Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Старе міське православне кладовище міста Проскурова (Хмельницького) розташоване по вул. Кам`янецькій

Після видання "Высочайшего Указа” про приєднання Поділля до складу Російської Імперії у 1793г. Катериною Великою, Проскурів став відігравати важливу стратегічну роль у оборонній доктрині Російської Корони як прикордонне місто. Відомо, що на початку Вітчизняної війни у 1812г., в межах Проскурова війська Багратіона, відкликанні з півдня, поповнювали свій провіант в маєтках місцевих поміщиків (с.Колибань). Так, перебуваючи у складі Подільської губернії, Проскурів по своєму значенню займав третє місце після м. Вінниці. Під час Кримської кампанії 1853 – 56 р., м. Проскурів використовувався як глибокий тил, у ньому знаходилось велика кількість шпиталів і лазаретів, де лікувалися поранені воїни [1, с. 25-31].

Св. Покровський кафедральний собор м. Хмельницького. У 1920г. був перебудований з каплиці над офіцерським склепом у церкву. Після закриття Св. Різдва – Богородичного міського каф. собору служив як друга кафедра вінницьких єпископів. Розібраний в 1988г. при будівництві нового собору.

Останки військових знайдені під час земельних робіт по реконструкції опірної стіни на території Хмельницького Є.У. УПЦ (багато з них мали кульові та рубано-колоті поранення, серпень 2005 р.). Останки були відспівані чином панахиди по православному обряду архієпископом Антонієм, та заново поховані у великій дерев`яній домовині біля собору.
Ті з них, хто вмирав від ран, удостоювалися церковного похорону на старому міському кладовищі (нині територія Хмельницького Єпархіального Управління УПЦ и Св. Покровського кафедрального собору, при його будівництві у період з 1988 – 91гг. було вилучено багато останків солдат та офіцерів царської армії з слідами важких поранень). Влітку 2005 р. при реконструкції опірної стіни біля Покровського собору знову було вилучено велику кількість останків із слідами поранень.

У першій пол. 19ст., над одним з таких офіцерських захоронень була споруджена каплиця, а в 20-е роках 20ст. до неї прибудували вівтарну абсиду. (Так почалася історія Св. Покровської церкви, яка в період богоборчих гонінь, після закриття Св. Різдва – Богородичного кафедрального собору в 1964 р. і скасування Хмельницької єпархії, служила другою кафедрою Вінницьких архієреїв ) [2, с. 145. ]. 

Час йшов, Проскурів виріс, тому старе кладовище з каплицею опинилося в межах міста, приблизно в 1865 р. воно було закрито та відкрите нове за Фельштинським переїздом (нині цей переїзд закритий, знаходиться в районі центрального міського речового ринку, перехрестя вул. Кам`янецької і Толстого ). Це більш нове кладовище проіснувало близько ста років. На ньому також покояться останки захисників Вітчизни 19 – 20ст. [3, с. 11.].
(Окрім поховань військових, різночинців та ремісників, є могили осіб духовного сану і простолюдинів. Багато поховань просто стерлися від часу).

Могила генерал-майора Аркадія Івановича Картамишева

Так, на початку 90-х років 19ст. по указу Імператора Миколи II, завдяки початку гонки озброєнь та стягування Австро- Угорських військ до кордонів Російської Імперії, з північного Кавказу були передислоковані відбірні російські дивізії, які проявили себе в війні на Кавказі – придушенні повстання Шаміля і у Кримський війні. Цей період добре описаний у романі О. Купріна « Поєдинок », сам автор проходив офіцерську службу у 56-му Дніпровському піхотному полку [1,с.28.].

Так, одним з персонажів « Поєдинку» є невідомий офіцер- поручик Назанський [9, с. 438, 439, 441- 458, 456].

Таким чином, з малої прикордонної залоги до кінця 19ст. виріс великий військовий гарнізон, у якому розташовувалася 12-та артилерійська бригада, 12-я піхотна дивізія та багато інших військових з`єднань, які прославилися у різних військових кампаніях 18 – 19ст. Недавно, в ході архівної роботи, було встановлено, що вірогідно, прототипом цього персонажа послужив Генерал – Лейтенант Іван Миколайович Назанський, його останки були знайдені у 1994 р. в цвинтарному склепі, під руїнами каплиці [4,арк. 193].


Акт обстеження стану каплиці, 1936 рік

З розповідей місцевих жителів, саме він був командиром бригади яка прибула з Кавказу. В розмові старожилів, північна частина мікрорайону Дубово, де дислокувалася дана бригада, до сих пір називається « Кавказом». Це дає підґрунтя вважати генерала Назанського засновником військового містечка і двох полкових церков у мікрорайоні Дубово [9, c. 475, 543, 553-560]. Близько 1897р. генерал Назанський помер та був похованим на міському кладовищі. Згодом, над його склепом була споруджена каплиця. На цьому кладовищі є ще два генеральських поховання : ген. майора А.І. Картамишева и генерал-майора Петра Аркадієвича Троіцького, (“награжденный 6 орденами и бриллиантовым перстнем с вензелем Высочайшего имени”) останній є учасником Кримської війни та кампанії на Балканах 1879р., приходиться дідом відомої письменниці – дисидента Ірини Головкіної - Римської – Корсакової, авторки роману про білу армію «Побежденные» [8, с.3.].

Також є два поховання часів І Світової війни: могила двох руських льотчиків, які у 1915р. повертались з розвідувального польоту у районі Підволочиську, із згадок старожилів міста, вони попали у сильну грозу та розбилися в пригороді м. Проскурова (імена не збереглися).

Недалеко від пам`ятника двом загиблим льотчикам знаходиться поховання протодиякона проскурівського кафедрального собору Климента (Кучаровського). В день його мученичеської кончини – 15 лютого (свято Срітення Господня), служиться заупокійна літія, також члени місцевої єврейської громади «Техія» навідують його могилу та кладуть вінки, лишаючи після кожного навідування могили каміння по єврейському звичаю. Так в 2004 р. в єврейському секторі старого міського кладовища, при проведенні траурного мітингу біля братської могили жертв погрому 15.02.1919 р., представникам УПЦ запрошеним на мітинг - члени єврейського благодійного фонду «Хесед – Бешт» показували відреставрований пам`ятник «жертвам єврейського погрому в м. Проскурові», в одній з ніш якого був вставлений вилитий бронзовий барельєф протодиякона Климента.

Слід також сказати про те, що на алеї праведників (цадик) миру в Єрусалимі в честь соборного протодиякона Климента (Кучаровського) був посаджений кипарис. Цей випадок у практиці юдаїзму безпрецедентний, коли цадиком визнаний клірик християнської Церкви. Одночасно ж, сумно, що могила цього, у минулому клірика Подільської єпархії зараз знаходиться в незадовільному стані з-за недостатку коштів, тому у найближчий час потребує серйозної реставрації, хоч члени приходської громади УПЦ встановили втрачений раніш надгробний хрест, але це тільки тимчасовий захід. У подальшому планується поставити пам`ятник на його могилі.

Зразу ж одночасно, з лівої сторони від могили зі склепом ген. майора П.А.Троїцького є поховання дивізійного лікаря тієї ж 12-ї піхотної дивізії Павла Михайловича Воскресенського, який в найважчих умовах військового часу і далеких походів царської армії спасав життя солдат та офіцерів, а в мирний час, боровся за здоров`я не тільки військових, але й місцевого населення. Слід відмітити, що згідно надписів на могильних памя`тниках середній час життя як генералітету, так і офіцерів, дивізійних лікарів майже не перевищував 55-65 років. Це пояснюється з одного боку, як важкими умовами гарнізонного життя у той час, так і наслідками поранень під час участі в різних військових кампаніях.

За архівними даними, в 1936 р. внаслідок закриття всіх церков в м. Проскурів богоборчою владою саме тут теплилася лампада Православ`я. В минулому настоятель Різдва – Богородичного собору престарілий протоієрей Євгеній Акаловський в цій каплиці регулярно здійснював богослужіння [4, с. 206, 195,196.]. Іноді приходилось служити отцю Євгенію взагалі під відкритим небом [7, с. 82,86.], за що нерідко був переслідуваний властями. Тому є доказ того, що канонічне Православ`я в м. Проскурові, незважаючи на шалений опір богоборчої влади, було збережено до 1941г. [6, с. 275.], коли розкольницькі групи «живоцерковників» и «самосвятів» закінчили своє існування на більшій частині територій СРСР вже до середини 30-х років [5, с. 254 – 257. ].

Могила англійського офіцера лейтенанта бронетанкового з`єднання (Armoured Car Division)

АНТАНТА Віктора Лоуренса Эдвардса, під час серпневого відступу Керенського у серпні 1917 р. в пригороді м. Проскурова він обгорів в бронемашині, разом з нашими воїнами захищаючи місто від вторгнення німців. Помер від опалень в шпиталі Проскурова (похований в католицькому секторі старого міського кладовища). В 1991 р. членами військово-історичного клубу була знайдена його племінниця у Великобританії.

 

В 1953 р. рядом з генеральським склепом був похований в цій ж каплиці єпископ Камя`нець–Подільський и Проскурівський Анатолій (Буссел). Але в 1964 р. старе міське кладовище було закрито, через активну індустріалізацію і будівництво в м. Хмельницькому, воно опинилося в оточенні новобудов. Так охорона з кладовища була знята, и с тих пір склепи й пам`ятники цього кладовища до сих пір періодично по-звірячому розграбовуються.
Через 20 років після закриття кладовища, Руська Православна Церква вела активну роботу з підготовки до Ювілею 1000- річчя Хрещення Русі. В 1984 р. у м. Хмельницький прибув Архієпископ Вінницький и Хмельницький Агафангел (Саввін).

Ціллю приїзду Владики було рішення питання про можливе повернення Церкві, закритого в 1964 р. Різдва – Богородичного кафедрального собору та ін. культових будівель, які колись належали РПЦ до знаменної дати. Відомо, що в ході свого візиту Владика Агафангел був ознайомлений з цвинтарною каплицею, та в ході розмови з місцевим духовенством він сказав, що не погано було б прибудувати до каплиці вівтарну абсиду и в м. Хмельницькому був би ще один міський прихід. Але після від`їзду Владики Агатангела, по вказівці когось з місцевої влади каплиця була зруйнована за ніч.

В 1993р. створилася Хмельницько – Шепетівська єпархія. Незабаром, в 1994 р., з благословення Єпископа Хмельницького и Шепетівського Антонія, з-під уламків каплиці були эксгумовані останки єп. Анатолія (Буссела), та в свято Преображення Господня вони були урочисто перенесені й поховані біля стіни нового Св. Покровського кафедрального собору.

В 2003 р. була створена громада УПЦ, в її склад ввійшли члени Спілки ветеранів Афганістану, ветерани ВВВ и офіцери РА. Через те, що старе кладовище унікально як історична пам’ятка міста, ця громада ставить за ціль у межах історичних межах цього цвинтаря побудувати храм – некрополь Св. Вмч. Дмитрія Солунського приурочив його пам`яті захисників Вітчизни усіх часів, а також за свій рахунок підтримувати належний стан пам`ятників та порядок на цьому кладовищі, створивши з часом, своєрідний історичний музей пам`яті під відкритим небом.

 Протоієрей Сергій (Причишин).

Джерело:http://www.proskurov.info

 

Використана література:

1. Управління культури обласної Держ. Адміністрації , Хмельницький Обл. Краєзнавчий музей, О.В. Чернишов:
“Забуті сторінки історії: Проскурівська залога в кінці 19 – на початку 20ст.”/Хмельницький/ 1993.
2. Прот. М. Ровінський, Прот. О. Миханчук : “Православіє
на Поділлі” Кам. Под. 1995.
3. Управління культури обласної Держ. Адміністрації, Хм. Обл. Краєзнавчий музей, Л.О. Тимофєєва: “Планування, забудова та економічний розвиток Проскурова в 19 – на поч. 20століття”/Хмельницький/1993.
4. Хмельницький Обл. арх., ФР – 1211, оп.3,спр. 15: “Переписка Уповноваженого із справ культів...; Акт обстеження цвинтарної каплиці”, м. Проскурів, 1936.
5. Д. Поспеловский : “Православная Церковь Руси, России и СССР” ББИ Св. Ап. Андрея, Москва, 1996.
6. Хмельницкий Обл. арх., Ф – 338,оп.21, д. 80: “Переписка уполномоченного в делах РПЦ... за 1944 – 1967”.
7. Хмельницький Обл.архив, ФР – 1211, оп.3, д. 25 : “Письмо протоиерея Евгения Акаловского референту по культам”, 1936.
8. И. В. Головкина - Римская – Корсакова : “Побежденные”, ист. серия “Роман – газета ” № 9, Гос. Ком. Воен. Издат., Москва, 1992.
9. А. Куприн : « Повести и рассказы; Поединок »

 

 

 

 

Свернуть в Також по темі:

Старе кладовище

Вивчаючи історію найстарішої і найдовшої вулиці нашого обласного центру, мимоволі дійдеш до висновку, що про Кам'янецьку можна ще сказати - "найцвинтарніша" вулиця міста, і дійсно, у різні часи на Кам'янецькій розташовувалося три кладовища. Від перших двох не залишилося і сліду, а от останнє, вже майже 40 років закрите для поховань, збереглося до сьогоднішніх днів і, на наш погляд, є однією з найцікавіших пам'яток історії міста.

Перший цвинтар по Кам'янецькій існував наприкінці ХVII — початку XIX століть. Він розташовувався приблизно на місці нинішнього художнього салону і тролейбусної зупинки з баром "П'яте колесо". У ті роки цей район вважався околицею Проскурова, і тому тут відвели ділянку землі для міського єврейського "окопища" (тобто цвинтаря).

Другий цвинтар на Кам'янецькій виник після 1824 року, коли Проскурів розростався та поступово розширював свої межі. "Окопище" виявилося ледве не в центрі міста, і місцева влада закрила його, відвівши для єврейського цвинтаря територію в районі нинішнього перехрестя вулиць Свободи і Водопровідної (тут височить будинок "Облдержстандарту"). Одночасно, вище по Кам'янецькій, надали землю для міського християнського кладовища. Зараз цього некрополя також не існує — на його місці Свято-Покровський собор та прилеглі будинки.

Третє, і останнє, кладовище на Кам'янецькій з'явилося у 1870-х роках. Воно зайняло територію понад 6 гектарів одразу за залізничним переїздом. Основний масив цвинтаря простягнувся майже на 700 метрів уздовж Кам'янецької і поділявся на три частини: православну, католицьку і військову (остання сформувалася після звільнення міста у 1944 році). Крім того, на захід від православної частини, по вул. Л.Толстого, знаходився єврейський сектор, вище якого розташовувався ще один масив з похованнями переважно повоєнного часу.

Для тих, хто захоплюється історією міста, найбільший інтерес, безумовно, представляють найдавніші християнські сектори. І хоча архітектурне вирішення більшості пам'ятників просте, все-таки іноді зустрічаються прямо-таки справжні витвори мистецтва. Це і гранітні хрести у вигляді підрублених стовпів "древа життя", і могильні обеліски у вигляді середньовічних готичних дзвіниць, і пам'ятники з фігурами ангелів і скорботної Діви Марії, і хрести з витонченим різьбленням, і скульптурні і барельєфні зображення Святого Розп'яття. Усе це гармонує з оригінальними кованими огорожами та епітафіями на могильних плитах. На жаль, більшість старовинних надгробків до наших днів не збереглася.

Так само не вціліла каплиця, що височила років 25 тому на православному секторі. Побудована вона була наприкінці XIX століття як капличка над склепінням генерала І.Назанського, який помер у 1897 році. У радянські роки, коли по місту закривали храми, каплиця стала одним із небагатьох місць, де ще можна було проводити Богослужіння. Згодом, поруч із склепінням генерала поховали ще декілька поважних людей. Зокрема, у 1953 році єпископа Кам'янець-Подільського та Проскурівського Анатолія (Буссел). Але влада всіляко перешкоджала відвідуванню та службам у каплиці. Й коли у 1964 році старий цвинтар офіційно було оголошено закритим, то каплицю теж примусили закрити. У 1984 році, коли Православна Церква вела активну роботу з підготовки до Ювілею 1000-річчя Хрещення Русі, до Хмельницького прибув Архієпископ Вінницький і Хмельницький Агафангел (Саввин). Метою приїзду владики було вирішення можливості повернення Церкві закритого у 1964 році кафедрального собору та інших храмів до знаменної дати. Під час свого візиту владика Агафангел відвідав й каплицю на старому цвинтарі та зазначив, що добре було би добудувати до неї алтарну апсиду та мати у місті ще одну парафію. Але одразу після від'їзду владики за вказівкою якогось місцевого чиновника каплиця була зруйнована за одну ніч...

Не менш цікаві сторінки історії Проскурова відкривають і прізвища людей, прах яких спочиває на старому цвинтарі. Багато з них були простими міщанами, службовцями, купцями, робітниками, а багато займали досить високі посади і були відомими за межами міста.


Так, до наших днів збереглися могили двох видатних військовослужбовців XIX століття, генерал-майорів П.Троїцького й А.Картамишева. Тут же поховані лікар 124 піхотної дивізії, статський радник П.Воскресенський, командир артдивізіону полковник О.Венцевич, підполковник М.Федоров, легендарний вахмістр А.Петровський. Усі вони служили в частинах Проскурівського гарнізону наприкінці XIX — початку XX століть. Ближче до дороги збереглося кілька могил світських службовців старого Проскурова. Серед них надгробки помічника повітового поліцейського справника О.Карповича (надвірний радник, понад 30 років служив у проскурівській поліції) і штатного доглядача Проскурівського міського училища О.Богацького. Серед поховань радянських часів також багато відомих людей знайшли спочинок на старому цвинтарі. Тут є могили проскурівських підпільників, що загинули від рук фашистів у 1943-44-х роках — Петра Семенюка, Марії Трембовецької, Миколи Ченаша. Є цілий сектор з могилами найвідоміших лікарів міста, серед яких збереглася (щоправда, перекошена через корені дерева, яке росте поруч) надгробна плита легендарного отоларинголога С.Полозова...

Зробивши невеличкий екскурс лише на православний сектор, як бачимо, вдалося відшукати поховання багатьох знаних колись у місті осіб. А якщо зайти на католицьку частину чи на єврейський сектор...

З книги "Прогулянка Проскуровом", м.Хмельницький

 

На міський цвинтар повернеться пам'ять
                         
Старий хмельницький цвинтар не зникне. Більше того, його планують певною мірою відбудувати, вшанувавши пам’ять попередніх поколінь проскурівчан.

Хто бував на старому хмельницькому кладовищі, що на вулиці Кам’янецькій, виходить з нього пригнічений – особливо, якщо там поховані діди-прадіди. Там – місце земного спочинку останнього проскурівського міського голови Миколи Сікори, знаменитого доктора Полозова, могили юних підпільників Мані Трембовецької та Петра Семенка... Минуле давніх родин, історія старого міста... Поховання на ньому припинили на початку 1970-х років, у середині 1980-х знесли огорожу. Ходили чутки, що тодішня влада планує зрівняти кладовище з землею і влаштувати тут парк. Чуткам вірили, бо чимало у ХХ столітті збудували в Хмельницькому “на кістках”. Влада помінялася, однак цвинтар таки наполовину зрівняли з землею час, природна стихія і людський вандалізм.

- Що з старим кладовищем має бути надалі? – запитав кореспондент у першого заступника міського голови Анатолія Савчука. – Відновити його – майже утопія, а миритися з тим, що стало – гріх. Чи, бува, не розглядають його як чергову “вільну земельну ділянку”?

 

- Цим літом ми комісійно оглянули це кладовище. - відповів Анатолій Савчук. Передусім, останнім похованням на ньому ще не виповнилося 50 років, тому ліквідувати цвинтар ніхто не повинен. Крім того, до нас зверталися ветерани війни, учасники Проскурівського підпілля та місцеві мешканці з проханням його впорядкувати, встановити огорожу і, можливо, обеліск. Також там є поховання військових, які визволяли наше місто та померли у госпіталі. Зараз робляться запити цих списків по Україні та всьому колишньому Радянському Союзу, щоб вшанувати їхню пам’ять.

Новий Генеральний план міста, прийнятий на найближчих 30 років, також передбачає збереження старого кладовища на Кам’янецькій.

До речі, у польської громади Хмельницького щойно народилася ініціатива започаткувати щотижневі недільні богослужіння на цьому цвинтарі, а перед тим спільними силами впорядкувати його.

 

Кладбища тоже умирают

 

Я прохожу по старому городскому кладбищу и вновь не могу сдержать чувств. Поражаюсь и удивляюсь: кладбище умирает точно так же, как умирают люди – хотя, казалось бы, как может умереть кладбище?..

К редким прохожим на главной аллее протянуты скрюченные руки ржавеющих крестов. Повалены дестяки памятников. Разорены, а часто просто разрушены неумолимым временем и стихией надгробия. Местами на заросших прогалинах лишь угадываются контуры земляных холмиков, кое-где – лишь густые заросли и ровная земля. И очень часто сквозь провалы виднеется кирпичная кладка и темная пустота склепов. Заметьте: ни один склеп не провален под весом памятника, практически все провалы, которые трудно и сосчитать – в ногах, небольшие, похоже, сделанные сознательно.


Передо мной, справа от нижнего входа - гранитный полированный цоколь могилы Евгении Леонтьевны Липко. Когда-то, очевидно, на нем стоял гранитный же крест. Подобные кресты, еще стоящие, виднеются чуть поодаль. Долго ли еще простоят?...

Вблизи, к счастью, пока ухоженное и не забытое, надгробие подпольщицы Мани Трембовецкой. На нем изображен небольшой крестик. Старые хмельничане хорошо помнят, сколько шуму наделал этот маленький символ христианского обычая в свое время. Ведь памятник изготавливали по заказу партийных органов – а крестик сделали по настоянию ее отца: жуткое кощунство во времена научного атеизма. Старик уперся: на могиле дочери будет только так... Я еще смутно помню сухонького старика Трембовецкого, ведь жили мы по соседству, по разные стороны одной улицы. Отец жил на улице имени расстрелянной дочери... Помню, как он медленно ходил по воду к колонке у нашего дома, хоть и был я тогда очень мал.

В другой части кладбища случайно натыкаюсь на полуразрушенную временем могилу Веры Николаевны Трембовецкой. Родня? Мы все когда-то были родней: Ченаши, Марцони, Урода, Трембовецкие – десятки фамилий, породненных Проскуровом. Все здесь, на Каменецкой: русские (как называли всех православных), поляки, чуть поодаль (но все же вместе) евреи. А где живые – дети, внуки, правнуки?..

Особенно больно мне почему-то становится на польском кладбище. И всякий раз, когда я здесь, спрашиваю себя: а где живые – не в упрек, не в обиду им, а как сочувствие к народу, который силой лишали малой родины. Недавно кое-кто их посетителей Хмельницкого портала (явно из «новых хмельничан») возмущенно заявил: «А що це у вас за статті на польській мові? Де ви тут знайшли поляків?» Их не надо искать, они здесь. И корни сотен поляков – в земле на улице Каменецкой. Многие издалека сейчас эти корни разыскивают – только найдут ли... Взгляду попадается имя: «Войцех Шельонжек». Родился, если верить полустертой надписи, в 1888, скончался в 1904 году. Знакомая фамилия: к Хмельницкому порталу недавно обратились потомки Аполонии Шельонжек и Станислава Гуменюка. Не брат ли? На остатках памятника – цветы: кто-то здесь бывает, а значит, есть шанс связаться с польской родней.

А вот в эту часть кладбища никто из родных не приходил уже много лет, и вряд ли уже придет. В зарослях большие надгробные плиты семейства Коссовских и Шпаковских (вот ведь казус, наверно чиновники при выписке метрик постарались, ведь koss и шпак это одна и та же птица по польски и украински) – и остатки столбиков цепной ограды, которой давно нет. Да и она бы не защитила: вновь провалы, провалы... И свалки мусора в пустых погребениях. Невольно возникает мысль: «Сволочи, в своем собственном «доме метр на два» будете делать все, что хотите – но зачем гадить в чужие гробы?»

Невольно содрогаюсь, так как ловлю себя на мысли, что, подходя к захоронению Коссовских-Шпаковских, иду по сглаженным и заросшим могилам. Нас воспитывали в почтении к сакральным местам. Когда был обнаружен упавшим самый большой гранитный крест с памятника Яну Марчевскому, это взволновало многих: как такое могло случиться? Теперь лежащие, раздробленные на куски памятники – обычное дело. Совсем рядом с асфальтовой дорожкой кто-то протоптал многолетнюю пешеходную тропу через холмики. Думают ли эти прохожие, на что (или на кого) наступают? Вспоминаю: а ведь помню время, как эта тропа появлялась. Те, кто ходят через кладбище на улицу Чехова, сначала ходили между рядами могил, но потом стало заметно, что углы двух холмиков изрядно затоптаны – и пошло дело...

Впрочем, не с этого началось. В 1980-е годы (то есть еще при советской власти) вдруг снесли кладбищенскую кирпичную ограду. По городу поползли слухи: кладбище готовятся сравнять с землей и на этом месте разбить парк. Слухи стали опровергать: мол, ничего подобного, просто ограда старая и аварийная, грозила обвалиться. Но горожанам стало ясно, что гибель кладбища – лишь вопрос времени...

Выхожу с Каменецкой и прохожу мимо еврейского кладбища на улице Толстого. Те евреи, которые выехали в «землю обетованную» и другие страны, все же нашли средства для того, чтобы поправить его, привести в порядок и сделать мемориальным заповедником с собственным именем «Свет душ». И я развожу руками: неужели мы ничего не можем сделать, неужели кладбище обречено исчезнуть у нас на глазах? Стать пустырем, а потом стройплощадкой? Это не будет ново: многое в нашем городе когда-то строили «на костях».

Поражает собственное бессилие что-либо в этом изменить. Сколько нас, оставшихся от прежнего города? Очень и очень мало. С кем говорить о проваленных склепах и обрушенных крестах? Говоря непредвзято, некрополь на Каменецкой просто не может вечно оставаться в таком состоянии упадка, и то либо другое решение о нем необходимо будет принимать. А восстановить его после тридцати лет медленного разрушения ни у кого не хватит ни сил, ни средств. Кладбища, повторю, тоже умирают – и когда умрет это, вместе с ним умрет старый Проскуров.

Сейчас привыкли винить во всем «власть» и требовать всего от нее. Но я сам довольно долго был «там» и имею свой взгляд на это. Дело власти – позаботиться в первую очередь о живых, а о покойных – это дело самих людей, городского сообщества. А если не позаботиться, то, по крайней мере, не тревожить и не плевать на могилы. И отношение к старому кладбищу на Каменецкой реально показывает, каково оно, наше городское сообщество, сегодня – несмотря на все уверения в любви к «родному городу». Ох, не во власти дело – а в самих нынешних горожанах, которые способны ходить по чужим надгробиям и вторгаться даже в последний земной приют.

Почему же они это делают? Может быть, потому, что здесь нет близких им могил, нет их предков. Они покоятся на других кладбищах, через которые никому не придет в голову прокладывать тропу, чтоб ближе было на работу. И там никто не пожелает на месте «дома мертвых» строить дома для живых. А в городе для одних это погост, а в глазах других – временно занятая доходная земельная делянка, которую скорее бы освободить от тех, кто получил на ней последнюю прописку...

Игорь Западенко   

 

Джерело:http://www.proskurov.info

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті один гість та відсутні користувачі

Відкритий лист