружкою до церкви, там вони розписуються і вінчаються, до церкви, крім долодих і дружків, не заходив ніхто. З церкви їдуть до молодої, там сідають з гостями за стіл. В молодої раніше не “дарували” тому, що вважалося, що “друвати” треба на “горілці молодого”, бо, як це могло бути: “молоду забрав ще й на горілці молодої дарувать?”
                        

Молоді трішечки сидять за столом, потім їх проводять мати і батько з двору до молодого. Тут теж садовлять за стіл, а коли встають і починають танцювати, молодий іде по тещу. З ними ідуть і всі гості у дім молодого. Там їх всих саджають до столу і починається дарування молодих. Як подарували, родичі молодого починають викидати з сіней старі макітри, горщики, глечики, стуком у вікна виганяють сватів з двору. Свати збираються додому і вже вдома гуляють.

                     

В понеділо зранку мазали всим, хто був на весіллі, вікна білою глиною, переодягаються в різні костюми і цей день називають “цигани”. Обов’язково ходили свати перевдягнені до молодого, а їхні цигани – до батьків молодої, теж гуляли і танцювали.

                    

Після весілля жили в молодого, а якщо була в молодого велика сім’я, то “отділяли” – купували хату, давали корову та волів. На дівчат землі не давали, землю давали тільки на чоловіків, а дівка йщла за чоловіка.

                         

Дуже строго додержувались постів. Порося різали тільки на різдво, держали багато овець і восени різали їх і їли, а в Пилипівку аж до Різдва постились.

                    

Родини були великі, і ліжок не було і спали на печах, лежанках і поликах, а кому не вистачало місця – заносили на долівку солому, вкривались ряднами і спали долі.

                     

Дівчат з дитинства привчали прясти, вонипряли прядиво на полотно; одяг був увесь полотняний. Ввечері управлялися по господарству, а потім сідали прясти. Якщо дівка не вміла прясти, її навіть не пускали гуляти, поки не навчиться.

                      

Пусти ж мене, моя мати на вулицю погуляти.

Бо на нашій вулиці дівки-чарівниці

Закопали горщик каші посеред вулиці.

Закопали горщик каші ще й кілком прибили,

Щоб на нашу вулицю парубки ходили.

                          

На зміну хатнім вечорницям хлопці і дівчата починали збиратись “на дубках” “на колодках”, коли гуляння переносилося з приміщення на природу й відбувалося, як правило, у неділю або у свята і лише подекуди в будні.

                     

Історія виникнення “вулиці” дуже давня, вона пов’язана з формуванням молодіжних громад-куренів, тобто певних парубоцьких і дівочих організацій, що мали свої неписані закони – від прийняття до неї, так званого “коронування”, і до виходуз її членів, коли дівчина або хлопець одружувалися, - тоді влаштовували їм проводи. Залишки тих давніх звичаїв збереглись у фолькльорі, зокрема у весняних піснях, а також іграх, хороводах, що імітували магічні дійства. Традиція, коріння якої, певно, ще в родоплемінних часах, втратила свій обрядовий характер, проте залишилось чимало забав із символічними натяками, що сприяли ближчому знайомству й дружбі хлопців і дівчат.

                        

В лютому 1917 року до села дійшла чутка про перемогу революції і повалення влади царя. 26 лютого 1917 року, як записано в історії села, піп оголосив про повалення царя Миколи ІІ і дозволив селянам зняти портрети царствуючого дому Романових.

                        

Після цієї події в селі розпочинається боротьба за переділ землі. Поміщик Мораховець і заможні селяни починають протистояти проведенню переділу. Він організовує політичну організацію “ Союз хліборобів “, в який ввійшли всі заможні селяни. Він був філією районного союзу поміщиків та заможних селян, основною метою якого було загальмувати процес переділу землі, тому від поміщика ці селяни отримують зброю.

                            

Про  жовтневі події 1917 року в селі дізналися настуного дня, 26 жовтня. За спогадами жителів села, цю звістку переказали жителям з поїзда,  який рухався в сторону станції Мизькове з Павлограду. Старожили згадують, що Поліна Антонівна та її чоловік Василь проїхали на конях з червоним стягом через усе село розносячи дану звістку. 27 жовтня в селі було створено більшовицький революційний загін.
                      

В листопаді 1917 року утворено сільський виконавчий комітет  Ради робітничих селянських та солдатських депутатів.

Перше, що було зроблено, це перерозподіл землі поміщика Мораховця, та графа Носнеця.

                

Як на мою думку, з цоьго часу можна вважати, що в селі починається громадяиська війна. Звертаючись до історії села ми не можемо повністю прслідкувати позиції різних сторін, адже написана вона була в той час коли існувала тільки одна точка зору, але і там видно з тексту нюанси жорстокої боротьби.

                       

“…Поміщик Мораховець разом зі своїм загоном  почав тікати з села і утворив свій загін кадетів, на чолі якого став син заможного селянина Білоус Павло.
                

Протягом 1918 року в селі Кочережки проходила напружена класова боротьба в селі не була зміцнена Радянська влада і тому в селі бували по черзі то загони кадетів, то червоних партизан…”

                

До весни 1919 року влада в селі Кочережки змінюється дуже часто. в грудні 1919 року полком Червоної Армії  під командуванням Жлоби, що входив до 30-ї Іркутської дивізії заняли село Кочережки.

                                  

В період з 1920 по 1921 роки громадянська війна в селі ще не була завершена. Відбувалася запекла боротьба між загонами Червоної гвардії та загонами махновців,під командуванням Іванова, який у травні 1920 року захопив владу в селі.   Але на довго влада махновців не збереглася. Регулярні частини Червоної Армії ввійшли на територію села і наприкінці 1920 року організувавши з місцевих селян загін для захисту села від банд встановили Радянську владу. (3)

                      

Таким чином, в результаті крвопролитного вогнища громадянської війни на 1921 рік була встановлена Радянська влада.

                            

Більшість селян було середняками, або заможними і тому принципи більшовицької політики їх не влаштовували, вони більше схилялися до ідей Нестора Івановича Махна з його селянсько- робітнчою державою без диктатури якогось класу. І наше село не було вийнятком, адже більша частина степових районів утворила пояс опору і більшовицькому режиму.   

                     

Політика більшовиків призводила до заохочення бідноти через комбіди вилучати лишки продукції у заможних селян на користь держави. Це призводить до зміни самоі психології власників і тому штовхає заможне та середнє селянство чинити опір такій владі, або активний – шляхом збройної боротьби, або пасивний – зменшення площі під посіви та поголів’я худоби. Сіяли та вирощували скільки потрібно для прожиття сім’ї чекаючи періоду стабільності.

                            

Хоча селянство і зрозуміло, що після громадянської війни більшовики повинні також змінити свою політику стосовно їх, що і призвело до непу. Новій владі потрібно було для продовження комуністичного будівництва кошти та зерно тому поступки влади були неминучими, але на колективній власності.

                             

В 1922 році в селі Кочережки Юр’ївським Комітетом Комсомолу  була утворена комсомольська організація.

                   

В 1923 році була утворена кандидатська партійна група в складі трьох осіб.

                           

В 1924 році в трьох початкових школах села були утворені піонерські організації. Першим старшим піонервожатим був комсомолець Олійник Петро Харитонович.

                           

Таким чином на території нашого села діяли різноманітні партійні, радянські і кооперативні організації.

В 1922 році за рішенням уряду стали заселятися віддалені землі, що належали селу. За цим рішенням з села виїхало 25 сімей, що і утворили хутір імені Шевченка, а 47 сімей виселелись на панські землі і утворили хутір Падикове. Жителі хуторів одержали собі наділи і господарювали одноосібно.

                                

З 1929 по весну 1930 року в селі, та на хуторах починають організовуватися  колгоспи. Ось, що про цей період згадується в рукописній історії села: “ В селі та на хуторах було створено 8 колгоспів. На території села було – 4: “ Червона діброва ”, “ Червоний повстанець “, “ ім. Косіора “, “ Трудовик “. На території хуторів було створено - 4 колгоспи: “ Червона перемога “ – на хуторі Жолобок, “ім .Шевченка “ – на хуторі Шевченка, “ Більшовицький шлях “ – на хуторі Самарському, “ 10-річчя прокуратури “ – на хуторі Ставки.

                                         

Спогади жителів села про колективізацію описують її з різних точок зору. Ось, спогади Федяновича Івана Андрійовича: “… В 1929 році відбулася загальна колективізація, представники влади вивозять частину середняків і куркулів в Вологотську область. Відправляли в товарних вагонах пізньої осені з мінімальним зипасом продовольства та речей – тільки те, що можна було взяти у руки. Там їх висаджували в необжитій місцевості, де вони своїми силами будували житло. Деякі з жителів села тікали по дорозі, а потім, через декілька років з’являлись у селі. Хто залишився – насильно забирали реманент, коней і примушували вступати до колгоспу.”

                         

Ось ще один факт про опір частини селян. За селом є балка її називають  - Калинова, але не тільки тому, що ростуть кущі калини.Старожили розповідали про те, що в часи колективізації там жила сім’я куркуля – Килини, і коли прийшли його розкуркулювати він відстрілювався цілий день, а на вечір відправив свою сім’ю вистрілявши всі патрони залишив собі останній і застрелився. Так розповідав Федянович І. А.

                              

А так про цей час згадує невідомий житель села спогади якого було передано учнями Кочерезької школи до шкільного музею наприкінці 80-х років. Цитується за оригіналом.

                       

“ В 1929 году произошла всеобщая коллективизация, ликвидация куркулив, як класса. Всех зажиточных вывезли на Вологду, а средних и бидных - в колхоз. Всем предложили вступить в хозяйство. У кого были лошади, сельскохозяйственный инвентарь був усуспильнен в колхоз бесплатно. В 1930 году посеяли бесплатно землю, собрали урожай, сдали государству, а 15% от урожайности выдали колхозникам на трудодни. На 1931год взяли под маркою лошадиной болезни – сап большую часть лошадей и отправили в Малиновое хозяйство. Это привело к тому, что на 1931 год землю обрабатывать было почти нечем, а тракторных бригад еще небыло. Посеяли и в 1932 году против 1933. Убрали урожай сдали хлеб государству, а колхозникам не дали и 15% на трудодень. Остались колхозники без хлеба. На  1933 год даже создали актив и забрали все. Люди стали умирать с голоду. Умерло приблизительно 250 человек.

                                 

Организовали одного человека, подводу и он каждое утро ездил в каждую хату и вывозил мёртвых на кладбище. Там была вырыта общая яма (ров) и он привозил и бросал их в яму. Ему выдавали за каждого мертвеца по 200 гр. Хлеба с разного комбикорма.

                             

А так згадує цей період Чабанець Марія. “В 1933 році був страшній голод . Їсти не було чого і не було грошей, щоб купити. Люди пухли, багато мерло. Щоб хоч якось прожити, їздили на Кавказ, міняли свій одяг на крупу. А активісти ходили по будинках, забирали одяг, роізні вироби з глини, везли на базар і там продавали, люди їх боялися і самі все віддавали. Вони втавили сітки і ловили горобців, щоб поїсти, їли коней,жаб, траву.

                       

Жили босі голі і голодні. Вивозили на підводі мертвих і ті, що ще були напів живі прямо в яму. Один хлопчик ішов пухлий його поклали на підводу і потім кинули у яму, а може він, ще й вижив би. Це були такі страшні часи, що й згадувати важко.  Голова колгоспу та активісти ходили по хатам. Брали довгі штрикавки і ширяли кругом шукаючи зерно або муку. А за людоїдство, то було й таке. Коли баба була малою, то вони з  батьком і матір’ю чотирма братами і сестрою жили на пісках, а недалеко від них жила жінка, звали її Марія, і її взяли люди, відрізали голову і викинули в озеро, а коса в неї була довгою і сусіди думали, що вона утонула сама, але коли її витягли то тулуба не було, його було з’їдено.

                             

Весной  1933 года начали посев пшеницы вручную, назывался «надраный сев». Засеяли ту землю, которая была вспахана на зябь, а которая оставалась на зиму не вспахана, копали лопатами вручную. Как ни трудно было, но посеяли. В следующем 1934 году урожай был хороший, колхозы выполнили план и дали на одим трудодень по одному килограму зерна.»

                               

В 1941 году по мірі просування фронту до Павлоградщини починається евакуація матеріальних цінностей. Зібравши урожай, планомірно евакуюються табуни колгоспної худоби на схід. Голови колгоспів є відповідаючими за евакуацію. В цей же час розпочинається формування партизанського загону. Як вказується в рукописній історії села: “…Партизанський загін формувався з керівних товаришів колгоспів,сільської Ради. В партизанському загоні були залишені голова сільради Дендеберя Іван Петрович,голови колгоспів Солов”яненко Михей, Штонда Єгор”.(4) Про діяльність даного загону є свідчення з офіційних джерел, а саме в книзі « Днепропетровская область вгоды Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945гг.» вказується: “ Павлоградский горком КП(б)У в  августе 1941 года сформировал партизанский отряд в составе 55 человек. Из них коммунистов-42 человека.

                                 

25 сентября 1941 года отряд сосредотачивается в районе своих боевых действий  - Орловщанском лесу . Район операций отряда был  весьма обширен и охватывал Павлоградский, Новомосковский и Васильковский районы Днепропетровской области.

                     

Гитлеровское командование, обнаружив партизанский отряд, организовало облавы и прочесивание леса артиллерией и минометами.

                    

Нависла угроза разгрома отряда. К этому времени в отряде боеприпасы были на исходе.

По приказу командира отряда Кабака П. К., 26 декабря 1941 года партизаны мелкими группами и поодиночке оставили лес.

                         

Цікавими є спогади однієї з жительок села. Приводиться в повному обсязі.

                         

Коли в грудні 1941 року гітлерівська дивізія генерала фон Чаммера почала щільно облягати самарські ліси, шоб знищити партизанів, об’єднане командування партизанських загонів прийняло рішення про тимчасове припинення бойових дій і вихід з лісу.

                             

Саме тоді, 31 грудня, на світанку до хутора Ставки наблизилась групка партизанів, яка вийшла з Кочерезького лісу. Партизани підійшли до хати Івана Верещака і попросились погрітись. Що трапилось далі розповіла його дружина Параска Тарасівна: “ До двору увійшло семеро у цивільному одязі. Вони сказали, що повертаються з німецького полону з під Києва, троє зразу пішли в хутір, а четверо залишилися. Повечерявши троє одразу заснули, а четвертий вдивлявся у вікно,через яке було видно дорогу з хутора до Кочережок. Ні партизани, ні тітка не знали, що в цей час в Кочережки мчало кілька саней. В одних із них сидів Федянович Василь з завданням Осташка Івана повідомити німців про партизан.

                            

Через дякий час німці оточили подвір’я, серед них жінка бачила і Федяновича В., в цей час партизани відкрили вогонь. Параска Тарасівна побігла до сусідки, але побачила ітам німців, серед яких був і Осташко, який розпорядився запалити хату. Жінка кинулася до нього і почала просити не палити хату бо в ній залишилось троє малих дівчаток. Осташко зрадів і дозволив забрати дітей. Коли вона переступила поріг, вона побачила двох вбитих партизан, третій було важко-поранено, а четвертий сидів у кутку і тримав пістолета, він запитав: “Що там ?” жінка зрозуміла це кортке запитання і теж відповіла: “ З усіх боків чекають.” Потім партизан показав де були сховані діти. Мати кинулась до дітей і в цей час пролунав постріл, коли обернулася то побачила, що партизан повільно падає на долівку, зі скроні червоною цівкою стікала кров.

                   

Фашистські карателі поспішили до хати, вони торжествували перемогу над жменькою хоробрих партизан. Тіла убитих було вивезено за околицю хутора і кинуто в окоп, жителям було заборонено підходити до цього місця. Весною 1942 року окоп було зокопано, а те місце зорано.

                            

Отже сумніву не було, що в останній день грудня на хуторі Ставки було знищено цих партизан.

                      

Німці гнали всю молодь села на роботу, будівництво дороги Булахівка – Кочережки, а також трасу Павлоград – Дніпропетровськ. Тих, хто не хотів, чи не міг робити били і навіть вбивали. Багатьох людей вивезли на роботу до до Німеччини. Це було навесні 1942 року.

                                                                                     

Про цей час розповідає також Параска Федорівна Гончар:

                                              

“….Почалася війна 1941 рік. Ми жили біля Луценок, де живуть Корчевські, жили Шапи. У нас було двоє дітей, а в них 16 душ. Коли німці вже ввійшли в хату потрібно було ховати всю живність. Мама загнали курей в сарай і закрили, а німець зайшов у сарай та повідкручував голови курям і забрав їх з собою. Зайшовшив хату наказав топити піч, жарити курей. Ми з мамою були самі вдома, і не розуміли, що вони говорять, тому дуже боялися. Коли піч було розтоплено німцями, то дим пішов похаті, мама мене послала, щоб я відкрила засув. Коли німці поїхали,треба було тікати з хати бо спалили б і хату і нас. Тікали до Маньків, жили вони через три хати, у них був погріб викладений з цегли і туди приходило багато людей…”.

                              

В період окупації вселі залишили колгосп, але називали державним господарством: ”….На війні всіх людей змушували працювати на німців,та і серед наших людей були зрадники – поліцаї, вони ходили по хатам і забирали в людей все, що було можливо, навіть з печі витягували їжу,добре знаючи, що у кого є.”

                         

Але звернемося до свідчень Гончаренко (Голоти ) Тетяни Гртгорівни: “…Федір Скляр та Федір Пиріжок працювали на партизан, вони руйнували машини, збирали зброю.

                             

Коли в лютому 1942 року Червона Армія почала наступ вона вступила всело тільки на один день, вони почали боротьбу, а коли повернулись німці то по-звірячому закатували Скляра та Пиріжка і утопили в колодязі за селом В’язівок. При цьому ми побачили якми голодними і обірваними були наші солдати, їхали на трофейних бричках запряжених конем і волом, але всеж-таки вони жартували...” (це мабуть йдеться про відступ після Харківсько – Запорізької операції).

                          

…Під час війни село не було місцем великих боїв, але під час відступу німців було спалено  394 будинки колгоспників та колгоспні будівлі німецькими факельщиками.

                              

Село кочережки було звільнено від німецьких загарбників 17 вересня 1943 року. Після звільнення села колгоспники взялися за відбудову зруйнованого господарства.

                                     

Уже до 1949 року господарства всіх колгоспів були в основному відбудовані, але подальший розвиток колгоспів затримувався роздробленістю колгоспів і тому навесні 1950 року в селі Кочережки було проведено укрупнення колгоспів. З восьми колгоспів села було утворено два : колгосп імені Шевченка й колгосп імені Карла Маркса.

                                              

Стосовно рівня життя населення то великих покращень його не було. Частина односельчан, що повернулися з фронтів 2-ї Світової війни надіялася на поліпшення умов життя, але воно відбувалося дуже повільно, адже основний тягар вдбудови ліг на плечі жінок та підлітків. Спочатку відбудовували колгоспні приміщення, а потім власне. Вони своєю безкорисною працею, за мізерні трудодні відбудували господарство. Згадуючи ті часи жінки, що були молодими  розповідали, про страхітливі умови життя та праці. Так, як більша частина села була зруйнована, то люди для того щоб жити, копали землянки, хто мав більше сили, або в кого повернулися з фронту чоловіки, той будував хату з плетенних сох, що обмазувались глиною, і як в старі часи користуючись очеретом, а пізніше соломою покривалися дахи. Податки, що були введені державою були нстільки великі, що ледве вистачало прогодувати сім’ю, зі спогадів одного з жителів села відомо скільки збиралося податку: “ ... грошей не давали, а в кінці року на трудодень -  карбованець, та й частина тих грошей виплачувалася облігаціями, крім того яйця – 150 шт., м’ясо – 40 кг., молоко – 350 літрів.  ”. На території села базується МТС  молоді люди, що працювали там отримували заробітну плату натуроплатою з зібраного урожаю, їх достаток був більшим ніж у рядового колгоспника. Ось як згадує післявоєнні роки Фесенко Марія:”...Я працювала дояркою  до худоби доводилося дуже далеко ходити, ми самі були і доярками і скотниками, основні знаряддя праці бідони для молока, (корів доїли вручну), вила, корзини. Корм привозили волами та кіньми, тяжкою була ця праця, але незважаючи на все ми з радістю зараз згадуємо той час, адже жили хоча і бідно, але весело, встаючи о 3-тій, або 4 годині ми йшли на роботу, як на свято, співали пісень, разом і будували і пололи і сіяли, все виносили на своїх плечах, тому, що жили дружно і допомогали один одному”.

                           

Люди не проводили протестів проти політики держави, адже пережита така страшна війна.Ще однією причиною соціальної апатії селян було те, що частина молоді та бувших солдатів працювали на відбудовах фабрик та заводів в складі трудової армії і тому самі соціально активні елементи були ізольовані. По – третє величезного збитку не тільки в економічному, але й в моральному плані завдав голод 1946 – 1947 років.  Ось як про цей голод згадує один з жителів села: “...Після Великої Вітчизняної війни наш народ відбудовував господарство, з 1945 року землю обробляла МТС. Колгоспники плани державі, а самі за півріччя отримували по 500грамів зерна на зароблений карбованець.

                               

З 1946 по1947 рік був знову голод . Увесь хліб, що було зібрано вивезли за наказом згори в державу, а колгоспникам зерна не дали. От і виник голод. Наші односельчани захищали Батьківщину, воювали, мали ордени і медалі, і от загинули від голоду. Колгоспники трудилися, а в них все забирали за натуроплату – МТС, а решту держава. Для цього з райкомів і обкомів присилалися уповноважені, що забирали усе до крихти, залишивши і колгоспників і працівників МТС голодними. Ось так ми будували соціалізм і переходили до комунізму...”. От, з такою гіркою  іронією оцінює ці події наш односельчанин.

                              

Ось ще одні спогади записані ученицею 11 класу Чуб Вікторією Сергіївною зі слів Матвієнко М.М. 22 жовтня 2001 року: “... Люди, які проживали на території села Всесвятського Новомосковського району Дніпропетровської області, пережили голод дуже тяжко, як розповідала мені моя бабуся, яка в той час проживала в тому селі. Зерно в селі було, урожай зібрали, але ніхто не знав куди воно зникало, адже людям його не давали зовсім. Колгоспники, які працювали на полях біля зерна намагалися хоч щось вкрасти й принести додому дітям, але зерно у людей забирали. А ті, хто всеж зміг принести додому зерна користувались власноручно виробленими млинками і варили з отриманої муки затірку, або галушки. Цю страву брали з собою в поле в глечиках, а потім спеціально трохи над’їдали, а на дно глечика сипали пшеницю, зверху залишалися галушки. Якщо знаходили цей скарб,то відбирали, а якщо вдома знаходили пшеницю, то навіть заарештовували. Одна жінка украла торбинку пшениці, то їй за це дали 5 років, а її син украв відро, його також арештували. Птиці та худоби у селян майже не було. Люди їли кору з липи, молотили на муку, а потім ліпили маторженики., товкли качани , без зерна на муку, сушили омелу і пекли з неї оладки. ”.( На мою думку теж саме було і в Кочережках, адже села знаходилися поряд.) Змінилася психологія самого селянина, він став боятися суперечити державній машині, хоча розмови про кращі умови життя велися в основному кулуарно, а якщо про них і дізнавалися, то ці люди безслідно зникали в тенетах сталінської репресивної машини.

                          

Процеси, що прходили в країні в період “ відлиги ” істотно вплинули на розвиток села та підвищення життєвого рівня населення. Село економічно зміцніло.Як указується в Історії села:

                               

“...За період 1953 – 1963 років колгоспи села мали великий успіх в розвитку тваринництва. Кількість тварин та їх продуктвність значно зросла.  колгоспи значно зміцніли.

                                     

Капітальні вкладення сприяли підняттю матеріально-технічної бази колгоспів. Так, в 1958 році колгоспи села купили в державі трактори й комбайни. Колгосп імені Шевченка купив в МТС 26 тракторів, 12 комбайнів, а також за період з 1953 по 1963 рік купив 14 вантажних і 2 легкових автомашини. Колгосп імені Карла Маркса купив в МТС 18 тракторів і 7 комбайнів, крім цього за період з 1953 по 1963 рік купив 14 вантажних автомашин і 2 легкових автомашини. Для колгоспної техніки побудовані хороші приміщення. В колгоспі імен Карла Маркса автогараж на 20 автомобілів, а імені Шевченка на 10 . Поряд зі зміцненням матеріально- технічної бази колгоспів, значно підвищується продуктивність праці колгоспників за рахунок механізації процесів виробництва. На збиранні урожаю озимих, кукурудзи, соняшнику майже всі процеси виконують машини. У тваринництві застосовується процес механічного доїння, вичищення гною, роздача кормів. Автомобільний транспорт колгоспів щороку перевозить багато вантажів.

                         

На початок 1963 року в селі Кочережки було 889 дворів, з них 864 колгоспні двори, 35 дворів робітників та службовців. Всього 3050 чоловік жителів. Всі жителі села віком від 16 до 50 років письменні. В селі є одна восьмирічна і 3 початкові школи, в яких навчаєтться 450 учнів. В 4-х школах працює 27 вчителів, з них мають вищу освіту 9 вчителів.

                                       

Село Кочережки за період з 1956 по 1963 роки повністю  електрифіковано та радіофіковано. Жителі села мають 68 телевізорів і 130 мотоциклів.

                              

Значно покращився благоустрій села, за період з 1946 по 1963 рік на селі посаджено багато фруктових і декоративних дерев. Навколо будинку культури колгоспу імені Шевченка посаджено великий парк.

                             

Усі ці великі досягнення трудящих села одержали під керівництвом партійних організацій, сільської ради депутатів, трудящих, комсомольських організацій, та правлінь колгоспів. В селі Кочережки є дві партійні організації.

                                

Найбільшого розвитку село досягло за період сер. 60-сер 80-х років. Це було пов’язано не тільки з підвищенням продуктивності праці, але й з політикою, що проводила держава,що до села. За економічним розвитком село поступово перетворюється на високопродуктивне різногалузеве господарство (до сер. 70-х 2 колгоспи, а пізніше,1-імені Шевченка), що має великі перспективи випуску продукції. Для збільшення кількості робочої сили, а також для розширення центральної садиби колгоспу починається процес укрупнення самого господарства за рахунок знищення “неперспективних” сіл. З 1965 до поч.. 80-х років зникають такі населені пункти, як Шевцеве, Ставки, Молодецьке. Зменшується населення Підлісного та Жолобка. Основна маса капіталовкладень іде на центральну садибу- село Кочережки. Люди, що були відірвані від своєї малої батьківщини почали поступово втрачати почуття єдиного організму, хоча ще на середину 80-х вихідці з цих хуторів тримаються разом завдяки звичаям та спільним святам. Наприклад на проводи до армії , весілля та інші масові заходи крім родичів запрошувалися і “земляки” бувші односельчани. Ці дії на мою думку ще морально зв’язували людей. З іншого боку змінюється сама психологія колгоспника, відбувається відчуженя виробника від засобів виробництва та розподілу продукту. Замість господаря з’являється пристосуванство- життя одним днем. Почуття общини, спільності, що культивувалось на протязі століть зникає, замість нього не змогло привитися почуття колективного власника, що культивувала держава. Відношення колгоспника 60-х та 80-х років до існуючої системи дуже різне. А початком зміни психології і були знищення ціх сіл.
                                 
Держава розуміла, й те,  що без підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва неможливо далі розвиватися, тому , усвідомивши це за період „застою” за рахунок власної праці, заробітної плати розширюється і середній клас, як основний товаровиробник. Тому рівень життя основної маси людей покращується. Всередні верстви населення почали входити і колгоспні селяни, які не за рахунок „стрижки купонів” з колгоспної каси та колгоспного майна, а за рахунок своїх роботящих рук і праці на своєму присадибному господарстві підвищили рівень життя. Парадоксальним було те, що  змінювалася сама психологія цих людей. Частина з них розуміла, що потрібно для підвищення добробуту тому невтомно працювала, інша частина  „захворіла” синдромом  „нечійного” і збагачувалась за рахунок колгоспного майна. На мою думку пояснення цьому можна знайти в тому, що страх, який був за сталінських часів спонукав до постійної підтримки політики керівників, якою б вона не була, а спосіб життя керівника накладається, як еталон життя. Тому, ця частина селян підвищує рівень власного життя за рахунок крадіжок колгоспного майна. Оправдовуючи свій проступок гаслом -„ все навкруги колгоспне - все воно моє”.

                          

Наступною причиною зниження імунітету села – відток молоді в місто. Кращі умови життя, можливість кар’єри, висока заробітна плата, робота в високоприбуткових сферах (заводи ВПК, шахти) спонукали молодь тікати з села. Більшість дітей, що закінчували вже середню школу тікали в місто кидаючи напризволяще село. Напочатку цього процесу брак робочої сили ще небув таким відчутним, адже середній вік села, ще був працездатним, пізніше він набув обвального характеру. В середину 70-х років 20 століття держава призивала до ентузіазму та патріотизму сільську молодь все було направлено на зменшення відтоку, але залишатися в селі стало не модним тому відток посилюється. Наприкінці 70-х перед селом гостро стала проблема робочих рук. Щоб компенсувати їх в колгоспи приїжджають заробітчани - „люди на сезон”, що обробляють землю інтенсивно-виснажуючим методом. Вирощування такими методами бахчевих культур, цибулі, городини давало великі врожаї, але надмірна хімізація призводили до виснаження землі, і тому кожен рік змінювали поля де вирощувалися ці культури. Використання найманців з одного боку давало надприбутки середній ланці управлінців, адже за користування колгоспною технікою і самою робочою силою колгоспників середня ланка управлінців отримувала гроші від арендаторів землі  і за сезон мала в 5-7 разів більший доход у власну кишеню. З іншого боку це збагачувало і годувало увесь управлінський апарат мало відбиваючись на ріст зарплати колгоспників. Заробітна плата  „заробітчан-арендаторів ” була в 10-15 разів вищою ніж у колгоспника. Ше однією з причин надприбутків було використання „арендаторами” безкоштовної робочої сили, що складалася напочатку з люмпен-пролетаріату міста, людей, що відбували покарання за дрібні правопорушення, людей, що лікувалися в ЛТП, а пізніше „бомжів”, які за мінімальний заробіток (пляшку горілки та мінімальне харчування, а на кінець сезону мінімальну оплату, або і без неї обробляли землю. Це була ще одна з причин розпаду колгоспної системи на селі.

                              

Ще одна причина цього процесу криється в „заробітчанах” іншого гатунку, а саме сезонниках-аккордниках- людях, що приїжджали з західних областей України на скирдування соломи, будівництво сільськогосподарських об’єктів. Для керівництва колгоспу ці люди були набагато вигіднішими ніж місцеві кадри. Хоч заробітна плата у цих людей була і вищою, але вони і працювали без прохолоди знаючи про те, що після аккорду вони отримають не тільки гроші, але й зерно. Дана форма була також доброю можливістю пускати грошові надходження за домовленністю списувати будівельні матеріали, що давалися за пільговими кредитами. З іншого боку такої заробітної плати колгоспник не бачив, але і почуття загального-мого давало можливість збагачуватися через крадіжку.

                         

Ще однією особливістю життя колгоспників була шефська допомога. Щоб компенсувати робочу силу  в державі вводиться шефство заводів, фабрик, військових частин над колгоспами. Таким чином держава вбивала двох зайців з одного боку вирішувала проблеми з браком робочої сили, з іншого продовольчу проблему не ринковим шляхом. Шефська допомога все частіше була необхідною, адже вік колгоспників старішав. З іншого боку була постійна допомога з боку освіти, культури, охорони здоров’я. Школярі працювали на переборці елітної кукурудзи отрмуючи за це гроші, колгосп надавав безкоштовну допомогу школі, годував безкоштовно всіх учнів. Хоча кризу ці всі заходи відвернути і не могли.

                       

Всі ці умови і послужили занепаду колгоспного ладу на селі.

                                 

Але поглянемо з іншого боку недивлячись на ці процеси село змінилося в соціальному і культурному плані. За цей період відбувається інтенсивне будівництво, як приміщень колгоспу так і будівництво будинків колгоспників, що говорить про підвищення самого рівня життя. За цей період будуються сільськогосподарські бригади, тваринницькі комплекси та підсобні виробництва, що обслуговували колгосп та колгоспників. До 1974 року в селі існувало 2 колгоспи Карла Маркса та Шевченко, вони вкладають кошти на будівництво млина, олійниці, крупорушок. Після об’єднання в один колгосп ім. Шевченка прокладаються асфальтові дороги. Більшість вулиць асфальтовано, 60%будинків –цегляні, це само говорить про підвищення рівня життя селян. Незважаючи на всі негативні риси життя прогресує, люди з впевненністю дивляться у завтрашній день віддаючи всі сили роботі та підвищенню свого добробуту. Цікавим фактом є продовження соціальної політики закріплення спеціалістів та молоді на селі – будівництво за рахунок колгоспу будинків для колгоспників на свої кошти та субсидії, що давала держава. Так було забудовано окремі квартали в 1, 2, 4, бригадах. Даний колгосп став одним з передових колгоспів в районі. Соціально направлену політику проводив голова колгоспу  К.М, Черватюк на закріплення тваринників в колгоспі, їм в першу чергу надавались субсидії на будівництво житла, була підвищена заробітна плата та інші пільги, тому прдуктивність тваринництва була високою.

                                  

Підвищувався і інтелектуальний рівень села. Збільшилася кількість інженерів та головних спеціалістів колгоспу. Особливо велика кількість була спеціалістів середньої ланки. Наприклад, кожний ветлікар мав спеціальну освіту, в основному навчалися в Новомосковському радгоспі-технікумі, а також в Дніпропетровському сільськогосподарському інституті(сучасна Аграрна академія).

                            

З одного боку інтелект покращувався з іншого збільшувався управлінський апарат.З 80-х років зростає кількість управлінців у 2 рази.

                             

Якщо прослідкувати за відтоком молоді з села то можна зробити висновок про те,що частина молоді поверталася вже в якості спеціалістів. Механізація виробництва вимагала збільшення кількості с/г професій, тому середня школа почала давати не тільки середню, а і професійну освіту. Цікавою закономірністю було й те, що після закінчення середньої школи більша частина молоді залишалася в селі ще на рік, другий, а потм виїжджала до міста.

                                  

Новий етап розвитку села пов’язантй з  горбачовською перебудовою був ознаменований появою аренди в тваринництві, і хоч арендатори користувалися старою схемою, яка збагачувала і верхівку села, але на початку особливістю її було те, що в ній приймали участь не тільки чужі люди, але і жителі села.

                                

Фармувалися цілі колективи арендаторів, що збагачувались на вирощуванні молодняка великої рогатої худоби. Пізніше на початку 90-х частина цих людей стануть фермерами. Колгосп з боржника державі стає одним з найбагатіших серед колгоспів району, він один з деяких, що мав і валютний рахунок за величезні врожаї 1989-1991 років. З літа 1991 року ці рахунки зникають, з колгоспу мілліонера він перетворюється на боржника. Постійний ріст цін призводить до збитковості с/г виробництва. Починається вільна трактовка, на користь верхівки, закону про аренду іна зміну одним арендаторам приходять „свої” , що за рахунок колгоспної техніки та безкоштовної праці колгоспників та бомжів (люмпенів) накопичують, а дехто уже і реалізує первісний капітал, списується багато сільгосп техніки, яка переходить у приватні руки, процвітає окозамилення та прямий обман простих трудівників. Реакцією на це являється збільшення кількості та об’єму крадіжок, невиплата заробітної плати. Кланові структури, що мають капітал починають прибирати до своїх рук керівні посади, або самі, або через підставних осіб, з одного боку розмивається і так нетривкий середній клас з іншого боку формується сільська буржуазія. В 1996 році утворюється на базі колгоспу ЗАТ ім Шевченко. З одного боку цей процес призводить хоч до деякого правового захисту інтересів рядових колгоспників, з іншого-скріплює можливості керівної ланки до маніпуляції майновими паями колгоспників, які працюють, як акції для фірм, що „спонсорують”, а точніше починають скупляти матеріальні цінності за безцінь. Оцінювати життя 1991-1998 років неможливо без оцінки державної політики.

                           

Таким чином, колгоспна система була знищена номінально.

                                 

Тепер послідкуємо,як розвивалися інші форми власності на селі.

                                 

З 1993 року в селі починають офіційно організовуватися фермерські господарства. Одним з перших було сучасне господарство” Ставки  ”-  Грунського І,В,, та Шевели В.О., господарство ”Шевела” , про цей час засвідчують спогади  Шевели В.О. : „...Мій шлях до фермерства починався з праці в колгоспі ім Шевченко. Після закінчення Новомосковського технікуму, я працював ветлікарем в колгоспі. На початку 90-х років зайнявся розширенням свого домашнього господарства за рахунок вирощування крупної рогатої худоби та сванарства накопив первісний капітал, купив списаний трактор і взяв в аренду разом з Грунським І.В. землю на бувшому хуторі Ставки (10га.) в довічне користування рекультивував цю землю і в 1994році користуючись законом про фермерське господарство розширив своє володіння до 50га. Після розпаювання землі частина колгоспників передала мені свої паї, розширив технічний парк купив комбайн, а потім почав будувати гараж для техніки та склад для зерна.

                                 

В 2000 році частина колгоспників знову віддала паї, ія розширив своє господарство. Спочатку працювали в господарстві тільки члени моєї сім’ї, а зараз надаю робочі місця і тим людям чиї паї знаходяться в моєму користуванні. На відміну від інших землекористувачів видав швидко своїм землекористувачам акти на землю, та договори аренди ”.

                              

Прослідковуємо еволюцію збільшення кількості найманих робітників, що працюють тепер не за винагороду у вигляді пляшки горілки чи сніданку і обіду, а за певну грошову оплату. На початку нового тисячоліття відбувається відток кваліфікованої робочої сили від великого господарства “Агро-Самара”  до фермерів, що добре тримаються на плаву.

                                  

Наступним класом, що формувався у селі, є клас торгівельної буржуазії, що формується з одного боку з бувши  рацівників райспоживспілки, через аренду приміщень у свєї ж організації з наступним вкладенням капіталу на пайових правах кожного акціонера. Об’єднавши капітал та арендувавщи приміщення продовжується робота торгівельних точок, але недержавної власності.

                          

Частина кооперативних магазинів зачиняється, або передається в аренду приватним особам.

                               

Таким чином, ще один соціальний прошарок стає впливовою силою на селі. Формування даного класу дає можливість розвивати ту побутову сферу, яка на початку 90-х років випала з державної та колгоспно-кооперативної. Надаючи жителям села не тільки товарні але й побутові послуги.

                                         

Ще однією закономірною рисою сучасного села є відток робочої сили в місто, а також дуже швидке старіння жителів села. На мою думку, цей процес є закономірним. Якщо наприкінці 80-х років у селі залишалися половина випускників, то на початку новог тисячоліття- одиниці. Змінюється і саме присадибне господарство селян. Від натурального поступово переходить до товарного. Селяни реалізують вирощену продукцію на ринках міст Павлоград, Дніпропетровськ. На початку 90-х починається формування торгівельного прошарку селян, які для того, щоб покращити свій матеріальний стан починають скупляти надлишки  пшениці, перебивають її на муку, а потім вивозили її на ринки,такий же самий процес проходив і з насінням соняшника.  Це дало змогу деякій частині селян накопити первісний капітал, що пізніше вкладено було у земельні паї, та формування одноосібного господарства.

                                

Інша частина спеціалізувалася на вирощуванню великої рогатої худоби на продаж. Більш підприємливі починають займатися закупкою худоби у населення. Дані промисли дають можливість накоплювати капітал , але накоплення поступове і не має такої великої віддачі, як продаж матеріальних цінностей, а також потребує великих затрат і довгий проміжок часу, або, як з с/г культурами носить сезонний варіант.

                             

З небагатьох сіл Павлоградського району село залишило культурну сферу.  У селі проживає знаменитий місцевий письменник, поет , людина різносторонніх широких поглядів Живага Федот Корнійович, твори якого друкуються в різних журналах. В своїх творах він показує життя села починаючи від козацьких часів до сучасності. Людина, що є живою легендою. Енциклопедичних знань з історії краю. Автор цієї історії села надзвичайно вдячний цій неординарній людині за допомогу в написанні даного дослідження. Але скажемо мовою документу…

                                   

Я, Живага Федот Корнійович, народився 27 вересня 1925 року в с. Кочережки, Павлоградського району  на Січеславщині, в селянській родині. До школи був зачислений, коли мені виповнилося шість років, тобто 27 вересня 1931 року. Моя матір цього ранку, одягла мене в новеньку одіж, в торбинку поклала книжку й олівець й повела мене до знайомої мені старенької, на дві класні кімнати школи. Іван Іванович, певне завідувач школи, дістав з шухляди столу велику книжку, взяв з рук матері ”...” й щось записавши звернувся до мене:

                          

- Тепер ти вже не „підвіконний”, а дійсно учень першого класу.

                                

Права сторона мазанки – школа дуже просіла. З вікна були низенько над землею, то я кожного дня, всі уроки простоював біля вікна. До мене звикли і не звертали уваги ні учні, ні вчителі. Ось, певне, тому мене і називали „підвіконним” учнем.

                        

Навчався я з великим бажанням. Дивлячись, як я старанно виконую домашнє завдання, моя матір сказала:

Це в нас буде вчитель.

                               

Та лихоліття відібрали в мене радісне дитинство й стали перешкодою в шкільному навчанні. З листопада1932 року школа майже була пусткою. Школу відвідували одиниці. Страшний голодомор 1932-1933 років забрав мою матір і дідуся. А вже в травні місяці, як можна було живитися їжею рослинного походження, місцевий бандит убив мого старшого, дванадцятирічного брата.

                       

Я дивився, як батько Тараса, Григорій Шевченко, давав заповіт на своє збиття: одному – воли, іншому – пасіку, і ще іншим...А в нашій родині, як і в інших родинах колгоспників, була одна корова, єдина надія на життя та й ту змушували кожного дня впрягати в ярмо  й орати колгоспну ниву. Я ходив до школи: голодний, напівроздягнений, напівроззутий. Зимою я не мав взуття, весною – не мав одягу. Мене не минала будь – яка хвороба. Ось чому, мене в 1940 – 1941 н/році я закінчив 7 кл. Кочерезької НСШ. З чотирнадцяти навчальних предметів: три предмета-добре і з одинадцяти мав –мав оцінки „відмінно”.

                                  

1 червня 1941 року мене зачислили до ФЗН №24 (завод 55). Я  прагнув піти працювати, щоб якось вирватися із злиднів. А 22 червня 1941 року став чорним днем в історії людства. Другого дня опустіли цехи заводу, кадрові робітники пішли на фронт. А ми, ”фезеушники” зайняли їх місця. Не можу передати свого патріотичного піднесення. Мені ще не виповнилося шістнадцяти років, а я працював на двох верстатах, переносив 122 мм. Снаряди вагою понад двадцять кілограм. А моя вага не досягала й п’ятдесяти кілограм.

                            

24 серпня 1941 року завод демонтовано і евакуйовано на Урал. У вересні 1941 року наш край було окуповано фашистськими військами. Мого батька, з перших днів війни, було мобілізовано на фронт.

                               

В часи окупації я відчув, що таке підневільна праця.

                                 

25 травня 1943 року , мене, з великою групою юнаків, було вивезено до Німеччини. Дівчат було вивезено 12 травня 1943 року. Нас розкидали по всій Німеччині. Мене відправили до м. Норденгам (північ Німеччини). Ми виконували рабську працю. Я, з моїм односельчанином і три юнаки-французи впрягалися у візок і возили на територію заводу пісок, землю, цеглу. А із заводу вивозили сміття, виробничі відходи і інше. У вересні 1943 року, мене, з групою „остарбайтерів” перевезли на інший авіаційний завод-міста Цвіхау, звідки я зробив першу втечу  30 грудня 1943 року. Був затриманий і відправлений до в’язниці міста Лейпціг. 24 лютого 1944 року  мене відправили в село Дальціг.(за 25 км від Лейпціга)  до бурші Анни Кребс. В її господарстві, вже до мого прибуття, працював француз, а потім росіянин і обидва повтікали.  Говорили, що бауерша била їх як худобу. Від неї і її дочки Гільди я терпів всякі образи, виконував непосильну роботу, та коли вона намагалася вдарити граблями я відступився й попередив її німецькою мовою: ці граблі мають два кінці. Другого дня на її подвір’ї  я побачив поліцейського. Він зміряв мене непривітним оком і пішов з подвір’я. Цього дня я підслухав, як бауерша розповідала якійсь жінці, що я її обікрав.

                                                             

- Чому його не заарештували? - запитала жінка.

                                              

- Завтра заберуть, - злорадно відповіла бауерша. Цього вечора, 26 червня 1944 року, я здійснив другу спробу втечі. При першій втечі я мав намір добратися до білоруських лісів і там  прилучитися до партизанського загону. Цього разу я пробирався до Чехії, з тією ж метою, відшукати партизанський загін. В нацистській Німеччині була розроблена система, що кожен стежить за двома іншими. Всі мали стежити і доповідати. Отже, всіх втікачів виловлювали. Через три дні мене затримали в селі Борніц. Десь до десяти днів я перебував у в’язниці міста Вайсенфельс, потім у в’язниці міста Меззебург і міста Халлє. В цій в’язниці, нас, в’язнів - слов’ян, кожної п’ятниці, о 15 годині виводили під навіс на подвір’ї в’язниці, туди привозили в’язня і вішали. Про це детально я розповідав у своєму оповіданні ”Концтабір”. Я запримітив щось незвичайне по відношенні до мене. На роботу мене не брали, в камері я не міг спілкуватись. Зі мною було три в’язні французи і один чех. За декілька днів до допиту в камеру  поселили росіянина, який видавав себе за пілота, співав каторжанські пісні й домагався щось вивідати у мене. Допит мені вів старий, миршавий гестапівець, який звернув увагу на моє вигадане прізвище Матросенко. Він сказав перекладачеві якісь незрозумілі для мене слова.   Однорукий перекладач, віком – років за сорок, гаряче заперечив гестапівцю:

                          

- Ні! Концтабору досить.

                                  

Тоді я гадав, що гестаповець пропонував катувати мене. Та після зрозумів він пропонував вердикт – вища міра покарання.

                          

За декілька днів мене відправили до штраф табору „Ротенбург”, а за два тижні, 1 вересня 1944 року, я вже був в’язнем концтабору „Найєнгамме” за № R 245744 з позначкою – червоний трикутник, що означало „політичний в’язень ”. 2 вересня 1944 року, 2000 в’язнів одягнених в смугастий одяг, на баржах, по Ельбі, було відправлено за 30 км до м. Гамбурга у новостворений філіал концтабору  „Шпалдінгштрасе”. Розмістили нас,а вірніше загнали в складські, неопалювані приміщення. Виснажували нас не лише роботою та голод, а й переклички – ранкова, вечірні та після кожної нічної повітряної тривоги – де ми простоювали по дві – три години. В час повітряної тривоги нас заганяли в підвал  - сирий,  смердючий де за стіною чутно було сплеск хвиль мутного каналу.

                             

19 квітня 1945 року , боячись, що всіх хворих вивезуть до табору смерті я самовільно пішов на роботу з „ревіру” – блоку для хворих. Так , того дня всіх хворих було вивезено. Недорахували одного, в таборі піднялася паніка – все обшукали, а коли з’ясувалося, що я на роботі – комендант сказав, що вечором мене він власноручно розстріляє.

                              

Та цього дня всіх в’язнів табору було спішно евакуйовано. Отже і цього разу я розминувся зі смертю. Нас, в’язнів, перевезли товарними вагонами в концтабір „Зандбостель”, розміщений біля міста Гановер. Тут всі були приречені на голодну смерть. Тиф, дизентерія і голод. За дев’ять днів, у цім таборі, я отримав 0.5 літр баланди, а іншим разом-2 картоплини. Трупи валялися по табору, були прояви канібалізму.

                                

29 квітня 1945 року у вимираючий табір вступили англійські війська. Тоді, певне, моя доля так сказала:

                         

Тож знай, ти злодійко -кістляво.

Зорю свою я не шукаю

І шлях відміряний здолаю,

Тоді вже, що Богом дано.

                                

Після звільнення перебував у шпиталі при англійській військовій часті. А 16 червня 1945 року я, разом з великою групою депортованих, був переведений до радянської військової частини, де працював на демонтажу текстильної німецької фабрики. Наприкінці листопада 1945 року я повернувся в рідне село. Працював у колгоспі, в сільраді діловодом, в підземеллі на руднику Криворіжжя. Мав велике прагнення отримати вищу освіту. І це здійснилося в зрілому віці. Закінчив Полтавський педінститут-історичний факультет. Працював за фахом, а з 1980 по 1985 роки, до виходу на пенсію, займав посаду секретаря сільради.

                          

Та де б я не працював, надомною, як привид маячило тавро „Він був у Німеччині”.

                                         

Щодо літературної творчості, то про це я виразно сказав у своєму вірші:

                        

Веселковою з дитинства

Моя поезія кружляла...

Та буреломи у суспільстві...

Допоки днина не настала.

                          

З дитинства мріяв писати вірші, витримував рими. В шостому класі, нас, чотири однокласники змагалися у написанні віршів. Війна стала перепоною на довгі роки. Лише у шестидесятих роках я написав декілька оповідань і знову забуття. Без підтримки хто б насмілився друкувати оповідання, автор яких перебував у Німеччині.

                        

Лише в 1995 році я надрукував свої оповідання в газеті „Західний Донбас”. Цьому послужило те, що я був активним відвідувачем літературної студії ім.. Миколи Шутя в м. Павлограді. Цього року я видрукував збірку „Скарб” . Потім збірки оповідань: „Лист життя”, „Пам’ять”, ”Доля моя доле”.

                                 

Та збірки поезій: „Роздуми”, „Хвала тобі, моя тле мово...” і „Я йду стежками святими”. Крім цього в літературно мистецькім щомісячнику „Бористен” видрукував (крім оповідань, що ввійшли до збірки) оповідання: „Далека”, „У дорозі”, „Не звичайна зустріч”, ”Хіба можна неволю волею називати”, „Сивиушник”, „Гаврило”. Незабаром в „Бористені” буде видрукувано оповідання  „На току”. Підготовлено до друку повість „Недоорана нива”. Є кілька оповідань не підготовлених до друку. Маю кілька ненадрукованих віршів.

                      

14 листопада 2005 року.

                             

Зрозуміло, що без ентузіазму самих культпрацівників, та підтримки з боку сільського  голови Онищенко В.П. та голови агропідприємства Гончаренка С.О., та спонсорської допомоги фемерів, а також пітримки односельчан село має той своєрідний колорит, що не тільки зберігає традиції, але й дає можливість духовно розвиватися жителям. Про цю сферу життя нам розповідає дослідження сільського бібліотекаря Кравченко Наталії Петрівни.

                          

Список джерел:

                       

Яворницький Д. І. Вказана робота т.1., - С.404

Рукописна історія села під редакцією Писаренко М. І. – С.11

Рукописна історія села під редакцією Писаренко М. І. – С.20

Рукописна історія села під редакцією Писаренко М. І. – С.13

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 33 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист