Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Село Забріддя, як писав у книзі “Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской Епархии” М.І.Теодорович волості Бежівської від Житомира 20 верстов, від найближчої поштової станції  Черняхів - 8 верстов, від села Студениці - 4 верстви і села Високого - 3 верстви, від найближчої залізничної станції – 65 верстов  (Бердичів). 

Село Забріддя під іменем Малого Щенієва згадується актом від 1700 року 18 лютого в скарзі дворянина Олександра Збігнева Якубовського на дворян Івана і Михайла Пашковських, про те, що вони захопили частину Щенієва чи Забріддя, що належало Якубовському і користуючись захистом козацького полковника Палія, збирали в свою користь данину, яка належала Якубовському. 

Крім цього село відоме з письмових джерел з 1617 року. Воно розташоване на мальовничих берегах річки Мики. Мика –  це слово на стародавній молдавській і слов’янській мовах значило ніжне слово “мала”. В сім’ї сама менша дочка називалася малою навіть тоді, коли вона була вже дорослою. 

А перші поселенці поселились тут в давнину. Перші 9 хат (як сказано в літопису священнослужителів Забрідської церкви) були побудовані понад шляхом, що вів із села Щеніїв в село Студеницю Коростишівського району (шлях існує до цього часу). Перші поселенці будувались на краю урочища Чернеччина. 

Чому така назва була дана цій частині Забрідської землі і вона переходила з покоління в покоління? Колись жив тут чернець, і яку релігію він проповідував невідомо. Але це було найкраще місце для поселенців. Далі на схід до безіменного рівчака ріс дуже гарний березовий ліс, в якому від початку поселення до самої громадянської війни забрідчани влаштовували весняні, літні, осінні і зимові гулянки.

Забрідчани так і не підкорились пану Якубовському і не перейшли в його володіння. Бо тут проживали горді і сміливі люди. Їх прізвиська говорять, що це були Галаї, Вигопи, Сомки, Кирпаті, Балабони, Дрислі, Барани, Безлоби, Дрити, Горобці, Стрільці, Пархоми, Кульби, Кабани, Карасі, Коти і напевно тільки при реєстрації козаків були їм надані польські прізвища: Пашківські, Ясінські, Янішевські, Янушевичі, Поруцькі, Градівські, Піонтківські, Яблонські, Богданевичі, Рафальські, Рисінські, Гриневичі, Мошківські, Колодницькі тощо. 

Тільки самі затяті лишили свої прізвища: Жигора (жи-Гора), Колесник (той, що робить колеса), Татура, Товкач, Жубро і деякі інші. А про те, що рід Пашківських був козачим родом свідчить історія. 

Так В’ячеслав Гнатюк, описуючи події кінця XVII - середини XVIII століття, відзначає, що в полк козацького полковника Івана Мировича входив загін Пашківського та Палія (3– 4 тис. козаків), який відбився від удесятеро більшої білгородської орди татар, завдавши їй тяжких втрат.

Ось аж куди сягає рід Пашківських. А відповідно оселився він на забрідських землях не сам, а разом із своїми друзями – козаками. Дуже шкода, що до сьогодні їх потомків в Забріддя не лишилось. Один із них – Пашківський  Євген Павлович  проживає  у с. Осниках, це за шість кілометрів від Забріддя. Його батько – Павло, під час німецької окупації тримав явочну квартиру, де зустрічались підпільники з партизанами. 

В 30-х роках ХХ століття їх було з села виселено, як куркулів і ця велика сім’я розбіглася в різні місця. Павло Пашківський втік у Коростишівський район, де вчителював, і коли прийшли німці він не мстився за те, що його пограбували, забрали все крім душі. І як патріот з діда прадіда, він допомагав своєму народові досягти перемоги над ворогом. 

Тільки після війни він повернувся в наш район і влаштувався на роботу вчителя за 6 км від Забріддя, в селі Осниках, де працював до пенсії і після смерті похований на місцевому кладовищі. А зараз в цьому селі проживає його син, Пашківський Євген Павлович, учасник Великої Вітчизняної війни, нині пенсіонер.

Пашківські були першими поселенцями с. Забріддя і були тісно пов’язані з козацьким полковником Палієм. До цих пір цей куток (частина села) називається Паліївщиною, або в народі Палянівщиною, за яким простягається поле, яке і називається Чернеччиною, бо красень ліс вирубали в революцію. Далі на південь від цього урочища розкинулась величезна сіножать на сході якої красується ще одне урочище, яке називається Безодня. Це природна глибочезна криниця, звідси розпочинається рівчак, який біжить мимо Чернеччини і впадає в річку Мику.

Як говорить легенда на місці бездонної криниці, стояла велика церква, куди сходились богомольці з усіх навколишніх поселень. І от одного дня, чи то було свято, чи просто неділя в церкву прийшло стільки людей, що земля не витримала і церква потонула, лишивши після себе глибочезну криницю. Старі люди розповідали, що під ранок у неділю, чи якогось свята у церкві починалось богослужіння. Пастухи, що пасли в цих місцях коні, корови прикладали до землі вуха і слухали, як дзвонили дзвони і починалася відправа. Дехто запевняв, ще це було не раз і не два, а весь час. 

Повертаючись далі на південь забрідськими землями можна було потрапити на Студенеччину, далі до Мохового і Глибокого боліт. Цих боліт боялись люди, але завжди ходили туди купатись. Вода завжди була там жива, вона освіжала і очищала людину.

Далі за болотами на південь ішло село Городенка, яке колись належало Коростишівським магнатам Олізарам. В Городенці ріс старовинний ще панський сад. Тут ще була побудована конюшня, підлога в якій була побудована з дубових палів, які вбивались в землю один біля одного. За садом до села Городищ пролягали знову забрідські поля, які починались Балабоновим болотом. А поле так і називалось – “За садом”.

З північної сторони цього поля, біля дороги Забріддя – Городище красувалась так звана Агрономова долина. А далі по дорозі на Городище і Житомир, в самому куті забрідської землі на межі з городиською землею стояло Оляніцького болото.

Канавою були обкопані колишні угіддя пана Олізара, а вона тяглася на десятки, а може й сотні кілометрів.

Тільки до його володіння належали село Городенка, угіддя Студенеччина,  Башня, Глібке і Мохове болота, територія навколо Балабонового болота, Агрономова долина і величезні сінокоси навколо Забари, яку цей пан захопив силоміць і сотні років сільська община Забріддя судилася за них. Судді підтримували Олізара, дійшло діло до С.Петербурга і цей суд не став на захист селян, а все присудив поміщику. А це ж був общинний випас.

А тепер ще про урочище Забару. Це було старовинне болото. На ньому росли віковічні купини, між якими люди ловили карасів, в’юнів.

Але коли перемогла революція пани Олізари повтікали – один в Польщу, інші в Францію, а потім в Англію. Тоді земля була повернута забрідчанам без всякого суду. Люди на Студенеччині копали білу глину.

Про Забару можна писати багато. Це було велетенське болото, де водилася всяка всячина: риба, дикі качки, зупинялися перелітні гуси. На трав’янистих краях паслась худоба і косили сіно. З південної сторони за канавою йшла рілля і зовсім близько була розміщена Григоровичева долина, а далі на захід “широка долина”. Далі йшла Городищина: болота і поля. А на північ тяглося урочище В’юнище.

Із східної сторони цього урочища розміщалось Тунькове болото. В ньому було приємно купатись, так як з південної сторони цього болота було піщане дно. Вода була чиста, прозора, не було п’явок. Але воно влітку завжди було зайнято купальщиками.

Далі на північ, ближче від села, від Тунькового болота простяглося урочище “Засіч”. Обходячи село із Заходу, ближче до Засічу розкинулось болото, яке носило назву Сушицького болота. До нього колись вела стежка понад лісом, на краю якого стояли столітні груші – дички, які називались Мешиковими. Чому їх так назвали ніхто не пам’ятав, навіть столітні баби і діди. Вирубаний ліс тягнувся аж до річки Мики понад Сушиччиною, переходячи річку і кут поля між двома рівчаками, а в Мику впадав рівчак, який в Забрідді називали Окіп. Це говорило про те, що в старину його люди копали вручну і він слугував границею між Забріддям і Високим, а далі на північ біля Окопу височів Великий Піщаний Горб, який називався Святий Ян. Звичайно, ім’я Ян було ім’ям в багатьох слов’янських народів,  князів і дружинників. А хто присвоїв це ім’я створеному природою підвищенню – невідоме і навколишні землі так і називались “біля Яна”. Вони тяглися аж до дороги, що йшла з Забріддя на Черняхів. Зразу ж біля дороги до цього часу існує Носовського болото. А далі пішов в далечінь Верхород.

Як свідчить М.Іванченко в своїй праці “Прадавня Україна”, що духовність наших людей зачата ще у кам’яному віці, а тому в найменнях того часу панували ОР, ІЛ,ОЛ “Верх-Ор-од”. Ці наймення прийшли до нас із глибокої давнини із Трипілля. Далі за Верхородом з північно – східної сторони розкинувся найбільший луг села. Народ так і називав це урочище “Великий луг”. А геть назад до села красується урочище Малинівщина.  Назва урочища пішла від рослини малина, малинник.

А була ще Колосниччина, Пашківщина, а ще “Високі могили”, Кам’яний кар’єр, де люди століттями добували будівельний камінь. А в 50-х роках ХХ століття Черняхівська будівельна організація “Міжколгоспбуд” добувала камінь для всього району.

Через село тече річка Мика. В неї впадає безіменний рівчак. Він витікає з найбільшого болота “Забара”. Біля нього, чи вірніше на ньому розміщена “Буцова саджалка”, далі “Рувенова саджалка” недалеко від якої проходить дорога Забріддя – Житомир. Тут колись був брід, а потім зробили дерев’яний місток. Далі цей рівчак тече через село і біля хати коваля (Михайлівського) через рівчак проходив брід, який іде по дорозі на Городенку. Ще один брід біля Лозінських.

Цей брід перетинає дорогу, що веде до Безодні. А далі рівчак поповнюється і поповнюється підземним джерелом, яке люди з незапам’ятних часів називали “Цариком”. Дійсно в далекому минулому і зараз він царює над всією навколишньою природою. Літом в гарячу пору року вода в ньому холодна, холодна. Зимою, коли навколо все замерзло тут вода виходила з-під землі з парою і ніколи не замерзала. Вода тут холодніша, ніж з самої глибокої криниці, напевно тому поселились біля нього люди. А далі рівчак знову перетинав дорогу і знову брід, який названий “Бродок”. Далі рівчак, пробігши метрів 300, впадав у річку Мику. Колись цей рівчак був глибокий і щоб його перескочити не було так просто, а тепер він обмілів.

Забріддя з давніх давен славилось своїми кутками: Палянівщиною чи Паліївщиною, Сушиччиною, Лозінщиною, Колосниччиною, Малинівщиною і ін. Напевно, в пору розбудови села так і селилися прізвищами компактно по вулицям і провулкам. Але тут люди селились рідко, хата від хати далеко, а тому всім було вільно.

В селі з давніх давен існувала корчма, яку тримав єврей. Для цього він орендував хату у Дідківського (Кабана).

В 1866 році в Забрідді була побудована церква, в ім’я зачаття св. Анни на кошти казни. В селі в цей час було дворів – 102, прихожан – 814 душ православних, римо-католиків –204 душі.

З 1885 року священиком був Климент Григорович Долінський. А потім в селі побудували нову польську каплицю і польську школу, в якій вчились, як католики так і православні. Каплиця ще стоїть, так як до  неї прибудовано частину приміщень і зроблено клуб. А школа стояла до 80-х років ХХ століття. І тільки коли побудували нову середню школу, ту розвалили. А в цій школі вчився Рафальський Шимон Дмитрович, який під час першої світової війни воював в авіазагоні разом з видатним авіатором першої світової війни Нестеровим, який біля м. Жолква, Львівської області, здійснив перший таран і загинув. А Шимон Дмитрович війну закінчив, прийшов додому і працював довгий час в колгоспі ім. 12-річчя Жовтня. І ніхто не знав, що ця людина пройшла в першій світовій війні величезну школу, будучи офіцером, авіатором. І тільки після його смерті небіж Рафальський Петро Антонович, син рідного брата Антона, розповів про героїчні сторінки життя свого дядька Шимона.

В сільській церкві, побудованій в 1866 році вівся літопис,  в якому була описана історія села Забріддя з самого початку його існування, аж до 1900 року. Вели літописи священнослужителі Забрідської церкви.

Слід відмітити, що в 1912-1913 роках у село Забріддя приїздив великий краєзнавець Волині – Кравченко Василь Григорович, який збирав матеріали про народні пісні та звичаї, які описані в книзі “Звичаї в с. Забріддя та по деяких інших недалеких від цього села місцевостях Житомирського повіту на Волині”.

Забрідчанки також неодноразово завойовували призи на районних святах проводів зими та зустрічі весни. Забріддя завжди славилось своїми ремеслами і ремісниками. А деякі ремісничі назви ввійшли навіть в прізвища: Колесники, Товкачі, а були і ковалі, які славились на всю округу. Наприклад, Гриневич Олександр Юліанович (Юлик), який міг з заліза викувати солов’я, Михайлівський Михайло (Коваль) - це ковалі дореволюційні. А вже ковалі нашого часу – Гриневич Адам Олександрович (Юлик), Лозінський Станіслав, Дідківський Дем’ян Тимофійович, який ще до Великої Вітчизняної війни працював ковалем і зразу ж після визволення села від німців виїхав в Черняхів, де в МСТ №1 був ковалем вищої кваліфікації. Він виготовляв навіть запчастини до тракторів, плугів, сівалок, Врублінський Валентин Вікторович, коваль 1960-1990 років, Богданевич Михайло Михайлович, який працює у забрідській кузні з 1990 року по теперішній час.

В селі жили і працювали майстри по дереву:  Іскоростенський Михайло, Піонтківський Петро, Янішевський Тодось; забрідські трактористи Гриневич Іван (Яньо), Рисінський Олександр (Куликів Сашко), Богданевич Олександр і багато інших. Комбайнери: Сушицький Микола, Янішевський Володимир, перша жінка – комбайнер – Янушевич Леоніда.

Передові ланкові ще до війни: Янішевська Марина Миколаївна ( Вигопова), Осецька Віра Павлівна (Гутова); після війни: Рисінська Ядвига Михайлівна, Баранівська Марія Михайлівна та багато інших.

Рисінська Я.М. за віддану працю нагороджена Орденом Леніна. Довгі роки в Забрідді агрономом працював Янішевський Іпполіт (Болько).

А після війни багато років без змін в селі працював агроном Піонтківський Микола Іванович, зоотехніками – Цимбалюк В’ячеслав, Янішевський Броніслав, ветеринарами до війни працювали Гриневич Антон, Жигора Ілько, після війни – Богданевич Петро Костянтинович, Мусевич Валентин Вікторович, Мусевич Антон Вікторович.

В 1932/1933 роках Забріддя пережило голод більш – менш нормально. В 1937 році із села було репресовано 29 чоловік, з яких повернулось тільки двоє: Трубілка Микола і Осецький Павло. Це були трагічні дні.  Тільки з Житомирської вулиці села були арештовані і репресовані: Трубілко Микола, Блонський Михайло, Градівський, Ліневич Мар’ян, Колодницький Іван і інші, це були люди розумні, чесні. Після того, як забрали Трубілко М., забрали його дружину Трубілко Віру. А через деякий час забрали їх дітей Антона і Олю. Десь в дитбудинку Оля померла, а в село через деякий час Антон повернувся сам. Але для всіх сусідів, учнів був жах, коли зникли з села батьки, а потім і діти.

В 1973 році с. Забріддя, яке розташовано за 12 км від районного центра Черняхова і залізничної станції Горбаші, стало центром об’єднаної сільської Ради. Село Забріддя з селом Щеніїв складають Забрідську сільську Раду, де нараховується 362 двори з населенням 980 чоловік. В селі працює середня школа, а в селі Щеніїв початкова, яка побудована ще до революції. В Забрідді 335 учнів навчає 19 вчителів. В селах 2 Будинки культури, 2 бібліотеки, 3 магазина, ФАП (фельдшерсько-акушерський пункт), поштове відділення, ощадбанк,  майстерня побутового обслуговування, дитячий садок. В с. Забріддя середня школа побудована в 1983 році, а двохповерхова контора колгоспу була побудована в 1979 році (голова Титаренко О.Є.).

До Великої Вітчизняної війни в селі Забріддя люди все робили розумно, щиро, на довгі роки свого буття. І їх дружбі можна було позаздрити. А тому вони спокійно пережили колективізацію, а до цього першу світову війну, за нею громадянську. В селі ніхто ні з ким не воював. Колись хто попадав у халепу, виручали всі. Після колективізації переживали голод 1932-1933 років і пережили. Жодна людина з голоду не померла. Ще й виручали людей з навколишніх сіл.

Хоч і в Забрідді була, як і скрізь створена опергрупа  людей, яка називалась “червона мітла”, яка вимітала багато, але не все. Лишалось на прожиття те, чого начебто не замітили. Не дуже ретельно робили обшуки, після яких ще також дещо лишалось. І люди жили, хоч були випадки, що ловили і їли горобців. Хоча керівника “мітли” люди не любили (це був Тарнавський Михайло), але він був людиною практичною: і забирав і лишав. Люди не жирували, але і не вмирали.

А перед війною, це через декілька років після загального голоду, забрідчани вже жили непогано. Родили дітей, справляли хрестини, весілля, ходили один до одного на посиденьки, співали пісень.

Як сніг на голову в день найвищого сонцестояння розпочалася Велика Вітчизняна війна. Чоловіків і хлопців почали забирати в армію. 7 липня 1941 року в село ввірвалися німці. Вони шастали по хатах, спочатку забирали: яйка, млеко, потім ко-ко ( курей, гусей, качок). Після цього пішли сірі дні окупації. Колгосп лишився. Люди як ходили на роботу раніше, так ходили і тепер. Тільки, що колись за роботу писали трудодні, а зараз нічого.  В селі почало з’являтися багато військовополонених, яким чудом вдалося втекти з “кошари”, як вони називали Житомирський табір для військовополонених. Він розміщався на Богунії. Всі, хто чим міг допомагав цим нещасним втікачам, хоч поліція їх постійно розшукувала.

Аж ось 6 листопада 1943 року наші війська звільнили Київ, 12 листопада – Забріддя. Але 6 грудня німці перейшли в рішучий контрнаступ. Наші залишили село, яке знову опинилось в німецькій окупації. Німці по всьому селі розшукували дорослих хлопців, чоловіків і забирали, куди – ніхто не знав.

Під час Великої Вітчизняної війни 175 жителів с. Забріддя приймало в ній участь, з них – 115 загинуло, 127 нагороджено бойовими ордерами і медалями. На честь воїнів визволителів села поставлено три обеліски Слави, поставлено пам’ятник уродженцям села Забріддя, які загинули на фронтах Другої світової війни. В період Великої Вітчизняної війни німці розстріляли декілька чоловіків, десятки забрали на каторжні роботи до Німеччини.

В післявоєнні роки головами колгоспу були: 1944 – 1945 р. – Дубчак (звідки він невідомо), 1945 - Рисінський Антон (Гитара), якого застрелив з пістолета Тичина Володимир Бенедьович (тоді був головою сільради), 1946-1948 р. – Рисінський Віктор (Тольчик). Після цього головою колгоспу було обрано Трохименка Олександра Климовича. Потім головою колгоспу став тридцятитисячник – Титаренко Олександр Євпатійович, який був делегатом ІІІ Всесоюзного з’їзду колгоспників. Після нього головою колгоспу обрано Предка Володимира Петровича, а потім головою КСП обрано Жигору.

Колгосп найбільшого розвитку набув при Титаренко О.Є. В цей період головою Забрідської сільської ради був обраний і працював Рафальський Олексій Петрович. Усі виробничі і побутові справи він завжди вирішував разом з головою.

Під їх керівництвом побудовано нову школу – десятирічку, двохповерхову контору колгоспу, тракторний парк, тваринницькі приміщення, пожежне депо, магазин, дитсадок, поштове відділення та відділення Ощадбанку, приміщення для схову зерна, картоплі, шосейну дорогу, що з’єднала Високе з Забріддям, по селу вулиці були покриті асфальтом.

В той час всі будівельні матеріали, паливо для школи, колгоспу, магазинів і інших сільських організацій та жителям села, товари в сільські магазини одержували згідно плану і голова сільської ради завжди грав головну роль в їх розподіленні. А щоб вчасно їх одержати з складів необхідно було брати в колгоспі автомашину та їхати за ними в район. Так як дані товари були дефіцитними, тому необхідно було цьому чоловіку “вибивати” їх, випрошувати, вантажити, привозити в село. Люди села неодноразово вибирали Олексія Петровича на посаду голови сільської ради, бо всі були задоволені його роботою. Але щоденна непомірна праця підірвала здоров’я ще молодої людини і він захворів і передчасно помер. Так працювали віддані колективній справі і людям Рафальський О.П. і Титаренко О.Є.

З села вийшли знатні люди України: доктор біологічний наук Сергеєв Б.Н., доктор с/г наук – Положенець В.М., кандидат економічних наук – Янушевич В.М., кандидат історичних наук – Рафальський Ігор Олексійович, його брат, який має вчений ступінь доктора історичних наук - Рафальський Олег Олексійович, закінчив забрідську середню школу, Підгаєцький, який заробив вчену ступінь і працює десь в Київській області.

На околицях села виявлено поселення доби бронзи та давньоруського періоду.

21 вересня 1997 року в Забрідді була освячена нова церква. Це відбулося в храмове свято, Другої Пречистої або в день Різдва Пресвятої Богородиці. В Забрідді шанують  колишнього священнослужителя Високівської церкви, до якої було приписане це село, Комареуса Миколу Миколайовича.

 

За матеріалами сайту:
http://rda_chernyahiv.zt.ukrtel.net/history_zabriddja.htm

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 140 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист