Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

             

Кащенко Адріан Феофанович
(1858 - 1921)

    

Кащенко Андріан Феофанович народився 19 вересня 1858 року в родині Феофана Гавриловича Кащенка, родовід якого сягає часів Запорозької Січі в пору її розквіту.

           

Батько був небагатим поміщиком, власником хутора Веселого, який входив до складу Лукашівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Сім'я Кащенків була великою — п'ятеро хлопців і чотири дівчини. Всі діти здобули ґрунтовну освіту та добре виховання. Двом із них — найменшому Андріанові та старшому від нього на три роки Миколі — судилося відіграти помітну роль в історії культури свого народу.

В багатодітних сім'ях діти рано стають самостійними, часто старші виховують молодших. Так було і в Кащенків. Спокійний і мрійливий Андріан мав собі за наставника енергійного та заповзятливого Миколу. В дорослому житті їхні інтереси розійшлися. Микола Кащенко став знаменитим ученим з двома докторськими дипломами, дійсним членом АН УРСР. Він був засновником і директором Київського ботанічного саду. Адріан обрав собі невдячну долю українського літератора.

            

Провчившись всього три роки в гімназії, А. Кащенко вступив до юнкерського училища. Але, на відміну од найстаршого брата, який дослужився до генерала, Андріан не зробив військової кар'єри. Прослуживши кілька років офіцером, він, як свідчить брат Микола, вступив на дрібну службу в управління залізниці (був контролером у поїздах). Оселившись у Катеринославі, одружився, купив маленький будиночок на вулиці Польовій, з невеликої платні допомагав навіть старим батькам, а коли в 1888 році померла мати, він узяв на своє утримання батька і доглядав його до смерті. Свої ж глибокі душевні запити задовольняв посильною працею на ниві українського письменства.

               

Одного разу Кащенко хотів поселитися в Києві, ближче до українського національно-культурного життя, до брата, та з цього нічого не вийшло. Він продав власну хату, щоб купити собі оселю на одній із київських круч. Гроші поклав у банк, який збанкрутував на другий же день, і всі його заощадження пропали. Довелось далі тягнути лямку контролера. Начальство його перекидало з місця на місце: спочатку — в Перм, згодом — у Петербург, де він став помічником головного контролера залізниці, далі в Туапсе — головним контролером залізниці, що будувалася, і, нарешті, знову до Катеринослава. Приїхавши в 1913 році до Києва, він прицінювався до однієї хатини, що височіла на Лук'янівському горбі, під яким стоїть Кирилівська церква, та з'ясувалось, що вона не по кишені.

             

Не пощастило А. Кащенку і в сімейному житті. Дружина, свавільна, сварлива особа, часто кидала його і врешті покинула остаточно, але з умовою, що він утримуватиме її довіку.

                  

Протягом 1917 — 1919 років Кащенко опублікував найбільше своїх творів. Так сталось не тому, що тоді він їх найбільше написав. У попередні роки А. Кащенко теж писав, не покладаючи рук. Тільки не все з написаного потрапляло до друку. Ряд творів навіть після революції 1905 — 1907 років не могли бути видрукувані з цензурних міркувань.

            

І лише в 1917 — 1918 роках, коли в Катеринославі з'явилось Українське видавництво, яке невдовзі стало видавництвом Кащенка, він зміг надрукувати свої давніші та щойно написані твори. Літературний доробок письменника не такий уже малий, як на його життєві умови, ще не зібраний і зовсім не вивчений. На Радянській Україні знайомство з А. Кащенком тривало до 1933 року, на Західній — років на дванадцять довше. В роки культу і застою на його книги було накладено категоричне табу. Після майже шести десятиліть мовчання А. Кащенко знов заговорив до нових своїх читачів, починаючи від наймолодших і кінчаючи тими, які щось пам'ятають про нього ще з літ своєї юності.

                

Головний контролер крайової залізниці, чиновник, скажемо, значний у місті, Андріан Кащенко був і залишився назавжди українським письменником - за це ми його сьогодні й згадуємо. І ми згадуємо, і інші нащадки теж згадуватимуть цю незвичайну людину - Андріана Феофановича Кащенка - національного письменника України.

                 

Року 1883-го у Катеринославі вийшла друком книжечка, якій судилося стати першою українською книжкою, виданою на Придніпров'ї. Написана вона в жанрі анекдоту і мала довгий - в дусі тих часів, -заголовок: "Жар-птиця, або з паном не братайся, в прийми не бери і жінці правди не кажи. Оповідання А.Торішнього".

              

Це псевдонім, справжнє прізвище А. Торішнього - Андріан Кащенко, тоді молодий і дрібний залізничний службовець двадцяти п'яти літ від роду. Йому й судилося стати першим українським письменником нашого козацького краю.

               

А.Кащенко хилиться до Благодійного Товариства імені Т.Г. Шевченка (з ним він співпрацював ще під час своєї попередньої служби в столиці імперії), контактує - досить тісно - з відомими українськими громадськими діячами того часу, за свої гроші купує українські книги й роздає їх місцевим українцям (зокрема слухачам Варваринської виноградарської школи), виступає з рефератом про життя і творчість Кобзаря, друкує оповідання в часописах Києва, Полтави, Катеринослава, читає і перечитує твори Дмитра Яворницького, Михайла Грушевського, Якова Новицького, Аполлона Скальковського (цю славетну когорту він і сам згодом поповнить), вивчає народні думи, пісні, перекази, легенди. Задумів з історії України в нього багато. "Коли б то було чотири руки, - зізнається він в одному з приватних листів, - щоб заразом писали, так тоді, може, й вичерпав би усі теми".

            

Кащенку цього мало - він не просто пише твори з історії України, з великою симпатією і синівською любов'ю до рідного народу, а пише їх... українською мовою. Дивувався цьому й рідний брат дійсного статського радника академік Микола Кащенко: «Коли саме Андріан зацікавився українським рухом і як він став письменником, я про це не можу сказати нічого. В нашому батьківському домі не заведено було розмовляти рідною мовою, хоча, звісно, ми її прекрасно розуміли, бо постійно спілкувалися із сільським населенням узагалі і з місцевими хлопчиками особливо. В гімназії я не помічав у Андріана нахилу ні до української мови, ні до письменства".

                      

Повернувшись з Туапсе до рідного Придніпров'я, А. Кащенко переобтяжений в Катеринославі службою (з початком війни 1914 року більше половини залізничних контролерів було забрано на фронт), очолив місцеву "Просвіту", діяльно керував власним видавництвом, і одночасно багато писав, завершуючи свій головний задум: створити популярну історію Війська Запорозького: сам, на власні кошти видає свої та чужі твори - щоб нести і в маси просвіту, слово друковане, щоб будити пам'ять, і щоб зберегти рідну історію, і адже без минулого в народу ніколи не буде майбутнього.

                    

Повернувшись 1914 року до Катеринослава, Андріан Феофанович мовби на здоров'я не скаржився, а весь поринув у роботу - як службову для заробітку, так і письменницьку для душі й обов'язку. Про те, що попереду вже замаячив кінець Андріан Феофанович навіть не відчував. Йому тоді виповнилось п'ятдесят шість - вік ще козацький, про який кінець могла бути мова!

                

Ще й через два роки - у 1916 - він мав такі міцні й надійні ноги і здоров'я здавалось, було невичерпним. Сам - один, взявши за свій рахунок відпустку, він подався в нелегку мандрівку Подніпровським Низом, сходив уздовж (з обох боків) і впоперек Великий Луг - святі козацькі місця! (Коли б не було Великого Лугу, то не було б і запорожців -в це він твердо вірив).

            

«…Ой Січ-мати, ой Січ-мати, А Великий Луг - батько!»

                    

Ще рік тому він заходив у такі нетрі, куди й здорованю не просто було дістатися, виходив-вилазив всі балки та байраки, яри і кручі, лісові та очеретяні пущі, дослідив острови, відвідав села й зимівники - де його тільки не носило! Тоді ж він написав і видав значне документальне оповідання "Великий Луг Запорозький". Сьогодні це одне з не багатьох достовірних оповідань про те, яким був Великий Луг, козацький край, знищений вже більшовиками, котрі сплюндрувавши, залили його водою, перетворивши святі місця України в болото, у стоячу воду - розплідник синьо-зелених водоростей!

                 

Того ж року А. Кащенко завершив і основну працю свого життя "Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове", твір, якому судилося стати бестселером. Вже були написані п'єси, а також повісті та оповідання, що принесли йому славу: "Мрії і дійсність", "Тяжкий гріх", "Перерід", "Дрібні оповідання", і особливо "На руїнах", "Над Кодацьким порогом", "Славні побратими", "Під Корсунем", "У запалі боротьби", "З Дніпра на Дунай", "Запорозька слава", "Зруйноване гніздо" та інші речі.

                     

"В історію, як полізеш, - писав він, - то береш матеріал для однієї речі, а вже десять нових тем просяться, щоб і їх на світ божий повести".

               

"Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове" побачили світ в урочу годину лютневої революції, коли заворушилася й прокинулася від сну до дій уся Україна, - пише упорядник однієї із книг А.Кащенка, виданих вже в незалежній Україні. - Робітники й селяни усвідомлювали свою причетність до творення історії, зі зброєю в руках вони боролися з кілька віковим гнітом царату за свою особисту волю й державну незалежність, і нехитромудра читанка про Запорозьку Січ - особливу релігійно-демократичну республіку - допомагала повсталому людові дошукуватися національних підвалин, відновлювати козацькі звичаї й обстоювати світлі ідеали своєї самостійної державності".

                  

Андріан Кащенко встиг написати чимало. Вже по його смерті дослідник рідної літератури Сергій Єфремов підготував до друку шість томів Андріана Феофановича, котрі досі так і не побачили світу. Ні російський царизм, ні радянські більшовики не хотіли видавати співця України і зокрема її славної запорозької вольниці.

                

Хто б знав, хто б подумав тоді, що після 1916 року він уже ледве-ледве переставлятиме ноги. О, доле, якою ж ти часом буваєш жорстокою, немилосердною і несправедливою до кращих людей епохи!

                    

Стійке покращення настало тільки після осені 1917 р. і хворий тоді навіть зважився на далеку дорогу до Києва - щоб попрохати відставки у залізничного начальства, бо далі працювати він не міг.

                    

Як свідчить його старший брат, згадуваний академік Микола Кащенко, Андріан Феофанович хоча від недуги й оговтався, але далеко не зовсім; говорив він нерозбірливо, й так нестійко тримався на ногах, що страшно було відпускати його одного на вулицю, але він все-таки ходив. Приїхав Андріан до Києва з тим, щоб виклопотати собі від нової влади відставку й пенсію. Але його вмовили залишитися на службі в надії на поліпшення здоров'я.

                    

З тією надією Андріан Феофанович і додому повернувся. Але надії так і не судилося збутися. Здоров'я гіршало з кожним днем, віра у видужання згасала. Зрештою, він зрозумів, що це вже все. З осені 1919 року письменник більше не зводився з ліжка - лежав без руху, не міг ні розмовляти, ні читати, ні писати, що гнітило його чи не найбільше. В мозку ще спалахували іскорки якихось задумів, недописаних сторінок, носились уривки, окремі фрази, слова... Лежав він усіма покинутий і забутий, і здавалося, нікому не потрібний.

                 

Сусіди якось написали у Київ до брата, але той так і не приїхав.

              

Помер А. Кащенко 16 березня 1921 року.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 49 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист