У вересні 1974 р. експедиція Інституту археології АН УРСР проводила розкопки на Ігренскому півострові, розташованому на лівому березі Дніпра при впаданні в нього р. Самари. Археологи виявили тут багато цікавих пам'ятників прадавньої історії Придніпров'я. Але особливо здивувало досвідчених дослідників одна обставина - тут вони виявили залишки давньоруського міста ХІІ-XIII століть. Здивування викликало те, що це місто було на сотні кілометрів віддалене від південного кордону Київоруської держави, який проходив у той час по долині річки Сула на Лівобережжі та річки Рось на правому березі  Дніпра.

           

У зв'язку з цим керівник експедиції доктор історичних наук Д.Я.Телегін писав: «За Сулою уже начиналась Дикая степь-царство воинственных и коварных печенегов и половцев, которые на протяжении веков систематически нападали на мирные села и города славян… И вдруг здесь, в Дикой степи, даже трудно себе представить, - разместился большой город славян, город русичей…».

           

Вчений проаналізував археологічні знахідки і обґрунтував, як безперечний факт, що виявлений експедицією «місто русичів» був значним центром ремесла і торгівлі для великої навколишньої території.

           

Інформацією археологів зацікавилися історики і краєзнавці, оскільки йшлося про місто, що існувало на території сучасного Дніпропетровська приблизно на 700 років раніше прийнятої в даній час дати його заснування.

           

Залишки київоруського міста, експедиція Д. Я. Телегіна досліджувала в районі давнього поселення, що має назву «Ігрень-8». Знахідки археологів показали, що люди жили, полювали і рибалили в цих місцях на протязі 7-8 тисяч років. При розкопках в шарах, що перекривали один одного, із залишками життєдіяльності було прослідковано послідовна зміна основних археологічних культур Надпоріжжя починаючи з кам'яного століття. Ланцюг археологічних знахідок уривався в ХIII столітті. Саме в цей час у вогні татаро-монгольської навали, загинуло місто, що здивувало дослідників.

           

Вперше розкопки поселення (неолітичної стоянки) «Ігрень-8» були проведені в 1931-1932 роках вченими Дніпрогесовської археологічної експедиції, завданням якої було дослідження місцевості, яка потрапляла в зону затоплення. Експедиція не мала досить часу і засобів для вивчення величезної кількості археологічних пам'ятників Надпоріжжя. Після того, що вводить до ладу Дніпрогесу під водою виявилися пороги, острови і береги, на яких в давнину селилися люди.

           

Роботу археологів деякий період виконувала саме річка Дніпро. У 1950-1960-х роках на берегах, що розмиваються хвилями, виявлялися предмети – свідки далекого минулого. Автори цієї статті, разом з професором ДНУ Е.В. Бінкевічем в подорожі на човні, часто знаходили в розмивах берегів Дніпра, Самари і інших річок кременеві, кістяні і бронзові знаряддя праці, наконечники стріл і дротиків, частини глиняного посуду та ін. Записували у «Бортовий журнал» час і місце знахідок, намагалися знайти їм пояснення за допомогою літератури.

             

Найбільше значення при цьому мали дослідження історії Придніпров'я виконані відомими вченими Д. І. Яворницьким , І.Ф.Ковальовою, А.Т.Сміленко, Б.А.Рибаковим. Виникли гіпотези про існування в Предпоріжжі, в місцевості займаною зараз Дніпропетровськом, ряду давніх поселень. Зокрема ці гіпотези про Артанію, відомою за повідомленнями арабських географів, про місто слов'янського племені уличів  Пересічень, відомості про яке є в літописах, а також про згадане на початку статті місто Київської Русі на Ігренському півострові. Детально ці гіпотези розглянуті в підготовленій до друку книзі, нижче ми спробуємо укрупнено викласти деякі висновки.

           

Багато фактів і досліджень вчених показують, що історичну долю давніх поселень, пращурів Дніпропетровська, визначали особливості Надпоріжжя – місцевості біля порогів Дніпра. Цю місцевість прагнули зайняти племена первісних мисливців, збирачів їстівних молюсків і рибалок, оскільки навіть взимку на деяких порогах річка не замерзала. У найголоднішу весняну пору тут можна було просто руками ловити рибу, що йшла на нерест. За володіння місцевістю біля порогів - озброєна боротьба велася вже 7-8 тис. років тому. При дослідженні мезолітичних і неолітичних могильників в Надпоріжжі, археологи виявили свідоцтва загибелі населення у військових сутичках. Мабуть, тут виникла одна з перших в Південно-східній Європі військова організація, яка вела оборону території біля порогів.

       

Археологічні знахідки свідчать, що Предпоріжжя ще в глибокій старовині, було визначено, як місцевість найбільш зручна для переправи через водні перешкоди при обміні продукцією різних регіонів.  Скарби, що виявляються тут, починаючи з виробів з високоякісного  донецького кременя та прикраси, які привозились  з Кавказу і Середземномор'я,  свідчать, що обмін контролювався раніш  сформованою у цій місцевості родоплемінною знаттю. У книгах, виданих до ювілейних дат Дніпропетровська, доктор історичних наук професор ДНУ І.Ф.Ковальова наповнила сторінки древньої історії міста і іншими цікавими фактами. На основі аналізу археологічних матеріалів, І.Ф.Ковальова робить висновок, що вже в епоху меді-бронзи (IV-II тис. років до н.е.) «великого значення набувають дніпровські переправи і дороги; на їх пересіченні виникають багато чисельні поселення, які служили виникненню   сучасному місту. У гирлі Самари і на протилежному – правому березі Дніпра, в цей час існували поселення, мешканці яких здійснювали перевезення через річку і забезпечували притулок і охорону мандрівникам-торговцям».

            

Археологічні знахідки показують, що дороги і переправи в Предпоріжжі існували і в подальші століття, а в деякі періоди, рух по ним ставав особливо інтенсивним і періодично загострювалася боротьба за володіння стратегічною місцевістю. За часів скіфів (VII-II ст. до н.е.) тут пройшов торгівельний шлях, який зв'язував землеробські населення Лісостепу з античними містами Північного Причорномор’я. Береги і острови Дніпра усіяні наконечниками скіфських стріл. Мабуть, без боротьби за дороги і переправи,  скіфські царі  не накопили б золото, що виявляється в курганах. Дуже характерно, що сліди поселень, які виникли тисячі років назад на берегах Дніпра і Самари, просліджуються приблизно на одних і тих самих  місцях і в подальші століття. Змінювалися культурні ознаки і господарський устрій населення, але незмінним можливо урахувати один з видів його занять -  допомога подорожнім на переправах і контроль доріг в районі порогів.

           

В кінці II століття н.е. на Дніпрі і Самарі, поблизу прадавніх переправ, виникли поселення черняхівської культури. Черняхівська культура була полі етнічною освітою, в якій були присутні слов'янські, скифо-сарматські, фракійські і німецькі племінні угрупування. Більшість племен черняхівської культури були пов'язані із землеробством і орієнтувалися на торгівлю зерном в римських провінціях. Слов'янське етноплемінне угрупування, на основі якого надалі сформувалася так звана пеньківська культура, відома під ім'ям анти. Відомості про анти вже є у письмових джерелах. Готський історик VI ст. Йордан (користуючись більш ранніми вістями) привів дані про війни готів з антами на правобережжі Дніпра в III-IV століттях. Описані події Йорданом, на думку академіка Б. А. Рибакова, пов'язані з ситуацією біля дніпровських порогів. Тут зіткнулися інтереси готів і антів за право контролю «дніпровської магістралі всієї торгівлі слов'янського Середнього Піддніпрів’я з римським Причорномор’ям». Такий висновок має підставу: поблизу древніх доріг, що йдуть уздовж правого берега Дніпра і від  Таволжанської переправи через річку в районі порогів, археологом А. В. Бодянським виявлено особливе поселення черняхівського часу. Особливість пам'ятника в тому, що в Україні на  території черняхівської культури, це єдине поселення має зміцнення. Встановлено, що на рубежі II – III століть, тут було побудовано зміцнення з подвійними дерев'яними стінами. По археологічних знахідках, був  зроблений висновок, що фортеця була побудована славянами-антами і являлася  їх опорним пунктом контролю, найбільш важкої ділянки дороги біля порогів Дніпра. Фортеця кілька разів горіла, що може свідчити про боротьбу біля її стін. Доктор історичних наук А.Т.Смиленко передбачила, що в районі Башмачанського поселення, в боротьбі з готами, загинув король  антів Бож. У IV ст. на місці спаленої дерев'яної, була побудована нова фортеця із стінами з каменя. Ця більш пізня  фортеця, можливо була побудована готами, що захопили місцевість також з метою контролю доріг. Довго тут готи не стрималися, в союзі з гунами анти, їх остаточно розбили.

           

Анти жили і на лівому березі Дніпра. Візантійський історик Прокіп Кесарійський, який писав в 550-554-роках, відзначав, що на північ від племен, які займали Приазов'я, жили «незліченні племена антів». Поселення антів в Предпоріжжі, мабуть можна пов'язати з відомими тут пам'ятниками Черняхівської культури. Поселення існували також в V – VII і подальших століттях, коли про анти вже не згадували в письмових джерелах. Встановлено, що ім'я «анти» не було самоназва  народу, воно переводиться як «край», «крайні», можливо по відношенню до іраноязичних племен, які і дали це ім'я слов'янам. Сучасні історики вважають за краще виділяти південне етнокультурне  угрупування першого тисячоліття н.е. по приналежності її до пеньківської археологічної культури. При цьому ранній період цієї культури можна пов'язати з ім'ям антів, а пізній – з ім'ям згадуваних в літописі славян-уличів. Останніми роками, в основному археологами ДНУ, були досліджені нові пам'ятники черняхівської і пеньківської культури в низинах  р. Самари, на мисі Підкова та  Ігренському півострові, а також в Лоцманській Кам'янці. Ці дослідження показують на те, що в Предпоріжжі,  на протязі І тисячоліття, в місцях давніх  переправ і доріг,  сформувався своєрідний центр слов'янських племен.

           

З VII ст. з'являються вісті про народи, які населяли  територію України в працях арабів – найліпших  знавців географії того часу. По цих вістях і археологічних знахідках можна судити, що в цей час сталося істотне майнове розшарування, і населення в Надпоріжжі, рано втрачає характерний для слов'ян «спосіб життя за рішенням общини». На первинному рівні ієрархічної системи, яка сформувалася, були одноплемінники, які  обслуговували  переправи та плавання через пороги, у горі  – вожді і дружинники, які контролювали цю територію і одержували від цього істотний дохід. Знахідки також свідчать, що основа життя населення забезпечувалася працею землеробів, скотарів, рибалок. Виявлені сліди спільного життя  слов'янського і алано-болгарського населення.

           

В цілому, ситуація склалася в Предпоріжжі у другій половині I тисячоліття, та  відповідає виведенню сучасних істориків про те, що під впливом природних чинників на окремих територіях розселення слов'ян, виникають племінні союзи та утворюються їх центри –  гради. Перші гради виникали під захистом самої природи – на островах річок і озер. У градах жили професійні воїни і їх вожді, звані у візантійських джерелах VI–VII ст. ріксами - царями. Про три царства славяно-русів (Куявії, Славії і Артанії) з IХ ст. писали за даними своїх попередників арабські вчені Ал-джейхані, Ібн-хордадбех, Ал-істархи, Ібн-русте, Ідріси та ін. Аналіз відомостей, що наводяться арабами, дозволяє зробити висновок, що центром одного з царств -  Артанії, було Предпоріжжя. Столиця Артанії – Арта, ймовірно, була на острові Каменеватом (Ськельоватом, Кам'яному), розташованому на Дніпрі, проти Лоцманської Кам'янки. За гідрологічними умовами цей острів був найліпшим місцем, для початку дороги через пороги. На острові можливо було контролювати не лише водну дорогу, але і рух по берегах, оскільки поблизу нього проходила важлива переправа через річку.

           

Ще один з перших дослідників Надпоріжжя А.В. Добровольський, висловив припущення про використання о. Каменеватого, при переправі через Дніпро на Ігренський півострів.

           

Вирішальне значення для гіпотези про Артанії має інформація про унікальний покажчик глибин -  водомір, який був висічений  в давнину, на скелі о. Каменеватого. Користуючись цим водоміром, можна було так завантажити судно, яке йшло  через пороги, що воно могло пройти над підводними каменями, які  знаходяться за 30 км.  від острова, найнебезпечнішого порогу Ненаситецького. Для тих хто не користувався цим покажчиком глибин, істотно зростала небезпека аварії і загибелі в порогах. Пристрій водоміра на о.Каменеватом, сучасний дослідник водності Дніпра - Г.І. Швець, вважає «гідрологічним відкриттям», зробленим місцевим населенням в глибокій старовині. Вочевидь, таке відкриття треба було тримати в секреті, оскільки використання водоміра давало істотні переваги його власникам. Цим можливо  пояснити деякі незрозумілі для істориків повідомлення арабів, зокрема про те, що жителі Артанії «вирушають вниз по воді і ведуть торг», а також згадка про смертельну небезпеку для іноземців відвідуючи  Арти. Ще одну обставину можна пов'язати з островом. Арабський письменник першої половини IХ ст. Ібн-хордадбех в своїй «Книзі доріг і держав» повідомляв, що цар славяно-русів називається «княдз» - князь. До нас дійшла назва острова Каменеватого – Князевий, його привів в ХVII ст.  Г. Боплан. Можна передбачити, що цей острів з'явився центром своєрідної, «митної системи» на Дніпровській торгівельній дорозі.

           

Майже одночасно з Дніпровською, (або декілька пізніше), виникає «митна система» на Волзькому торгівельному шляху. Ця система належала Хазарові каганату, центр її був в місті Ітіль, де на річковому острові жив каган. Хазари рахдоніти (знавці річкових доріг) прагнули до монопольного контролю торгівлі. Є підстава вважати, що хазари своєї мети добилися. Вони утворили величезну «торгівельну імперію», збираючи дань з багато чисельних племен. Платили дань хазарам і київські поляни, про що повідомили вже російські літописи. Літописи писали також про уличів – слов'янських,  племенах з давніх пір «що сидять вниз по Дніпру».

           

Археологічні знахідки свідчать про знищення хазарами військових загонів уличів, що контролювали Дніпровський торгівельний шлях. На дорогах, ведучих до переправ, були виявлені багаті поховання слов'ян і скарби з речами VII – VIII століть. У 1930 р. археолог В. А. Грінченко виявив в кінці порожистої частини Дніпра в Кичкасської переправи, залишки одного з найбільш ранніх в Східній Європі військового табору. На території табору була похована група загиблих воїнів і військово начальників, виявлені речі загиблих – зброя, деталі спорядження, золоті і срібні речі – це так званий скарб -  Вознесенський. Табір розташовувався на високому плато лівого берега Дніпра, з нього було добре видно прилегла місцевість. Вчені прийшли до висновку, що табір був південним, опорним пунктом контролю уличами  доріг і переправ та його воїни загинули в боротьбі з хазарами в кінці VII – початку VIII століття. Від військового табору дорога йшла на північ до Таволжанської переправи і Предпоріжжю,  де біля  Ігренського півострова, торгівельні каравани переходили на березі дороги, коли було не можливо пливти через пороги. До цього важливого пункту у Ігренського півострова, вели дороги від переправ через Дніпро і Самару. Обґрунтувати такий висновок можливо за даними про виявлених на всіх напрямах доріг, багатих скарбів з речами того ж часу, що і Вознесенський скарб. На лівому березі Дніпра – ці скарби та багаті поховання в сіл Мала Перещепіна, Нові Санжари, Макуховка, Суджа; на правом бережу – Глдоси, Мішурін Ріг, Мартинівка і ін. Скарби  враховували  озброєння і спорядження воїнів, десятки кілограм золотих і срібних речей. Вироби, подібні виявленим в цих скарбах, знаходили також на півострові Ігрень та на інших поселеннях в порогів. Виявлені пам'ятники свідчать про те, що  з давніх пір існували дороги і переправи біля порогів мали велике значення, а в VIII ст. хазари захопили їх в свої руки. Була зруйнована система військового контролю, а також деякі поселення, пов'язані з цією системою, зокрема поселення гончарів в балці Канцеркі, в селах: Макуховка, Пастирське і ін. Проте, не доводиться сумніватися, що основний удар був завданий по контролюючих дорогах військовими загонами. Місцеве населення, яке обслуговувало переправи і дорогу через пороги, замінити не міг ніхто, тим більше хазари, які за повідомленнями арабів «плавати не уміли і до води не звикли». Знання про способи подолання переправ в порожистій частині і майстерність проходження порогів, накопичувалися впродовж довгого часу і передавалися від покоління до покоління. Життя в поселеннях біля порогів не уривалося, але на них археологи виявили і сліди перебування хазар. Мабуть, біля переправ, хазари поставили своїх чиновників-тудунів (складальників мита). Уличів вважають «федератами» хазар, що мали деяку самостійність. Є дані для припущення, що не був відомий хазарам і продовжував діяти водомір на о. Каменеватом.

           

З початку IХ століття, після реформ кагана Обадії і офіційного прийняття в Хазарові каганати іудейської релігії, загострилися внутрішні протиріччя в країні і одночасно посилився натиск на хазар ззовні. Як відзначила дослідник історії хазар - доктор історичних наук С. А. Плетнева, Хазарія перетворюється на «паразитуючу державу, правителі якої трималися на частках торгівельного капіталу, якому був потрібний захист його інтересів».

           

У 836 р. на територію Хазарії вторглися угорці (угри). Услід за ними із-за Волги пройшли орди печенігів. Вони витіснили угорців з Ателькузи (місцевості на правом березі Дніпра) і в кінці ХI століття їх кочовища зайняли обширі простори східноєвропейських степів. Уличі, яких витісняли  печеніги  з низин Дніпра, вимушені були переселятися північніше. Їх поселення археологи виявили на берегах Дніпра до гирла р. Рось, на р. Орелі, в низинах р. Самари і в інших місцях. Південним кордоном стають поселення уличів в Таволжанської старовинної переправи  у порожистій частині Дніпра. Піднімаючись по Дніпру на північ, уличі   не пішли від порогів. Вони не могли залишити місцевість в Предпоріжжі, де перетиналися важливі торгівельні шляхи. Кочівники, що прийшли в степи, навряд претендували на водний шлях, а допомога при переправі через річки їм теж потрібна. Тому, найймовірніше, тут поблизу свого племінного центру Арти уличів утворили місто названий в літописах Пересічений.

           

Приблизно у цей період (в кінці IХ століття) на півночі з'явилися нові претенденти на володіння стратегічною місцевістю біля порогів. Це були варяги, яких викинув на всі боки світла демографічний «вибух» на їх батьківщині. Деякі сучасні дослідники вважають, що саме «конфлікт з Артанієй привів до походу новгородського князя Олега в 882 р. на Куявию» і захвату ним Києва.

           

З того часу літописи повідомляють про боротьбу Києва з уличами. У «Повісті тимчасових років» відмічено: «И бе обладая Олег поляны, и дреаляны, и северяны иродичими, а с уличи и тиверци имяще рать». Боротьба київського князя з уличами продовжувалася і в Х столітті. У поході військ Київської Русі 907р. на Візантію в літописі підкреслена  участь деяких племен, у тому числі тиверців. Проте уличі в літописі не згадані, оскільки, мабуть, у той час вони не були підвладні Києву. Боротьбу з уличами продовжив князь Ігор. У 915 р. він уклав світ з печенігами і, можливо, домовився про розділення сфер володіння: печенігам - степи, Києву – дорога по Дніпру «в греки».

           

Перешкодою на Дніпровському шляху, залишалися уличі, та боротьба з ними була нелегкою. Для ведення військових дій, довелося залучити дружину варягів на чолі з воєводою Свенельдом. У прадавньому новгородському літописі, відновленою А. А. Шахматовим, відмічено: «Игорь же сидящее къняжа Кыеве, миръ имея къ вьсем странамъ, а съ уличи и съ древляны имеяще рать. И бе у него воевода именьмь Свеньлдъ, и възложи на ня дань, и вьдасть Свеньлду. И не вздядяшеться единъ градъ, именем Пересеченъ; и седее около его три лета и едъва възя».

           

З врахуванням приведеного повідомлення літопису підведемо деякий підсумок, аби спробувати переконати читача (та і самих себе), що Пересічиний був саме в Предпоріжжі, в місцевості де зараз розташований сучасний Дніпропетровськ, і що по літопису можливо встановити дату його заснування.

           

1. Практично всі дослідники історії міста Дніпропетровська відзначають значення об'єктивних фізико-географічних факторів, які  визначили межу положення займаної містом місцевості в пересічення важливих доріг. В «Етимологічному словнику географічних назв Південної Русі» відносно Пересічена зроблено висновок, що це «вочевидь місто пересічене шляхами». Про будь-яке місто можливо сказати, що він «пересічений шляхами», але де могло бути місто, для якого ця ознака настільки характерна, що визначив його назву. Відмічено, що давні назви найчастіше мали змістовний, прагматичний сенс. Тому в даному випадку назву слід співвіднести з містом пересічення найбільш відомих і важливих для населення доріг. З повідомлень літописів виходить висновок, що в даний період такими дорогами були: дорога по Дніпру «з варяг в греки», Соляною шлях і Залізний шлях. Аналіз висновків дослідників показує, що ці дороги, або їх важливі відгалуження, перетиналися саме в Предпоріжжі, об'єднувалися річками і переправами через них. Це було місце, для якого найбільш підходила назва Пересічин.

           

2. У повідомленні літопису про узяття Пересічина дивує і викликає питання те, що військо Свенельда «сиділо» біля нього три роки. Така тривала облога повинна мати якісь особливості. Обложеним теж неможливо три роки знаходитися в оточенні. Ситуацію можна пояснити, якщо передбачити, що «сиділи» воїни Свенельда в районі Предпоріжжя і основним їх завданням була боротьба з військовими загонами, які контролювали цей район. Варяги могли розташувати свої пости біля переправ, в пересічень доріг і пунктів перевантаження, судів, які слідували по річках. Предводителі загонів уличів у зв'язку з цим, не могли отримувати плату за конвоювання і інші послуги торгівельним караванам. Частина населення, пов'язана з обслуговуванням переправ і доріг, на відміну від військових загонів, мабуть, могла продовжувати свою діяльність і жити в умовах своєрідної облоги впродовж трьох років. Але, мабуть, і розбити військові загони уличів, подібно до того, як раніше поступили хазари, варягам не удалося. Можливо передбачити, що було досягнуте угода, і частина уличів перейшла на службу до Київського князя. При цьому можливо, деякі з них оселилися поблизу Києва, а основна частина уличів перейшла до Бугу і Дністра. У Новгородському літописі, після повідомлення про узяття Свенельдом Пересічина, відмічено: «И бъша съдяще углицъ по Днъпру внъизъ, и посем приидоша межи Бъгъ и Днъстръ, и съдоща тамо».

           

3. Об'єктивними і найбільш переконливими для підтвердження письмових джерел і перевірки гіпотез є дані археології. У вивчення історії уличів по археологічних пам'ятниках істотний вклад внесла А. Т. Сміленко. У опублікованій в 1975 році книзі, вона узагальнила матеріали досліджень пам'ятників слов'ян і їх сусідів в Степовому Придніпров'ї. У книзі, зокрема, відмічено відкриття на Південному Бузі  багато чисельних слов'янських поселень Х-ХІ ст., що може служити підтвердженням повідомлення літопису про переселення частини уличів в цю місцевість. На цих поселеннях переважали вже староруські пам'ятники, що свідчить про зв'язок їх жителів з Київською Руссю, до складу якої вони увійшли, ставши захисниками її південно-західного кордону. А. Т. Сміленко вважає, що залишили старі місця на Дніпрі «представники соціальної верхівки – князі з дружинниками». Викрий, які залишилися в Піддніпров’ї – це були переважно жителі      сільських    поселень. «Самотні    слов'янські    поселення   - пише       А.  Т. Сміленко - могли існувати в Степу лише за умови мирних стосунків з кочівниками. А останні, ймовірно, мали користь від жителів поселень на берегах Дніпра, які могли надати допомогу при переправі через річку і пороги». Вчена робить такі виводи на основі проведених нею археологічних розкопок на Ігренському півострові, на хуторі Перше Травня в гирлі балки Яцева, а також по матеріалах досліджень – в селах Петрово-Свістуново, Алексіївка, Перун. На цих поселеннях «архаїчні типи» кераміки IX-X століть збереглися до XII-XIII ст.. Дослідження, проведені археологами ДНУ останніми роками, дають нові дані для виводу про існування Пересічина на території сучасного Дніпропетровська. Мабуть, це було місто розосереджене на значній території Предпоріжжя з «гніздами» житла в місцях зручних для переправ через Дніпро і Самару, в пунктах підготовки судів до відправки через пороги і на пересіченні доріг.

           

4. Місто формувалося впродовж століть. Але дату народження поселень прийнято пов'язувати з появою їх на історичній арені, що фіксується письмовими джерелами. Дослідники знайшли в літописах згадку про Пересічин, що відноситься до декількох дат: 914р. (у Софійському 1-й літописі); 922р. (у Новгородському літописі і в літописному списку Троїцькому). Відповідно до Новгородського літопису узяття Пересічина київським військом відноситься до 940 р.: «В лето 6448. В се лето яшася уличи по дань Игорю, и Пересеченъ взять бысть ». Характерний, що Ігор зробив свій перший похід на Візантію лише у 941 році, а княжив з 912 р. Можливо, в 941 році уличі вже не могли перешкоджати походу. Виходячи з най ранньої  дати згадки Пересічина в літописі можна вважати, що нашому місту 1093 роки.

           

5. По   літописних   і   археологічних   матеріалах,   систематизованим А. Т. Сміленко, можна зробити вивід і про згадане на початку цієї статті місто періоду Київської Русі на Ігренському півострові.

           

Після цього як були «примучені» викрий і «узятий» Пересічиний, мабуть, в Предпоріжжі і в інших місцях виникли опорні пункти (пости), що забезпечують нічлігом, продовольством і охороною купців тих, що пливуть до Візантії. У цих пунктах могли розташовуватися воїни з Києва, загони варягів. Візантійський імператор К. Багрянородний, що писав свою працю в середині Х ст., повідомляв, що біля великого порогу «Неясить» (Ненаситецького) русяві невпинно несуть охорону від нападів печенігів. Не можна було пройти пороги не зупинившись в Предпоріжжі. Тут треба було підготувати судна до проходження порогів, почекати гарну погоду, узяти провідника, що знає пороги. К. Багрянородний описав спосіб подолання порогів русами при перетягуванні судів уздовж берега убрід. Але на вряд такий спосіб застосовувався всіма і завжди. Обстановка в Степу постійно змінювалася. Світ Київської Русі з печенігами не міг бути міцним. Вже в 80-і роки    Х в. Князеві Володимиру довелося будувати міста-фортеці по річках Сулі, Стугне і ін. У 30-і роки ХI ст.. У зв'язку з новою хвилею набігів зміцнення кордонів Київської Русі продовжив князь Ярослав. На р. Рось він побудував місто-фортецю - Родень.

           

Район Предпоріжжя в ХI ст. виявився за межею оборонної лінії Русі і населення, що жило тут, повинне було самостійно налагоджувати стосунки з кочівниками. Перемоги князя Ярослава над печенігами (1036р.) не змінили істотно обстановку, оскільки в середині ХI ст. в Придніпровські степи увірвалися половці, такі ж мисливці поживитися добром тих, що пливуть по Дніпру. Лише на початку ХII ст. Русь відбила у печенігів Дніпровську дорогу. Вже в першому поході 1103 р. князь Володимир Мономах «на конях і лодьх» пройшов до о. Хортиці. Переможними були походи і в подальші роки (1109,1111,1116). Володимир Мономах і його син Мстислав «загна половци за Дон и за Волгу, за Яик.» записано в Іпатьевському літопису. Після цих подій в Надпоріжжі, де з давніх пір зберігалося слов'янське населення, прибувають нові поселенці.

           

Виникають староруські міста у важливих переправ через річки. Дослідники вважають, що впродовж всієї староруської історії, київські князі прагнули утримати в своїх руках Дніпровську водну дорогу. На його південній околиці (у гирлі Дніпра) знаходилося місто Олешье, на північному кордоні київської держави міста-фортеці Родень і Воїнь. Особливі багато староруських поселень було в районі дніпровських порогів. Велике поселення виявлене на обох берегах Дніпра в Кичкаської переправи, в гирлі р. Сура (на обох її берегах), в с. Петрово-Свистуново і в інших місцях. Одне з таких міст - опорних пунктів київських князів і досліджувала археологічна експедиція Д.Я.Телегіна на Ігреньськом півострові. Староруське житло виявлене також в с. Лоцманська Кам'янка (сучасний масив Перемога) і на  о. Каменоватом.

           

На закінчення спробуємо зрозуміти причину, по якій питання з Пересічиним не має доки рішення. Питання, пов'язані з історією Пересічина зазвичай вирішуються на основі виводів зроблених академіком Б. А. Рибаковим більш за півстоліття назад. У 1950 р. він опублікував роботу «Викрий (історико-географічні замітки)». У цій роботі він вперше зв'язав дані літописів з археологічними пам'ятниками. У Надпоріжжі до літописних уличів вчений відніс пам'ятники в Кичкаській переправі (Вознесенське зміцнення) і в Таволжанської переправи (с. Петрово-Свистунове). Пам'ятники уличів в переправі у Предпоріжжі ним  не розглядалися.

           

На основі відомих в 50-і роки пам'ятників, саме Б. А. Рибаков перший висловив думку, що уличі під тиском печенігів в Х столітті переселяються  спочатку уздовж Дніпра на північ, а потім на захід в межиріччі Буга і Дністра. Ця точка зору була прийнята і іншими дослідниками і підтверджена археологічними матеріалами. У відношенні Пересічина академік вважав, що це місто повинне було знаходитися не в Подністров’ї, а в басейні Дніпра вниз від Києва. Вірогідне місце розміщення Пересічина він вказав недалеко від Києва на р. Стугне. Можливо, такий вивід був зроблений у зв'язку з тим, що в «Повісті тимчасових років» Пересічин згадується і в 1154 р., а судячи по тексту літопису, він мався в своєму розпорядженні вищим Переяславля (тобто далеко від Предпоріжжя). Але в цей час міг бути вже новий Пересічин, такий, що утворився недалеко від Києва у зв'язку з переселенням сюди частини вождів і воїнів уличів, після «узяття» Свенельдом Пересічина в Предпоріжжі». Київські князі могли поселити тут воїнів уличів для захисту від кочівників, а переселенці принесли з собою ім'я колишнього міста. Ми згадували, що ще князь Володимир в кінці Х ст. почав будівництво міста-фортеці на Стугне.

           

У 60-х роках ХХ ст. в Степовому Поддніпров’ї від Росі до порожистої частини, були відкриті нові «безперечно слов'янські», пам'ятники VI – IХ ст. Ці пам'ятники вчені пов'язують з літописними племенами уличів і при цьому не знаходять особливостей, що відрізняють їх від виявлених на обох берегах Дніпра пам'ятників антів. Проте з врахуванням нових досліджень системний аналіз історії уличів не виконувався, і колишні виводи відносно Пересічина, не передивлялися. Авторитет    Б. А. Рибакова, як дослідника історії древніх слов'ян і початкових етапів Київської Русі, був неподоланий, але сам академік вже більше займався новими проблемами, у тому числі обґрунтуванням 1500 – річчя Києва – «міста Кия». Дніпропетровськ також доки задовольняється датою заснування Катеринослава на території древнього слов'янського міста.

           

В.В.Бінкевич, В.Ф.Камеко