Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Цей короткий виклад історії села Осипівка з'явився на основі рукопису, переданого працівниками сільради співробітникові МГО "Інститут Україніки". Автором рукопису є шкільна вчителька села Осипівка Назаренко Тетяна Христановна (1928 року народження). Її розповідь доповнює матеріали інтерв'ю з Лазько Миколою Миколайовичем і Данько Борисом Михайловичем.

   

...Як виникло це село, коли сюди прийшли жити люди - невідомо. За словами Бориса Михайловича Данько його дід прожив в Осиповці 100 років, а народився він в 1892 році. Перше поселення тут мало назву Стара Слобода. І розповідав дідусь своєму онуку, що по початку люди цієї Старої Слободи займалися рибальством, і як затверджують старожили, було це 300 років тому .

      

Пам'ятали люди й часи кріпосного права. Імені першого пана ніхто вже не пам'ятав, однак говорили люди, що цей пан тримав корів, була в нього велика садиба. Пан у селі не жив. Тут у нього був керуючий, а пан здебільшого  проживав у місті. Розповідав дідусь Данько, що, звичайно, після збору врожаю селянами й продажу хліба, пани відправлялися в місто, в Ігорний клуб на розі Стародворянскої і Крутогорної. Приїжджали туди на кращих конях, каретах, з валізами грошей. А бувало й так, що, програвшись дощенту,   поверталися назад.

      

Після скасування кріпосного права виникли тут отруби або хутора. Заможні селяни (їх потім куркулями назвали) одержували кращі землі. І в Осиповці були хутори, були заможні селяни, вони були опорою царського режиму, підтримували його.

   

От що ще потрібно розповісти про минулий час. Під час кріпосного права сіло називалося Калантаївка, а озеро, що тепер зовсім обміліло, дотепер   так називається. За гарну роботу губернатор відписав своєму секретареві Иосипову великі ділянки землі, куди ввійшло й село Калантаївка. Із цього часу село стали називати Секретарівка. Дружина секретаря Иосипова якийсь час проживала в Секретарівці. Вона Була некрасива, жорстока, скупа.

      

Важко було жити селянам. Вони працювали три дні в тиждень на поміщика Иосипова, і три дні на себе. Кріпосних своїх поміщик міняв на собак, програвав у карти. Людей, які не хотіли виконувати наказ поміщика, пороли різками. Кріпачці Дегтяр дали за три дні виткати багато аршин полотна, але вона не змогла в строк виконати цю непосильну роботу. Поміщик наказав дати їй 25 різок. Молода дівчина вмерла.

       

Після Жовтневої революції пани, покинули своє майно, та поїхали за кордон, виїхали й Осиповський, і Личковський. Ось що можна розповісти про життя в цих селах до Другої світової війни. З розповіді Миколи Миколайовича Лазька він народився 4 листопада 1941 року. Дід його по батькові був дрібним селянином. А дід по матері був дрібним підприємцем. Господарство в нього було досить велике. А бабусі були домогосподарками, тому що господарство було натуральним. Радянська влада прийшла в це село десь в 1918 році. Зрозуміло, відразу ж почався грабіж поміщиків. На той час поміщик давав людям роботу. Він не знущався з селян, але коли прийшла Революція - його знищили.

     

Почалася колективізація, ліквідація натурального господарства. Жителі хуторів уважалися заможними, а жителі села - бідними. Але хуторяни й були дійсними хазяями. А ті, хто жив у селі, уважалися бідняками. В 1932 році вся політика молодої Радянської держави була спрямована на ліквідацію натурального господарства. У хуторян забрали й землю, і інвентар, і худобину - геть усе. Знесли їхні будинки. Землю всю передали державі. І всі кулацькі хутори знищили, не дали людям ніякої компенсації. Прийшла наша родина в село. Побудували хату невелику, і в сирій хаті зимували. У діда були коні, корови, бики, свині, качки, гусаки, кролі. Дуже багато праці вимагала земля, адже вона була годувальницею. Надлишки продуктів вивозили на ринок.

.     

Про опір політиці радянської влади відомо мало. Саджали людей, у Сибір відправляли. Щось бовкнув проти радянської влади - і все, 58 стаття, 10 років мінімум.

      

Після розкуркулювання всіх людей зігнали в село. Виникли колгоспи. Скажімо, ось є голова колгоспу, є бригадир. Щоранку  надходив наказ: ти їдь на свинарник, ти - на корівник, усім наряди роздавали. Особистого нічого не повинно було бути.

       

Мати Миколи Миколайовича Лазька померла в 1993 році. Ось, що вона розповіла синові про голодомор. Був великий урожай в 1932-1933 роках, однак, якщо в місті в той час робітник одержував 200 г хліба в день, то в селі жителі зовсім залишилися без хліба. Ми врятувалися тільки тим, що дідусь, що жив на хуторі приховав два мішки пшениці. Трупи валялися на вулиці. Мати показала нам хату, де батьки з'їли свою дитину. Одна жінка, щоб не бачити страждань своєї дитини, вийшла до залізниці  й посадила свою п'ятирічну дівчинку у поїзд. А через рік, коли вижила вона, почала рвати на собі волосся: "Де моя дитина!? Де моя дитина!?".

      

Потрібно ще про виселення сказати. Виселення - покарання для всіх, хто не хотів вступати до колгоспу. Таких у Сибір відправляли. Поїздом. У товарних вагонах. Збирали в районному центрі таких неугодних. Половина з них не доїжджала до пункту призначення, помирала на шляху. А ті, хто доїжджали до тайги, починали рубати ліс.

    

У селі був організований Комітет бідноти. В 1930 році Комітет бідноти створив перший колгосп "Будівельник". Головою призначили кращого трудівника Логвина Івана Кириловича, а його заступником - Гербеля Марка Иосиповича. У колгоспі були організовані бригади. Бригадиром однієї з них був Кудренко Василь Іванович. У колгоспі було 53 двори, землі було 252 га. Побудували стайню, було виписано два пульмани шлаку. Перевозили його зі станції Бузівка підводами. Побудували школу, що і зараз стоїть. Було це в 1932 році.

     

Заснована школа була початковою, а через рік діти могли одержати п'ятирічну освіту. В 1934 році школа стала семирічною. У ній навчалося близько 250 чоловік. Першим директором школи був Харченко М. И., потім - Мануела Іван Терентійович, Лелека, Конюхів Петро Григорович.

     

Колгосп багатів: одержав трактор "форзончик", машину-молотарку "БДО". Першими трактористами стали Скрипник Григорій Григорович, Никифор Матвієнко, Лаврик Гаврил Григорович. В 1938 році колгосп увійшов до ряду кращих передових господарств району. Колгосп у цей час придбав 2 автомобілі, 2 комбайни. Господарство обслуговувала машинно-тракторна станція. Покращився матеріальний побут колгоспника. На трудодень у порівнянні з 1932-1934 роками людям стали більше видавати хліба і грошей. В 1940-ому році врожай був дуже хорошим. По спогадах Бориса Михайловича Данько, у цей час у селі з'явилися кіно, радіо, патефони, грамофони. Вечорами молодь збиралася у клубі. Зі всіх кінців села лунали дзвінкі пісні.

         

Наступив 1941 рік. Готувалися зібрати врожай. У майстернях кипіла робота. Але 22 червня почалася війна. Багато односільчан пішли захищати Батьківщину. А жінки замінили чоловіків, вони працювали у полі, на тваринницьких фермах, і косили самі, і молотили самі. Але не встигли зібрати увесь хліб. При відступі наших військ удалося спалити трохи скирт, щоб не дісталися вони ворогам. Наприкінці  серпня німці увійшли в Осиповку. З перших же днів окупанти встановили свої порядки, поводилися  нагло, по-хамськи. Ловили курей по дворах, забирали продукти. У шкільному приміщенні стояла військова частина. Парти спалили, та використали їх як дрова. Пізніше будинок школи став табором для військовополонених, що вмирали від голоду й хвороб. Фашисти зганяли на примусову роботу місцевих жителів. Комендант видав наказ про розстріл всіх отказників від роботи.

     

Але наближалася перемога. Ворог не встигав отямитись, і відступав на Захід. У село довгоочікувані радянські війська увійшли у вересні 1943 року.

      

Інша картина життя села Осипівка під час Другої світової війни відкривається на основі спогадів Миколи Миколайовича Лазька. Ось що він розповів про німецького коменданта, що залишився у селі після розширення німцями лінії фронту. Ніяких змін тоді в селі не відбувалося, німець просто стежив за порядком. Чоловіків тоді в селі майже не було, усі пішли на фронт. Діти, підлітки, старі й жінки збирали хліб. Німці не чіпали місцевих жителів, якщо ті не брали участь у терористичних операціях і не допомагали партизанам. Коли поверталися наші війська, люди радилися з німецьким комендантом про те, що їм робити. Комендант, не зважаючи на все, був нормальною людиною. Він жив у приміщенні школи, саджав дерева, розбивав клумби. От що він сказав людям: "Ховайтеся, ховайтеся, тому що дурнів вистачає й серед наших, і серед ваших. Пересидьте по можливості цю дурну війну" Тільки де ж було нам пересидіти? У болоті? Так, у болоті. В озерах, в очеретах. Там все село ховалося, доки фронт пройшов. Тому що німці відступали й злими були. А наші наступали й були злі на тих, хто під німцями залишався. Одним словом, усе село спалили поліцаї, які пішли з німцями. Всі хати спалили, і нашу теж.

      

Після звільнення колгоспники почали відновлювати зруйноване господарство, будували глинобитні стайні, свинарники, побудували клуб. Не було машин, не було тракторів. Орали землю волами, коровами. Не вистачало одягу, взуття. А отут ще неврожай 1947 року. Важко було. Але встояли, а встояли тому що були всі дружними, працьовитими. Після війни вмер батько, а мати, що працювала в колгоспі не одержувала платні. Платню видавали не грішми, а зерном, кукурудзою, цукром - натуральними продуктами. Паспортів у людей не було, тому що радянській владі потрібні були раби для обробки землі. Неврожай 1947 року й післявоєнну розруху Микола Миколайович Лазько пам'ятає дуже добре. Пам'ятає люті банди, що грабували людей у містах і селах. Пам'ятає як мати його, незважаючи на голод, не пішла у колгосп, а стала працювати кравчинею. Після війни життя стало потроху відроджуватися. Сталін податками непосильними обклав сільських жителів. Люди стали дерева у своїх садах вирубувати, щоб податки менші сплачувати. Однак поступово життя мінялося. Почали людям в 1960-х роках сплачувати невеликі гроші. Почали видавати паспорти у часи Хрущова. Хоча дурниць вистачало й при його правлінні. Колгоспники у часи Хрущова повинні були здавати своїх корів у колгосп, а молоко купувати. Всі були проти, але наказ є наказ. А потім пожили рік, два, три - люди звикли без корів і вже стали відмовлятися в часи більш ліберальні, коли їм знову дозволили тримати худобу.

        

Зараз Осипівка дуже змінилася, у порівнянні з часами післявоєнними. З 1956 року колгосп "Будівельник" був приєднаний до радгоспу "Пролетар". Трудівники села стали працювати на фермах, на полях, стали збирати високі врожаї. У колгоспників з'явилися сучасні меблі, радіоприймачі, телевізори, пральні машини. Деякі стали купувати легкові машини й мотоцикли. Почалася автоматизація й механізація сільського господарства.

        

Варто сказати й про наш теперішній час. Неймовірними темпами йде вимирання села. Після розпаду Радянського союзу почалася приватизація. Приватизація дійшла й до села. Почали розвалюватися колгоспи. Незважаючи на неефективність сільського господарства при радянській владі, держава все ж таки піклувалася про колгоспників, а коли прийшла приватизація - припинилася всяка допомога, землю розпаювали, на кожного жителя - по шматку землі. А тому що в людей техніки для обробки землі немає, фермери стали братії її під оренду по договорах. А інвентар, що був при колгоспі, розпродали. По суті, фермери стали створювати знов-таки невеликі господарства-хутори. І більшість сільських жителів тепер втратили роботу. Хто в місто йде, хто краде, хто п'є. Уже немає в селі ні клубу, ні школи. Колись школа була - 3 перших класи по 25 чоловік. Зараз - 7 чоловік учнів і вони ходять у сусідню школу. Зубожіє народ від безробіття, город не рятує. Злочинність росте. Все це говорить про розпад звичних форм життя, про розпад села. А що ж буде з нами, якщо зникнуть села? Адже з древніх часів тримала людину земля-матінка.

      

  

   

Спогади мешканців с. Осипівка та їхніх нащадків зібрані під час експедицій Міжнародної громадської організації «Інститут Україніки» (фундатор – О.М. Лазько). Польові дослідження організували та провели І.Г. Довгалюк – директор МГО «Інститут україніки», Д.С. Пахомов – етнопсихолог, керівник експедицій.

Літературна обробка Семена Заславського.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 100 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист