Запропонована робота є продовженням попередніх  наших розвідок у галузі прадавньої української історії. Матеріал опубліковано в журналі «Новий світ», №4, квітень 2011 р.

Віктор Березяк

"Повість врем'яних літ" зазначає: "По­ляни ж жили в ті часи окремо й володіли своїми родами, бо й до тієї брати були вже поляни і жили вони родами на своїх місцях, володіючи кожні своїм родом. І було три брати: один на ім'я Кий, другий - Щек і тре­тій - Хорив, а сестра їхня була Либідь. Си­дів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що нині зветься Щекавиця, а Хорив на третій горі, котра прозвалася по ньому Хоревицею. І збудували городок в ім'я старшого брата, і назвали його Київ, і був навколо міста ліс і бір великий, і ловили там звірів, і були ті мужі мудрі та тямущі, і називались вони полянами, від них поляни й до сьогодні у Києві... По смерті братів цих поляни пригноблювалися древлянами та ін­шими навколишніми людьми". Гадаємо, що про це саме, тобто про витоки нашого наро­ду, йдеться й у "Велесовій книзі": "У давні часи жив Богумир, муж слави, і мав трьох дочок і двох синів... І побачив увечері мужів трьох на конях, що наближалися до нього. І сказали ті: "Здоров будь! І що шукаєш?" Оповів їм Богумир про тугу свою. А вони відповіли, що самі в поході, щоб знайти жі­нок. Повернувся Богумир у степи свої і при­вів трьох мужів дочкам. Од них три роди пі­шли, що були слов'янами... То було за тися­чу триста років до Германаріха...". У пам'ят­ці часто мовиться про трьох братів Кия, Па­щека, Горовато (Кий, Щек, Хорив) та їхньо­го батька Ора (Гора). Ототожнюючи їх із шу­мерами (антами-атлантами), вважаємо, що рід Богумира (доньки Древа, Скрева, Полева й сини Сієва, Рус) належав до малоазій­ських хатів (венедів). Таким чином, оповіда­ється про зустріч одного з хатських родів (венедів) з одним із шумерських родів (антів-атлантів), яка відбулася на теренах Ма­лої Азіі.

"Велесова книга" датує цю зустріч 10 ст. до н.е. Насправді ця зустріч відбулася знач­но раніше. Вірменський письменник Зеноб Глак ще в 7 ст. н.е. навів свідчення про за­снування міста Куара (Києва) братами Куаром, Мелтеєм і Хореаном у землі "полонян". Відомий історик Я. Боровський зазначає: "Вірменську легенду про заснування Куара в Палуні Куаром, Мелтеєм і Хореаном було записано вірменським істориком Зеноном Глаком в "Історії Тарона". У 1922 р. уперше вона стала об'єктом спеціального дослі­дження академіка М.Я. Марра. Свою працю М.Я. Марр присвятив порівнянню "книжних легенд" про заснування Куара у Вірменії і Києва на Русі, вважаючи, що обидва варіан­ти легенди мали спільну яфетичну, скіфську основу, тобто походженням своїм сягають скіфського часу...".

Юний Рамзес. На оголеній голові заплетена косиця - оселедець

Бойова колісниця хетів. Реконструкція сучасних дослідників

 

Я. Боровський зазначає: "Гіпотезу дос­лідника щодо скіфського походження легенди чи привнесення її зі сторони радянська істо­рична наука повністю заперечує. Однак у дос­лідженні М.Я. Марра все ж є й раціональне зерно. По-перше, завдяки його праці вір­менська легенда вже з 1922 р. стала об'єктом уваги багатьох дослідників, по-друге, вчений намагався продатувати історичне джерело, в якому вміщено легенду, тобто "Історію Таро­на", яка написана, на його думку, в 7 ст. н.е., що має неабияке значення й для датування давньоруського переказу. Найновіші історико-філологічні дослідження "Історії Тарона" дату­ють цю пам'ятку кінцем 6 - початком 7 ст."

Імена легендарних Кия, Щека, Хорива свідчать про їхнє шумерське походження. Вони були князями-антами (воїнами) - ат­лантами (вершниками). Етимологію імен Кий (Куар), Щек (Мелтей, Мелетій), Хорив (Хореан) треба шукати в сучасних тюркських мовах, які споріднені з давньою шумерською мовою. Отож можна стверджувати, що місто на берегах Дніпра було засноване шумер­ськими, спорідненими між собою племена­ми (антами), які довгий час проживали на теренах Малої Азії. Звідти вони й принесли переказ про історію своїх родів, про трьох братів та їхнього батька Ора (Гора). "Поля­ни" Нестора-літописця - шумерські племе­на. Вони прийшли з краю, що називався "Палуні" (Полуні. - В.Б.). Ця назва, очевид­но, близька за значенням до такого сучасно­го українського слова, як "полонина», або російського - "поляна" (має означати, що ця місцевість гориста). Край Полуні, який дав назву племені полян, можна окреслити три­кутником поселень хетської доби: Антакья, Малатья, Хоран (на території сучасної Туреч­чини), які ми ототожнюємо з містами, згада­ними у вірменській легенді. їхніми засновни­ками були Куар (Кий), Мелтей (Мелтей-Щек), Хореан (Хорив).

"Велесова книга" називає батьком трьох згаданих князів Гора. На нашу думку, це ім'я хатське (венедське), шумерський відповід­ник якого - Ігор чи Ор (тюркські народи пе­ред початковою приголосною літерою ста­влять голосну або ж приголосна пропадає). Ім'я Хорив (Хореан), за традицією наших пращурів надавати дітям імена батьків, розу­міємо, як Горив (син Гора, син Ора, син Іго­ря), де фонема "х" замінила "г". Чи не про Гора (Ора) згадують нащадки лувійців росія­ни, коли розповідають своїм дітям казки про змія Горинича?

Чому сина Гора Горива-Горинича назива­ють змієм? Скоріш усього, на прапорах шу­мерів (антів) були зображення зміїв! Такі пізні зображення знаходимо на татарських хору­гвах з картин 15-16 століть нашої доби. Во­ни відомі й з ранішніх часів у багатьох азійсь­ких народів - японців, китайців, індусів, тюр­ків... Чи не тому, можливо, на пам'ять про пе­ремоги над антами (шумерами), лувійці (слувіани) так полюбляють зображення воїна, який вбиває змія - дракона - змія Горинича. Це зображення (офіційний герб сучасної Москви), вочевидь, нагадувало пращурам су­часних росіян - слувіанам (слувіянам - слов'янам) про перемоги над антами. До ре­чі, що правителі Єгипту на короні носили зо­браження змії Урей. А головний убір фараона скидається на "капюшон" кобри перед її ата­кою. Ця етнографічна ознака була запозичена єгипетськими правителями перших династій від своїх попередників - антів-атлантів (шу­мерів), які правили Єгиптом у 3000—2460-х роках до н.е.

Двох змій можна бачити, наприклад, на золотому саркофазі фараона Тутанхамона. Хочемо акцентувати увагу дослідників саме на парності зображень. Науковці зазначають: "Культове значення Змія як символу родю­чості - одна з найхарактерніших рис ранньої міфологічної символіки стародавніх земле­робських культур Південно-Східної Європи 6-4-го тис. до н. е. Культові посудини й по­фарбована кераміка із зображенням змій (ча­сто двох) характерні також і для культур Ма­лої Азії (Хаджилар) й Сири (Тель-Рамад) 6-5-го тис. до н. е." ("Мифы народов мира". - Т. 1.-М., 1991. - С. 469). Цей етногра­фічний елемент вбрання фараонів, як і оселе­дець бога Гора та палиця пастухів "хека" (символ влади фараонів), яку бачимо на хет­ських зображеннях, та й саме слово "фараон" потрапили до Давнього Єгипту завдяки хатам (венедам) і шумерам (атлантам - антам). Я. Боровський, поєднуючи "Історію Тарона" з "Повістю врем'яних літ", наголошував, що "за дослідженням М.Я. Марра, відкидається різ­ниця в іменах середнього брата, де замість фонетичного збігу маємо збіг семантичний: обидва імені Щек і Мелтей означають одне й те саме - змій...".

Якщо до цього додати, що ім'я Хорив то­тожне імені Горив і відповідає в лувійській (праросійській) казці кличці змія - Горинич, стає зрозумілим що всі три брати - Кий (Куар), Щек (Мелтей), Хорив (Хореан) та їхній батько Гор семантично пов'язані зі змієм. Тобто тотемом цього племені мав бути саме змій. Стає зрозумілим, чому в лувійській каз­ці змій Горинич має три голови - це симво­ли трьох споріднених антських племен. Ці­каво й те, що ім'я іншого казкового персона­жа - Кощія Безсмертного, вочевидь, має бу­ти Щек (Кощек Безсмертний). "Велесова книга", згадуючи ім'я Щека, символічно про­тиставляє його смерті, що поєднує Щека з казковим персонажем Кощієм "Безсмерт­ним". Читаємо: "А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, не інші боги. А крім Сварога, не маємо нічого, лише смерть. Але й та не страшна, коли Щеком названі. Се небо кличе нас, і йдемо до нього".

"Щеком Безсмертним" (безсмертним змієм) наших пращурів - антів (шумерів) на­зивали лувійці. Привертає увагу негативний образ Щека - персонажа російської казки та позитивний його образ у "Велесовій книзі". Все це засвідчує, що її автор був нащадком хатів (венедів) і шумерів (антів), а тому змальовував історію пращурів з великою по­шаною, при цьому свою державу називав так: Русь.

Казка, в якій Щек - негативний персо­наж, за своєю суттю й духом чужа - лувійська. Коли до влади на Русі прийшли лувійці (слов'яни), вони зробили все можливе, щоб забрати у нас не лише рідних богів, слово та історію, а й народні перекази, історичні легенди. Все замінювалося лувійським, на­віть казки переписувалися на інший лад. Минули тисячоліття, але нащадки лувійців продовжують нав'язувати свою історію, пе­релицьовують на власний лад минувшину.

Забувають свою - справжню! - історію, істинне коріння - лувійське. Отож, вивчаю­чи лувійську, хуритську, аркадську мови, необхідно поглиблювати знання про майже втрачені давні хатську й шумерську - мови наших далеких пращурів.

Та повернімося до вірменської легенди. "...М.К. Каргер вважав, що київський переказ міг проникнути у Вірменію через слов'янські поселення, що здавна існували на Північному Кавказі, в зв'язку з чим київський переказ іс­нував уже у 8 ст. н.е." (Я. Боровський). Тобто, на думку науковця, легенду "занесли" з бере­гів Дніпра на Кавказ. Гадаємо, що все було навпаки. Легенда про трьох братів Кия, Щека, Хорива має малоазійське походження. На береги Славути її принесли хати (венеди) й шу­мери (анти).

Єгипетський бог Хонсу з заплетеною коси­цею – оселедцем

 

Представники окремих племен, не забу­ваючи давнього минулого, переповідали на­родні перекази про своїх родоначальників. Вірменська легенда кінця 6 - початку 7 ст. н.е. зберегла згадку про малоазійську істо­рію наших пращурів - венедів та антів, які у 7 ст. до н.е. покинули терени Малої Азії. При­вертає увагу та частина тексту, де вказується на характерну зачіску антів - косицю-оселедець: "Оскільки Гісане був довговолосим, то й прихильники його культу відпускали довге волосся; прийнявши християнство, на пам'ять про свою стародавню віру вони ста­ли залишати на голові дітей косу". Така зачі­ска в антів (атлантів) була споконвіків. її ба­чимо на зображеннях 3-2 тис. до н.е. з Кри­ту, Тунісу, Малої Азії, Єгипту, також із опису зачіски абантів острова Євбея. Вірменська легенда, намагаючись пояснити значення ці­єї косиці-оселедця, пов'язує її виникнення з християнством. Це твердження видається помилковим.

Ніхто з дослідників вірменської легенди не звернув увагу на існування топонімів Антакья, Малатья, Хоран на території сучасної Туреччини, які ми ототожнюємо з містами, згаданими в легенді, і заснованими Куаром (Кий), Мелтеєм (Мелтей - Щек), Хореаном (Хорив). Місто Антакья (Антакий, колишня Антиохія [сучасне Анти(о)Кия]) розташоване на березі річки Фронт. Міста Малатья (Мелітене) та Хоран (Хорана) згадуються приблизно в 13 ст. до н.е. Якщо ми знаходимо підтвер­дження існуванню в ті далекі часи міст Мелі­тене й Хорана, то їхнім сучасником мало б бу­ти й місто, назване на честь третього брата Кия - Анти (о) кия.

Вважається, що місто Антіохія заснував в 300 р. до н.е. Селевко І на честь батька Антіоха, а це нібито вказує на помилковість наших роздумів. Вважаємо, що Антіох - це титул, який взяла царська родина за місцем пра­вління свого родоначальника Селевка. Назва місця "Анти(о)Кия" і стала епонімом царської родини - Антіох (від назви поселення Анті (о)Хія). Таким чином, ще до того, як Селевко І почав розбудовувати місто, там вже було по­селення з назвою "Анти(о)Кий"!

Усе прояснюється, коли ми заглиблює­мося в історію Анатолії 13-12 ст. до н.е., де згадується, що в 1110 р. до н.е. Тиглатпаласар І досягнув району у Малатії й оточив царство Мелитана, яке він називав "Вели­кий Хаті". Ця інформація підтверджує існу­вання на карті Анатолії (12 ст. до н.е.) цар­ства Мелітана як держави хатів і шумерів та наводить нас на думку, що царство Кує, очевидно, є царством Кия або царством анта Кия. Назва цього князівства, через 800 років стала епонімом династії сирійських царів Селевкідів - Антіохів.

Хочемо привернути увагу до імені її ро­доначальника - Селевко, яке можна розкла­сти на зрозумілі українцям дві складові: вка­зівний займенник се та ім'я родоначальника - Левко (Лев), що може свідчити про те, що ця династія, за етнічним походженням пра­щурів, - нащадок хатів (венедів) і шумерів (антів). Навіть після виходу хатів і шумерів з тих місць (у середині 7 - на початку 7 ст. до н.е.) на терени сучасної України, з певних життєвих обставин, у Сирії залишилася пев­на частина наших далеких предків, безпе­речно, й серед правлячих династій місцево­го населення. Саме вони зберігали історію свого роду, яку пізніше записав вірменський історик.

Легенду Нестора-літописця й вірменську оповідь поєднує також те, що брати Кий, Щек, Хорив і сестра Либідь мешкали серед полян, а Куар, Мелтей, Хореан проживали в місцевості Полуні. Вона, як гадаємо, й дала назву племені - поляни, тобто, "ті, що колись проживали в Полуні". Це може бути, ще од­ним із підтверджень малоазійських витоків легенди, про яку писав Нестор.

Читач запитає: "Чому вірменська легенда не згадує Либідь?". ІЇ просто не було! З хетсь­кої мови Іеbed означає "син", "дитина". Оче­видно, що вірменська легенда та перекази Нестора-літописця базувалися на джерелі, де вживалося це слово. Попсовані в часі народні перекази зафіксували його як ім'я сестри трьох братів. Підтвердження цього знаходимо у "Велесовій книзі": "і се Кий помер, будучи нашим володарем тридцять літ. І по ньому був син Лебедян, який звався Славер, і той був двадцять літ".

Аналіз пам'ятки свідчить про те, що вона переписувалася з давнішого джерела, в яко­му слово "лебедин" згадувалося як "син". Ав­тор "Велесової книги" переписав це слово як ім'я того сина, а потім подав уже незрозуміле для читачів уточнення "який звався Славер". Виникає думка про два ймення того сина Кия. Таким чином, не було сестри-Либідь, а був син-Славер.

Звернімо увагу, що галицький князь Данило, нащадок хатів (венедів), дає ім'я Лев своєму сину, а це може свідчити про те, що воно було широковживане серед хатів (венедів). Очевидно, це позначилося й на мистецьких традиціях західного регіо­ну сучасної України, де можна бачити без­ліч   зображень левів. Ця традиція має від­повідник у духовних надбаннях Хетської ім­перії. Нині пов'язують уподобання місце­вого населення Західної України з іменем сина князя Данила - Лева. Насправді цій традиції в культурі наших пращурів тисячі років!

"Велесова книга" ще раз згадує про си­на легендарного Кия: "Лебедень бо сидів у граді Києві, бідний, бо вражений у розумі і правити не міг. Се бо торжищами еланськими і арабськими правив, зважуючи на те, що мав чин". Це уточнення наводить на запи­тання: "А чи Славер і Телепінус (з хетської міфології) не один і той самий історичний персонаж?"

Йдеться про місто, засноване на мало­азійських теренах легендарним Києм, де, пі­сля його смерті, правив син Лев (Славер): "І поставив перше рід слов'ян мольбище в гра­ді Індікиєві, який названий Київ."

Гору Каркея (вірменська легенда) можна ототожнити зі словом карний, яке у шумерсь­кій мові має означати "чорний камінь", де кара (чорний), кий - (камінь, скеля). Можливо, назва цієї кам'яної гори надала назву місту, яке виникло на ній або поблизу неї, - Карке[й]миш (розкладається на три складові: кар(а) + кий(кей) + миш). Складова миш тотожня основі міс у хетському (венедському) слові місто та шумерському - місце. В уза­гальненому значенні назва Карке(й)миш оз­начає "місто [місце] біля чорного каменя (скелі)". Припущення про можливе ототож­нення Славера з Телепінусом посилюється, коли довідуємося, що в часи спроб держави Метані захопити Сирію хетський цар Суппи-лулиумас посадив в Халеп'є та Каркемиші своїх синів Телепінуса і Піяссиліса. Якщо Сла­вер і є хетським Телепінусом, то тоді треба визнати, що легендарний Кий (батько Славе­ра) і хетський цар Суппилулиумас одна й та сама особа.

Ці два образи (Славера і Телепінуса) по­єднує й психоаналіз героїв. Так, "Велесова книга" пише про Славера, що він, "вражений у розумі і правити не міг", але й міф про Те­лепінуса вказує, що той покинув батьків­ський дім після сварки, причиною якої було те, що він ... правий черевик узував на ліву ногу, а лівий - на праву. Цей міфологічний текст про Телепінуса підводить до розуміння імені героя - телепень (дурень) і засвідчує: у сиву давнину наші далекі пращури, як і ни­ні, давали влучні прізвиська своїм волода­рям. Одного називали "мудрим", іншого -"телепнем"...

Гадаємо, що локалізація сучасних ту­рецьких міст - Антакій, Малатья, Хоран як таких, що були засновані героями вірменсь­кої легенди Куаром (Києм), Мелтеєм (Ще-ком), Хореаном, має право на існування. Цей союз споріднених племен, прийшовши з теренів Малої Азії на береги Дніпра, приніс і відомості про свої роди, народні перекази про пращурів.

Таким чином, витоки легенди про засну­вання Києва, про які свідчить "Повість врем'яних літ", малоазійські.

Знаний історик Г. Івакін констатує, що "...Нестор змушений був вступити в полеміку з іншими літописцями (напевно новгородськи­ми), які, намагаючись применшити велич Киє­ва і його значення для давньоруської історії, стверджували, що нібито Кий був не князем, а перевізником через Дніпро чи навіть новго­родським розбійником. Нестор називав таких істориків нетямущими і слушно вказував: "Але ж якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода. Але цей Кий княжив у роді своєму. Коли він приходив до царя, то, як роз­повідають, велику честь дістав він від того ца­ря, до якого приходив". М. Карамзін майже 200 років тому писав: "Може бути, що Кий і брати його ніколи насправді не існували і що вимисел народний обернув назви міст, невідо­мо від чого виниклі, на імена людей".

Звідки походить звістка про перевізника Кия? Для початку зазначмо, що судження "про Кия-перевізника" є в народних перека­зах, інакше б не було тих, з ким полемізував Нестор. На нашу думку, в народні перекази, якими скористався літописець, потрапило кілька окремих свідчень, які до того ж належа­ли до різних часів. Один з дуже давніх шумер­ських міфів "Про анта Кия-перевізника" Не­стор об'єднав з іншим переказом - "Про Кия, Щека, Хорива...", вважаючи, що йдеться про того самого героя - Кия.

Шумерська легенда "Про анта (в єгипет­ському тексті - анті) - перевізника" датується часами доатлантичними, допотопними. Вона збереглася на землях Давнього Єгипту. Сю­жет такий: Велика Дев'ятка Богів очолювана Ра зібралася в Геліополі, щоб визначити кому має належати трон після смерті Осиріса (Оси-ліса): його синові Гору чи дядьку по мате­ринській лінії Сетху. Мати Гора й дружина Осиріса, наполягаючи на правах сина, зава­жали проводити суд богів. За наполяганням Сетха жінок змусили покинути засідання суд­дів, а, щоб вони не змогли заважати, перене­сли розгляд справи на священний острів у дельті Нілу. Боги переправившись на острів, наказують перевізникові Анті не перевозити на острів ніяких жінок. Та Ізіда в образі ста­ренької жінки, звабивши жадібного Анті золо­тою обручкою, все-таки вмовила його. Став­ши красунею, потрапляє на суд, де сприяє тому, щоб боги ухвалили рішення на користь Гора. Розгніваний Сетх вимагає покарання для Анті. Перевізника було побито палицями (киями). Після такої кари Анті прокляв золото, а у місцевості Такамет, де обожнювали Анті, заборонили користуватися золотом та виро­бами з нього ...Тому наші пращури й назива­ли цей метал - злото (то зло), зола то (то по­рох, то зола)! Нагадаймо свідчення візан­тійських істориків про те, що анти закопували золото в землю. Вочевидь, як вони вважали, золото не можна було зберігати в домівці - воно приносило лихо. Певні, що цей воїн-перевізник після покарання міг загинути. Шуме­ри (анти-атланти) пам'ятали про його сміли­вий вчинок, який допоміг одноплемінникові Гору досягнути справедливого рішення на су­ді богів (царів Атлантиди). Народне прізвись­ко цього анта Кий, либонь, означало "той, що був забитий камінням".

Легенда була знаною серед шумерів, а тому їхні нащадки часто називали хлопчиків - Кий, на пам'ять про народного героя. Увагу привертає те, що ім'я перевізника - Анті від­повідає шумерському слову анти (воїн). Пе­ревізника побито палицями, в деяких пере­кладах - киями. Вважаємо, що в тексті пер­шоджерела покарання визначалось, як "по­биття киями" (побиття камінням). Цей вид покарання мав відповідати в той далекий час шумерській традиції (тюркській). Про нього згадується в Біблії та Корані. Побиття камін­ням, з шумерської мови, означає: побиття... киями, де кий - камінь. Цю легенду принесли наші пращури анти-атланти в Давній Єгипет під час їхнього панування там (3000-2460 рр. до н. е.)

За своїми витоками легенда шумерська. Те, що в ній є шумерське слово анти (воїни), не дивує, бо ще в добу Геродота згадуються племена на півночі Африки, у назві яких була ця шумерська складова - анти (воїни). Леген­да зафіксувала події, що відбувалися в епоху "до загибелі Атлантиди", адже священний ос­трів, де відбувався суд богів над Гором і Сетхом, - той-таки острів царів атлантів. А ось зображення Гора з оселедцем на голові наво­дить на думку про те, що такий оселедець був і на голові його батька Осиріса (Осиліса). Отож шумери, як і хати, причетні до творення історії Давнього Єгипту. Назва краю - Такемет, де проживав народ, який вшановував Анті, залишила свій слід у мові нащадків, тоб­то в нашій мові.

"Такемет" у перекладі - чорна земля. Так називали землі в дельті річки Ніл. "Кемет (до­слівно - чорна) - давньоєгипетська назва Єгипту за кольором родючого фунту на відмі­ну від назви пустелі - Червона" (Элизабет Херинг. Ваятель фараона. - М., 1968. -С. 254). Такемет структурно розкладається на вказів­ний займенник та й іменник камет (земля) = та кемет(та земля). Це слово кілька разів зга­дується у "Велесовій книзі": "і кмито (угіддя) наше повинні забрати од ворогів наших"; "Там бо знак мали, яко боги не давали русі погибнути. І там сонце з місяцем стояли за ту зем­лю, і небо стояло за кмить (угіддя?), аби зе­мля тая не підкорилася руці еланській і лиша­лася руською. І там плаче мати за дитиною своєю, що пролила кров за кмить тую; і та кмите стала руською"; "І руту творили, клятви чинячи на кметі, і кметь підкорили...".

Сучасний етимологічний словник зазна­чає: кметь (селянин), кміть (селянин, госпо­дар), кметиня (селянка, господиня), кметиця (селянка, жінка селянина-господаря), кметовин (селянський син), кметство (селянство)... Ми вважаємо, що хетський (венедський) вка­зівний займенник то, з'єднавшись з іменни­ком кеметь, утворив слово токеметь, яке в пізніші часи трансформувалось у такеметь.

Слово кметь мало визначення "земля", тому всі похідні слова від нього означають "той, хто обробляє землю", тобто землероб, селянин. Кметь (кеметь) - це попсоване складне шумерське слово кіметь, де кі (зе­мля), а меть - інша самостійна основа, яка, можливо, збереглася в сучасному російсько­му слові иметь (володіти ... землею).

Кий з шумерської мови - камінь. Коли хат (венед) казав "дай камінь", то шумер -"кий дай", яке трансформувалось у сучасне кидай (ки(й)дай). Сучасне слово кріпкий у давнину було складним: кріп (міцний)+ кий (камінь) = міцний камінь. Кайло (інструмент для розбиття каміння) в давнину вимовляло­ся так: кийло. Про те, що шумери (анти, ат­ланти) були вправними будівничими, може свідчити ціла низка шумерських слів, які збе­реглися в сучасній українській мові. Вони вживаються на визначення висоти, ширини, довжини предмета, його кольору, механічних й фізичних властивостей. В уйгурській мові кия - скеля. У турецькій кауа - скеля. В су­часній українській мові кий - палиця, посох. Можливо, у давні часи ритуальні палиці жер­ців виготовлялась з каменю, адже шумери до свого переселення у Месопотамію мешкали в горах, тобто серед скель.

Ось що пише з цього приводу Войтех Замаровський: "Згідно з існуючими поглядами, шумери прийшли до Месопотамії десь у се­редині 4 тисячоліття до н.е. Звідки і яким шляхом - цього ми ще напевно не знаємо. Одні кажуть, буцім вони прийшли суходолом з Індії, другі вважають, що з Закавказзя, тре­ті - що вони припливли з Індії через море, четверті - із Західної Африки: кожен прихиль­ник кожної з цих теорій має стільки ж аргу­ментів для її підтвердження, скільки його опо­нент має для її спростування. Всі тут сходять­ся тільки в одному, а саме: що шумери прий­шли з гірської країни".

Вважаємо, що батьківщиною шумерів був Східний Сибір, де й нині - безліч топо­німів із основою кий (камінь - скеля - гора). Усі геометричні поняття (розміри, відстань, об'єм) і фізичні властивості предметів шуме­ри пов'язували з цією природною ознакою: громізд-кий, широ-кий, вузь-кий, висо-кий, низь-кий, вели-кий, малень-кий, глибо-кий, міл-кий (хати казали "дрібний камінь", шу­мери - "мілкий", лувійці, запозичивши це слово від шумерів, промовляли "мелкий"), корот-кий, дале-кий, близь-кий, товстень­кий, повнень-кий, худень-кий (об'єм), те-плень-кий, холоднень-кий (теплові якості матеріалу).

Перші математичні розрахунки шумерів пов'язувалися з горами, скелями (висота, ширина, віддаль до предмета тощо). На ці висновки наводить схожість фонем слів шко­ла, шкала, скала. З болгарської мови - скала (шкала). З латинської - scalaris [scalae] (дра­бина). Постає ланцюжок взаємозалежних термінів: скала - шкала - драбина - школа.

Таким чином первинне значення слова школа - "місце, де навчають вимірювати".

Різні властивості каменю передають такі слова: кріп-кий, цуп-кий (твердий), твердень­кий, трив-кий, слаб-кий, сякий-такий, брид­кий, нія-кий, м'я-кий, різ-кий (той, що підда­ється для оброблення різцем), крих-кий, глад-кий (німецьке запозичення у хатів (вене­дів) чи шумерів (антів) – glatt (гладкий), хоча існує суто німецьке слово eben), жорст-кий, глев-кий, в'яз-кий, гомін-кий, дзвін-кий, го-вір-кий, тихень-кий (звучання при ударі), глу­хий витіснила к), юр-кий, верт-кий, слизь­кий (можливо, від хетського (пралитовського) слова jur). У сучасній литовській мові є jura (море). Отже, юр-кий (морський камінь, річ­ковий камінь). Близьке до сучасного галька.

Під час оброблення камінь міг бути: хруст-кий, лам-кий, кіл-кий (коловся), верт-кий, хлип-кий, хиб-кий, хит-кий, (ненадійний, нестійкий), слизь-кий, ковз­кий, клопіт-кий, пруг-кий, кепсь-кий, пога-нень-кий, швид-кий, м'я-кий, шпар-кий, хап-кий (швидкий в обробленні), хут-кий (піддатливий), пустень-кий (пористий), простень-кий, простаць-кий (легкий для оброблення), гнуч-кий (на противагу кілко­му), ков-кий, плав-кий (руда).

Коли властивості були не визначальні, брався будь-який камінь: всіля-кий, вся-кий, всень-кий, будь-який. Коли властивості каме­ню були важливими, визначальними, то ка­мінь брали: та-кий, ота-кий, міст-кий, гірсь­-кий, рід-кий, (рідкісний), тон-кий (вишука­ний).

Певні породи каміння (мінерали) розти­рали на порох, який використовували у ліку­ванні або з якого робили природні барвники. Такі мінерали визначали за смаком: солод­кий (кусковий цукор у вигляді кам'яної груд­ки), гір-кий, сол-кий (кам'яна сіль), терп-кий Шумери розрізняли каміння за кольором: зе-ленень-кий, жовтень-кий, червонень-кий, сі-рень-кий, темнень-кий, світлень-кий, білень­кий, синень-кий, чорнень-кий, золотень-кий, шкаруб-кий. Камінь також визначався за ва­гою: важ-кий, тяж-кий, лег-кий, стій-кий (не­порушний), неповорот-кий. Шумери знали вугілля, й камінь, який горить, був для них - жар-кий. Виробляючи печі для обпалення це­гли, вони використовували жаростій-кий, жа-ротрив-кий камінь.

З певних порід каменю виробляли побу­тові речі, що позначилося на назві матеріалу: ціп-кий, хват-кий (ціп, ціпок - молотити зер­но), пал-кий (палиця, посох - для царів і жер­ців). Матеріал для будівництв міг бути: чіт­кий (геометрично правильний), точнісень-кий, прямень-кий, кривень-кий, однаковісінь­кий, одино-кий, однісінь-кий, однобо-кий. Таким чином, шумерські складні слова, на­приклад, жовтень-кий (жовтий камінь), рів-нень-кий (рівний камінь) існували паралельно з хетськими - жовтий камінь, рівний камінь тощо. З часом, а це було в сиву давнину, шу­мерські слова (антів) перетворилися у прик­метники хетської (венедськоі), а пізніше - ук­раїнської мови. Коли хат (венед) казав "біля­вий", "білий", то шумер (ант) - "біленький", так само "червоний" - "червоненький", "сі­рий" - "сіренький". Це пом'якшення було у мові нащадків антів-козаків. Слова із закін­ченням -ень, -інь існують, окрім української, в багатьох сучасних мовах - китайській, японській, татарській.

Ще одне підтвердження слушності таких міркувань - слово "жовтень". Назви місяців, як правило, вказують на прикмету пори року (холодний, дощовий, теплий, зимний, жовтий тощо), отже, це слово - прикметник і відпові­дає на запитання: який? Прикметником воно виступає і в складі складного слова "жовтень­кий", де кий - іменник із значенням "камінь".

Таким чином хетському (венедському) "жовтий" відповідає шумерське (антське) слово "жовтень", а шумерське (антське) за­кінчення ень тотожне хетському (венедсько­му) закінченню ий.

Під час будівництва часто можна було по­чути прохання майстра-шумера до помічника "подай камінь!", яке лунало, як "кий дай", і стело поштовхом до виникнення сучасних ук­раїнських слів "ки(й)дай, ки(й)дети, ки(й)-дає"... Девнє хетське (венедське) звернення "лови кий!" (лови камінь) дало життя запозиченню "ловкий". Коли в оточенні венедів ант хотів сказати, що хтось "бездушний", "без­сердечний", то він використовував алегорич­ну форму: "ти кий" (ти кам'яний!). Венеди, запозичивши це словосполучення від антів, трансформували його на "дикий". Отож ети­мологія слів "дикий, дикун" - бездушний, безсердечний, не живий, буквально -"кам'яний".

У топоніміці сучасної Туреччини збере­глися назви поселень із шумерською осно­вою кий (камінь). Це, зокрема, Богазкьой, Язиликий, де язили (розписаний) походить від шумерського (тюркського) азь (писати). Загалом назве означає "розписаний камінь". Богазкьой визначається узагальненою етимологією - "камінь (із зображеннями) богів" або "камінь богів". Назва ще од­ного міста - Антакий (колишня Антіокія -Антіохія) має означати (з шумерської мови) "камінь воїнів". Можливо, назва вказує не те, що біля цього каменя відбувалися війсь­кові ритуали. Шумери (анти), заселивши простори центральної та східної частин нинішньої Ук­раїни, межували з лувійськими племенами - пращурами сучасних росіян. Тому в лувійсь­кій мові знаходимо багато шумерських запо­зичень, складове яких - слово "кий" (ка­мінь). Виникає слушне запитання: чи справді таке велика кількість прикметників на - кий у сучасних українській те російській мовах мають давнє шумерське походження з ети­мологічним визначенням "камінь"?

Згадаймо, що цей народ створював грандіозні храми - зікурати, які, можливо, стали взірцями для спорудження пізніших єгипетських пірамід. Як вже зазначалося, шумери - знані будівничі. Це вони винайшли цеглу. Така орнаментальна архітектура, як зі­курати, вимагало досконалого знання мате­ріалу й використання його різноманітних осо­бливостей (за структурою, кольором, вла­стивостями). Історикам та археологам, які вивчають давню історію народів Єгипту, Месопотамїі, Близького Сходу, Малої Азії, ві­домо, що саме шумери (анти-атланти) були "вчителями людства". Отож сиве історія ук­раїнського народу тісно переплелося з істо­рією загальносвітовою.

Пращури українського народу - малоазійські хети і шумери (анти - атланти) - завжди були активними учасниками того проце­су. Вірменська легенда розповідає про тво­рення нашими пращурами - антами - міст не теренах Малої Азії. Якщо зважити, що мі­сто Керкамиш виникло на місці гори Каркея, від назви якої і отримало назву, та врахувати дату заснування цього міста - початок 20 ст. до н.е., то все засвідчує: легенда сягає часів раніших за 20 ст. до н.е. До цього часу треба віднести й заснування міст Антакій, е також Хоран, Мелітана, які згадуються в хетських текстах 13 ст. до н.е. Прийшовши не береги Дніпра (6 ст. до н.е.), анти (атланти) заснували нові поселення, серед них і Київ (місто Кия), яке назвали не честь свого славного пращура-родоначальника.