Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Історія виникнення села пов’язана з переселен­ням втікачів із Катери­нославської губернії на­прикінці XVIII — поч. XIX ст. Цих людей було дуже мало, та не всі прижилися: деякі за­лишились, а інші рухалися далі, шукаючи кращі умови для жит­тя.

В далекому минулому землі навкруги села Осикове і Кленівки називалися Мазаївськими землями, тому що в селі Кленівка жив поміщик Мазай. У ньо­го було 7 тисяч га землі, 7 тисяч овець і сотні робітників. Він віддавав землі по берегах річки в оренду селянам.

Сама назва села ОСИКОВЕ вперше з’явилась в архівах близько 1870 р. Чому саме ця назва? Тому, що так називала­ся річка і велетенські осоки, які росли по берегах цієї річки.

Чому сюди йшли люди? Тут чудові умови для занять сільським господарством. Перші переселенці селилися на правому березі річки. Жили вони в землянках, сплетених з верболозу, у невеличких хатинках, зверху помазаних глиною. Поселення були родинні. У кожної родини була своя зем­ля, свої знаряддя праці, свої кладовища. Кожна родина зай­малася своїми промислом.

У північній частині села, на правому березі річки, поселя­лися заможні сім’ї Кондратенок. У них на березі річки були великі сади, два вітряки, дві кузні, невеличкий цегельний цех, де робили цеглу і черепи­цю. В цій сім’ї було 18 дітей. Господарство його складало 75 га землі, 10 коней, 4 воли та ін. За рік збирали по 140 т зерна.

В 1997 році цьому вітряку було б 100 років, тому що на його вершечку крутився ма­ленький прапорець-флюгер із датою «1897 р.». Родина Кондратенків побудувала в 1907 р. першу школу в селі. Вона так і називалася Кондратенковою. Вони також побудували і церк­ву. Церква запам’яталась ста­рожилам вбранням і церков­ним хором. Ходили на службу люди з навколишніх сіл. В 1927 році вся сім’я (крім маленької тоді Тетяни Федорі­вни Кондратенко, 1919 року народження) була заслана на Соловки, де залишилась і загину­ла.

На місці другої частини села — П’ятирічки, жила заможна сім’я Стоянів. Вони приїхали сюди із Запорізької області у 1910 році. Купили у поміщика землі й буди­нок. У 1917 році ця сім’я склада­лася з 28 чоловік. Хазяйнували ці 4 сім’ї разом. Мали 300 га землі,30 коней, 20 корів, 200 овець, 12 свиней, 5 плугів, 5 сівалок, мали свій вітряк.

У 1930 році, коли почалося розкуркулювання, всю сім’ю вис­лали на Соловки, де люди жили у страшних умовах. Багато людей вмирало від голоду і холоду. В 1937 році сім’я повернулася і працювала в радгоспі на ст. Ребрикове. Цього ж року батька сім’ї забрали назавжди, а матір відпу­стили до дітей, бо були самі злидні.

У 1930 році був утверджений радгосп «П’ятирічка».

Жовтнева революція захопила селян у 1917 році. З великою радістю вони зустріли цю звістку, але раділи марно. Спочаткузагони Махна блукали навколо, не давали спокійно будувати своє майбутнє, а потім і армія Денікіна пішла на Україну.

Після того, як до влади прийш­ли комуністи, почався справжній переворот у житті всіх людей. У середині 20-х років у селі поча­лося розкуркулювання. Вся зем­ля переходила до колгоспів, що утворилися на території села: «Червоний партизан», «Куль­тура» — хутір Берестяни; «Чапаєва» — с. Осикове; «Молодий трудовик» — с. Кашперівка; «П’ятирічка» — с. П’ятирічка; «Світлий путь» — с. Бабанівка.

Потім залишилося тільки чо­тири. Почалося нове життя, руй­нували старий устрій. Замість трирічної стала шестирічна, а пізніше семирічна школа. Було побудовано два клуби та читальні будинки.

Разом із цим почалася актив­на розробка земель. До Великої Вітчизняної війни за колгоспами було закріплено до 2000 га орної землі. Було запроваджено територіальний устрій. Осикове тоді відносилося до Амвросіївсійського району.

Майже зовсім замулена та забруднена річка за допомогою меліораторів набула свого нинішнього вигляду. Було викопано три ставки, на річці побудували греблі, які з’єднували лівий і правий береги. Побудували зрошувальну систему на полях, споруджували тваринницькі ферми.

Тепер колгоспи спеціалізувались на молочному та м’ясному скотарстві, садівництві, землеробстві.

Та у вересні 1941 року на територію Осикового «ступила нога» німецьких загарбників. За постановою районного комітету партії було створено підпільну організацію по боротьбі з фашистами. Вона діяла у Кутейниковому. Але боролися проти німців не тільки підпільники, а й ті, хто залишився в селі, — це жінки та діди. На території села німці влаштували концтабір. Жителі села чим могли — допомагали полоненим, хоча самі голодували, але якийсь шматочок хліба або картоплі несли до колючого дроту.

Майже два роки жителі села були під фашистами.І досі видно наслідки боїв, які проходили на території села.Потім при школі було відкрито музей бойової слави. Після війни почалося відбудовування господарства. У колгоспі «Чапаєва» була створена жіноча тракторна бригада, зразком якої була Паша Ангеліна. Це були трактористки: Тетяна Райова, Марфа Росомаха, Галя Мор­гун, Лукерія Виноградова та інші.

Наприкінці 50-х років с. Осико­ве було підпорядковане Старобешівському району. З чотирьох колгоспів було утворено один колгосп ім. Чапаєва. Площа земель колгоспу складала 4650 га, з них 250 га зрошувальні. Буду­валися нові будинки, відремон­товано клуби, школу, ферми. Заасфальтовано дороги, які ве­дуть у райцентр та залізничну станцію Кутейникове.

За трудові досягнення 27 кол­госпників відзначені орденами та медалями.

Третя частина села — хутір БЕРЕСТЯНИ. Ця назва пішла від назви рослини — берести. З бе­рести тут плели кошики, з вербо­лозу — корзини та інші побутові речі. В тому ж 1930 році тут був заснований колгосп «Культура». Сьогодні на хуторі залишилося 9 дворів.

Четверта частина села — ОЛЕНІВКА. Тут займалися скотар­ством .

П’ята — МИКОЛАЇВКА, де ло­вили рибу. Поселення складаєть­ся з 5 дворів.

Назва села БАБАНІВКА пішла від поміщика Бабанова. Тут зай­малися бджільництвом, вівчар­ством, ткацтвом.

Назва хутора ВИНОСЛИВО пішла від слова «виносити», бо хутір знаходився далеко за се­лами, за основними дорогами. Складався він з 15-16 дворів. Був тут рудник, який зараз вже не існує. На сьогодні залишила­ся лише назва місцевості та де­кілька могил.

Хутір ЛЮБОВКА — раніше тут займалися гончарством, каменетесінням, полюванням на звіра, але зараз він також не існує. На його території знахо­диться заповідник, ще височать два кургани, історію яких ще не розгадано.

У самому центрі ОСИКОВОГО займалися теж багатьма ремес­лами, але більше уваги приділя­ли садівництву.

Разом із біднотою приїздили сюди і середняки, які дуже швид­ко бралися до всякої роботи. У кожному хуторі був свій поміщик.

Батьки Климентьєвої (Бай­рачної) Оксани Семенівни

(1912 року народження) приїха­ли сюди з Північно-Кавказького повіту Ростовської області в 1913 р. Землі Мазая сподобалися її діду. Разом із ними переселяли­ся сім’ї Циганків, Микитенків. Байрачних приїхало 4 брати, зро­били собі хатинки. Кожна сім’я отримала по 8 десятин землі, по 4 коня, 2 биків. Кожен хазяїн об­робляв свою землю сам. У перші роки, коли Мазай нарізав зем­лю, врожаї були гарні. Мазай був добрий, борги прощав. У Мазая були вівчарні. Теперішні осиківські землі називалися у нього старою економією, а в селі Кленівці була нова економія, но­вий будинок, який «охороняли» 12 вовків. Він мав для прикраси у своєму маєтку навіть павичів.

Тодішнє село ділилося так: від краю села до Храновського на­зивалося ЯМПІЛЬЦІ (приїхали вони з Вінниці), далі до Байрач­них (двір 3.1. Веремієнка) на­зивалося ПЛАТОНІВЦІ, бо при­їхали вони з Платонівки Волноваського району, а далі вулиця до кінця називалася ГРИЗІВКОЮ.

Та з часом виростало село.

Не обійшлося без селянських хвилювань. Важка, майже ціло­добова праця, змушувала лю­дей підійматися на боротьбу про­ти таких умов. Відкритих по­встань не було. Невеличкими групами селяни запалювали по­міщицьке майно, труїли худобу. Але таким чином вони ще більше гнівили своїх експлуататорів. Усе ж багатії повинні були піти на уступки населенню. Вони підвищували заробітну платню, але ж підвищували й оброки. Зменшували робочий день, але давали більше роботи, за не­виконання якої карали.

У 1912 році було відкрито першу школу для бідноти, в якій було три початкові класи. Так майже до 1924 року бідне населення було безграмотним.

На території села Осикове дуже різноманітний рельєф. Через село тече річка Осикова. В далекому минулому це була глибока річка, до якої впадало багато приток, особливо лівих. Сьогодні залишилися тільки балки. На самій річці сьогодні побу­довано чотири запруди й утво­рено 4 ставки. Кожна з балок має свої назви:

КУТАНІВСЬКА БАЛКА, на ім’я заможного селянина Куті, який мав на річці водяний млин;

ПОПОВА БАЛКА. В дале­кому минулому мешканці села в літній час страждали від по­сухи. Вирішили в село привез­ти зі Степано-Кринки батюшку Ананія, щоб він відправив служ­бу на дому. Він вибрав цю рівну красиву балку і зібрав усіх меш­канців села для служби. Під час служби пішов дощ. Люди боготворили батюшку і стали балку називати Поповою;

МАКСИМОВА БАЛКА. Біля балки поселилася родина се­лянина Максимова;

РУДЕНКОВА БАЛКА. Біля балки поселилася родина селя­нина Руденка;

ЦИГАНКОВА БАЛКА. Жила родина Циганків;

ІСАЄВА БАЛКА, дуже дов­га і велика балка, яка тягнеть­ся з Амвросіївського району. Тут жила заможна родина Ісая, який почав розводити багато овець і будувати господарські будівлі;

— КРИВА БАЛКА — назва пішла від її своєрідної форми. Друга її назва — «Глуха балка».

Ми народилися у нашому селі Осикове і дуже любимо своє село. Зараз нам особли­во цікаво, вивчаючи свій рідний край, знати більше про своє село, його минуле.

Старобешево

Засноване грецькими поселенцями з Криму.

Сучасний герб затверджений 26 грудня 1997р. Щит перетятий лазур'ю і зеленню, на перетині покладений вузький теракотовий пояс із грецьким орнаментом золотого кольору (меандром). У верхній частині - п'ять будинків, розташованих у вигляді навкісного хреста, у нижній половині щита - лазурова ріка, що тече у перев'яз вліво, супроводжувана угорі справа і внизу і зліва двома золотими колосками. Автор - О.Киричок.

Старобешево засновано грецькими переселенцями, що дали таку назву селищу ("Беш-ев" у перекладі означає "п'ять будинків"), що відбито у верхній половині герба, традиційний грецький орнамент покликаний підсилити походження й історичне минуле селища.

Старобешево розташовано на ріці Кальміус - другій за розмірами річці Донбасу, про що символізує силует ріки в нижній частині щита.

Два колоски і зелений колір у нижній частині герба як символ сільського господарства покликані показати сільське господарство у цілому і вирощування зернових культур зокрема. На протязі усієї історії сільське господарство було основним видом діяльності місцевих жителів, такими воно залишається і зараз.

Осиківська мозаїка

Село Осикове зручно розляглося на берегах балки, по дну якої протікає джерельна річечка Осикова, що поповнює своїми водами Кальміус. Все є в селі: і ставочки, і сучасні вже млиночки, і вишневі садочки. А основа його – ряди чепурних будинків, цілі вулиці. Рівні, чисто прибрані дбайливими господарями. В основному вже старожилами. Хоч багато з них по з’їжджалися сюди з усіх усюд: з Полтавщини і Харківщини, з Кіровоградщини і Житомирщини, із Закарпаття і Хмельниччини, з Ростовської області і Бєларусі, із Молдови і Сибіру… То ж і кажуть, що село наше – це краплина України. А осиківці – народ шанований, та й сам собі ціну знає, бо причетний до всього: і до найважчих робіт, і до найтоншого виду мистецтва.

***

Це слово про вишивальниць. Бо вишивання – улюблене заняття і молоді, і людей літнього віку. Вишивкою оволодівають і на уроках трудового навчання в школі, де діти одержують навики народної майстерності, творчості. Постійно беруть участь в конкурсах.. На обласному конкурсі «Таємниця народних ремесел» за вишивки «Весільний рушник», серветки Дяченко Наталка зайняла перше місце. На обласній виставці, присвяченій 75-річчю Донецької області були виставлені роботи Тарасенко Юлії, Ковальової Насті, Лопатка Марини. Далеко за океан, з Осиківської школи разом з гостями Канадської діаспори поїхав вишитий у гронах калини український герб. Це в деякій мірі перемога і Долгової Лідії Іванівни, учителя трудового навчання, учителя –творця. Вона працює за власною програмою, її кабінет містить тисячі несподіванок. Чого вже тут тільки не на виробляли. І прикраси з бісеру, і сувеніри з природного матеріалу (соломки, сухого листя, комбінації жолудів та горіхів). А м’які іграшки! Зачаровують полохливий зайчик, задерикуватий песик, лагідне сонечко. Та основна увага українській вишивці: рушники, серветки, скатерки… І все це зроблене руками дівчаток 5-11 класів.

І підтримують цей інтерес батьки.

Багато хто в селі має власноруч вишиті портьєри, наволочки, рушники, сорочки, навіть художні картини. Може це вже не модно? Не думається, що сучасні мальовані портьєри краще. А все ж зараз майже все приховане, або викинуте на горище. Може не в моді вина, а інший ритм життя, нестача часу. Так. Не вистачає часу на вишивання, на читання книг, навіть на мелодійну пісню і плавний танець! Одні ритми-ритми-ритми. Навіть диктори теле- і радіопередач перейшли на скоромовку: боротьба за секунди.

В швидкому життєвому темпі набуваємо безліч знань, переварюємо інформацію, щось втрачаємо, щось осучаснюємо. Тому особливо цінне те, що створюється індивідуально, здебільшого, на одинці з власною долею, душею, в унісон струнам свого серця.

Мабуть, як в усі часи, цінне, прекрасне народжується в зіткненнях з протилежним. Романтизм і прагматизм. Бідність і багатство. Емоційність і цинізм. В українській літературі з’явився новий тип сучасних молодих, енергійних людей - юнаків. «… прагматичні, багаті… холодні й цинічні. Вони і на побачення приходять з мобілками, аби не проґавити потрібного дзвінка, не впустити своєї вигоди. І тільки розмов, що про бакси, круті тачки, купівлю, продаж. А в душах - порожнеча» (Ол. Глушко – Л.У. 13.03.2003). Немає у нас в селі багатих і з «крутими тачками», а от з порожньою душею…

Чи може морально здорова людина з експонатів музею народної творчості (вишиванок!) зробити ганчірку, щоб потім мити нею чоботи? Глянула Інна Дробчук (Яценко) на ганчірку, яку їй дали в Осиківському Будинку культури помити чоботи, - а то її мами вишиванка! І розхотілося дівчині бути на дискотеці. І зникло у її мами бажання творити голочкою з ниточкою дива. Бо те, що вишите-вимріяне рознеслося, розпорошилося: то в райцентрі залишили, як найкраще, то в Будинку культури, як доказ вашої високості… А насправді - ганчірка для чобіт. А дома для дітей, для пам’яті нічого не залишилося. І душа відвернулася. Ні, її не вбили, тяжко поранили, вона воскресне в чомусь іншому. Не все ж і не у всіх усе загинуло. Не тільки ж глухий тупіт в неомелодіях заполонив наш світ. Спів душі був завжди вищим над усе. То ж вашу справу, шановна Раїсо Юхимівна Дробчук, продовжують багато односельців.

***

Горбутяк Анастасія Юріївна приїхала в с. Осикове в 1983 році. Тут жили вже двоюрідні сестри: Номеровська Аня та Юрченко Соня. Приїхала до них в гості та й зустріла свого судженого. Довгими зимовими вечорами любили вишивати.

« У нас в Закарпатті всі люблять вишивати, і не тому, що сумно, просто це потреба душі - виразитися в красі. Вишивала і моя мама, і бабуся. Це захоплення передалося і нам, трьом сестрам. Правда, вишиваємо тільки я та молодша сестричка, а старшій ми дарували свої вишиваночки. Їй це дуже подобалось. Нам - теж. Так і зібралося в неї багато вишиванок, на музей вистачить.

Неповторною рукодільницею була наша мама. Вона і шила, і в’язала голками і крючками. Є в неї вишиванки простим і болгарським хрестиком, гладдю, ялинкою, найрізноманітнішими стіжками.

Ми ще маленькими придивлялись до цього маминого чаклування, а уже з першого класу я навчилась вишивати нескладні малюночки.

Зараз моїх робіт дуже багато. Навіть килим вишитий красується над ліжком. Є накидки на крісла, покривала на диван, скатертини на письмовому і журнальному столиках, серветочки в серванті для чайного сервізу. Багато серветок і рушників дарувала донечці і до дня народження, і на будь-який незабутній випадок. Весільні рушники для доні вишивала власноруч. Це таке святе діло.

Є в мене і пасхальні рушнички.

Вишивала я і сорочки дочці і сину для виступів на шкільних святах. Сину зробила сорочку-вишиванку, коли він пішов у перший клас. Саме тоді Осиківська школа знову переходила на навчання українською мовою, і мені так захотілося, щоб синок був на своєму першому дзвонику в українській вишитій сорочці. Я так була захопилася, що вишивала цілу ніч.

Раніше важко було десь купити полотно і нитки, то я аж в Закарпаття по них їздила, а заодно і всіх родичів провідувала.

Зараз уже й дочка вміє вишивати, і син. Правда, він мені твердить, що це не чоловіче заняття, і вишивав тільки, як домашнє завдання від уроків праці в школі. Вишивав чесно сам.

Мрію вишити все для онука: і килим на стіну, і покривальце, і наволочку, і рушничок, і сорочечки - щоб була пам’ять від бабусі Настусі.

Хай здійсняться Ваші мрії, дорога наша Осиківчаночка із Закарпаття, шановна Анастасія Юріївна!

***

Привітна, мила, ще молода жіночка радо запрошує до свого будинку: «Заходьте, заходьте, здрастуйте. Знала, що прийдете». Знала і я, що йду до майстрині: читала про її роботи і бачила їх на святкових і тематичних виставках навіть в районі, в області. Нічого несподіваного.

І все ж переступила поріг - і мурашки поповзли в ногах аж по коліна: чи не в церкву я потрапила… Ікони, ікони наших святих прямо зразу з порога, а там далі, в іншій кімнаті, - величезне панно: «Ангел-хранитель проводить дітей через кладку». Роззирнулася ближче: а тут очі, очі, строгі, добрі, мудрі. Поважні обличчя, що випромінюють на тебе і засторогу від негожих вчинків, і благословення на добро, на чисті, щирі стосунки із світом.

І все це вишиванки.

Кожна робота світиться, спонукає до мовчазного спілкування, душевного очищення, приголомшує, зачаровує вишуканістю, чистотою, незбагненною красою кольорів.

Отож прямо з порога вас вишивка вітає радісною новиною: «Христос Воскрес! Воістину воскрес!». І так тричі:

1) хрестик, складений з десяти крашанок,

2) пасочка із свічкою і трьома крашанками,

3) Ісус спускається на землю прямо в гніздечко з лози, в якому лежить три крашанки.

Далі - центральний образ вишивок - Ісус Христос сидить в кріслі, винесеному на зелений-зелений килим. В руці тримає біблію, через обкладинку якої горить любові жар до всього живого.

«Микола Чудотворець», «Матір Божа», «Архангел Михаїл», «Святий Петро», «Свята родина», «Покрова» з сивим рушником, щоб захистити козаків. Є навіть «Ікона Вишгородської Богородиці», «Богородиця Знамення», «Святий Георгій», «Святий Пантелеймон», «Свята Трійця», «Божа Мати», «Мадонна».

А скільки роздаровано! Починала вишивати з подушечок. Навишивала їх повну хату. Ось на подушечці вляглася «кицька», яка підмуркує тобі свою пісеньку, на інших - найрізноманітніші чудо-квіточки, що обвівають твій сон-відпочинок пахощами і красою. А ось «Підкова на щастя». Скільки цих подушечок-думочок (як говорила моя мама). І кожна - неповторність і краса.

Вишивала блузи, сорочки, рушники.

Весь час згадується рідний край: Житомирська область, Любарський район, село Іванківці. В сім’ї було нас шестеро дівчат, а вишивають тільки двоє. Дітям вишивки не дарую. Вони самі добре вишивають. Радує своїми роботами Оленка, дочка. В селі - Митчик Олена Петрівна. Є в мене і послідовниці: сусідка Коваленко Рая і її син Сергій теж ікони вишивають.

Черпаю наснагу в основному з журналу «Жінка». Дуже вдячна всім, хто його випускає. Нитки привожу з Житомирщини. Як же забувати рідний край.

А ось іще куточок - символи років по східному гороскопу: «Рік свині», «Рік кота», «Рік собаки»…

Розмова швидко закінчилася. Спека починається. Поспішати робити щось треба. Ні, не вишивати. Влітку руки шершаві, нитки розпушуватимуться, шерстяні ж. А ось тільки впораємося з городами, я знову - на диван, своє улюблене містечко із спеціально прилаштованим світильником, і заспіває моя голочка. І поведе у храм Господній.

Ось такою була моя короткочасна зустріч з давно знайомою, всіма односельцями шанованою, нашою знаменитою вишивальницею, Гуменюк Любов’ю Петрівною – вишивальницею п’ятого родового покоління.

***

Жінка – іскра. Іринка – іскринка.

Буває таке? З’явилась, швидкомовкою розпорядилась, розставила все по своїх місцях – справилась.

Така в роботі скрізь: диспетчером в гаражі, активісткою в житті села, дружиною, матусею трьох дітей, бабусею чотирьох онуків – дома. І все кругом - бігом, а, може так, між іншим…

Тепер зрозуміло, де ото в людини скільки вільного часу береться. І не під тином же його просиджувати, плюхаючи смажене насіння. Та куди там! Ой скільки див всіляких на світі! Не встигаєш оговтатися від вражень. То й виливаєш їх з душі на різноманітні клаптики, листочки, папірці, соломку… Тут уже й помічниця в Лотохової Ірини Михайлівни з’явилася – звичайнісінька голочка з ниточкою, чи то сірою, чи то чорною. І пензлик, як у справжнього художника. Прочитала книгу Пікуля - з’явилась аплікація з лоскутків – героїня роману «Акінесан». Вразила «Роксолана» Загребельного - поселилася в їх будинку красуня Роксолана. І засміявся страшно розумник і провідець Квазімодо Віктора Гюго. Матеріалізовані навіть герої телефільму «Маски». Хоч нинішніх телепередач Ірина уникає: від них тупієш, каже.

Довелося відвідати по телевізору театр японської мініатюри – з’явився «Танок метеликів» з чорно-рожевими переливами-блискітками. Послухала з дітьми польську казку - і з’явилися «Три королі». Такі грізні. Треба тільки вміти їх побачити, щоб не вскочити в халепу.

Захоплює і «Календар віку. 2000 рік», кожного місяця-листочка. Кого тут тільки не зустрінеш, на цих аплікаціях. А тумбочка застелена не просто серветкою, а «Бабусиною шкатулкою», тобто серветкою з ґудзиками. Я побачила тут Чумацький шлях, що висне зорями над нами. Іринка засміялася: «Кожен бачить щось своє.».

Живе сім’я Ірини Михайлівни біля ставка. Гарбузи з городу прямо в ставок заскакують, стежку заплітаючи. І, думаєте, там вона не зустріла русалочку, і не перенесла її в свою картинку-вишивку. Є тут і «Русалочка», і «Мавка». Техніка вишивання найрізноманітніша: і гладь, і хрестик, і машинний стібок.

Важко говорити про творчість Ірини Михайлівни нам, непідготовленим відвідувачам її хати-галереї, чи то музею.

Як все в неї починалося?

Маленькі діти, хатня метушня, чужий край, чужий говір - і линуть думки на батьківщину – крайню Північ. Так з’явилися «Северяночка» (використано хутро з оленя і норки), «Яранга» - хатинка з вогнищем, а над нею - глибоке північне сяйво і сонце в чорних пелюстках, бо воно тут тимчасовий гість. Потім захоплення дітьми - «Донечка Маринка». Фон рожевий, як і личко, а обрамлення – ніжний гіпюр. Над нею - вишеньки-ягідки. Це вже - Україна, теж уже рідний край.

Домашні завдання дітей спонукали маму змайструвати саморобку «Новорічна хатинка», де сховані листи до Діда Мороза її вже дорослих дітей, а в хатинці - і шпалери, і килим, і піч, і дрова, і свисток-півник, і скринька з подарунками, і навіть картини на стінах!

Вражає «Крашанка» із страусячого яйця. Ніби закрита квітка з чотирьох пелюсток. Кожен – певна пора року, розділяє їх два переходи. Верх – сенс життя, душевна рівновага. Дно - наш життєвий шлях – спіралька різнокольорова, бо всі ми різні, кожна мить в житті – неповторна, як і листочки на дереві.

Панно «Ключі». Знаєте, в житті чого тільки не буває, різні перепитії. Діти маленькі. Чоловік серйозно захворів і попав в лікарню. А він же для нас - опора для сім’ї. Який же вихід? З любої ситуації повинен бути вихід. Треба тільки підібрати ключик.

Не треба доводити, що Ірина любить квіти: васильки, троянди, чорнобривці. Все збирає, засушує в книгах, а потім - на скло, на свою не намальовану картину. Це флористика, як пізніше вона дізналася. Дозволимо собі тільки назви перерахувати: «Золотий смуток» (з жовтого тюльпану і курячої сліпоти), «Акварель», «Маскарад», «Анютини глазки», «Троянди», «Серьожка» (син – інтелігентний, високий – побачила в гладіолусі), «Віта Анатоліївна» (ніжність з лілії, гладіолуса і стебел жоржини), «Русское поле» (батько Ірини з м. Горького, а мама – сибірячка, ось і завітало до нас це поле з ромашками, маками, метеликами), «Сиреневый туман» (з хризантеми і ковили), «Экстрим» (з троянди червоної і жовтої та сон-трави), «Рибак» (з листя каштану), «Мак», «Весна», «Зима»… Кожен виріб, як картинка, акуратно викладені на скло рамочки. Рамочки купує (цієї зими купила їх на 230 гривень).

-Добре, що в нас з чоловіком Сергієм - чудова сімейна гармонія. Він завжди спонукає до творчості: «Ну іди роби своє діло», «Ану, що там у тебе вийшло?», «Скільки треба, стільки й купуй ниточок, рамочок, голочок».

Спасибі Вам, Сергію Аркадійовичу!

Допомагаючи дітям виконувати домашні завдання, навчилася і сама вишивати. Так з’явилися вишиванки: «Мама з колискою», «Мальва», «Бандуристка», «Дитинство» - хлопчик, дівчинка, млин, вишні, квіти, віночок, сонце, віддзеркалене в ставку. Та воно ж в житті так буває: всякі ситуації. Вишиваю на чистому полотні, не люблю по малюнку, це технічна робота. Я люблю авторство, свободу.

Навіть досвідчені мистецтвознавці не можуть визначити техніку виконання робіт Ірини Михайлівни.

Писати картини маслом Ірина Михайлівна почала теж якось спонтанно.

«Сон на Білих горах» - крижані білі гори, мисливська хатинка і глибоке синє небо з місяцем.

- Все мені сниться мій рідний край, і я все шукаю там свою хатину, - розповідає майстриня.

А ось «Вечір» - картина-враження під Маріуполем. Весна, вечір, безмежна синява, відблиск сонечка, струнке дерево висохле. Чому воно загинуло? Така краса…

«Русалка»- навпаки - «Дерево».

І над усім оцим творінням - на чільному місці - іконка «Ісус Христос» - «Моїй душі спасіння. Спаситель.». Виготовлена все тими ж талановитими руками.

Ось так і живе в сплетінні душевної поезії і житейської прози Ірина Михайлівна Лотохова. Незахищена своєю красою, природною обдарованістю, ні від біди, ні від журби, в постійному чеканні вільної хвилиночки і спокійного дня.

В п’ятдесят років, виявляється, ще так далеко до підведення підсумків.

****

Як добре влітку відпочити в холодочку, та ще й у розкішному прохолодному кріслі золотистого кольору, зробленого з гілочок акації. Посидіти в ньому, набратися сил від здивування, захоплення. Посидіти в хаті –майстерні мовчазного сорокарічного чорнявого красеня-мужчини… Сором’язливий. Карі очі привітно сяють, а руки – і всесвіт общупають. Саме руками він говорить з природою, а потім ними ж переповідає все людям. Дивина. Не дідусь, а стрункий молодик, вродливий, знаходить себе наодинці спілкуючись з природою. У звичайній гілляці він бачить якийсь образ: чи то тварину, чи то змія, чи то казкового героя. У нього все говорить. З пенька виринає обличчя лісовичка, З кори вже сухої акації – чудернацькі риби і дракони… Незвичайні лавочки, вішалки для одягу і безліч дрібних саморобок. І все - з гілочок акації, зачищених, покритих лаком.

І це ще не все. Зупинили, знайшли Колю камені, камінчики з дірочками, їх ще «курячий бог» називають. От і виникла ще одна колекція.

А вже великі камені - це не просто будівельний матеріал його паркану, альтанки. Кожен камінчик несе якусь інформацію. «Тут вся історія Ісуса Христа», - повідомляє господар незвичайного подвір’я. Незвичайного, бо скрізь лежать купки каменю в чеканні свого часу. А час обов’язково настане, коли гляне на нього господар свіжими очима, знову побачить щось незвичайне. І закипить натхненна робота, вимотуючи фізичні сили, задовольняючи духовні потреби, дивуючи оточуючих.

Такий ось він у нас, осиківець - Вітчинкін Микола Миколайович.

***

Глечики, горнятка, макітри, маслянки, полив’яні і просто випалені, обов’язково різної форми. Все це добро зберігає Нікітенко Галина Степанівна, як пам’ять про дідуся Петра Самофалова. Можливо, ще не одній господині в селі служить його посуд з чистої глини. Займався він гончарством в повоєнні роки, робив посуд для своєї сім’ї та на продаж. З цього й жили.

Згадаймо про мудрого майстра добрим словом.

А може в когось із нас виникне бажання відновити гончарство. Чому б і ні. Які таємничі глини ще нас оточують і на Берестянах, і в П’ятирічці, і за колишнім гаражем.

***

Яких тільки машин тепер не зустрінеш! По нашій вулиці - траса. Гуркіт цілодобовий. В обидва протилежні напрямки. А ось такого міні-трактора не побачиш. Тракторист на ньому дуже серйозний. Маршрут чітко окреслений: поле – двір. Вантаж найрізноманітніший: і трава, і сіно, і мішки з зерном. Треба подбати, щоб корму вистачило худобі своєї маленької тваринницької ферми. От і виручає власноруч зроблений міні-тракторець. Цікаво, якої марки - «Р-2»? Що значить Романюк другий. Першою була мама Тоня - наша трактористочка, послідовниця Паші Ангеліної. Це робота більш важлива для сім’ї, ніж збирати парубоцькі мотоцикли моделей типу «Харлей». А ще був вітрячок - домашня електростанція: дві лампочки горіли. Нумо, хлопці-молодці, спробуйте ви щось зробити подібне.

Ось як багато цікавого в нашому селі. Як багато творчої роботи.

Н.Тригуб

Моя судьба

Да, я не коренная осыковчанка, родилась я в другом селе нашего района, в трех-четырех километрах от Старобешево. Маленькое, уютное, зеленое село на берегу Кальмиуса. Справа – холмы, пригорки, заросшие дикими и рукотворными лесами. Память возвращает в далекое прошлое: я где-то в третьем или четвертом классе вместе с другими учениками школы сажу на берегу Кальмиуса черенки деревьев - клена, тополя, сосны, ели… Теперь это огромные деревья, но многие за эти 45 лет погибли - засохли или короед добил.

Родительский дом стоял на самом берегу речки (из окна можно было удочку забрасывать – шутили мы). Вечерами слушала, сидя на берегу, шепот волн и звезд, писала стихи (кто их не писал в юности?) и думала, что никогда не смогу оставить милую сердцу Вознесеновку.

В селе была только восьмилетка, и в 1964 году в девятый класс я пошла в Старобешевскую среднюю школу, которая мне стала родной. Здесь я нашла много друзей, здесь я сформировалась как личность и здесь же под влиянием учителя литературы Аси Федоровны (вечная ей память!) я тоже решила стать учителем литературы, хотя увлекалась многим - астрономией, географией, психологией… Кроме того, две мои тети с маминой и отцовой стороны, тоже работали учителями – украинского и английского языка и одобрили мое решение. Окончив школу с золотой медалью, легко стала студенткой филфака, проучилась два курса, жила в общежитии. Но в 1968 году моя сестра Оля закончила эту же среднюю школу и тоже стала студенткой Донецкого индустриального техникума. И вот августовским вечером я нечаянно услышала разговор мамы с ее сестрой, моей тетей, о том, что очень трудно будет учить двух студенток. И я приняла решение – переведусь на заочное отделение, на третьем курсе меня уже могут взять в школу на работу, буду помогать родителям, работать и учиться, а Оля пусть учится на стационаре. Сказано – сделано…

И вот в сентябре 1968 года (Господи, 40 лет!) в районо я впервые услышала название села Осыково. Мне предложили поработать воспитателем ГПД, название села мне понравилось, и на попутном цементовозе я приехала в школу. Нового здания еще и в помине не было, школа была старой, но какой-то домашней, с печным отоплением. Учились в две смены, я, конечно, в основном общалась с учениками младших классов, которые были записаны в продленку. Где они, эти детишки, которых я водила обедать в чайную, с которыми учила уроки, лепила поделки, рисовала…

Год пролетел незаметно, я думала, что Осыково действительно станет моим вторым родным селом, но … Летом 1969 года, когда я была в отпуске, я узнала, что в другой школе района есть вакансия учителя русского языка и литературы (учительница уходит в декрет), и как ни уговаривал меня Кузьма Данилович, директор школы, я рассчиталась и уехала… И думала, что больше в Осыково не вернусь никогда.

Я работала в другой школе сначала учителем русского языка и литературы, а когда учительница вышла из декретного отпуска, осталась там пионервожатой. Продолжала учиться, работа мне нравилась, в школе пропадала с детьми до позднего вечера. В мае 1971 года во всех школах района к 30-летию начала Великой Отечественной войны проходили встречи с ветеранами. И я на правах личного знакомства пригласила на такую встречу Плаксина К.Д. – кавалера ордена Ленина, ветерана войны. Он приехал к нам в школу, встреча прошла очень тепло, а после беседы с детьми он мне сказал: « Галя, возвращайся к нам в Осыково, летом учительница Матрена Федоровна Никитенко уходит на пенсию, мы тебя знаем - приезжай!»

Весь отпуск прошел в раздумьях, мне и в этой школе работалось не плохо, но в Осыково я стану работать по специальности! Это перевесило – и в конце августа 1971 года я снова появилась на пороге Осыковской школы уже в качестве учителя русского языка и литературы. За эти годы рядом со старым зданием выросла двухэтажка – новая школа, в которую только перешли.

И вот с этого времени и по сей день я стала твоей, Осыково, жительницей, а ты стало моей судьбой. Вспоминая прошлое, я не могу отделаться от мысли, что Осыково действительно моя судьба, ведь столько вот таких, на первый взгляд, случайных совпадений, привели к тому, что я все-таки снова вернулась в Осыково. Через некоторое время здесь же вышла замуж, из Золотопуп Галины стала Зайцевой Галиной Николаевной, родила сына Виктора и дочь Наталью, вырастила их. У обоих моих детей высшее образование, а внучка Машенька уже невеста, ей уже 15 лет исполнилось…

В Осыково я обрела много друзей-товарищей, здесь живут люди – кумовья, соседи, коллеги, - без которых моя жизнь была бы пустой, безрадостной. Но самым главным в моей жизни вот уже без малого 40 лет были, есть и будут дети – дети села Осыково.

Я работала сначала рядовым учителем. В 1980 году получила трехкомнатную квартиру в построенном для специалистов села двухэтажном доме. Через год, когда после Пороховой Валентины Николаевны, директором школы стала Косенко Галина Павловна, мне предложили стать завучем.

И вот с 1981 года мы с Галиной Павловной рука об руку не один год проработали вместе. Я очень благодарна ей за помощь, за мудрые советы, за поддержку в трудные периоды жизни, Мы с ней были не просто коллегами, но и подругами. Для обеих честь Осыковской школы была не только словами, поэтому старались, чтоб и ученикам, и учителям в школе было комфортно, чтоб школа была для всех родным домом не на словах.

Ушли на пенсию учителя старшего поколения, на их место пришли другие, коллектив обновлялся, но традиции старались оберегать, хотя не чурались и нового. Зрели перемены в стране, умер Брежнев Л.И., с Горбачевым пришла перестройка…

В школу стали принимать с 6 лет, младшая школа из трехлетней превратилась в четырехлетнюю. Поэтому к двухэтажному зданию были пристроены два крыла. В 1986 году наша школа одной из первых в районе приняла в свои ряды учеников первого класса с 6 лет. Для них в отдельном крыле были оборудованы класс и спальня с игровой комнатой, внутренний туалет, игровая площадка рядом. Вклад шефов - колхоза имени Чапаева – во все это: пристройки, мебель, игровую площадку, игрушки и т.д. - был просто бесценен.

Так и прошли годы в повседневных заботах и суете: расписание и питание, уроки и вечера отдыха, турслеты и спортивные соревнования, педсоветы и оперативки, зачеты и экзамены, комиссии, аттестации, проверки…

К сожалению, многие из тех учителей, с кем я начинала работать в Осыково, уже умерли. Но к счастью, хотя многие и вышли на пенсию, продолжают хранить в селе ауру интеллигентности, добра и милосердия… Мы с Галиной Павловной тоже уже пенсионерки, но еще работаем: как же нам без школы, без этой вечной школьной суеты, без этих любопытных детских глаз, которые подстегивают тебя и заставляют быть молодой хотя бы душой… Только обидно бывает иногда, что государство, которое на словах так печется о работниках бюджетной сферы: учителях, врачах, работниках культуры – так «достойно» оценило наш учительский труд.

Одно радует нас – это память детей и их родителей. Я надеюсь, я очень-очень надеюсь, что мы, учителя, все-таки остаемся в памяти, в душе и в сердце наших учеников надолго. Многие их наших первых учеников через годы приводили в школу уже своих детей, а потом и внуков…

В феврале на встречах с бывшими выпускниками, когда за окном снег и мороз, так приятно услышать от наших учеников слова искренней благодарности и любви, увидеть, что они действительно нас помнят и любят. Ведь не зря говорят, что человек жив, пока его помнят. И пусть уже нет в живых многих учителей, с которыми я начинала работать в Осыково, мы о них помним, мы о них вспоминаем и в торжества, и в будни – и, значит, они про-должают жить в своих учениках, в их душах и сердцах…

А моим дорогим коллегам, педагогам-ветеранам, которые были рядом со мной многие годы и не-мало здоровья и сердечного тепла вложили в микро-климат нашей любимой школы – Татьяне Григорьевне Руденко, Зине Ивановне Лотоховой, Нине Егоровне Тригуб, Галине Петровне Мозговой, Вячеславу Николаевичу Долгову, Виктору Александровичу Косенко, а так же всему нашему маленькому педколлективу хочется пожелать здоровья, Веры, Надежды и Любви.

Вера в детей, Надежда на то, что они станут прекрасными людьми, за которых нам не придется краснеть, Любовь к ним всегда были и останутся для нас, учителей, духовными ориентирами в нашей учительской жизни. Хотела сказать, в нашей учительской работе, но это не так, я считаю, что учитель – это не работа, это не профессия, это призвание, это способ жизни. Только настоящий учитель может в ущерб своей семье, своим детям, своему здоровью часами, неделями, месяцами, годами жить «чужой» жизнью, часто больше родителей, беспокоиться о судьбах учеников, ставших ему родными и близкими.

Да, Осыково за эти 40 лет (от моей первой встречи с ним в далеком 1968 году) испытало и взлеты и падения.

После строительства новой школы не менее важным для духовной, культурной жизни села стало строительство нового Дома культуры, а в его здании нашлось место и для библиотеки, и для прекрасного спортзала. Рядом поднялась красавица- столовая (для тех времен - просто супер).

Как радовались тогда и учителя, и родители, что детям есть где заняться, что они остаются в селе, женятся, рожают детей… Осыково живет в новых жизнях! Наши ученики – спортсмены, благодаря заботам учителя физкультуры Долгова Вячеслава Николаевича на турслетах, спортивных соревнованиях были неоднократно победителями, привозили в Осыково призы, грамоты, дипломы…

Мы, учителя, да и родители наших учеников, бегали вечерами в спортзал поиграть в волейбол, в ДК – на репетиции хора, ставили спектакли, проводили великолепные концерты к праздникам…

Когда я рассказываю нашим ученикам, что к нам приезжали с концертами и спектаклями не только из Старобешево и Донецка, а даже из Киева, они не верят. Но это было! Я помню, как к нам приезжали с великолепным шоу артисты-лилипуты: сколько блеска, лирики, остроумия! А потом некоторых из них я позже увидела в знаменитом фильме «Асса» и была просто поражена: как они же у нас в Осыково выступали!

Теперь же несколько дней назад, сидя в зале во время прощания с очередным выпускным классом, испытывала чувство обиды, досады , боли за эти облупленные стены, за падающий тебе на голову потолок, за отсутствие больше чем половины кресел… Но самое главное – было обидно за детей, за наших учеников, таких талантливых, которые и петь, и танцевать умеют, а показать себя во всем блеске со сцены не имеют возможности.

К счастью, остались хоть фотографии, на которых изображены наши ученики 90-х годов, которые на сцене нашего Дома культуры вместе с сель-ским библиотекарем Суетовой Аллой Леонидовной, школьным биб-лиотекарем Зайцевой Натальей Владимировной, учителями нашей школы проводили вечера, ставили спектакли. Нас однажды даже Донецкое телевидение снимало и показывало по 27 каналу в передаче «Чиста криниця» - работу кружка, возглавляемого Тригуб Ниной Егоровной.

И невольно задаешь себе вопрос: когда же закончится эта черная полоса, это падение? Ведь на дворе ХХІ век, а в селе уйма пустых дворов, да и в тех, где теплится жизнь, моло-дежь вся в Донецке или других городах – на заработках! Не их вина, что земля-кормилица осталась без их опытных любящих рук… А во сколь- ких домах зимой жители сидят без угля, без электричества?!. Наш учительский дом среди зимы отключили от отопления – и никому не было дела до того, как же будут жить там дети, взрослые, старики? «Выживайте , как хотите» - лозунг нашего времени? Приближающаяся зима, боюсь, не будет исключением, и греться мы будем, наверное, от пламенных речей наших руководи-телей, которые, пользуясь очередными выборами, будут обещать нам светлое будущее, вот только надо подождать чуть, потерпеть, а уж потом…

Бедное наше Осыково, когда же здесь снова появится такой хозяин, как Ворошилов А.П., который будет думать не только о себе, но и о нас? Думать на деле, а не на словах! Слова–то, на первый взгляд, правильные, верные такие душевные, а по сути пустые и безответные, все научились говорить. А дел конкретных нет…

И стоит одна наша школа каким-то оазисом, островком духовной жизни в селе. Огромный Дом культуры, наша былая гордость, скоро превратится в руины, спортзала тоже нет, в столовой зимой стоит собачий холод, библиотека из ДК переведена в приспособленное помещение в здании детсада. Были годы, когда в Осыково родилось всего 5-6 детей… Кого же тогда нам учить?...

Так вышло, что почти все последние годы у меня были выпускные классы, которым я 7 лет ( с 5 по 11 классы) «сеяла разумное, доброе, вечное».

В 2004 году - это класс Светы Лысенко, Оли Темнюк, Виты Бовт, Нади Бровченко, Дениса Иванова… Им уже по 20 лет, многие из них заканчивают вузы, мальчишки вернулись из армии…

2005 год - это класс Даши Веселкиной, Алены Панченко, Коли Долгова, Саши Юрченко… Им сейчас по 19 лет, они только начинают проходить школу взросления.

И 2007 год - класс бесшабашных мальчишек и рассудительных девчонок. Что их-то ждет во взрослой жизни, куда они так стремились побыстрее «улететь» из стен школы? Выдержат ли они соблазны этой взрослой жизни? Научили ли мы их отличать светлое от черного, достойно принимать удары судьбы, одаривать окружающих любовью и милосердием? Так хочется верить, что мои уроки не прошли даром, что мои слова задели самые потаенные струны их душ и сердец и отзовутся добрыми делами, а главное, что через время вернутся мои дети в родное Осыково дипломированными специалистами и поднимут наше любимое село с колен, возродят колхоз, отстроят Дом культуры и спортзал, приведут к нам в школу своих детей и скажут нам, учителям: «Учите детей наших тому, чему научили нас; любите и детей наших так, как любили нас… Мы вам доверяем!»

И будут еще в нашем селе и красочные проводы Зимы, и «огоньки» в ДК, и репетиции хора, и спортивные баталии, и снова приедут в отремонтированный Дом культуры артисты из Донецка, и… построят на самом высоком месте наши ученики святую церковь, храм Божий, как прощение грехов всех живших в Осыково эти 100 лет, как Надежду на это прощение и на лучшую жизнь… А иначе без Надежды, Веры и Любви как же дальше жить?

Многие учителя нашей школы приехали в Осыково из разных мест: Полтавщины, Луганска, Винницы, Донецка и разных сел и городов Донецкой области. Приехали, как я, и стали жителями Осыково. Жили, работали, творили историю села… Каким станет наше Осыково через 20-50-100 лет, зависит теперь, в огромной степени, от тех, кого мы учили, кто продолжит дело своих семей, своих предков.

И я почему-то верю, что все у нас будет хорошо, мои три последних вышеназванных выпуска убедили меня в этом. Новый век требует новых подходов, новых знаний, новых решений, в конечном счете – новых людей: решительных, мобильных, самостоятельных, в меру самовлюбленных,целеустремленных, но и чутких к людям, преданных, правдивых и любящих. Такие в этих классах есть, а значит, наше будущее, будущее села Осыково, в надежных руках! Ведь правда, дорогие мои дети?

Вот только держава оценила бы достойно ваши порывы, желания и мечты и помогла их осуществить.

Зайцева Г.Н.,
завуч Осыковской школы

За матеріалами сайту:
http://www.novasich.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=3682

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 92 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист