Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

“Блаженна людина, що
любить свій край”
(Іван Огієнко)

САДЖАВКА У ПЕРІОД АВСТРІЙСЬКОГО ПАНУВАННЯ

Після першого поділу Польщі в 1772 році Саджавка, як і вся Галичина, була окупована Австрійською імперією. 29 грудня 1772 р. мешканці Саджавки та інших місцевостей нашого краю складали присягу вірності австрійській імператриці Марії Терезії. Наше село було підпорядковане Надвірнянській домінії Станиславівського округу новоутвореного Королівства Галіції і Лодомерії. У 1867 р. було створено Надвірнянський повіт на чолі зі старостою, куди ввійшла й Саджавка.

За часів австрійського панування проводилися докладні переписи населення. Вони допомагають пізнати динаміку росту населення нашого краю. Так, у Саджавці в 1781 р. мешкало 623 чол., а в 1857 р. – 1963 чол., тобто кількість населення протягом 76 років зросла більше, ніж в три рази. У Делятині відповідно 1351 чол. і 3364 чол., в Ланчині – 896 чол. і 2485 чол., Добротові – 280 чол. і 912 чол., Середньому Майдані – 231 чол. і 1278 чол.

У 1787 р. на одну селянську родину в Саджавці припадало 18 га землі, проте рілля складала лише 2 га. Жителі села займалися, крім землеробства, розведенням великої рогатої худоби, свиней, овець і коней. Цікаво, що в 19 ст. з усіх сіл Делятинщини найбільше свиней вирощували в Саджавці та Красній, де були відходи сільськогосподарської продукції. Крім того, поширеними заняттями у Саджавці були вилов і розведення риби у сажах, обробка деревини, збір лісових ягід. Очевидно, заробітчани із Саджавки працювали в 19 ст. і на промислових підприємствах у навколишніх населених пунктах. Так, у Ланчині діяла велика солеварня, де працювало 60 робітників, у Середньому Майдані – тартак і скляна гута, на якій випускали листове скло та пляшки. Чимало заробітчан працювали на будівництві залізничної лінії Делятин-Коломия, яка почала будуватися в 1898 р. і пролягла через Саджавку.

В кінці 19 ст. близько 75% населення Делятинщини займалось сільським господарством, 0,4% працювало в транспорті, 8% - у промисловості, а 3% займалось торгівлею.

Переломним в історії нашого краю став 1848 рік. 3(15) травня цього року австрійський цісар Фердинанд видав указ про скасування панщини в Галичині. Селяни Саджавки стали рівноправними громадянами Австро-Угорщини. У саджавській греко-католицькій церкві, спорудженій ще в 1758 р., відправлялися подячні Богослужіння. На честь цієї історичної події в центрі села був поставлений пам’ятний хрест, навколо якого посаджено чотири липи, дві з яких ростуть ще й тепер. За радянських часів хрест був знищений, однак у 1993 р. його відновили.

У 1860-х роках Саджавка дуже постраждала від епідемії холери – загинуло більш як половина її населення. Ще й досі на околиці села є так званий “холерний цвинтар”, де поховані жертви епідемії. Однак у другій половині 19 ст. село почало відроджуватися – сюди переселялися люди з сусідніх сіл. Зростала народжуваність. Вже в 1900 році в селі проживало 2718 чоловік.

Соціально-економічні відносини в другій половині 19 ст., незважаючи на скасування панщини залишалися складними. Польсько-шляхетська верхівка і далі при підтримці австрійських правителів тримала в своїх руках виключне право на ліси і пасовища. Селяни не отримали справжньої свободи, на яку вони сподівалися. Більшість з них жила надзвичайно бідно і змушена була продавати за безцінь свою робочу силу.

 (Із книги В.Грабовецького “Іванівці. Літопис села над Прутом”, 2001 р.).

У БОРОТЬБІ З ПОНЕВОЛЮВАЧАМИ

Протягом 16-18 століть Саджавка продовжувала перебувати у складі Польської держави. З історичних джерел довідуємося, що населення нашого краю в цей час займалося виварюванням солі, обробкою деревини, випасом овець та свиней, а також виготовленням тканин з вовни та з овечих шкір. Розвивалося й землеробство. У документах 16 ст. згадується, що в Саджавці було два лани під городами, на яких, крім ярини, культивували й зернові. Крім того, відомо також, що в 1680 році у Саджавці діяв млин, в якому мололи зерно.

До середини 17 ст. відносяться й перші відомості про кількість населення Саджавки. В той час тут було зафіксовано 43 будинки, в яких проживало 236 чоловік. В цей же час у сусідньому Ланчині мешкало 253 чол., Красній – 198 чол., Добрилові – 209 чол., Делятині – 825 чол.

Нелегке життя населення часто погіршувалося внаслідок “голодних років”, пошестей, стихійних бід та нападів татар. Татари нападали на Покуття в 1575, 1589 та 1594 рр., а за 1612-1633 рр. - 26 разів. У 1621 р. були майже повністю знищені всі покутські села. Не обминула лиха доля й Саджавку.

У 16 столітті Саджавка належала до Делятинської волості. Сюди ж відносились також Ланчин, Великі й Малі Ослави, Микуличин та ін. У другій половині 16 ст. власниками Делятинщини згадуються Яків Хотимирський, Христофор Блудницький, Павло та Іван Турецькі.

В кінці 16 ст. Делятинська волость опинилася в руках магнатів Белзецьких, які зосередили у своїх руках біля 50 населених пунктів між Чорногорою та Обертином. Своїм багатством їм не поступалась магнатська родина Куропатвів з Надвірної. В 1645-1650-х роках Саджавка, як і вся Делятинщина, постраждала від локальної війни братів Белзецьких, які не могли мирними засобами поділити сімейний спадок.

У 17 столітті, як свідчать документи, власником Саджавки був пан А.Гурський, а сусіднього Ланчина Оссолінський.

ПІСНІ, ЛЕГЕНДИ І ПЕРЕКАЗИ РІДНОГО КРАЮ

Легенда про Довбуша, записана в селі Іванівці, яке межує з Саджавкою.

“Колись через Прут з Печеніжина до Іванівців можна було переходити через брід ріки, а там, де була глибока вода, перевізник перевозив людей на човні. На дорозі тут була рогатка, яку пильнував іванівецький жид і брав з людей мито за цей переїзд і навіть за перехід через Прут.

Одного разу переходив через рогатку Олекса Довбуш. Жид вимагав від нього оплату, а Довбуш, не маючи грошей, дав жидові свою смушеву шапку. Коли люди сказали жидові, хто це був, жид дуже налякався і ціле життя зберігав ту шапку, боячись, що Довбуш за нею прийде і покарає його за здирство”.

(З книги В.Грабовецького “Іванівці. Літопис села над Прутом”, с. 72-73).

СИВА ДАВНИНА

Історичне коріння Саджавки сягає в глибину тисячоліть. Про це свідчать археологічні знахідки, виявлені в селі та навколишніх населених пунктах. Вони допомогли розкрити багато таємниць про життя, побут, культуру стародавніх мешканців нашого краю. Загалом, на території Делятинського історико-етнографічного регіону, куди входить і Саджавка, лише впродовж 1960-1980-х років виявлено понад 50 археологічних пам’яток.

Найдавніші сліди життя на території нашого краю відносяться до періоду пізнього палеоліту (40 тисяч років тому), коли тут проживали представники неандертальської людини (стоянка в Делятині). Ця людина залишила після себе мустьєрську культуру, з такими основними знаряддями праці як крем’яні рубила, скребла та відщепи масивних форм.

Крем’яні знаряддя праці кроманьйонської людини, що датуються 12-15 тис. років тому, виявлено в сусідніх селах Красній та Добротові. Ще більше стоянок первісної людини у навколишніх урочищах датуються періодом мезоліту (8 тис. р. тому). Характерно, що люди цієї епохи жили уже в куренях і напівземлянках.

На Прикарпатті виявлено 115 археологічних пам’яток племен бронзової доби (2-1,5 тис. р. до н.е.)

Епоху бронзи супроводжував перший великий суспільний розподіл праці – відокремлення скотарства від землеробства. Племена бронзового часу вчені відносять до праслов’янських. Їх поселення складалися з 15-20 жител, розташованих на підвищених берегах річок. Це були землянки та наземні споруди.

На північній окраїні Саджавки, в урочищі Горбки, виявлено пам’ятку археології бронзової доби. Це – поселення, що відноситься до часів підкарпатської культури шнурової кераміки (подільська група). Назва цієї культури пішла від того, що її жителі прикрашали глиняний посуд шнуровим орнаментом. Саджавське поселення було досліджене археологами М.Клапчуком (1971 р.,) та Б.Василенком (1981 р.). Крім того, під час розорювання урочища “Толока” в Саджавці місцеві жителі знайшли уламок сокири, що також характерний для культури шнурової кераміки.

У ІІ-ІV ст. нашої ери наш край заселяють східно-слов’янські землеробські племена які залишили після себе цікаві пам’ятки, названі карпатськими курганами. Їхні поселення були розташовані переважно на берегах річок. Археологи виявили тут залишки наземних і напівземлянкових жителів з вогнищами або печами всередині господарської ями, залізні знаряддя праці, срібні, бронзові, скляні прикраси, розкішно орнаментований посуд, виготовлений на гончарному крузі, римські монети. Багато курганів-могильників знайдено в сусідніх із Саджавкою селах Коломийщини, зокрема в Печеніжині.

Наступні сліди життя людини на території нашого краю зафіксовані в кінці І тис. н.е., коли починаються княжі часи.

КНЯЖІ ЧАСИ

У 7-10 століттях на Прикарпатті міцно закоренилися племена, що названі пізніше білими хорватами. У них почався процес відокремлення ремесла від землеробства, зародилася майнова нерівність, а з нею з’явилися перші паростки заможних верств.

В цей час з’являються поселення білих хорватів – городища. Це були укріплення, оточені валами або ровами і часто захищені природними перепонами (річками, ярами, болотами). Такі городища виявлені в Надвірній, Делятині, Середньому Майдані, між Чорним Потоком і Лан чином.

Городище цієї епохи виявлене також на межі сіл Саджавки та Княждвора. В історичній літературі воно відоме як “надпрутянський замок”, бо стояло на узбіччі гори біля самого Прута. Академік В.Грабовецький називає його типовим середньовічним замком і вважає, що він мав башти, остроги, брами, пригороди, частокіл і спеціальні стрільниці у стінах.

У період Київського Русі (9-12 ст.) та Галицько-Волинської держави (12-14 ст.) це городище було важливим феодальним центром. Можливо, тут була спочатку резиденція місцевих князів чи бояр. Згодом, за давніми народними переказами, надпрутянський замок належав легендарному князю Данилу Галицькому (1238-1264 рр.) Про це свідчать такі навколишні назви, як Княждвір чи Княжий ліс. У цьому ж укріпленні під час небезпеки переховувалося довколишнє населення разом з худобою та рухомим майном.

Історики вважають, що городище поблизу Саджавки відігравало важливу роль, бо знаходилося на території, багатій соляними джерелами. Можна припустити, що з цим була пов’язана й поява самого городища. Письменник і учений Яків Головацький ще в 19 ст. висунув таку гіпотезу: “Соляні джерела, які так рясно б’ють на північному схилі гір, із давніх часів приваблювали до себе жителів, котрі, поселившись тут, дорожили цим даром природи”.

В давньоруський період жителі Саджавки, Ланчина та сусідніх місць активно займалися солеварним промислом. Про це свідчать виявлені археологами тут соляні копальні. Звідси везли на продаж так звану “коломийську сіль”. Відомо, що з княжих часів торгівля сіллю давала надзвичайно великі прибутки. Прикарпатське солеваріння забезпечувало своєю продукцією всю Русь. Власне, і назва прикарпатських земель – Галичина може бути розшифрована як країна солі (сіль по-грецьки “галос”).

Примітки:
Домінія – адміністративно-господарська одиниця у державних володіннях.
Лан – давня назва одиниці земельної площі. Один лан у Польщі дорівнював 16,8 га землі.

За матеріалами сайту: www.refine.org.ua

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 66 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист