Матеріал є продовженням статті «Мова наших пращурів: від сивої давнини до сьогодення» опублікованій в журналі «Новий світ», №5, травень 2011 р. Подана стаття розміщена у журналі«Новий світ», №7, липень 2011 р.

 

Віктор Березяк

 

Аналіз сучасних українських слів, складова частина яких - займен­ники це і то, дав змогу ототожни­ти перший - це як тюркський, від антів -атлантів (шумерський), другий - то як венедський (хатський). Під час взаємно­го співіснування та довготривалих сусід­ських контактів, поступової взаємної аси­міляції хати починають вимовляти шу­мерський вказівний займенник це як се, а шумери - хатський вказівний займен­ник то як ето. Останній і нині вживають і нащадки лувійців - росіяни (это).

Присутність хатського (венедського) вказівного займенника то засвідчує, що слова лето, болото, тесто, долото, копы­то, золото, корыто, мыто, сито, решето, часто, чисто, товар, топор, толокно, точи­ло в російській мові (правонаступник лувійської) запозичені з хатської (венедсь-кої). Друга обставина, на яку ми звернули увагу, - факт не лише самостійного існу­вання давніх займенників це, то, се в су­часній українській мові, а й у формі не­від'ємної частини окремих слів. Типовий приклад - хатський (венедський) вказів­ний займенник то в словах літо, жито, ко­пито, болото, долото, намисто, тато, зо­лото, корито, мито, сито, варто, тісто, свято, місто, плато, пуго, решето, часто, багато, себто, тобто, не чисто (польське nieczysto), товар, топір, топірець, тояга (болгарське), торба, толока, толокно, то­чило, Тора" (то Ра). Як бачимо, хати (ве­неди) вживали власний вказівний займен­ник то наприкінці або на початку поясню­вального слова. У складних словах він мо­же бути між основами окремих слів: мото­вило (шумерський відповідник при запо­зиченні - мотовильце), вівторок, Кос-(т)топіль, Жи(т)томир, Сєвтопіль (давнє болгарське місто), Гос(т)томиль.

Шумерський (атлантів - антів) вка­зівний займенник це зустрічаємо в ба­гатьох українських словах: сонце, яйце, серце, лице, барильце, відерце, дзер­кальце, віконце, копитце, місце, сальце, м'ясце, сильце (сплітати сильце), риль­це, кільце, цеберко, цебро, цегла, цер­ква, центр, цезар, цесар (хатське - венедське запозичення у формі цісар). Отож шумери (анти-атланти), як і хати (венеди), вживали свій вказівний займенник це наприкінці або на початку по­яснювального слова.

Хати (венеди), запозичуючи слова в шумерів (антів-атлантів), вимовляли це як се.

 

Ягач (Дуб)

 

Тому слова сезон (шумерське - сонце), село, селище, серби (се р(а)би, що відповідає німецькому Sklave (раб), яке визначало сусідні слов'янські племе­на як склавинів (рабів), селянин, секрет, секунда, сестра (шумерський відповід­ник - сестрице), середа, серп сприйма­ємо як запозичені хатами в шумерів (ан­тів-атлантів).

Вказівні займенники то і це були й залишаються "універсальними" в укра­їнській мові, бо використовуються при визначенні іменників як чоловічого, жіно­чого, середнього родів, так і іменників однини й множини. З часом виникають похідні займенники та, той, ті, ця, цей, ці, які починають визначати рід або мно­жину іменників. Шумерський вказівний займенник це наприкінці слова, при виз­наченні іменника жіночого роду, зазнає трансформації, перетворюючись на ця (хурделиця, митниця, пшениця, жит­ниця, вівця, полуниця, гірчиця, рука­виця), а в лувійській мові - на ца (усоби­ца, певица, девица тощо). При визначен­ні іменника середнього роду шумерський вказівний займенник зберігає форму це (яйце, кільце, крильце, лице), а в лу­війській мові трансформується в цо (яй­цо, кольцо, крыльцо, лицо), при визна­ченні іменника чоловічого роду він тран­сформується у форму ць (сліпець, пи­сець, хитрець, сирець, чудотворець, тво­рець, чернець, боєць, старець, кінець, мрець, жрець...), а в лувійській мові - ц (слепец, писец, хитрец...).

 

Яга, Тояга (Палиця)

 

При визначенні іменника множини шумерський вказівний займенник трансформується у форму ці (німці, англійці, литовці, сло­венці, китайці, японці...), а в лувійській мові у форму цы (немцы, английцы, ли­товцы...).

На наше переконання, слова, скла­дова частина яких - згадані вказівні зай­менники, належать до найдавнішого ша­ру української мови. Вживаються вони з сивої давнини, вже протягом тисячоліть. На жаль, багато таких слів рідковживані, а тому далеко не всі з них потрапили до сучасного словника української мови. Та ці слова, зберігаючи свою регіональну особливість, живуть у народній мові.

Отож прийменник то...

Свято (день вільний від роботи, день відпочинку). У текстах Хетської дер­жави (18-12 ст. до н.е.) зустрічаємо слово sivatt (сіват), яке означає "святко­вий день". Сучасне українське слово свя­то в сиву давнину вимовлялось як sivato й визначало день відпочинку, сьомий день тижня - сучасне слово "неділя". Значення основи siva, яка несе змістове навантаження слова "сівато", зрозуміле. Воно визначає день відпочинку як давнє слово збереглось в імені одного з верховних богів індуїстської мі­фології - Шива (давн. інд. vа), тобто "той, який приносить щастя". Таким чином отримуємо зрозуміле значення сло­ва siva - tо, яке має визначення "щастя то [є]" > "то щасливий день". Слово "Сі-ва" арійські племена занесли в давні ча­си до Єгипту. На його крайньому заході й нині квітує оазис Сiva, тобто "щасливе місце", "щаслива земля". Коли наші да­лекі пращури казали про людину, що во­на свята - "він сіватий" (святий), малося на увазі - "він щасливий". Тобто слово "святий" було критерієм духовного ста­ну. На наше переконання, людину можна вважати "щасливою" (святою!) лише за її особистої свободи.

 


Товар. Український етимологічний словник зазначає, що це слово в давнину означало "худоба".

 

 

 

Корчага (Посудина з коріння дуба)

Баба Яга (Баба з палицею)

 

В уйгурській мові тавар (tawar) - шовк. У текстах Хетської держави зустрічаємо слово uabartum - торговельні фактори. Відділивши вказів­ний займенник то, отримуємо основу -вар, яка й несе в собі змістове наванта­ження. Так, у німецькій мові wert (цін­ність, вартість), ware (товар), wertlos (ні­чого не вартий), wertvoll (цінний, дорого­цінний), werter (охоронець; відповідає українському - вартовий). Німецьке t в цих словах - залишок хатського вказів­ного займенника то (відповідає німець­кому - das), а хатська основа слова -вар трансформувалася у - wer. Про те, що ні­мецькі слова запозичено з хетської (ве­недської) мови, може свідчити існування власне німецького слова kostbankeit (цін­ність). Уйгурське слово "тавар" та укра­їнське "худоба", очевидно, виникли в ча­си натурального обміну, тобто вони дуже давні (існували вже близько 5000 років тому). Слово "тавар" - запозичення з хетської мови, про що свідчить сучасні префікс то (в уйгурській мові зіпсоване -та), а також суфікс то у слові "варто", яке в сучасній українській мові означає "ко­рисно", "доцільно", отже, й слово "то­вар" має означати "те, що корисне", "те, що необхідне", "те, що має цінність". По­хідні від слова "товар" - товариш, това­риство, вартість, варта, вартовий. Дума­ється, їхня етимологія така: товариш, то­вариство (той, який має з колегами спільну комерційну справу; колеги по спільній роботі), вартість (цінність, ко­рисність предмета обміну, продажу), варта, вартовий (той, який охороняє вар - цінності, предмети обміну, продажу), вартий (корисний, необхідний, цінний)...

На теренах Малої Азії, в сучасній ту­рецькій мові, знаходимо відповідник ні­мецькому werter (охоронець) та хатському (венедському) "вартовий" (охоро­нець) - vardiya (зміна варта).

Від останнього походить сучасне слово "гвардія". Основа sap заховалась і в латинському та німецькому archivarius (охоронець архіву, тобто охоронець цін­них, корисних, необхідних матеріалів). На наше переконання, основа bar, в хет­ському слові uabartum відповідає основі - вар у сучасному "товар". Це давнє хет­ське слово визначало "місце зберігання цінностей", "місце зберігання предметів обміну чи продажу". В уйгурській мові слово зивер означає прикраси. В ро­сійській мові як правонаступниці лувійської сучасне "зверь" має означати "твари­ну з цінним, дорогим хутром".

Російський історик М.М. Карамзін за­значив, що "ім'я Варяг могло походити зі стародавнього німецького War, війна, й означати - воїн; збереглося воно у мові англійській".

Ми впевнені в тому, що wargengum, як і варяг, відповідає українському слову "вартовий". Це були наймані досвідчені воїни, які забезпечували охорону "това­ру" під час тривалих подорожей. "Велесова книга" згадує: "...A в той час ішли до Києва варяги з купцями і побили хоза­рів...".

Літо. Це українське слово, як і ро­сійський відповідник - лето, утворено від праукраїнського пращура, яким було хатське (венедське) слово, про що свід­чить присутність вказівного хатського (венедського) займенника то, який з'єд­нався з основою лі (ле). Пригадавши ли­товські Lietus (дощ), Lyja Lietus (йде дощ), розуміємо, що слова походять від давнього л'є то (лиє то), тобто етимоло­гічно - "пора дощів".

Баба Яга. У болгарському словнику знаходимо слово "тояга" (палиця, посох) й розуміємо, що Баба Яга - старенька жінка з посохом, де яга - палиця, посох. Враховуючи те, що в уйгурській мові дуб називається дуб ягач, а в туркменсь­кій - агач, можна припустити, що па­лиця (посох) - яга (ага) робилася з ду­ба, а сам народ, який був носієм цього слова, мешкав у кліматичній зоні, де ро­сли дуби. Слово "корчага" (велика дво­ручна посудина для рідини або зерна) утворене з двох самостійних основ: корч (коріння) + ага (дуб), які вказують на те, що посудину виготовляли з кореневої частини дуба.

Золото. Етимологію слова зафіксо­вано у самій назві - зло то (то є зло), зо­ла то (порох), яка засвідчує ставлення наших пращурів до цього металу. Візан­тійські історики зафіксували згадки про те, що анти ховали золото в землі. Гада­ємо, цей факт може підтверджувати пе­реконання антів: золото приносить лихо в домівку, а тому його не зберігали в ха­ті. До речі, дрібна польська монета -злотий. Інколи можна було почути зола то, тобто порох. Воістину так!

Копито. Відділивши займенник, ро­зуміємо, що змістове навантаження кри­ється в основі - копи, значення якої зна­ходимо в західноукраїнських говірках, де копати означає "бити". Наприклад, "ко­пати м'яча" (з наголосом на о). Таким чином, слово означає "те, що б'є", "те, що копає". Близьке, за етимологічним визначенням, значення хатського (ве­недського) слова "копіє", лувійського - копьё. Про це змістовно пише українсь­кий мовознавець Г.П.Циганенко. Вважа­ємо, що грецьке корtо (б'ю, рубаю), яке наводить дослідниця, - запозичення з хетської (венедської) мови, про що свід­чить вказівний займенник то (to).

Корито. Слово промовляє само за себе, - посудина, яку виробляли з кори дерева.

Вівторок. Вказівний займенник то-між двома самостійними основами з визначенням "вівця"(вів) та "доля" (фатум,). Вів - то - рок - день, який виз­начав долю вівці (вів). У вівторок, після основної роботи, господар-вівчар, по­мивши взуття, брав вівцю і йшов до вів­таря. Нагадаймо, що у Хетській державі релігійні відправи здійснювали хетською мовою. Це і підтверджує хатський (венедський) вказівний займенник то між двома основами.

Визначення одного з семи днів тиж­ня для заклання овець було викликано необхідністю контролю за надходженням до храмів пожертви (м'яса). Господареві забороняли різати тварин удома. Не важко порахувати, що за рік родина (4-5 сімей) різала до 52 голів цих жертовних тварин. Якщо в святкові дні вели на заклання більше, ніж одну вівцю, то виходить, що кількість жертовних тварин за рік сягала приблизно 70 голів. Оскільки лише 30% тварин репродуктивні, то ви­ходить, що отара, для свого самовідновлення, мала сягати 170-200 голів. Одне слово, а скільки різноманітної інформації для роздумів дослідника!

В. Даль зазначив: "Вівторки і суботи легкі" (на ці дні працювали менше). У су­боту, після роботи, люди купалися, готу­вали вбрання до церкви, мили взуття. Остання вимога жерців храму й дала наз­ву дню: су (вода) + боти(взуття) = миття взуття. Слово шумерського (антів-атлантів) вжитку.

Себто, тобто. Слова давні - вини­кли в часи перших контактів пращурів українського народу - шумерів (атлантів-антів) і хатів (венедів). У сучасній ро­сійській мові знаходимо відповідник -то єсть. Наявність хетського вказівного займенника то вказує на те, що слово пристосоване на свій лад, хетському (венедському) займеннику то є відпові­дає лівійське то єсть. Слово "себто" за­свідчує: се відповідає то (вказівні зай­менники тотожні за своїм значенням). У слові "тобто" подвоєння вказівного зай­менника то посилює увагу на предметі розмови.

Сито. Слово, запозичене греками в хатів (венедів), дало початок грецькому "ситон" (тобто службова особа, яка кон­тролювало торгівлю хлібом). Етимологія вказує не дію - сипати, насипати. В си­то насипали насіння, яке просіювали, при цьому промовляли: сип то. Посуди­на стала називатися так: си(п)то > сито. Це визнечення, в зіпсованій формі, збе­реглося не батьківщині хатів (венедів) і шумерів (антів-атлантів) - у Малій Азії. Турецьке sepet (кошик). Форма сита - кошик, дно якого має численні дрібні отвори для просіювання.

Тато. Відділивши вказівний займен­ник то, отримуємо основу та. Слово хат­ське (венедське). Шумери (анти-атланти) перед початковою приголосною, до­лучаючи голосну а, промовляли ата (характерне для тюркських народів). У ту­рецькій мові - ata (батько). Додаючи, замість хатського (венедського) вказів­ного займенника то, власний (шумерсь­кий) вказівний займенник це, анти-атланти вимовляли: атаце. Це шумерське слово запозичили пращури росіян лувійці, але вимовляли його на свій лад: отец (нині рідковживане атя). Порівняймо: чеське - oteс, болгарське - отец, сер­бське - отац.

У хетських текстах знаходимо tati (батько). А ось турецьке Tata (дорогий, любий - під час звернення до старших, до батька, до вчителя) і литовське tete (батько). Таким чином, сучасне українсь­ке "тато" у давнину вимовляли: та (таку форму нерідко вживають і нині, коли звертаються до батька: "Та! Я піду гуля­ ти"). Вказуючи на батька, дитина казала: "те то", в, звертаючись до матері, яка бу­ла завжди поруч, - "ма ти". Коли грудна дитина просила їсти, то промовляла: "ма мо". Це що означало: немовля хоче мо­лока. Це давнє складне слово мо (назва напою) + лакати (пити). Наші далекі пра­щури приносили пожертви як богам, так і річкам, зокрема лили мед і молоко у швидкоплинну воду.

 

 

Lappa (Лапа) = лапа то

Лопата

 

Звідси - описи ба­гатства краю, ріки в якому "течуть медом і молоком". Сприймаємо це як художню алегорію. Насправді йдеться про кон­кретні пожертви річкам. Це підтверджу­ють етимологічні визначення слів "моли­тва, молитися". Вочевидь, чашу з пожер­твою (молоком) перед тим, як віддати богам, річці тощо, мали поцілувати. Від цього дійства походить поняття "моле­бень" (лебезати - цілувати). Згадаймо дивовижну назву чаші в хетських текстах - поцулум.

Розглянувши слова сучасної укра­їнської мови з хатським (венедським) вказівним займенником то, перейдімо до слів із шумерським вказівним займенни­ком це та його хатським (венедським) відповідником се.

Яйце. У слові, відділивши шумерсь­кий (атлантів-антів) вказівний займенник це, розуміємо, що значення криється в основі - яй, яку знаходимо у німецькому "Еі" (яйце).

Сонце. У слові робимо так само, ро­зуміючи, що тотожне йому - словоспо­лучення "це (є) сон". Знаходимо відпо­відник у єврейському слові "самсон" (со­нечко), німецькому - sonne (сонце).

Цегла, цеглина. У словах, відді­ливши шумерський (атлантів-антів) вка­зівний займенник це, отримаємо етимо­логічне визначення - назву матеріалу, про який ідеться - глина (це глина), гла (це гла), вочевидь - глей (це глей). Сло­во знаходимо в шумерських текстах у формі - сіg (ціг) - цегла.

У німецькій мо­ві зустрічаємо: dechziegel (черепиця), де dech відповідає українському слову - дах, ziegel (цегла), Siegel (печатка).

Німецькі zie та sie відповідають шу­мерському вказівному займеннику це і хетському - се. Корінь той самий, тро­хи зіпсований - gel. Існування суто ні­мецького слова Lehm (глина), свідчить про те, що слово ziegel (цегла) - запо­зичення з шумерської мови. Давні пра­щури німців, хатів (венедів), шумерів (атлантів-антів) робили печатки з глини, їх можна потрапили з мови шумерів. По­рівняймо з болгарським - тухла (цегла). У болгарській мові фонема х витісняє українське г. Шумери навчились обпіка­ти глину - робити з неї цеглу. Це про них говориться у Біблії: " І була вся зе­мля - одна мова та слова одні. І ста­лось, як рушали зо Сходу вони, то в Шинеарському краї рівнину знайшли, і осе­лилися там. І сказали вони один одно­му: "Ану, наробімо цегли, і добре її ви­палимо!". І сталася цегла для них за­мість каміння, а смола земляна була їм за вапно. І сказали вони: "Тож місто збудуємо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І побачити в музеях Туреччини, Сирії, Іраку. У хетську (венедську) мову слова вчинімо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі".

У тексті - кілька важливих моментів: йдеться про переселення народу, який ми ототожнюємо з шумерами, - "зо Схо­ду"; Біблія свідчить, що вони першими навчилися робити "цеглу". Ця назва зу­стрічається в давніх текстах, на глиняних табличках з Малої Ази та Месопотамії -сіg, де сі- попсований шумерський зай­менник це, a g - початкова фонема імен­ника "глина". У такій транскрипції це сло­во знаходимо в багатьох сучасних євро­пейських мовах. Отже, витоки цього сіg - шумерські. Це, знову ж підтверджує те, що в згаданому тексті Біблії мовиться про шумерів (антів-атлантів). Далі наго­лошується: "І сталася цегла для них за­мість каміння...". Ідеться про те, що шу­мери, до часу переселення у Месопота­мію (у Шинеарський край), знали камін­ня як будівельний матеріал. Це вони бу­дували "зикурати" - "башту, а вершина її аж до неба", й навчили єгиптян спору­джувати піраміди. Вміння обробляти ка­міння та будувати з нього підтверджуєть­ся наявністю великої кількості прикмет­ників в українській мові з закінченням кий (камінь). Насправді ці прикметники - давні шумерські складні слова. У сиву давнину відбулося злиття шумерського прикметника з іменником - кий (камінь, скеля).

Місце. Шумерське (антів-атлантів) слово тотожне за значенням хетському (венедському) слову "місто". І в першому слові, і в другому чітко виділяється імен­ник, який несе змістове навантаження,-м/с. Зрозуміло, що спочатку було місце, а поселення - місто виникає пізніше. Та­ким чином, фонема м/с - шумерського походження й, на нашу думку, відповідає шумерському слову MES, яке має відпо­відники в сучасній українській мові: по­ по­мешкання, мешти, мешкати, мешканці. У болгарській мові - място, у російській -место, але місто - город.

Центр. У слові центр змістове на­вантаження криється в трьох приголо­сних - нтр визначає "те, що в середині". Це слово, можливо, було запозичене шу­мерами (атлантами-антами) з давньоєги­петської мови. Відділивши вказівний займенник це і встановивши на місце між приголосними, пропущені голосні, отри­маємо слово "це н (у) т (-) р (о)", тобто "те, що в середині".

Церква. Це слово не менш таємни­че, ніж попереднє. Відділивши вказівний шумерський займенник це, отримуємо основу - рква, в якій, вочевидь, літера а вказує на жіночий рід іменника. Відокре­мивши останню голосну, залишаємо для розгляду послідовність із трьох приголо­сних - ркв. Заповнивши прогалини між ними відсутніми голосними, отримуємо "р (а) к (о) в(ь)". Вочевидь, вь - закін­чення (суфікс). Тільки за такого розумін­ня отримуємо давньослов'янське "ра-ковь", етимологічне визначення якого знаходимо в сучасних етимологічних словниках, де, зокрема, зазначено: "Ра­ковина. Утворено від не збереженого "раковь" - оболонка, гроб, а воно - від "рака" (гробниця), первісно "ящик, скринька" (у такому значенні слов'яни запозичили слово в германців). Вважа­ємо, що "рака" - з шумерського вжитку, на що вказує присутність вказівного зай­менника це в сучасному українському слові "церква" і в російському - "цер-ковь". Можливо, слово шумери (атланти-анти) запозичили з давньоєгипетсь­кої мови. Таким чином, "церква" в дав­нину - це місце поховання. Шумери (анти-атланти) спалювали померлих роди­чів і закопували ритуальні горщики у ха­тах, вочевидь, у кутках приміщень. Так само робили й хати (венеди).

Цей факт допомагає пояснити те, чо­му в сучасних українців, як і в їхніх попе­редників, існувало вірування, що душі родичів живуть у кутах помешкання, в ку­тах хат, і розкрити таємниці етимології сучасного українського слова "кут" (там де перебувають душі померлих родичів). Слово "душа" в хетських текстах пода­ється так: киї (кити). Такі поховання ат­лантів (антів) і хатів (венедів) в кутах приміщень мають бути на островах Крит, Євбея, в західній частині Малої Азії (кі­нець 4-го - середина 3-го тисячоліття до н.е.), в центральній частині Малої Азії (середина 3-го - до 1200 рр. до н.е.), в східній частині Малої Азії, в районі Антакій - Хорреан - Мелетана (1200 рр. до н.е. - 700 рр. до н.е.), на теренах Украї­ни, переважно у східній частині (6 ст. до н.е. - 2-3 ст. н.е.). Цікаво, чи підтвер­дить колись такі припущення світова ар­хеологія? Етимологія шумерського слова "церква" така: це раковь > це рковь > це рква ("місце для поховання раковь ("ри­туальних горщиків").

Отож місце захоронень так і назива­лося: "це раковь". У часи прийняття хри­стиянства почали споруджувати будівлі для таких захоронень, які називали "це раковь" (церковь, церква). Культове призначення будівель (поховання помер­лого) набуло в пізніші часи нових форм - відспівування померлого в таких спору­дах, молитва за померлими, а пізніше -будь-яка молитва перед богами. З часом традиція захоронення в церквах стає ви­нятковою прерогативою панівного про­шарку населення (гробниці князів, за­можного панства, відомих, членів грома­ди). Ця давня традиція проіснувала до на­шого сьогодення.

Відерце. Слово шумерське. За си­вої давнини вимовлялося так: вадар це (вода це). У болгарській мові - вода (вода), але вада (джерело, потік). Шумерське (атлантів-антів) словосполучення вадар це (вода це) потрапило в хатську (венедську) мову як назва посудини для во­ди - відерце та в лувійську - ведерко, ведро.

Цеберко, цебро, цебер. Шумер­ські слова визначали посудину для ягід (бер). Шумери запозичили їх у пращурів німців, які, вказуючи на дерев'яну посу­дину з ягодами, промовляли: бер! (яго­да!). Маленька дерев'яна посудина - цеберко, цебрик, а велика - цебро. Зві­ра, що полюбляв ягоди (бер), німецькі пращури називали так: бер (ведмідь). Пращури шумерів (антів) і хатів (венедів) чітко відзначали любов звіра до меду: медвідь.

Лувійці вимовляли: ведмедь. Слово "цебер" пізніше малоазійські хати (ве­неди) і шумери занесли до Італії. На­приклад, у Ломбардії (seber, ziber), у П'ємонті (seber, sebreta - "дерев'яна посудина з двома вухами"...). Це слово український мовознавець Костянтин Ти­щенко подає як запозичення з готської мови. Тут важлива для нас наявність у словах seber, sebreta вказівного хетсь­кого (венедського) займенника се (se), який виник як зміна запозиченого шу­мерського це, адже хати (венеди) мали у вжитку власний вказівний займенник то. Хати (венеди), запозичуючи у шуме­рів (антів-атлантів) шумерські слова, вимовляли це як се. Ось типовий при­клад.

Серебро. Хатському (венедському) слову "се ребро" відповідає шумерське (антське) словосполучення "це ребро". Про яке ребро йдеться? Відповідь кри­ється у формі злитку металу - має ви­гляд ребра (реберця), яке спеціалісти з нумізматики й археологи називають київ­ською гривнею. Отож форма злитку дала назву металу - серебро. Вказівний займенник се засвідчуєте, що слово (хетсь­кого вжитку) було запозичене в шумерів (антів). Так семо, через посередництво венедів, воно потрапило до пращурів ро­сіян. Структура давнього слова краще збереглася в їхній мові - серебро, ніж у хатській (венедській) - срібло. Оскільки з цього металу в Новгороді робили прикраси на шию, то їх у народі називали гривнею.

Тому новгородська гривня має фор­му великого браслета, який одягали на гриву (шию).

Злиток металу певної форми й певної ваги для виготовлення як київської грив­ни, так і для новгородської гривні (при­краси не шию) використовувався той са­мий, отож пізніше купці почали ототож­нювати два поняття - серебро і гривна, гривня.

Минуло понад 5000 років, але в суча­сній українській мові знаходимо відповід­ники прадавніх слів - не лише за фоне­тикою, а й за суттю (значеннями). Ре­тельне й уважне вивчення рідних лексич­них надбань, безперечно, відкриє перед допитливими дослідниками ще багато таємниць з історії життя наших далеких пращурів - антів-атлантів (шумерів) і ве­недів (хатів).