Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Лауреат Шевченківської премії 1995 року посмертно
за книжку перекладів "Друге відлуння".
Поет, перекладач, літературознавець, громадський діяч.

kochur-foto-2.jpgНародився 17.11.1908 року  с.Феськівка Менського р-ну Чернігівської обл. — помер 15.12.1994, м. Ірпінь Київської обл.

Народився в селянській родині.

Навчався в Київському інституті народної освіти, де його викладачами були професори С.Савченко, М.Калинович, Б.Якубський, С.Маслов, М.Зеров.

Викладав у Тираспольському та Вінницькому педінститутах.

1943 К. разом з дружиною був репресований і відправлений на шахти в Інту (Комі АРСР). Там К. займав провідне місце в інтернаціональному гуртку інтеліґенції, не припиняв творчої діяльности. Перекладав, писав вірші, вивчав з допомогою репресованих нові мови, зокрема, естонську, латвійську, вірменську, грузинську, прилучав до цього друзів. Активне духовне життя допомагало протистояти реаліям каторги.

Після звільнення в 1953 і реабілітації (1962) К. повернувся в Україну й оселився в Ірпені під Києвом.

Найближчий соратник М. Рильського, К. був неформальним лідером українського перекладацького цеху.

К. належав до ключових фіґур національно-культурного відродження в Україні в 60-і. Його оселя в Ірпені була центром, де збиралася опозиційно налаштована творча інтеліґенція. Після першої хвилі арештів серед української інтеліґенції в 1965 К. в числі 139 авторів підписав листа на захист своїх друзів і близьких знайомих.

Усі ці роки К. багато і плідно працює, виховуючи нове покоління перекладачів. Його переклади охоплюють 26 століть, починаючи від Архілока (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), біля 30-ти літератур. Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань зарубіжних авторів, численних рецензій і спогадів.

У 70-х К. став усе частіше потрапляти до списків тих, кого "розбирали" на різних зборах, попав до "чорних списків", зокрема, за те, що зустрічався з українськими літераторами з-за кордону. За другої хвилі репресій серед української інтеліґенції в 1973 К. був виключений зі Спілки письмеників України (СПУ): попри тиск, не дав потрібних КДБ показів проти Є.СВЕРСТЮКА. Був практично позбавлений можливости публікуватися.

Тільки 1988 К. відновлений в СПУ. 1989 видана невелика збірка його віршів "Інтинський зошит", його табірна поезія з царства "дротяного дракона". 1991 р. виданий том вибраних перекладів "Друге вiдлуння".

Як твердить критик і теоретик перекладів М.Новикова, збірка перекладів К. — це "одночасно факт української культури, документ нашого часу і "багатоголосий монолог" самого Кочура".

К. — лауреат премії ім. М.Рильського за переклади і Державної премії ім Т.Шевченка за книгу „Друге відлуння“.

Тільки у 82-річному віці дістав можливість прийняти зарубіжні запрошення і виступити з доповідями на наукових конференціях у США (Іллінойський університет, 1991), у Польщі й Чехії (1992).

К. був дійним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка, нагороджений медаллю НТШ ім. М.Грушевського.

 

1. Вступ - пеан поетичному перекладу у формі відеоклипу.

       

2. Повернення до первопочатку і творчості   життя.

         

3. Розстріляне відродження.

       

4. «Тоска по мировой культуре»

        

5. Останній класик.

   

Вступ.

          

        

Вавилонська Башта, її будівництво і стрімка загибель по волі Бога. Разом з пилом від уламків Вавілонської Башти зникає у чистій блакиті мрія людства про порозуміння на єдиній вселюдській мові. Змішує Господь мови і водночас розділяє людей і народи.

   Але разом з тим і завдяки цьому виникає на землі різномаїття культур і мов.

          

І колотяться люди і народи один об одного, гублять один одного у нищівних війнах, та крізь кордони, стіни, стелі взаємних образ, крізь жахіття і безум, що наповнює всю історію людства, тягнуться люди і народи один до одного, тягнуться…

         

Тому що в душі кожного живе, мабуть, пам'ять про єдину людську природу, прапамять про єдину колись мову.

          

І починається відеороздум про безупинний рух світової історії людства, про розквіт і занепад, про занепад у розквіті держав, народів, культур, мов…

         

З чорного провалля у зоряній безодні з’являється наша планета, де квітне життя, де починається історія людства десь у Месопотамії.

        

Де культури Єгипту, Асірії, Іудеї, Давньої Греції, Риму виникають і гинуть, бо кожна, окрема і неповторна, хоче ствердити себе у часі і просторі, здавалося б, назавжди, та все ж таки вмирають.

             

Тому що все на цій землі підвладно смерті.

            

І - гострий щем від безжалісного до людини руху швидкоплинного часу, що знищує на цій землі народи, культури, мови, геть усе і великі міста і малі села…

            

І Бахівський хорал тихо супроводжує ось ці рядки Державіна:

            

Река времен в своем течении

Уносит все дела людей

И топит в пропасти забвенья

Народы, царства и царей

А если что и остается

Чрез звуки лиры и трубы,

То вечности жерлом пожрется

И общей не уйдет судьбы.

            

           

І в цей час летить зпустелена наша планета у всесвіті і згасає десь у чорній німоті.  Але в той час ми чуємо цей вірш Державіна українською:

                

Ріка часу в своєму плині

Всі людські дії поглина

І топить в течії непинній

Царів, держави й племена.

А що й переживає роки

Під ліри брязкання гучне,

То в пащі вічності глибокій

Такої ж долі не мине.

          

            

І ми бачимо в цей час, як на сучасній мапі серед інших держав приближується до глядача невелика цяточка ──Україна.

            

Київ. Свята Софія.

             

Мчить потяг до Ірпеню.

            

І ми переступаємо поріг будинку, де жила і померла людина, що всім своїм життям кинула виклик байдужій всепоглинаючій ентропії, створила свій Всесвіт.

             

У цім всесвіті українською лунають Сафо, Овідій, Рільке, Петрарка, Байрон, Шекспір.

             

І вони звучать у відповідь давногрецькою, латиною, італійською, англійською, німецькою.

             

Людина, яка жила у цьому будинку, змогла зрозуміти не тільки давньогрецьку, латину, італійську, англійську, німецьку.

             

Ця людина зрозуміла єдину і велику мову страждання і любові, відчаю і болю своїх віддалених і в той же час близьких братів у Давній Греції, Італії, Римі.

             

Тому що -  люди усюди люди.

              

І в Давній Греції. І в Римі. І в Німеччині. І в Росії. І в Італії і в Англії. І у Іспанії і Франції. І у Білорусії, Грузії, Естонії і у Польщі, Чехії, Словенії, Литві…

            

І всі ці держави, народи, мови перегукуються між собою в дивному всесвіті мистецтва поетичного перекладу, який створила людина, що жила у цьому домі. Це була людина нелегкої долі, багато випробувань на її віку.

            

І чомусь наш погляд затримується на одному з листів, яких так багато написала колись людина, що жила у цьому домі.

            

І звучить в цей час уривок з тексту цього листа російською, відправленого до Москви у 1970 році: «Вы спрашиваете меня, как я живу, Элла? Как обычно. Много работаю. Перевожу стихи на украинский. Жалко, что вы не знаете украинского языка, не владеете украинской мовой…»

            

Віддаляється Ірпенський будинок.

            

Темніє дорога.

            

Темніє небо.

             

Темніє сад.

             

Та крізь тишу і темряву під ледве чутний стук коліс електрички йде до нас якесь непомітне випромінювання і тепло. І виникає прекрасне, чисте і втомлене обличчя українського інтелігента -  Григорія Порфировича Кочура.

              

Темрява знов охоплює екран.

              

І з’являється назва

              

Останній класик.

 

 

                 Повернення до первопочатку і творчості життя.

 

Усе оновлюється, змінюється, рветься,

У ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є.

Замулюється мулом, порохом береться,

Землі сирій всього себе передає.

 

       

Хаос природи. Повені, землетруси, пожежа…

       

Хаос історії. Війни, повстання, концтабори.

      

І -  тихий цвинтар.

       

І пам’ятник: Григорій Кочур 1908-1994. Наш погляд затримується на даті смерті 1994 і повільно стежить за рисочкою, що прямує до дати народження, до початку XX століття…

       

І біжить малий хлопчик через поле десь на Чернігівщині. І ми бачимо майже ідилічну сільську хату під стріхою, колодязь, просяяний сонцем двір, за яким починаються пагорби, ліс, просторе небо, де знову чуємо ми ось ці рядки Павла Григоровича Тичини:

              

Усе оновлюється, змінюється, рветься

У ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є.

Замулюється мулом, порохом береться

Землі сирій  всього себе передає.

               

       

І раптом темніє небо. Спалахують заграви на видноколі майбутньої долі сільського хлопчика, дихає на нього крижане повітря заполярної зими.

       

І на крайній Півночі прекрасна біла сільська хата мріється серед бараків Інти і колючих дротів.

       

І з величезною силою уява цього хлопчика, майбутнього зека інтівських концтаборів, перетворює білу безмовність концтаборної реальності на прекрасний український пейзаж з зеленими луками і чистими гаями.

 

Усе оновлюється, змінюється, рветься,

У ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є,

Замулюється мулом, порохом береться

І знов зеленим з-під землі встає.

             

       

А яким було століття, у якому випало народитися, жити та померти Григорію Порфировичу Кочуру? Яким воно було для України? 

      

Коли народився Кочур двадцятому віку було всього 8 років.

      

А коли  Григорію Порфировичу було 8 років ── вже палала Перша Світова війна, занепадали і гинули великі імперії, наближувався час російської революції. Це був час великих сподівань, але трагічна тінь майбутніх подій лягала на Україну.

      

Свобода… як довго її чекала ця земля. Ось дочекалася…

      

УНР -  держава українська, що так недовго існувала серед шаленого вогню громадянської війни. Здавалося, що в минулому назавжди залишаться ганебні  Валуєвські укази, які забороняли вживати українську мову, співати українські пісні. Настав час відродження української культури, відродження України.

                

«О, прекрасний час! Неповторний час!»

          

 Розстріляне відродження

               

      Інколи історія людства бачиться як цвинтар нереалізованих можливостей і окремої людини і цілих народів. Це як прекрасна, ніким ще не прочитана книга, яка йде під ніж свого безпощадного часу.

                

«А що й переживає роки

під ліри брязкання гучне…»

          

    

Придивимось до кінця десятих років 20 століття, коли саме формувалась творча особистість Григорія Порфировича Кочура.

      УНР знищено.

       Розстріляний гарматами генерала Муравйова Київ…

       Не існує вже Центральної Ради.

       Класова ненависть. Братовбивство. Терор.

       «Прокляття всім,  хто звіром став»── вигукує у розпачі в той час геніальний Павло Григорович Тичина.

      

Та передивляючись документальні кадри тієї епохи, починаєш розуміти що Україну, ідею її незалежного і свобідного життя знищують і свої і чужі. І ця страшна традиція її нищення йде від часів Катерини другої до наших днів.

      

Продрозкладки, розстріли, непевність у майбутньому дневі змушують перероджуватися пересічного українця, а багатьох творців ── приймати нову реальність переможців ── більшовиків з їх прагматично-спрощеною філософією.

        

І можливо бурхливий розквіт мистецтва 20-х──30-х років, як не дивно, допоміг самоствердитися новоствореній  Владі, коли в недовгий час «українізації» її підтримали найталановитіші з молодих співців романтизму тієї епохи. Революція оновлює цей наш буденний світ, але її кривавий шал розбуджує демонічні сили Хаосу. Саме це передчуває геніальний Павло Тичина:

          

Одчиняйте двері -

Наречена йде!

Одчиняйте двері, -

Голуба блакить!

Очі. Серце і хорали.

Стали

     Ждуть…

Одчинились двері –

Горобина ніч.

Одчинились двері -=

Всі шляхи в крові !

Незриданими сльозами

Тьмами.

Дощ.

             

Це написано у 1918 році. «Всі шляхи в крові».

Та всередині 30 –х , наляканий тоталітарною владою поет, оберає шлях конформізму. Радянська влада створює паралельну реальність і багато художників, поетів, діячів кіно приносять у жертву свій талант цій новій міфології, щиро (чи не зовсім) оспівують її :

             

Будем домолочувать,

                                                ворога докінчувать,

                                                за проводом партії

      всі гвинти загвинчувать,

в праці,

в науці

комунізм увінчувати.

             

  

Це все той же Павло Тичина.

Все застрелився Микола Хвильовий, розстріляні, або загинули у таборах Зеров, Драй-Хмара, Плужник, Казка, щезає Бойчук, його учні, гине  Курбас…

   

Щезає різномаїття мистецтва революційної доби, його поліфонія. В авангарді провідних ідей 20 століття стають не художники- авангардисти, а ті, хто приборкав енергію пошуків гармонії в імя порядку.

   

І тоталітарний порядок виникає з хаосу буревія громадянської війни та репресій 30 років.

  

У мистецтві Радянського Союзу і нацистської Німеччини домінує ложнокласичний  великий стиль.

    

Але ті, хто зберіг дійсно великі ідеали високої класики. Хто плекав їх людяність і чистоту у своєму серці та творчості – у більшості своїй гинуть, чи опиняються за гратами.

    

І в таборах на далекій Півночі рештка українських письменників і поетів залишається вірною цим ідеалам своєї неокласичної юності. Ці люди не відрікаються від своїх загиблих друзів та вчителів.

    

Серед них – Григорій Порфирович Кочур.

             

 Заполярна діаспора.

    

Роздуми про долю українських неокласиків супроводжує відео ряд картин та малюнків італійських художників доби  Високого Відродження – Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля.

  

Саме на тлі розстрілів звучить світла музика Вівальді , Моцарта, Бетховена. Ми, глядачі, повинні відчути тугу не тільки за мертвими, але й за ненародженими та живими, що змертвіли душею у роки терора.

  

І вклонитися тим, хто і за Полярним колом не втратив гідності, любові до свого народу і мови.

            

Видно навколо поля без дерев і без зелені, голі

Горе моє ! Не заходь жоден щасливий сюди.

Адже так широко світ розіслався безмежно-великий,

Нащо ж на муки мені край цей відкрито сумний.

            

Ці рядки з «Сумних елегій» Овідія, власне, перегукуються з долею його перекладача українською – Григорія Порфировича Кочура.

                

Може, і досі ще хто пам”ятає вигнанця Назона,

В місті зосталось іще, може, імя по мені,

- Знайте ж – під зорями, що не спускаються в море ніколи,

В дальній країні тепер я між чужинців живу.

 

   

Відомо, що Овідій у вигнанні вивчив гетьску, як тоді вважали римляни, варварську мову, навіть писав вірші на цій мові.

   

Що таке чуже, що таке своє? «І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь», писав Шевченко. « Чужое вмиг почувствовать своим» ( Афанасий Фет).

    

Проблема « чужого-свого» чи не є одним з питань, що стосуються саме особистої свободи людини? Євангельське « Полюби ближнього свого, як самого себе», відомий французький філософ – екзистенціаліст Жан- Поль Сартр у 20 столітті майже що не спростовує своїм вислівом  «Інший – це ад».

    

Але «все во мне и я во всем» ( Тютчев). Над цими рядками Тютчева, як відомо, плакав Лев Толстой.

    

Можливо, поетичний переклад у своїх вищих досягненнях і є пошуком шляхів повернення до своєї споконвічної людської цілостності. А з уламків Вавілонської башти складається жива прапамять про єдине колись у своїх сподіваннях та тривогах людство.

              

Это было и пелось, синея.

Много задолго до Одиссея.

До того ,как еду и питьё

Называли «моя и моё»

( О.Мандельштам)

         

     

Та все не так просто, як і завжди в житті. Чому інколи люди, народи, мови чинять опір порозумінню між собою? Чому, скажімо, переклади Шевченка російською звучать досить убого, в той час, «Євгеній Онєгін» Пушкіна блискуче перекладали Максим Рильський і Григорій Кочур? Може так безпощадно державна машина знищувала українських перекладачів у 30 роки саме тому, що вони своїм мистецтвом, закоріненим у національну мову, підносили культуру свого народу до вселюдських висот добра, справедливості, світла!

   

Про небезпечність заняттям мистецтвом поетичного перекладу писав у 30 роки Осип Мандельштам. Мова йшла про його переклади італійською Петрарки і Торквато Тассо:

                

Не искушай чужих наречий, но постарайся их забыть.

Ведь все равно ты не сумеешь стекло зубами укусить.

Ведь умирающее тело и мыслящий бессмертный рот

В последний раз перед разлукой чужое имя не спасет.

            

Что, если Ариост и Тассо, обворожающие нас,

Чудовища с лазурным мозгом и чешуёй из влажных глаз?

И в наказание за гордыню, неисправимый  звуколюб,

Получишь уксусную губку ты для изменнических губ.

             

     

І все ж таки, як підліток, що поступово у роки своєї зрілості, сознає себе людиною серед інших людей, так окремий народ, нація прилучається до вселюдського через знайомство з іншими, чужими народами та націями, їх культурою, звичаями, побутом. Різними бувають впливи та стереотипи цих зустрічей народів і культур на арені світової історії. Безпам”ять асиміляції для існування культури народу буває більш загибельною, ніж його завоювання і навіть фізична смерть!

    

Українська культура і серед жорстоких переслідувань і цькувань 20 століття, попри голодомор, війни, приховану і відкриту русифікацію, зберегла свою самобутність, не асимілювалась, а навпаки збагатилась високими здобутками духовної творчості ближніх і дальніх народів, з якими вона зустрілась на своєму історичному шляху.

    

Це сталося завдяки тому, що у такій особливій сфері мистецтва, як поетичний переклад, працювали геніальні Максим Рильський, Микола Бажан, Микола Лукаш, Григорій Кочур.

            

… Відомо, що Григорій Порфирович на засланні спілкувався з грузинами, вірменами, литовцями, вивчав мови своїх друзів по нещастю. Був там за полярним колом свій культурній осередок і своя українська заполярна діаспора. Є спогади про той час у житті Григорія Порфировича. Та чи не є відлунням – спогадом того часу переклад 66 сонета Шекспіра Дмитром Паламарчуком, з яким Григорій Порфирович Кочур дружив і вів довгі нічні бесіди там, за полярним колом?

       

       

 «Туга за світовою культурою».

         

 «Туга за світовою культурою»- це вислів Осипа Мандельштама. Так він відповів на запитання одного критика, що таке акмеїзм.

    

На початку 20 століття серед різних течій і напрямків у мистецтві і Росії, і Грузії, і України відчувається оця туга за світовою культурою. Скажімо, в Грузії виникає обєднання поетів та художників «Блакитні роги». Валеріан Гапріндашвілі, Тіціан Табідзе, Паоле Яшвілі – самобутні грузинські поети засвоюють досвід і французької і російської поезії, багато перекладають на свою мову Леонта де Ліля, Поля Верлена, Артура Рембо, Аденського, Блока, Пастернака. Не тільки прекрасними поетами, але й геніальними перекладачами і Росії стають Ахматова, Гумільов, Пастернак.

      

В Україні особливо багато уваги художньому перекладу приділяють саме неокласики. Чудовим перекладачем був вчитель і друг Григорія Кочура – Микола Зеров, що загинув на Соловках у 1937 році. Великі втрати зазнала в той час українська культура і культура поетичного перекладу. Та навіть в найжорстокіши часи не переривалася традиція високої класики, память про класичні шедеври тієї школи, до якої належав Григорій Кочур.

           

Останній класик.

          

      

Назва цього підрозділу сінопсісу – провокаційний виклик. Якщо людство не загине у термоядерній війні – воно буде завжди плекати ідеали добра, людяності, світла. Та часи, коли «Народы, распри позабыв, в единую семью соединятся» - чи не прекраснодушна мрія поета 19 століття, що не знав, не зміг би передбачити знищень і руйнувань двадцятого.

     

На жаль, мова реальної політики та дипломатії – спрощений варіант спілкування народів. Вона за зовнішнім ритуалом часто-густо ховає лицемірство, брехню, ворожість.

     

Можливо, істинною мовою порозуміння нації, народів, культур – є поетичний переклад. Він – розмова души з душею у тому світі, де немає загибелі, де спалахують і не вмирають зірки Данте, Шекспіра, Пушкіна, Міцкевича, Руставелі, Шевченко. Збагнути їх незнищенність нам допомагають перекладачі. Такі, як Григорій Порфирович Кочур.

    

Немає великих і малих народів – всі великі , всі достойні уваги – це підтверджує досвід життя і творчості Григорія Кочура.

    

У нашому фільмі зазвучать українською не тільки Петрарка, Мікеланджело, Пушкін, але й Янка Купала, Юліан Тувім, Давид Гофштеін.

     

Наприкінці фільму знов виникне пустеля, де колись Господь зруйнував Вавилонську башту. Але це буде вже інший стан. Якась розумна тиша опанує простір. Все на світі буде прислуховуватися один до одного, чекати когось.

         

                                       « Ночь тиха. Пустыня внемлет Богу.

                                       И звезда с звездою говорит.»

         

       

07.05.2008р                                                                Семен Заславський.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 56 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист