Інститут Україніки

Головне меню

Фотопроект М. Матуса

Семейный альбом 1893 - 1957

Карта проїзду

 

Варивода Л.П.
Зав. відділом історії запорозького козацтва
Нікопольського краєзнавчого музею
м. Нікополь, Україна



Жуковський М.П.
Голова Нікопольської міської організації
Всеукраїнської спілки краєзнавців,
заступник директора Нікопольського
державного краєзнавчого музею
з наукової роботи
м. Нікополь, Україна
 

Богдан  Хмельницький і наш край

І. Молоді роки Богдана Хмельницького
та його участь у національно-визвольній
боротьбі українського народу у 20-30 рока XVII ст.
 
Богдан-Зіновій Хмельницький народився 27 грудня 1595 року в родині дрібного українського православного шляхтича Михайла Хмельницького, який обіймав посаду чигиринського підстарости.

Місце народження майбутнього гетьмана дотепер не з'ясоване. Дослідники припускають, що це був Чигирин. Духовенство і козацька старшина в урочистих обставинах називали Хмельницького Зіновієм. Це було його друге ім'я. Але сам гетьман іменем Зіновій ніколи не підписувався.

Документи свідчать про високу освіченість Б. Хмельницького. Він закінчив українську школу та Львівський єзуїтський колегіум, де пройшов «усі тодішні класи добірних наук під керівництвом найкращих вчителів».

У Львові він знайшов друзів, серед яких, ймовірно, був і майбутній київський митрополит Петро Могила.

Французький посол у Варшаві граф де-Брежі характеризував Б. Хмельницького як "людину освічену, розумну, сильну в латині". Крім латині він володів польською, татарською, турецькою, російською мовами. Але в побуті користувався виключно українською мовою. І пізніше у дипломатичних переговорах з польськими королями Хмельницький віддавав перевагу українській мові, а в своїх документах, зокрема універсалах, любив вставити гостре народне слівце або приказку.

Єзуїтські колегіуми в Україні створювались польським урядом для боротьби проти православ'я, проти української культури, з метою покатоличення та ополячення української молоді.

Незважаючи на тривалий час навчання в колегіумі, єзуїти так і не змогли окатоличити молодого Богдана. Він ненавидів їх і вважав ворогами національно-визвольної боротьби. Пізніше, після перемог над польською шляхтою, Хмельницький вимагав, щоб єзуїтські колегіуми на території Запорозького Війська були ліквідовані.

Богдан з дитинства виховувався у небезпечних умовах життя степового прикордоння, де виживали найсміливіші люди.

Тут він набирався військового вміння Козацьке оточення мало великий вплив на формування характеру Хмельницького, на збагачення його військового досвіду.

Молодий Хмельницький не залишився осторонь історичних подій, що відбувалися на рідній землі. У ті часи польський уряд мало що міг зробити для захисту України від нападів татар, тому весь тягар оборони лягав на плечі українського народу, головним чином козаків.

З Базавлуцької Січі запорожці здійснювали під проводом гетьмана П. Сагайдачного сміливі морські і сухопутні походи у Туреччину і Крим, під час яких руйнували ворожі укріплення та визволяли полонених християн. Цим вони відвертали на себе значні сили Туреччини, майже увесь її флот у Чорному морі, чим стримували мусульманські агресивні наміри проти Європи.

У молоді роки майбутній гетьман гартувався під впливом П.Сагайдачного. Безстрашний воїн і талановитий полководець, якого козаки упродовж 10 років обирали своїм гетьманом, людина з сильною вдачею, кипучою енергією, державним розумом, він був гідний захоплення і наслідування.

Восени 1618 року на прохання польського короля Сигізмунда III П.Сагайдачний з козацьким військом разом з королевичем Владиславом, яким прагнув зайняти царський престол, брав участь у поході на Москву. Разом з ним був і Богдан.

Є згадка, що Хмельницький показав себе у цих боях хоробрим і вправним воїном, а в скрутну хвилину навіть врятував самого Владислава. З того часу і запам'ятав королевич козацькою сини і приязно ставився до нього аж до своєї смерті.

Б.Хмельницький змолоду відчув на собі нещастя і горе, трагедію бездержавного життя свого народу.

У серпні-вересні 1620 року Богдан Хмельницький, який служив у кінній сотні свого батька, разом з ним взяв участь у поході польського війська гетьмана Станіслава Жолкевського у Молдавію. У битві з турецько-татарськими військами під Цецорою воно було розбите.

Батько Богдана загинув, а сам він потрапив у полон. Богдан потім розповідає, що він «лютої неволі два роки зазнав», перебуваючи у Стамбулі - столиці Оттоманської Порти, як називали тоді Туреччину.

За одними свідченнями, Богдана викупила з неволі його мати, за іншими - запорожці обміняли його на турецьких полонених, «вдячно згадуючи його батька». Повернувшись з полону, Б. Хмельницький поновлює свою службу як реєстровий козак Чигиринського полку. Він стає господарем батьківського хутора Суботова і одружується з переяславською козачкою Ганною Сомко, від якої у кінці 20-х років народжуються дві доньки. Жив у повазі і достатках. Але спокійне життя було не для нього.

Богдан мріє про Дніпро, безкраї степи, де на волі ходять кінські табуни, де козаки переганяють вітер на бистрих конях, де чайки козацькі чекають походу в далекі краї по славу і здобич, щоб відплатити за спустошливі набіги турків і татар на українські землі.

Дійсно, починаючи з 1621 року татари майже щороку нападали на українські землі. Протягом 1605-1633 рр. лише на Галичині кочовики забрали в ясир 100 тисяч чоловік, а 24 тисячі - вбили.

Б. Хмельницький бере участь у козацьких походах проти Туреччини та Кримського ханства, виступаючи керівником деяких з них. Це свідчило про його зростаючий авторитет у козаків.

Польський хроніст Пасторій писав про Хмельницького, що він був здавна козаком і в давнішніх війнах добував військовий досвід.

Сам Хмельницький зараховував себе до людей, які звикли «шаблею шматок хліба собі здобувати». Він був воїном за покликанням і вмів воювати.

Так, у 1635 році за виявлену мужність в одній з битв з московським військом польський король подарував Хмельницькому почесну шаблю.

Як козак, Богдан Хмельницький високо цінував заслуги та авторитет Запорозькою Війська і став на їх захист. «Щоб ми при давніх правах і вольностях військових непорушно залишилися» Про це свідчить участь його у повстаннях Тараса Трясила, Гуні та Острянина.

«Він був підсобником Тараса, після ішов слідами бунтівників Острянина і Гуні», писав польський хроніст В. Каховський.

Повстання Тараса Трясила (1630-163 І) було спрямоване спочатку проти гетьмана реєстрових козаків Грицька Чорного. Це була людина віддана полякам. Тому козаки на чолі з новообраним гетьманом Тарасом рушили на його пошуки. Польського ставленика знайшли в Черкасах, де він був виданий козакам, які там же стратили його за те, «що з ляхами тримав зв'язок».

Потім гетьман Т. Трясило пішов під Корсунь, де одразу ж спалахнуло повстання реєстровців, більша частина повсталих підтримувала Трясила. Він зосередив свої сили біля Переяслава. Туди ж спрямував своє військо і польський гетьман Конєцпольський.

25 травня 1630 року повстанці влаштували польським карателям «Тарасову ніч», знищивши так звану «золоту» роту, що складалася з представників найкращих родів польської шляхти.

Битва з козаками під Переяславом виявилась такою невдалою для поляків що за їхніми ж свідченнями, у Конєцпольського за один день загинуло війська більш, ніж за три роки війни з шведами.

Звертає на себе увагу те, що в своїх універсалах до населення Тарас Трясило закликав усіх братися до зброї: «...і ті, хто був козаком, і ті, хто ним хоче бути, щоб усі прибували вольностей і вольностей козацьких заживали, віру благочестиву під замислів лядських рятували».

Таким чином, були сформовані вимоїн соціально-економічного характеру, які знаходили відгук у народних масах.

Проте внаслідок настроїв значної частини старшини, що намагалась домовитися з поляками, у Переяславі була підписана мирна угода. Т. Трясила усунули від гетьманства через незгоду з старшиною, і він з 10 тисячами козаків повернувся на Січ. Повстання було придушене у 1631 році.

Б. Хмельницький, як і інші представники патріотично настроєної козацької верхівки, не міг стояти осторонь боротьби селян та козаків проти панування польської шляхти в Україні і тому брав активну участь у козацько-селянській війні 1637-1638 рр.

Повсталим співчувало також реєстрове козацтво, яке постійно відчувало на собі гніт польської шляхти і прагнуло зберегти свої права і самоврядування.

Але в той час, як частина козацької старшини шукала можливостей помиритись з шляхтою, рядові козаки відкрито йшли на війну з нею. На цей шлях став і Б. Хмельницький. Він брав участь у повстанні Павлюка на першому його етапі.

Головним центром повстання став Чигирин, де проживав майбутній гетьман.

Приводом до повстання були заходи польського уряду по «очищенню реєстра Запорозького Війська від бунтівників». Керівником його спочатку був полковник реєстрових козаків Павло Бут, відомий також під прізвиськом Павлюк.

Навесні 1637 року він разом з повсталими нереєстровцями захопив у Корсуні артилерію і перевіз її на Запорожжя. На нараді у Каневі Павлюк виступив з програмою боротьби проти польської шляхти, за фактичне відокремлення козацьких земель від Речі Посполитої. .Загони повстанців взяли під контроль велику територію на Подніпров'ї та Лівобережній Україні. Але під Кумейками і Боровицею у грудні 1647 року селянсько-козацькі війська зазнали поразки, і повстанці опинилися у безвихідному становищі. Тоді старшина реєстрового війська пішла на переговори з представниками польського командування і погодилася видати Павлюка та інших керівників повстання при умові, що вони не будуть страчені.

Б. Хмельницький тяжко переживав поразку повстанців у війні зі шляхтою. Це видно з його листа до короля «...при сухім дереві і мокрому дісталося - чи винні, чи не винні, мечем і вогнем однаково знищено...»

Під Боровицею 24 грудня 1637 року Б. Хмельницький, як військовий писар, та інші старшини підписали акт капітуляції Запорозького Війська і присягнули польському королю Владиславу IV. Відповідальна посада Хмельницького свідчить про особливу довіру до нього у козаків.

Військовий писар посідав видне місце серед козацької старшини. Він не тільки вів військову канцелярію, а й виконував важливі політичні і дипломатичні завдання при переговорах, виступаючи як представник усього Запорозького Війська, був посередником при всіх угодах між королем, сеймом та козаками і взагалі був захисником своєї нації.

Хмельницький став військовим писарем у дуже тяжкий час, коли польські власті намагалися використати перемогу над українськими повстанцями для того, щоб зруйнувати військову організацію Запорожжя. Але козацька старшина намагалася всіма силами зберегти військо від знищення.

На долю Б. Хмельницького, як військового писаря, випало вести листування з польськими коронними гетьманами та складати прохання і скарги, що вимагало певного дипломатичного хисту. Хмельницький мав неабиякі здібності поводитись велично і шляхетно. Не раз йому доручали вибачатись за якесь порушення угод козаками і він це вміло робив.

Навесні 1638 року польський сейм прийняв «Ординацію Запорозького Війська». Вона передбачала ліквідацію козацького стану та його юрисдикції. Виняток складали шість тисяч реєстрових козаків. Вони повинні були стати частиною польської армії і позбавлялись права обирати старшого, полковників та осавулів, які призначались тільки із числа польських шляхтичів. Козацький суд був ліквідований. Місце помешкання реєстрових козаків призначалося лише в прикордонних містах, вони по черзі повинні були нести вартову службу на Запорожжі і перешкоджати зосередженню там повстанців та переправі татар на Правобережжя. Початок здійснення польською владою Ординації викликав новий вибух національно-визвольної боротьби.

Повстання очолили кошовий отаман Запорозької Січі Дмитро Гуня, Яків Острянин і Карпо Скидан. Центром повстання була Базавлуцька Січ. Повстанці розбили вислані на Запорожжя каральні загони Мелецького та Караїмовича і вирушили на північ. Повстання охопило Чигиринщину, Черкащину, Київщину, а також Лівобережну Україну.

Після цілого ряду жорстоких боїв Я. Острянин з частиною козаків перейшов на територію Московського царства. Новим гетьманом повстанців був обраний Дмитро Гуня. Він очолив героїчну півторамісячну оборону козацького табору в урочищі Старець. Серед цих захисників був і Богдан Хмельницький: Та в умовах цілковитого оточення і гострої нестачі харчів повстанці змушені були піти на переговори з поляками. На скликаній 30 серпня 1638 року у Києві козацькій раді Б. Хмельницький був обраний членом посольства до короля, яко-му доручили домагатися перегляду Ординації.

Восени того ж року Б. Хмельницький був позбавлений поляками високої посади писаря Війська Запорозького. Проте козаки довірили йому бути сотником Чигиринського полку.

Таким чином, участь Б. Хмельницького у козацько-селянських війнах відіграла значну роль у формуванні його політичних поглядів та характеру як державного діяча, політика, воєначальника.

У той час польська шляхта примусила таки козаків погодитись у Києві в серпні 1638 року, а потім в урочищі Маслов Став 24 листопада того ж року на прийняття положення сейму Речі Посполитої про «Організацію Війська Запорозького». Так поляки отримали можливість проникнути на Запорожжя, щоб остаточно придушити останні вогнища козацького повстання.

У цей час запорожці змушені були залишити Базавлуцьку Запорозьку Січ. Історик Срєзнєвський наводить свідчення літописця Дзєвовича про те, що тоді запорозькі козаки на чолі з Ф. Лінчаєм збудували фортецю на Микитиному Розі. Це відбулось одночасно з відновленням поляками Кодака. Польська шляхта змогла проникнути за Дніпрові пороги не раніше весни 1639 року, так як взимку їх військо вимерзло в поході, навіть не дійшовши до Кодака. Польський гетьман Конєцпольський організував відновлення цієї фортеці тільки влітку 1639 року. Отже, будівництво фортеці на Микитиному Розі слід віднести до 1639 року.

Козаки Микитинської Січі ми чолі і Іваном Полежаєнком розпочали війну з поляками і реєстровцями. Та в бою під Кам'яним Затоном І. Полежаєнко загинув і поляки оволоділи Микитиним Рогом Тим вони розташували свою залогу.

Як генеральний писар Війська Запорозького Б. Хмельницький пройшов добру школу міжнародних відносин, оскільки запорозьке козацтво уже давно намагалося проводити свою, незалежну від уряду Речі Посполитої, зовнішню політику.

Бойове мистецтво козаків у боротьбі з турками і татарами сприяло швидкому зростанню їхнього авторитету у Західній Європі. Володарі європейських країн прагнули запросити запорозьких козаків на свою службу.

Б. Хмельницький настільки виділявся поміж козацької старшини, що французький уряд хотів залучити його до себе на службу. Французький посол у Варшаві граф де-Брежі у листі кардиналу Мазаріні писав: «...у запорожців є нині дуже здібний полководець Хмельницький, його тут, при дворі, поважають... Що стосується служби козаків у його величності, то, якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені».

І він не лише допоміг, а й сам, очоливши загін козаків, разом з Іваном Сірком брав участь у війні з Іспанією на боці Франції у 1645році.

Перебування у Франції дозволило Хмельницькому більше пізнати і зрозуміти хитросплетіння зовнішньої політики європейських держав, зокрема їх боротьбу проти Туреччини.

Повернувшись на рідну землю, Б. Хмельницький відчув, наскільки козаки та селяни вороже ставляться до польської шляхти. Приблизно з цього часу він почав обмірковувати і готувати повстання проти поляків. При цьому Б. Хмельницький скористався секретними планами короля Владислава IV, розпочати війну проти Порти. У квітні 1646 року у складі старшинської делегації Б. Хмельницький був у Варшаві на прийомі у короля. Останній за те, щоб козаки здійснили великий морський похід із Запорожжя на чорноморські турецькі порти та фортеці, обіцяв повернути українському козацтву давні права, збільшити реєстр до 12 тисяч чоловік. Король також вручив козацькій старшині гроші на будівництво 60 човнів та грамоту, корогву і булаву. Проте опозиція великих магнатів примусила польського короля Владислава IV офіційно відмовитись від походу.

Серед козацької старшини теж виникла суперечка щодо доцільності походу. І лише Б. Хмельницький продовжував наполягати на підготовці до походу. Це повинно було стати прикриттям таємних заходів до війни саме проти поляків.

Про це знало обмежене коло козацької старшини, якій Богдан довірив свої задуми.

Навесні 1647 року у Б. Хмельницького відбулась ще одна таємна зустріч з Владиславом IV щодо підготовки морського походу. А через кілька місяців в Україну приїжджає канцлер Речі Посполитої Осолинський, який вручив чигиринському сотнику гетьманські клейноди та документи для безпосередньої організації морського походу.

Місцеві польські власті боялися нового повстання селян та козаків і намагалися усунути його можливих керівників. Так, на Б. Хмельницького було двічі вчинено замах.

Польський хроніст В. Каховський розповідає, що коронний гетьман С. Конєцпольський, запеклий ворог козацтва, ставився з недовір'ям до Хмельницького, як до людини, «готової на нове повстання, з бунтівливим духом і з розумом, схильним до всього лихого».

Так, оглядаючи відновлену у 1639 році фортецю Кодак, С. Конєцпольський запитав присутнього там Б. Хмельницького, що той думає про її розташування та укріплення. Хмельницький відповів коротко: «Збудоване руками, можна руками зруйнувати».

З 1646 року у Б. Хмельницького надзвичайно загострюються стосунки з чигиринським старостою С. Конєцпольським та його підстаростою О. Чаплинським. Останній прагнув відібрати у нього хутір Суботів, що давав значний прибуток  родині сотника.

Б. Хмельницький володів цим хутором як спадщиною після батька, але на цю землю він не мав офіційних документів крім королівського підтвердження. Це використав С. Конєцпольський, який заявив свої права на хутір. А плани його виконав чигиринський підстароста Чаплинський, який бажай взяти Суботів собі.

Взимку 1647 року, коли Хмельницький був відсутній, Чаплинський напав на Суботів, жорстоко побив малолітнього сина, викрав його майбутню дружину і завдав Хмельницькому великих майнових збитків. А навесні того ж року Чаплинський таки захопив хутір і вигнав родину Хмельницького з нього. Той як міг боронив свої права і звертався із скаргами до коронного гетьмана М. Потоцького, але марно. Б. Хмельницький викликав на поєдинок свого супротивника. Чаплинський прибув на домовлене місце у супроводі двох озброєних слуг, а Хмельницький з'явився сам, одягнувши лише кольчугу. Він так відважно кинувся на своїх ворогів, що ті пустилися навтьоки. А Хмельницький гукнув їм навздогін: «Пам'ятайте, що є в мене шабля, і ще не вмерла козацька мати!» Так козаки називали свою Батьківщину - Україну. Ця погроза полякам не минула даремно для Хмельницького. На нього посипалися скарги польським урядовцям. Польська шляхта посилила його переслідування.

Восени 1647 року Хмельницький провів кілька таємних рад для обговорення підготовки до повстання. За даними окремих джерел, це планувалося зробити наприкінці жовтня того ж року під час походу проти татар. Однак раптова поява Очаківської орди змусила поляків залишити війська у містах і селах. Зручний момент для початку повстання було втрачено. Чигиринський осавул Р. Пешта викрив плани козаків. Хмельницький був ув'язнений. Лише при допомозі друзів йому вдалося уникнути смерті і втекти з в'язниці. У грудні 1647 року разом з сином Тимошем і невеликим загоном козаків Б. Хмельницький подається на Запорожжя.

 
ІІ. Богдан Хмельницький на Запорожжі
 
За кілька днів втікачі перетнули засніжений степ. Прибувши на Низ, бунтівний сотник зі своїми однодумцями знайшов притулок на острові Бучки, де зимував гурт запорожців. Потім він зупинився з козаками, що були у фортеці на Микитиному Розі. На козацьких радах Б. Хмельницький розповів їм про себе, про все те, що ляхи з козаками задумали зробити, про ту наругу, яку вони чинили не лише над козацтвом, а й над «Господніми Храмами...»

Поміж козаків було розголошено, що треба послати делегацію до короля і сенату, щоб просити їхнього підтвердження стародавніх прав і вольностей Війську Запорозькому. Хмельницький вміло використовував захоплені з собою королевський привілей та клейноди. Чутки про те, що Хмельницький діє начебто за королівським наказом, облетіли Запорожжя досить швидко. Це було зроблено лише для того, щоб поляки через своїх шпигунів (а їх ніяк було встерегтися) не довідалися заздалегідь про справжній військовий задум Хмельницького.

Ймовірно, у цей час Хмельницький виклав довіреним з числа запорозької старшини свої таємні наміри про боротьбу з поляками та пошук для цього союзників.

Він добре розумів ситуацію, у якій опинилися українські землі на той час. На Півночі і Сході знаходилось Московське царство, яке тривалий час вело війни з поляками, на Півдні - Туреччина, одна з наймогутніших на той час держав Європи та Передньої Азії, що мала чисельні армію і флот. Кримське ханство було васалом турецьких султанів, яке поставляло їм матеріальні цінності і людей, захоплених під час загарбницьких походів в Україну.

Досвід козацьких повстань 20-30-х років показував, що козацьке військо, не маючи сильної кавалерії, не могло вести широкомасштабний швидкий наступ проти поляків. У той же час чисельна польська кавалерія вміло блокувала польові табори козаків або козацьку піхоту у битвах. Це приводило до важких втрат повстанців та їх поразки.

Для того щоб ослабити або скинути ярмо Речі Посполитої з українського народу, Богдану довелось прийняти сміливе, хоча й непросте рішення: укласти союз з кримськими татарами. Це повинно було компенсувати у боях відсутність козацької кінноти і забезпечити власний тил від нападу з боку татар.

Приблизно у середині січня 1648 року було споряджено посольство Я. Клиша до перекопського мурзи Тугай-бея і кримського хана Іслам-Гірея для укладання військового союзу проти поляків. Проте ця таємна місія не завершилась нічим істотним для Хмельницького. Іслам-Гірей пообіцяв продовжити переговори тільки після того, як запорожці умовлять донських козаків припинити напад на татарські улуси.

У цей час прихильники Б. Хмельницького здійснювали розвідку сил поляків на Запорожжі. Польські драгуни і реєстрові козаки, які були у їх підпорядкуванні, знаходились на Кодаку, Хортиці, Микитиному Розі. Враховуючи, що польська влада віддала наказ про його арешт, Хмельницький прийняв рішення атакувати противника першим. При сприянні козаків-реєстровців повстанський загін Хмельницького 21 січня 1648 року (в історичній літературі називаються 25 січня, 31 січня) оволодів Микитинською Січчю із всіма запасами.

Командир польської залоги з купкою драгунів утік.

Перехід частини реєстровців Черкаського полку підбадьорив повстанців. 4 лютого вони захопили кінний роз'їзд черкаського полковника С. Вадовського та чигиринського полковника С. Кричевського. 9 лютого Хмельницький ударив по табору каральної експедиції і розгромив його. Здобуття Січі і звільнення Запорожжя від поляків були першими перемогами Б. Хмельницького, що мали стратегічне значення. Так почалась національно-визвольна війна українського народу у 1648 році.

Коронний гетьман М.Потоцький направив до повстанців листа з вимогою здатися, а Хмельницького видати. Останній, якого козаки обрали старшим, направив своїх представників до короля з поясненням причин виступу. Одночасно Хмельницький таємно направив посланців у міста і села з універсалами, в яких закликав українців піднятися на боротьбу з поляками.

«Не слухайте більше урядників, як невільники, ви, котрих батьки не піддавалися ніяким законам, ніяким королям, лише шанували його власть, та так жили, що вигнали татар і зайняли частину землі. Ніколи не найдете способу на польську перемогу, як тепер не скинете цілком ярмо урядників, і не здобудете свободи, тої свободи, що наші батьки кров'ю окупили і прийдете в неприступні місця на Дніпровім низу...

Нас, чутких і живих, уважають дикими і неспокійними, відважних і добре заслужених назвали нас бунтівниками. Се ж відомо цілому світові, що польське військо нищить козацьке і селянське добро, неславить їх жінок і дітей. Всім накладають невільницькі послуги, тягарі, панщизняні роботи проти давнього звичаю, а як хто публічно чи приватно на стільки кривд вийде зі скаргою, подибле лише сміх і зневагу; що найбільше - дістане порожні, безвартні слова. Всі уважають лише, аби знищити козацький рід.

Навіть військову службу Реч Посполита призначила нам від недавна безплідну і ми в границях королівства тратимо козацьку відвагу, коли ж лише на Чорнім морі, серед небезпечностей від турків, козацький народ росте, ширшає й живе.

Поляки поклали святою ціллю своєї політики опанувати наш лад самоуправи й вибору і наставляють над нами урядників, як і деінде, не на те, аби вони розказували міщанам і селянам поправу, лише на те, аби силою могли задержувати міста.

На всі ті кривди нема іншого способу, як лише зламати поляків силою і погордою смерті, тих поляків, що вже відвикли від боротьби; а, як доля нас покине, то покладемо перед ними мертві тіла й трупи, дамо не стації, а душу й кров нашим начальникам; не полишимо міст і нив, лише дорогу застелимо могилами. Я вже стільки прикладів знаю, що свобода най менше тоді певна, коли не маємо перед собою журби й ворога, а найліпше боронитися її в готовності й напруженню.

Дуже було б добре, аби вже раз на поляків, не відкладаючи, сполучно, одним ударом козаки й селяни вдарили. Мені здається, що се більше чесно, ліпше і безпечніше, коли поляки почують залізо у власній середині, коли будуть мати щоденно перед очима ворогів, будуть бачити, як здобуваються і самим пострахом займаються міста, - аж тоді знелюблять війну, вернуть волю козакам, аби мати спокій.

Щодо мене, то не буду жалувати ні життя, ні сили, готовий на всякі небезпечності, усе віддам, аби лише для загальної свободи і спокою, і душа моя не потішиться скорше, доки не добуду сього плоду, що я в найвисшим бажанню собі поклав».

Звістки про події на Запорожжі викликали приплив до Січі людей, ладних боротися за свою волю і за Україну та її права. Наприкінці лютого 1648 року їх там нараховувалося близько п'яти тисяч чоловік.

У цей час коронний гетьман М. Потоцький знову звернувся з універсалом до повсталих козаків з вимогою видати Богдана Хмельницького і розійтися. У разі непокори він погрожував жорстокими репресіями: «...звелю відібрати все ваше майно, яке ви маєте на волості, а дружин і дітей ваших вирізати». Польські війська почали блокаду Запорожжя, не про¬пускаючи туди ні людей, ні вантажів.

З березня 1648 року Хмельницький направив із Січі листи М. Потоцькому, де виклав причини свого переходу та частини реєстровиків на Запорожжі. Так, в одному він писав: «...мене на дорозі чатували і, щоб врятувати своє життя, я змушений був податися на Запорожжя, де багато таких бідолах скривджених і знівечених козаків, не з своєї волі покинувших жінок, дітей, майно своє, через такі знущання тиняються, інші ж по чужих землях та ріках розбіглися, так і я, втративши на останку своє майно, несподівано був вигнаний з усього...»

В іншому листі Хмельницький від імені Війська Запорозького писав, що: «...Бачить Господь Бог, що не з пихи і не з наміром чинити свавілля, але з великої біди та через кривди, яких зазнали від їх м-тей панів українських урядників, поставлених над нами, і через те, що нашому життю загрожувала небезпека, бо багато кого з наших товаришів обібрали, пограбу-вали, з власних маєтків повиганяли, інших убили і знівечили, не могли ми спокійно залишатися по своїх домівках, змушені були, покинувши жінок, дітей і майно своє, втікати на звичні місця на Запорожжя. Бачили ми, що ні від кого не маємо захисту, бо ж ані листів е.м.м-ті не слухаються, ані наказів і волі й.к.м. не виконують, чим далі, тим гірше з нас знущаються; навіть від євреїв зазнали ми нестерпних кривд і зневаги. Таких знущань, яких заподіяли нам, слугам й.к.м. і нашого в.м.м-тій пана і в турецькій землі християнство не зазнає. А їх м-ть і наші п.п. полковники панські слуги, замість того, щоб нас, бідних козаків, захищати, допомагають панам-урядовцям ще більше знущатися з нас, і що тільки п.п. старости або уряд накажуть вчинити з будь-яким козаком, зараз же виганяють. І тепер двоє з них - черкаський і чигиринський, прийшовши на Запорожжя, замість того, щоб як це личило би старшині нашій, пожаліти нас у такій біді, почали посягати на наше життя. Наказавши двом полкам наступати на наше військо, та ще й до міст та на Кодак послали людей за великим підкріпленням. Побачивши небезпеку, ми змушені були зігнати їх з місця, щоб вони залишали нас у спокої.»

А на закінчення виразно заявив: «...а якщо не може бути в цьому божого милосердя і ласки в.м.м. пана, то й до домівок своїх нам нема чого квапитись».

У кінці лютого - на початку березня 1648 року Хмельницький направив листа до Війська Донського з проханням допомогти запорожцям і не чинити напади на Кримське ханство. Друге посольство було направлено до перекопського мурзи Тугай-бея, щоб домовитися про допомогу козакам.

За порадою кошової старшини Хмельницький із козаками виїхав із Січі на Томаківку під приводом випасати коней. Взнавши про це, М. Потоцький послав туди ротмістра А. Хмелецького домовитися про умови припинення боротьби, запевняючи, що «волосини не спаде з голови» Б. Хмельницького. Пропозиції польських послів викликали у козаків невдоволення. Від імені запорожців Хмельницький відхилив їх і висунув свої:
- відновити козакам давні права, усунути з полків польських шляхтичів;
- і щоб надалі посади полковників і гетьмана обіймали тільки українці;
- дозволити козакам похід морем на Крим;
- відвести війська з України та скасувати тут управління Речі Посполитої.

Як повідомляв потім М. Потоцький Владиславу IV, повстанці на чолі з Хмельницьким «бажають також самостійно панувати в Україні, укладати договори з іноземцями і чужими правителями і робити все, що лише захочеться їх волі та бажанню». Таким чином, вже на початку визвольної війни, перебуваючи на території нашого краю, Хмельницький проголосив політичну мету - добитися широкої національної автономії України.

Обмін листами між Потоцьким та Хмельницьким не зменшував інтенсивної підготовки обох сторін до бойових дій. Польський король звернувся до М.Потоцького не перешкоджати козакам здійснювати морський похід проти Туреччини і Криму, надіслав комісію для розгляду козацьких скарг. Сам М. Потоцький хоча й схилявся до того, щоб дати дозвіл козакам на морський похід, але мало вірив, що той готується саме до нього.

Тому за його наказом польські війська захопили Черкаси, Канів, Корсунь і інші міста, здійснили масові облави та вилучення прихованої зброї у населення. Наприклад, у Руському воєводстві було відібрано кілька десятків тисяч самопалів. Тільки після цього Потоцький мав можливість вирушити на Запорожжя, здобути Січ і знищити українських повстанців. У листі королю він наголошував: «Не незначна причина змусила мене вирушити проти 500 осіб, а тому, що ці 500 підняли бунт у змові з усіма козацькими полками і з усією Україною».

Хмельницький через своїх таємних представників продовжував звертатися до всього населення українських земель:

«Доводжу до відома духовних людей - владик, архімандритів, протопопів, ігуменів, попів та інших слуг домів Божих, а також старшин грецької віри - війтів; бурмистрів, радників та інших урядовців, що ми зазнали чимало шкоди і кривд від ляхів і різних панів, які порушили наші права і зневажили наше Військо Запорозьке, через що Україна наша і слава, і Божі доми мало не загинули, і святі місця і тіла святих, які до цього часу з волі Божої на певних місцях мало не втратили слави, а ми - радості; до того ж проливається кров батьків наших, матерів, братів, сестер, духовних отців, невинних діточок, над якими висіла жорстока шабля ляхів і тепер на них упала, і знову чути плачі, крики, ламання рук, рвання волосся (мати сина, бать-ко сина, син батька) - це ридання всієї України голосами пробиває небо, прохаючи помсти від Господа Бога, - ось чому хочу я шаблею знищити всього не приятеля, пробиваючись за ним до Вісли.

Прошу Вашої ласки і Господнього милосердя, щоб ви - люди одного Бога, однієї віри та крові, коли я буду наближатися до Вас з військом, приготували зброю - рушниці, шаблі, кульбаки, коней, стріли, коси, списи для оборони стародавньої грецької віри. А де можете, якими силами та способами, готуйтеся зустріти ляхів, цих ворогів наших і стародавньої віри нашої і нашого народу. Своїх панів і їх слуг, євреїв вибивайте, рубайте, винищуйте для чистоти нашої землі, яку обіцяємо зробити благословенною. Запасайтесь найбільше порохом, а також оловом і грішми для справ, про які дали Вам знати пізніше. А якщо довідаєтеся або почуєте від проїжджих чи прохожих про чужоземне військо, яке король зібрав проти нас, давайте нам знати і попереджайте нас. Це стосується і лядської землі, якщо є там таке військо і сили. Про все це прошу повідомити нас через нашого посильного.

За вашу доброту і прихильність обіцяю Вам ласку мою і мого Війська Запорозького і всім Вам мій ласкавий поклін вдруге передаю».

Запорозькі посланці побували на Дому, звідки прибув потім на Січ загін добровольців. У березні 1648 року кілька сот татар вже прибули на Запорожжя і слідкували за шляхами, що вели на Січ. Проте принципової домовленості про союз з ханом ще не було. Тому Хмельницький з Тимошем і декількома козацькими старшинами сам відправився у Бахчисарай на переговори з Іслам-Гіреєм.

Хан зважив на представлені Хмельницьким документи про намір польського короля здійснити похід на Крим і Туреччину. Хмельницький вміло використав загострення відносин між Кримом і Польщею, яка не платила данину хану. В цей час в Криму був жахливий голод, тому Іслам-Гірей вирішив підтримати повсталих козаків. Проте зажадав від Хмельницького присяги на шаблі, а Тиміш повинен був залишитися у Бахчисараї як закладник. Хмельницький прийняв умови Іслам-Гірея. Ординці також присягнули Хмельницькому не шкодити жодному руському, не палити їх села, не руйнувати церкви. Іслам-Гірей негайно направив у його розпорядження п'ятитисячну орду Тугай-бея. Це була дуже нелегка дипломатична перемога козацького ватажка, яка таїла в собі зерна як майбутніх перемог, так і можливих поразок внаслідок підступності хана.

Заручившись підтримкою Іслам-Гірея, Хмельницький поспішив повернутися на Запорожжя. Сподіваючись на успішне завершення місії козацького посольства в Бахчисараї, кошова старшина збирала усіх запорожців на січову раду. Одночасно Хмельницький чекав повідомлень від своїх розвідників про дії поляків, а також про наслідки таємних переговорів своїх посланців із реєстровими козаками в українських містах з метою залучити їх на свій бік у сприятливий для нього момент.

Після переправи через Дніпро біля Кизи-Кермена, Хмельницький з Тугай-беєм та його загоном за п'ять днів прийшли на Базавлук. Тут він звелів татарам залишитися, а сам у супроводі їхніх чотирьох представників прибув до Січі. Його вже чекав кошовий з усіма курінними отаманами.

На зустрічі із старшиною Хмельницький повідомив про згоду кримського хана допомогти козакам у війні з поляками і про прибуття орди перекопського мурзи.

На той час кошовий отаман вже зібрав більшість запорожців до Січі, і тому було прийнято рішення провести наступного дня загальну раду. За давнім запорозьким звичаєм, по заході сонця вистрілили з трьох найбільших гармат. А удосвіта знову дали із них залп, закликаючи козаків до Січі.

Запорожців зібралось стільки, що Хмельницький із кошовим отаманом вивели їх за межі фортеці. На просторому майдані почуло від них військо, що за збитки та гніт з боку поляків починається проти них війна. Було оголошено, що у цій війні допоможе і кримський хан, який взяв собі в заклад старшого сина Хмельницького Тимофія.

Як повідомляє Самійло Величко «...почувши це, все Запорозьке Військо одностайно і одноголосно назвало Хмельницького своїм гетьманом і 19 квітня постановило й обіцялося стояти за нього у війні з поляками, навіть якщо треба буде головами накласти...»

Тоді кошовий отаман направив до військової скарбниці січового писаря з кількома курінними отаманами по військові клейноди. Урочисто, в присутності багатотисячного війська, вручили Хмельницькому гетьманські клейноди - золотописну корогву, бунчук з позолоченою галкою, майстерно зроблену та оздоблену коштовним камінням срібну позоло-чену булаву, срібну військову печатку, нові мідні котли з довбишем. Крім цього, йому передали три легкі польові гармати з порохом, кулями. Тисячі козаків вітали Хмельницького з обранням на гетьманство і висловлювали готовність йти під його проводом на бій.

Після козацької ради Хмельницький з кошовим та частиною запорожців пішли до січової церкви, де вислухали святу літургію та подячний молебень. За наказом кошового, козаки відзначили завершення божої служби трьома залпами із 50 гармат і 10 тисяч мушкетів.

У другій половині дня в Січі відбулась старшинська нарада, де Хмельницький та курінні отамани обговорили план майбутнього походу. Було вирішено зібрати надвечір ще одну раду, щоб оголосити про найближчі дії Запорозького Війська.

Перед вечірньою відправою у Січі знову зібралися всі запорожці. Хмельницький та кошовий наказали негайно збиратися в похід проти поляків восьми тисячам козаків. Іншим було запропоновано розійтися на місця своїх промислів і бути готовими до наказу гетьмана і кошового виступити на новий військовий збір.

У число тих, хто повинен був вирушити з Хмельницьким у похід, були тільки добровольці з числа «кінних військових мушкетерів» та «сайдакерів».

Тим часом, коли відбувалась козача рада на Січі, татари Тугай-бея сторожували шлях від Чигирина та Перевалочної до Січі і перехоплювали всіх, хто намагався вибратися із Запорожжя у міста. За три дні було піймано близько десяти чоловік, серед яких були і польські шпигуни. На допиті у Хмельницького вони заявили, що польське військо розіб'є повстанців на Запорожжі.

Польське командування дійсно видало наказ своїм частинам організовано виступити на Запорозьку Січ. Одна частина війська в складі кількох тисяч реєстрових козаків та німецьких найманців на чолі з І. Барабашем та І. Караїмовичем пливла по Дніпру на човнах. По суходолу просувався Микитинським шляхом кінний авангард польських військ на чолі з сином М. Потоцького (Стефаном) та королівським комісаром Я. Шембергом. За розрахунками М. Потоцького, який з головними силами ще залишався в південноукраїнських містах, сухопутні і морські сили польського війська повинні одночасно підійти до Січі не пізніше 1-2 травня 1648 року Узгодженими діями кавалерів, піхоти, артилерії та флотилії поляки повинні були знищити повстанців та їх укріплення.

Отримавши розвідувальні дані про наміри противника, Хмельницький поспішав виступити з Січі на зустріч полякам ще до того, як вони з'єднуються. Розпорошення їх сил давало йому стратегічну перевагу - можливість бити їх по частинах.

Поруч з Хмельницьким на битву з ворогом вирушили його найближчі сподвижники - Максим Кривоніс і Данило Нечай. Серед багатьох козаків йшов молодий січовий писар Самуїл Зорка родом з Волині. Він вже був у складі посольства Хмельницького в Криму і йому було довірено бути за писаря гетьмана. Протягом всієї наступної війни С. Зорка вів діаріуш, де записував всі події важкої боротьби Хмельницького за волю України аж до самого останнього дня життя славного гетьмана.

Знаючи про наявність великої кількості реєстрових козаків у флотилії, Хмельницький послав полковників Ганжу і Джеджалія берегом Дніпра перехопити їх та звернутися до них із закликом перейти на сторону повстанців.

Протягом кількох днів у кінці квітня та на початку травня 1648 року на Запорожжі відбулись перші битви.

Виконуючи роль передового загону, татарська орда Тугай-бея рушила з Базавлука в район Жовтих Вод. За татарами форсованим маршем йшла козацька піхота на чолі з Б. Хмельницьким.

Польське військо під командуванням С. Потоцького було атаковано татарськими кіннотниками. Через деякий час підоспіли козацькі підрозділи з вогнепальною зброєю. Розпочалась перестрілка. Поляки почали спішно будувати польові оборонні споруди навколо свого табору. Спроби С. Потоцького через посильних встановити зв'язок з полками, що пливли по Дніпру, успіху не мали: козацько-татарські роз'їзди щільно блокували територію в районі Жовтих Вод. Проте перші атаки повстанців на табір поляки відбили.

Надвечір підійшли головні сили Б. Хмельницького, які, завдяки дітям Тугай-бея, змогли розгорнутись для вирішальної битви.

Наступного дня на Жовтих Водах розпочався штурм польського табору. Поляки уперто оборонялися, а відсутність важкої артилерії у повстанців не давала можливості розбити її польові укріплення і розгромити ворожий табір.

Саме в ці дні відбулась значна подія, що змінила перебіг Жовтоводської битви.

До Запорозької Січі підійшла флотилія реєстрових козаків і найманців на чолі з полковниками Рурським, Вадовським, Кричевським. Кілька сот реєстровців на чолі з Барабашем напали на укріплення в Бучках, які захищали лише 50 чоловік, і зруйнували його.

У цей момент в урочищі Кам'яний Затон, яке знаходилися на відстані однієї милі від Микитиного Рогу, почалося повстання українських козаків, прихильників Б. Хмельницького.

Німецька піхота і польські полковники разом з Барабашом і Караїмовичем були перебиті. Обравши собі за старшого Ф. Джеджалія, чотири реєстрових полки вирушили на човнах вверх по Дніпру. За кілька днів вони дійшли до Мишуриного Рогу і там висадились на берег. Звідти швидким маршем прибули у табір Б. Хмельницького, демонстративно промарши-рувавши повз укріплення поляків.

Наступного дня із обложеного табору на сторону повстанців перейшли до 1600 реєстрових козаків Переяслівського і Білоцерківського полків. Становище С. Потоцького стало безнадійним. Він пішов на тимчасові переговори з Хмельницьким. В обмін на 26 артилерійських гармат Потоцький отримав дозвіл відступити до Крилова. Під час маршу польська колона попала в татарську засідку, за короткий час вона повністю була розгромлена, а поранені С. Потоцький разом з 3000 жовнірів попали у полон.

Перемога над поляками під Жовтими Водами окрилила Хмельницького і його військо. Після короткого перепочинку він рушив у напрямі Корсуня, маючи вже під своїм керівництвом запорожців-низовиків, реєстрових козаків та багатотисячну татарську орду.

Після перших боїв з Хмельницьким Потоцький, пригнічений поразкою під Жовтими Водами, вирішив відступити углиб України. Проте в урочищі Горохова Діброва поляки попали в засідку і були повністю розгромлені. Як згадував один із учасників битви: «сила побитих і поранених і майже всі схоплені».

Про ці події, що відбулись 15-16 травня 1648 року Б. Хмельницький повідомив у листі до Запорозької Січі:
«Пане отамане кошовий з усім Запорозьким
Військом, нашою зичливою братією!

Посилаємо до Вас нарочних наших послів, значних товаришів Запорозького Війська, і доповідаємо Вам на знаття, що почув Господь Бог плач і стогін обранених, пригнічених і озлоблених поляками наших україно-малоросійських батьків і матерів, братів і сестер, які живуть обабіч річки Дніпра. Подав нам Бог із Запорозьким Військом свою всесильну допомогу, щоб могли ми поляків подужати. Отож у двох битвах, спершу 8 травня при Жовтій Воді, потім 16 травня під Корсунем, ми розбили їх ущент, а обози їхні полонили разом з усіма достатками, з обома коронними гетьманами, великим та польним, та іншими знаменитими й високорідними шляхтичами. Про це докладно й просторо розкажуть Вам оці посланці, наші товариші. Через них передаємо нашу глибоку подяку Вам, братам нашим, за любов і приязнь до нас, яку виказали Ви, коли були ми ще в Січі.

Отож, на знак нашої вдячності, посилаємо Вам, усьому Війську, гостинця на пиво - тисячу битих талярів і триста талярів на церкву Божу Січову та її служителів. Осібно за клейноди військові, які дало нам Запорозьке Військо, тобто за одну хоругву, за один бунчук, за одну булаву, за одну пару котлів і за три гармати посилаємо Вам навзаєм чотири хоругви, два бунчуки, дві булави, три пари котлів і шість гармат. Це все, ваша милість, брати наші, прийміть удячно і завжди віддавайте шану Господові Богу, який своєю ласкою благословив нас і дав силу щасливо й швидко докінчити наше з поляками військове змагання. Але оскільки, як ми вже почули, поляки знову збирають на нас біля Вісли свої великі війська, приготуйте нам у допомогу Запорозьке Військо й ви, щоб могли піти на військовий чин, тільки но зашлемо Вам військове наше розпорядження. Хто ж із Вас охотніший, то нехай прибуває до нас ще й до військової компанії.

Цього ми бажаємо і покладаємо зберегти всіх Вас наших братів, Господові Богу.

Даний у обозі під Корсунем 1648 року 22 травня».

Перші перемоги Б.Хмельницького докорінно вплинули на політичне становище в українських землях: «І так народ посполитий на Україні, послишавши то о знесенню войск коронних і гетьманов, зараз почалися купити в полки не толко тіє, которіє козаками бивали, але хто і нігде козацтва не знав».

Бурхливе піднесення національно-визвольного руху українського народу, як океанська хвиля затопила гнобителів. Запалали магнатські маєтки, полилися ріки крові польської шляхти та євреїв-орендарів. Настав священний час помсти за багатовічне знущання над Україною...

 
ІІІ. Богдан Хмельницький і Запорожжя

Новий Гетьман України розумів, що перемоги повстанців можуть швидко минути, якщо їх не закріпити відповідними заходами. На основі селянських загонів і реєстрового козацтва Б. Хмельницький, використовуючи традиції Запорозької Січі, створює на початку літа 1648 року велику армію і державний апарат.

Визволена територія України була поділена на військово-адміністративні одиниці - козацькі полки і сотні. На козацьких радах були обрані полковники та сотники, інша козацька старшина. На чолі всього війська та країни був гетьман із генеральною старшиною. Таким чином, з початком Визвольної війни почала відроджуватись українська державність, що мала республіканську форму. Вони були закріплені Б.Хмельницьким в «Статтях про устрій Війська Запорозького».

У цей час у Польщі помирає король. Хмельницький тимчасово припиняє бойові дії і починає вести переговори з сенатом.

Проте поляки не могли змиритися з втратою України для себе. Бої на західноукраїнських землях, які вели повстанці на чолі з М. Кривоносом, показали, що ворог готує нове військо. Незабаром відмобілізована армія в 40 тисяч чоловік на чолі з Д. Заславським, С. Конєцпольським, М. Остророгом розпочала наступ в напрямі - Старокостянтинів. Тут їм заступили дорогу полки Б. Хмельницького. У вересні 1648 року вони розгромили біля річки Пилявки поляків і захопили величезні трофеї.

Розвиваючи успіх, Хмельницький спрямував свої війська на Галичину і взяв в облогу Львів. Козацькі полки дійшли до Замостя, звідки їм відкривався шлях в центр Речі Посполитої. Проте, отримавши звістку, що у Варшаві почалися вибори нового короля Польщі, Хмельницький припинив рух на захід. Через деякий час новообраний король Ян-Казимир прислав гетьману листа, де просив прийняти його послів для мирних переговорів.

У грудні 1648 року Б. Хмельницький приїздить до Києва, де його урочисто зустріли козаки, міщани, духівництво, величали Моїсеєм як «рятівника й визволителя народу від польського рабства».

Звістка про могутність українського козацтва розійшлась по сусідніх державах. У гетьманську резиденцію прибувають посли Туреччини, Молдавії, Семигроддя, Москви. Польські посли, що приїхали до Хмельницького, передали йому королівську грамоту на гетьманство, булаву й стяг. Проте гетьман відверто їм заявив, що він визволить із шляхетської неволі весь український народ і об'єднає українські землі в одне незалежне князівство.

Навесні 1649 року бойові дії між Військом Запорозьким та польською армією відновились. Полки Б. Хмельницького разом з ордою кримського хана Іслам-Гірея у червні взяли в облогу поляків під Збаражем. На допомогу своїм військам вирушив і сам король Ян-Казимир з 20-тисячним військом Проте козаки і татари раптовим ударом оточили і нанесли йому важкі втрати. Тоді Ян-Казимир і канцлер Є. Оссолінський таємно надіслали послів до кримського хана і запропонували підписати мир. Не зацікавлений у повному розгромі Польщі та піднесенню Української держави, Іслам-Гірей погодився на переговори і почав вимагати від Хмельницького припинити бойові дії. Вчинок хана, який дбав про свої інтереси, поставив гетьмана у скрутне становище.

8 серпня 1649 року між Хмельницьким і Яном-Казимиром було укладено Зборівський договір. Ним підтверджувалися права Війська Запорозького. Козацький реєстр визначався в 40 тисяч чоловік. Територія полків обмежувалася Київським, Брацлавським, Чернігівським воєводствами. Тут заборонялося перебувати євреям та польським військам, а єзуїтам - заборонялось відкривати свої школи у Києві. Проте польська шляхта одержувала право повернутися у свої маєтки, а учасникам національно-визвольної боротьби оголошувалась амністія.

Номінально Річ Посполита зберігала владу над Україною, фактично ж українське козацтво в межах трьох воєводств здобуло політичну автономію.

За вимогою шляхти, значна кількість селян - учасників війни повинна була повернутись додому у «послушенство шляхті». Це викликало велике незадоволення у народних низах. Вони продовжували боротьбу проти польських панів, які прагнули відновити свою владу.

Таким чином, становище Богдана Хмельницького як державного керманича значно ускладнилось. На початку лютого 1650 року на Запорожжі спалахнуло повстання козацької сіроми проти Б. Хмельницького. Очолив його козак Худолій, якого січовики обрали гетьманом Запорозьким. Авторитет Хмельницького, який повинен був дотримуватись Зборівської угоди, почав падати. Тому він, не гаючи часу, послав на Запорожжя війська, які придушили повстання, а Худолія заарештували і відвезли у Чигирин на гетьманський суд. З цього часу Б. Хмельницький намагався не давати Запорозькій Січі зайняти окреме становище в Україні. Вона була зайнята реєстровими козаками, а кошовим отаманом стала довірена особа гетьмана. Утворення ж постійної столиці України в Чигирині перетворило Січ лише на головну прикордонну фортецю на рубежах з Кримським ханством. Та кошова старшина зберегла свій вплив на гетьмана.

Зборівська угода не усунула суперечностей між українським козацтвом та польською шляхтою. Навесні 1651 року Хмельницький, заручившись підтримкою кримського хана, вирушив з козацьким військом на західноукраїнські землі. Під містом Берестечком зійшлися у кривавому двобої польсько-шляхетська армія та об'єднані українсько-татарські сили. На той час це була найбільша битва в Європі, у якій брало участь з обох сторін 300 тисяч чоловік.

20 червня кримський хан у розпал бою раптово почав відступати. Хмельницький погнався за ним навздогін, прагнучи повернути його на поле битви. Проте хан не тільки відмовився відновити бойові дії, але й затримав гетьмана. Козацьке військо, залишившись без керівництва, опинилось у важкому становищі і з великими втратами відступило на Київщину.

Незважаючи на захоплення значної території України, польська армія мала у своєму тилу активний повстанський рух. Звільнившись з татарського полону, Хмельницький знову очолив Військо Запорозьке, яке зосередилось поблизу Білої Церкви. У цих умовах, коли жодна сторона не мала переваги, бойові дії припинились і розпочалися переговори.

18 вересня 1651 року була підписана Білоцерківська угода, яка значно обмежувала права українського козацтва. Воно мало право тепер розташувати свої полки тільки на території Київського воєводства, реєстр скорочувався до 20000 чоловік.

Випищики із козацького війська і селяни мусили повертатися додому виконувати свої повинності на користь шляхти. Євреям дозволяли знову жити по всій Україні. Український народ нарікав на Хмельницького і виявляв велике незадоволення таким мирним договором. Безвихідне становище примушувало козаків і селян масово переселятися у володіння московського царя, де вони освоїли цілий край, що назвали Слобожанщиною. Частина козаків відійшла на Запорожжя.

Зосередження козаків на Низу, зростання небезпеки від кримського хана привело до обрання нового місця для розташування Запорозької Січі. Про це згодом розповідали посланці кошового отамана у Московському приказі: «Город де Січа, земляний вал стоїть в гирлах біля Чортомлика і Прогною, над річкою Скарбною; в височінь той вал у 6 сажень, з поля від сумської сторони і від Базавлука на валу поставлені коші дерев'яні і насипані землею. А в тому городі вежа, з поля мірою навколо 20 саженів, а в тій вежі пороблені бойниці, а перед тією вежею за ровом зроблений земляний городок, кругом його мірою 100 сажнів, а в нім вікна для гарматної стрільби. Та для ходу по воду зроблено на Чортомлик і на Скарбну вісім хвірток і над тими хвіртками бійниці, а шириною там ті хвіртки лише одній людині пройти за водою. А мірою той город Січа, з поля від річки Прогною до річки Чортомлика сто саженів; довкола того города обрізаний ров у висоту 5 саженів; та з правого боку річка Прогній, а з лівого - річка Чортомлик, і впадають річки в ріку Скарбну, яка тече позаду города біля самого рову. А мірою ж весь Січа-город буде кругом майже 900 сажнів. А ворожого приходу до города Січі можна очікувати в літню пору лише з поля, від річки Базавлуку з Кримської сторони, а з трьох сторін промислу над нею ніякого чинити не можна. В зимовий час запорожці на трьох річках безперервно рубають лід...» Цю Нову Січ було збудовано під керівництвом кошового отамана Федора Лутая. У той час Б. Хмельницький видав запорожцям і дозвіл здійснити морський похід проти Туреччини, яка підтримувала Кримське ханство.

Весною 1652 року бойові дії між Польщею та Україною відновилися. 22 травня в урочищі Батіг відбулася кривава битва, у якій козацькі полки знищили двадцятитисячне польське військо на чолі з гетьманом М. Калиновським.

Наступного року польські загони вдерлися на Поділля, де спустошили багато містечок та сіл по р. Буг і по-варварському знищували мирне населення. Восени проти Війська Запорозького виступив і сам польський король із великою армією і розташувався під Жванцем на березі Дністра.

Б. Хмельницький, провівши мобілізацію всього війська, у тому числі і запорожців, прибув під Жванець разом з татарами. Польський табір було взято в оточення. Наступали холоди, полякам не вистачало харчів, і допомоги їм чекати не доводилось, позаяк всі шляхи із табору були перекриті сильними козацькими роз'їздами.

Вороже військо опинилось у катастрофічному становищі. Але знову, уже втретє, поляків врятував кримський хан Іслам-Гірей. Він добився від польського короля зобов'язання сплатити величезну контрибуцію у 100000 злотих і права брати ясир в Україні. Крім цього, хан вимагав від поляків визнати щодо козаків дійсними умови Зборівського договору 1649 року.

Перед реальною небезпекою утворення польсько-татарського союзу Хмельницький змушений був погодитися на підписання перемир'я. Після цього всі війська залишили Жванець. Козаки вирушили до Переяслава. Хмельницький розіслав листи до населення України з пересторогою про відхід татар та їх наміри.

Проте не всюди мешканці міст і сіл отримали своєчасно це попередження. Тому кримський хан порубав багатьох українців під час відходу до Дніпра і зруйнував кільканадцять містечок.

Розвідники доповіли Хмельницькому, що п'ятнадцятитисячна орда повертається з Литви з численним ясиром та награбованим добром повз Київ. Одержавши цю звістку, гетьман «зрадів, маючи надію хоч трохи помститися орді на ту свою українську шкоду, зразу ж узяв із собою дев'ять тисяч запорожців, яких ще не відпустив до Січі і які залишились на квартирях біля Чигирина, та, добравши до них ще три тисячі свіжих охотників, рушив просто й поспіхом на Бєлгородку до Межигора... Він зустрівся з тією ордою, дав їй бій, у якому з Божою поміччю всіх тих татар розгромив і дощенту розтрощив...»

Хмельницький повернувся до Чигирина і відправив згаданих запорожців на Січ. Одночасно з ними виїхав його посланець з листом до всього Низового Війська.

«Пане отамане кошовий з усім військом низовим Запорозьким, вельми зичливі до мене панове й брате!

Відпускаємо до Вас військо Ваше низове Запорозьке, яке Ви прислали до нас в минуле літо на наше бажання до військової потреби проти ворогів-поляків. Дуже дякуємо, Ваша милосте панство, за це прислання і пильно просимо такої ж неодмінної від Вас приязні й наперед.

Ми не маємо від Вашої милості панства ніякої писемної відповіді на наш лист, писаний до Вашої милості панства ще минулого літа, в якому йшлося про потрібну нам протекцію від пресвітлого і великодержавного московського монарха. Отож тепер ми відправляємо до Вас при Вашому війську свого нарочного посланця і дуже хочемо, щоб Ваша милість панство, досконало зрозумівши той наш лист, швидко остаточно й ретельно відповіли через цього нашого посланця і порадили нам. Адже ми розкручували махину війни з поляками не без Вашої, брати наші, волі і ради, отож і це не менше діло про згадану московську протекцію не хочемо чинити без Вашого визволення й поради. Ми вже послали на раду нашої старшини до його царської пресвітлої величності і самодержця всеросійського нашу відозву, але без відома і визволення Вашого завершувати те діло не будемо.

Майте за обов'язок, отож, Ваша милосте панство, без найменшої відволоки дати нам ретельну на перше просторе наше писання письмову відповідь. Цього ми пильно і повторно жадаємо і Вас же доручаємо на збереження Господові Богові
З Чигирина 26 грудня 1654 року
Зіновій Богдан Хмельницький
гетьман Війська Запорозького і народу
україно-малоросійського.

Посилаємо Вам, братам нашим, через цього ж нашого посланця гостинця, тисячу битих талярів, і просимо від серця їх прийняти».

Запорозькі козаки добре розуміли, що багаторічна війна коштувала українському народові величезних втрат. Сили України були виснажені і власноруч перемогти Реч Посполиту вона не могла. їй конче потрібні були союзники. Тому Хмельницький вів переговори з представниками Туреччини, Молдавії, Швеції, переконуючи ці держави виступити разом з Військом Запорозьким проти Польщі.

Природним було звернення гетьмана до єдиновірного московського царя Олексія Михайловича ще на початку війни з поляками. Цар виказував козацьким послам знаки уваги, але тривалий час від надання воєнної допомоги Хмельницькому ухилявся. Він уважно слідкував, як Польща й Україна знемагають у боротьбі між собою. Всього з 1649 до 1654 року в Україні побувало 13 посольств з Москви. Водночас від Хмельницького також йшли посли до Москви. першого жовтня 1653 року Земський Собор висловився про те, щоб «гетьмана Богдана Хмельницького і все Войско Запорожское з городами и землями принять».

Тому на той лист Хмельницького із Коша швидко прийшла відповідь:
«Ясновельможний пане Зіновію Хмельницький,
гетьмане Війська Запорозького і
всієї малоросійської України,
брате і добродію наш!

На Ваш гетьманський просторий лист, писаний до нас минулого літа, не вчинили ми відповіді й досі через те, що твоя гетьманська милість з усім козацьким військом залишився ціле літо в Польщі і на Поділлі під Жванцем. Дуже просимо Вашу гетьманську милість вибачити нам. Відповідаючи зараз на вищезгаданий лист Ваш гетьманський, висловлюємо, що ми його цілком зрозуміли і не лише пізнали з того листа, а й побачили на власні очі, що нам уже з поляками, які зі змією, яка має відсічений кимось хвіст, уже ніяк не дійти до колишньої дружби. Адже це вони започаткували і спричинили все лихе й війну і навіть зараз, після шестилітнього змагання, бачивши і в короні своїй і в нашій малоросійській Україні великі попелища з людських поселень і безліч побитих війною людей, що лежать на полях, нітрохи не хочуть зм'якшити свого серця. І забувши про свою гнівну завзятість до нас, прийми до колишньої, зі ствердженням давніх наших прав та свобод, приязні та згоди. Отож і ми не радимо Вашій гетьманській милості домагатися більшої, ніж є зараз, їхньої до нас приязні і признаємо за слушний Ваш задум удатися й бути з усім народом малоросійським, що живе обіруч Дніпра, під протекцією великодержавного і пресвітлого російського монарха. Ми даємо Вам пораду, щоб того діла не полишали і завершили його на як найкращу користь нашій малоросійській вітчизні і всьому Запорозькому Війську. Але як писатимете пакта, то звольте, Ваша гетьманська милість, додивлятися до того самі, щоб не було в ньому чого зайвого і шкідливого нашій Вітчизні, некорисного і супротивного нашим предковічним правам та вольностям. Відаємо напевне, що великодержавний і пресвітлий монарх та російський самодержець прийме нас як православний цар, охоче й ласкаво, під свою кріпку протекцію як чадолюбивий батько своїх синів, що незрушно лишаються в тому ж святому православ'ї. Гадаємо, що він не вимагатиме від нас жодних податків та річних платежів до своєї монаршої скарбниці, окрім того, хай би ми, в міру своєї сили, завжди були готові до його, монаршої, військової служби проти його монарших ворогів. Бо недавно, в минулий Пилипівський піст, їхав до Криму з московської столиці один царський дворянин Никита Харлампієв, щоб викупити з бусурманської неволі своїх кревних. Він був тут, у Запорозькій Січі, і купив у нас за дев'ять золотих трьох татар. Так оцей дворянин чув від багатьох своїх близьких до царської величності князів та бояр, що його царська пресвітла величність дуже зволяє і від усієї душі жадає мати нас, Військо Запорозьке з усім народом україно-малоросійським, у своєму монаршому союзі і в протекції, лише не хоче до нас про те відізватися, щоб не дати полякам від себе слушного приводу розірвати з ними нинішній мир. Радимо отож ми, все військо низове Запорозьке, твоїй гетьманській милості, щоб того потрібного діла не знехаювати й уладнали та завершили його якнайкраще на користь усіх нас і вітчизни нашої малоросійської. Але не забувай і давнього прислів'я «Чинь мандре, а патриш конца» (чини мудро, але дивись у кінець, польськ.). Крім того, треба застерігатися, щоб поляки, довідавшись, не вчинили тут через свої хитрощі якоїсь перепони. Дуже дякуємо при цьому твоїй ясній гетьманській милості за гостинець, тисячу битих талярів, пересланих до нас у військо. Зобов'язуємося відслугувати те при різних оказіях. А на тепер і на всяк час зичимо щиро Вашій гетьманській милості з усім військом та Україною, нашою вітчизною, багатолітнього доброго здоров'я і щасливо бажаємо уживати в усьому життя-буття. Писано в Січі Запорозькій 3 січня 1654 року».

Таким чином, гетьман Хмельницький отримав від низового товариства моральну підтримку на ведення переговорів з московськими послами про умови союзу із пересторогою не допустити необачних кроків.

8 січня 1654 року у Переяславі відбулася козацька рада, яка ухвалила рішення просити захисту московського царя, щоб отримати від нього військову допомогу. Проте, коли Б. Хмельницький з старшиною звернувся до царського посла В. Бутурліна взаємно присягнути - «за государя царя», щоб він не видав їх Польському королю, не буде порушувати прав і вольностей, надасть козакам грамоти на їх маєтності, той відмовився. Після тривалих вагань козацька старшина з гетьманом, все ж вирішила принести присягу царю. В. Бутурлін вручив Б. Хмельницькому гетьманські клейноди і усно урочисто пообіцяв козакам, що цар розгляне і задовольнить прохання Війська Запорозького про збереження своїх прав.

Така позиція царського посольства набула широкого розголосу. Хоча значна кількість козаків і міщан вслід за гетьманом присягала царю, від неї відмовилась частина козаків Уманського, Брацлавського, Полтавського, Кропивненського полків, міщан Переяслава, Києва, Чорнобиля.

Тому у лютому 1648 року Хмельницький направляє: до Москви посольство на чолі із генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею для укладення письмового договору між державами. Козацькі посли мали «23 статті Богдана Хмельницького» для того, щоб цар ці «прана, устави, привілеї, всякіє свободи... утвердити і своїми грамотами государськими укріпити». Серед них Пули, зокрема, такі умови: збереження козацького самоврядування під владою виборної старшини, на чолі з гетьманом, яких вибирають вільними голосами; гетьман має право приймати іноземних послів і налагод¬жувати відносини з чужоземними державами; всі українські стани зберігають за собою свої давні права і пильності; кількість Війська Запорозького визначається у 60000 козаків і, крім цього, можна набирати ще й полк добровольців; гетьманський уряд зобов'язується здавати царю податки, але збір їх доручається місцевим урядовцям.

П'ять статей торкались воєнних питань, і в першу чергу про вступ у війну царя Олексія Михайловича. Одна із них була про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

Текст статей був підписаний Богданом Хмельницьким і мав печатку Війська Запорозького.

12 березня 1654 року українське посольство прибуло до Москви і наступного дня було прийняте царем Олексієм. Після двотижневих переговорів козацькі посли одержали затверджені царем і Боярською думою «Статті» Богдана Хмельницького, а також жалувані грамоти царя гетьману і Війську Запорозькому, які визначили основи державного договору між ними і Московським царством. У цілому цар Олексій Михайлович підтверджував права і вольності Української Гетьманської держави та її устрій, кількісний склад Збройних Сил України, право спадкування козацьких маєтків і прав козаків їх вдовами і дітьми тощо.

Що ж стосується козацької охорони на південному кордоні, то була записана така 11-а стаття: «11. Кодак город на рубеже от Крыму, в котором гетьман всегда по 400 человек держат и кормы всякне им дает, чтоб и ныне царское величество пожаловать кормами и по-рохом к наряду изволил построити. Также и на тех, которые за порогами Коша берегут, чтоб царское величество милость свою изволил показати: понеже нельзя его самого без людей оставлять.

О той статье царского величества милостивий Указ будет впредь, как про то ведомо будет, по сколько каких запасов в те места посыловано и сколько будет доходов в зборе на царское величество».

У середині квітня 1654 року посольство С. Богдановича-Зарудного та П. Тетері повернулося з Москви з документами договору та листами царя до Б. Хмельницького. Гетьман наказав скопіювати всі документи і направив їх з посланцем до Запорозької Січі з таким супроводжувальним листом:
«Пане отамане кошовий зі старшим і меншим
товариством низового Запорозького Війська,
до Вас вельми зичливі панове і брати!

З відома і на пораду Вашу, наших братів, ми прийшли з усім Військом Запорозьким і народом малоросійським у союз та під протекцію великого московського монарха, пресвітлого государя Олексія Михайловича, самодержця всієї Росії і виконали були на по-ставлених пактах у Переяславі при його ж монарших повноважних послах і комісарах нашу з усією старшиною та значнішим військовим товариством, що зібралося на той час у Переяславі, присягу. Після того ми послали у московську столицю наших послів, просячи покірно його царську пресвітлу величність, щоб піп своєю монаршою милістю, зберігаючи нас у своїй государській ласці, звелів підтвердити своїм високим царським привілеєм нам, старшині з усім Запорозьким Військом і малоросійським народом, наші старовічні права і вольності.

Це наше прохання він, великий наш государ, як чадолюбивий батько, милостиво вислухав і зізволив повеліти, щоб нам з усім Запорозьким Військом і малоросійським народом, видали дві його монарші, превисокі, універсальні, отвористі грамоти, стверджуючи й закріплюючи ними всі наші військові і загальнонародні малоросійські вольності і права. Списки цих обох монарших привілеїв посилаємо Вам через нарочного нашого посланця для відома всьому Війську Низовому Запорозькому і зичим сердечно йому-таки, як самому собі, доброго від Господа Бога, здоров'я і щасливо заживати собі у всьому життя-буття.

З Чигирина 27 квітня 1654 року
Зіновій Богдан Хмельницький гетьман його
царської пресвітлої величності славного
Війська Запорозького і всієї малоросійської України.»

На Запорозькій Січі, де ознайомились із копіями договірних документів, позитивно оцінили союз Б. Хмельницького з Московським царством, яке надавало збройну допомогу у війні з Польщею. Проте, мабуть, у зв'язку з відмовою царя Олексія Михайловича присягати українському козацтву, запорожці мали певну недовіру до нього. І це знайшло свої відобра-ження у відповіді гетьману:

«Ясновельможний пане Богдане Хмельницький
гетьмане військ його царської величності
запорозьких і всієї малої Росії до нас
вельми зичливий і ласкавий пане, брате і добродію!

Ми, низове Запорозьке Військо, дістали через нарочного посла твоєї ясної гетьманської милості надіслані нам для відома списки монарших, його царської пресвітлої величності, привілеїв, які милостиво стверджують усі давні і старовічні права та вольності наші, Війська Запорозького та всього малоросійського. Ми їх прочитали і вседушно пораділи, що він пре-світлий і самодержавний великий господар і православний наш монарх ізволив як чадолюбивий батько обрадувати нас, своїх слуг і правдешніх синів східної православної церкви, не зневажив Вашого гетьманського прохання, а зволив закріпити й підтвердити своїми превисокими монаршими привілеями наші, Війська Запорозького й народу малоросійського, стародавні права та вольності. За це ми воздаємо хвалу й подяку і вклоняємося, як славленому у тройці Богові, так і йому пресвітлому нашому государеві царю, віддаючи йому за це наше військове найнижче чолобиття. Дякуємо також дуже і твоїй ясній гетьманській милості за ретельне в тому старання й труди і за те, що прислав для нашого відома згадані списки монарших привілеїв, в яких коротко, але повно віддано наші права й вольності. Однак хочемо ми, щоб краще роздивитися, мати прислані від твоєї ясної гетьманської милості списки й самих пактів, і ми не сумніваємося в тому, що твоя гетьманська милість зволить нам їх прислати, як і в тому, що цілком зголошуємо себе на військові послуги нашому пресвітлому монарху і твоїй ясній гетьманській милості.
Даний у Січі Запорозькій 1654 року 3 травня
отаман кошовий з усім старшим і меншим
товариством Запорозького низового війська».

Кошова старшина була насторожена тим, що цар, надаючи воєнну допомогу Хмельницькому, вже намагається обмежити права гетьмана вступати у дипломатичні зв'язки з польським королем та турецьким султаном, а також тримати контроль над фінансами країни. Це могло стати першим кроком до порушення суверенітету козацької держави. У свою чергу, цар і бояри, знаючи крутий характер запорожців, наполягали, щоб Хмельницький наказав Низовим козакам присягнути Олексію Михайловичу. Проте цього не відбулось.

У подальшому, коли основні бойові дії проти Польщі відбувались на заході, запорозькі козаки прикривали південні фланги українських військ та вели за наказом Хмельницького розвідувальні операції проти Кримського ханства.

Так, у червні 1654 року гетьман дав наказ січовикам зробити напади на татарські улуси, щоб захопити «язика». Запорожці також здійснили морський похід на Варну, та він закінчився невдало. Коли восени того ж року союзні українсько-російські війська знаходились у Галичині, запорозькі козаки вели бої з татарами від Дністра до Дніпра, намагаючись не допустити їх прориву в Україну.

Кошова старшина Запорозької Січі зверталась до гетьмана України з проханням узаконити права низовиків, оскільки їх невизначеність могла стати причиною конфлікту між ними. Перебуваючи у середині січня 1655 року у Білій Церкві, Б. Хмельницький видав такий універсал:
«Богдан Хмельницький, гетьман обоїх сторон
Днепра і Войск Запорожских

Панам, панам енаралной старшині, полковникам, полковій старшині, сотникам, атамані і черні всего войска українского і всякой кондиції людем, так же кому б о сем теперь і в по томніє часи відать надлежало, обявляє сим нашим універсалом іж атаман кошовий Войска Запорожского, пан Демян Барабаш вообщі з старшиною войсковою і атаманами куренними положили перед нами грамоту найяснішого короля польского Стефана Баторія в 1577 месаца августа 20 на прошеніє антецесора нашего гетьмана Якова Богдана і кошового низового Запорожского войска Павлика данную, в якой королевской грамоті написано, іж его королевская мосц відячи Козаков запорожских до его королевского маєстату зичливую прихилность і рицарськіє отважніє служби, которими завжди велікіє бусурманскіє погромляючи сили, гордое їх прагненє на кров христіанскую до конца затлумили і пащоку їх на корону полскую, на народ благочестивий український рикащую, замкнули і вход в Полщу і Україну заступили всі їх неіщетніє сили і нагліє на народ християнський набіги грудми своїми сперли, якіє їх служби нагорожаючи, а даби їм Войска Запорожского козакам, для зімових станцій, гді було прихилность міти, так же от неприятеля ранених своїх заховувати і лічити, в других долігающих нуждах отпочивок маті, і всякой пережиток ку волі своей заберати, а чтоб также і наперед заохоченни били зичливо в войску служити і против неприятелей отчизни своей охочо і неомилно отпор чинити, недаєт его королевская мосц козакам низовим запорожским вейчисте город Терехтемиров з монастирем і перевозом опрочь скподового старинного їх запорожского города Чигирина і от того города Терехтемирова на низ понад Дніпром рікою до самого Чигирина і запорожских степов ку землям чигиринским подойшлих всі землі со всіми на тих землях насаженними містечками, селами і футорами, рибними по тому берегу в Дніпрі ловлями і інними угодці, а вшир от Дніпра на степ як тих містечек, сел і футорів землі здавна находить і тепер так се тоє в їх завідованю маєт заховати. Город старинний же Самар с перевозом і землями вгору Дніпра по річку Орел, а вниз до самих степов нагайських і кримських, а через Дніпр і лимани дніпровій боговій, як із віків бивало по очаковские влуси, і вгору річки Богу по річки Синюху от самарських же земель чрез степь до самої ріки Дону, гді еще за гетмана козацкого Предлави Лянцкоронского козаки запорожскіє свої зімовники нівали, і жеби так все непорушно во віки при козаках запорожским укріпил, утвердил і просил он пан кошевой запорожский Барабаш со всім Войском Запорожским і нашего на тоє гетманского універсалу, прикладаючи жалобу ж чрез многіє перешедшіє годи от войни с татарами, турками волохами, а наостаток із ляхами Войско Запорожское внівец зруйнувалось і в таких утисках всі ониє їх городки і землі з рук у їх вилупленни, що не гулко коней своїх, на яких в войску служат, але і себе чим покормить с чого не мають. Ми теди Богдан Хмельницький, гетман хотяй удалились от такого Войска Запорожского прозби, відаючи їх самих от стародавніх королей полских привілегіями умоцнених і особливиє клейноти, армату войсковую маючи, но же ми от всего Войска Запорожского українского на оборону отчизни нашой зазначенних з вірностю наидує-ліся і з полную от бога і от всего войска і народа українського по обоїм сторонам Дніпра далеко расширяючогось нам врученную мосц і владу як в войску так і по всіх городах і по всім українським народом дириговать маючи так по той зверхной влади нашой на тую прозбу пана кошового і всего Войска Запорожского, прихиляючись тими всіма городами, містечками, селами, футорами із їх всякими угодії, як от наяснійшого короля польского Баторія Войску запорожскому надано, владіть і пожитковатись с того дозволяєм і чтоб тоє все непорушно в їх владзи во віки било, сим нашим універсалом стверужаєм.

В року 1655 ануярія 15, в Білій Церкві».

Скориставшись відходом козацьких полків у міста, 40 тисяч кримських татар на чолі з Хази-Гіреєм взимку 1655 року напали на Запорожжя та попалили козацькі «чайки».

Навесні та влітку на Дніпрі знову загриміли мушкетні залпи. Запорозькі козаки і Брацлавський полк не пропускали татар на Правобережжя. Січовики разом з донцями здійснювали сміливі набіги на Крим. Тільки зосередивши 100-тисячнуорду, кримський хан прорвався у вересні 1655 року, поблизу Кодака на праний берег Дніпра. Та під м. Озерною, Хмельницький, попереджений кошовим отаманом, зустрів своїми полками татар. Нападники зазнали важких втрат і були змушені піти на підписання миру з козаками.

Проте заспокоєння на Запорожжі було недовгим. Влітку 1657 року січовики отримали наказ Хмельницького наносити удари по татарах, що знову почали війну проти України. Загін в 700 запорожців знищив багато татар у Таврії та звільнив тисячі невільників-християн. Під час цих боїв у Січ прийшла чорна звістка про смерть славного гетьмана Війська Запорозького.

При великому зібранні козаків тіло Хмельницького було перевезено в Суботів і поховано в кам'яній церкві, поставленій за життя гетьмана на його кошти. Під час останнього прощання з Богданом Хмельницьким його старий секретар Зорка виголосив промову:

«Жити й умирати - либонь, поставлено так від початку світу всесильним Божим декретом, висловленим до наших предків - живіте і множтеся, бо землею Ви є і до землі підете. Однак смерть людська звикла наповнювати серця живих непохибним і непогамовним жалем, панове полковники і вся старшина з усім товариством Запорозького Війська! Прийшлося нині й нам після веселих минулих часів слухати смутні плачі і рясними сльозами заливати обличчя наше, коли мусимо оце оглядати на смертнім катафалку і віддавати останню шану нашому гетьману Богданові Хмельницькому, справдешньому, даному від Бога вождеві, якого забрала від нас невблаганна смерть.

Помер, полишивши по собі несмертну славу, той добрий вождь наш, дякуючи голові якого не тільки ми, його підручні, але й уся Малої Русі Річ Посполита могла жити довгі літа при щасливих успіхах. Помер той, кому разом із вашою милістю панством всюди допомагала всемогутня рука Божа стояти при своїй правді за вольність та свої старожитні права проти братів, але разом із тим ворогів наших - польських савроматів. Помер той, від чийого гарматного й мушкетного грому не лише тремтіла ясно-світна старожитніх вандалів Сармація і обидва береги бурливого Євскінопонту1 і зі своїми міцними замками й фортецями (особливо в 1621 році, коли точилася під Хотином не без участі братів наших козаків, щаслива для корони Польської війна з імператором оттоманським Османом) але й дрижали, й тряслися, очорнені мушкетним козацьким порохом і самі царгородські стіни. Помер, зрештою, той, завдяки справі якого могли сподіватися ніколи не вмирати оживлені старожитні права й вольності українські та цілого Запорозького війська. Не стає мені часу, щоб висловити й вичислити цноти й вашу лицарську діяльність, яку ви хвалебно виказали при даному собі від Бога вождеві і гетьманові Хмельницькому за пошкоджені й потоптані поляками старожитні права й вольності братів своїх на багатьох місцях з великою перевагою і відвагою, наслідуючи в тому старовічних предків слов'ян, які давали воєнну допомогу й великому Олександрові Македонському, а також сцитгів, цимбрів і хозарів2.

Нехай виповідять людською мовою про лицарську діяльність вашу поля і долини, вертепи й гори, мури і гарматні рури, коли ви ставали й воювали за свої вольності з мужнім і величним серцем, з лицарською й богатирською відвагою проти ворогів своїх сармато-польських і це ви показували при всемогутній Божій помочі на Жавтій Воді, під Корсунем, Пилявою, під Збражем, Зборовим, Берестечком, під Білою Церквою, Львовом і Замостям, під Нестерваром і Баром, Кам'янець-Подільським і Жванцем, Батогом і Охматовим та і в інших багатьох місцях, яких не вилічую.

До тебе звертаюся з доброю мовою, милий наш вождю, державний руський Одонацерю3, славний Шкандербеку4, гетьмане славного всього Війська Запорозького і цілої козако-руської України Хмельницький Богдане, до тебе мова, скутою зараз поміж чотирма дошками і мовчазною, вимови і розпоряджень якого незадовго перед цим слухало нас сто тисяч, і ми ставали готові на всякий твій кивок! Чому так швидко став ти мовчазним Гарпократом5, принаймні наслідуєш німого Атгіса6, промов по нас, братів своїх і навчи нас, як маємо жити без тебе і як поводитися з навколишніми нашими друзями і ворогами! Адже це той німородний Атгіс застеріг ретельною вимовою батька свого, короля, що його має забити власний жовнір! Ти ж, уміючи доброї мови, вимов і дай нам пересторогу, щоб не були ми завойовані і переможені ворогами нашими. Одволічи хоч на малу хвилю теперішнє право твоєї смертоносиці і промов до нас ласкаво й по-доброму, як нам далі жити, ласкавий і добрий наш гетьмане, а коли такий пильний вже декрет смертоносиці і того ти над змогу живих не здатен учинити, то принаймі вмоли там, у Божім маєстаті, куди посилають тебе, надпотужного пана, щоб по відході твоїм ударував нас щасливим життям і зберіг у цілості та мирі від усіляких ворогів нашу Вітчизну. А ми навзаєм за тебе, живучі тут на землі, прирікаємо і зобов'язуємося благати Божий маєстрат, щоб наділив хвалою своєю своїх вибранців. Амінь!»


______________________
 
1 Євскінопонт - грецька назва Чорного моря.
2 Сцитги, цимбри, хозари - назви стародавніх племен. Сцитги - це скіфи, скити. Цимбри - давньогерманський народ. Хозари - напівкочовий тюркський народ, створивший в степах південно-східної Європи у середині VII ст. державу - Хозарський каганат.
3 Одоноцер (одоакр) - германський вождь з племені ругіїв, став королем у 476 р. н. є., фактично правив Італією, його підвищення вважається початком падіння Західної Римської імперії.
4 Шкандербек (Сканденберг) - Георг Кастріот (1404-1467), національний герой албанців, який у 1443 р. підняв повстання проти турок і переміг їх.
5 Гарпократ - грецька транскрипція назви Єгипетського бога Гора, який утілював ідею Сонця.
6 Атгіс (Атіс) - грецьке божество, син Нани, дочки річкового бога Сатерія, який трагічно загинув.
 
 
Післямова
 
Велич людини і пам'ять про неї визначаються її справами. Діяльність Хмельницького тому приклад.

Нікого не любили, не хвалили - і не кляли так в Україні, як Богдани. Тільки до великих людей буває така велика любов і велика ненависть. І часом та ненависть робить їм більшу славу, як похвала. Розуміння цього - у тому, хто і за що хвалить, так само і хто за що гудить.

Український народ не забув Богданові того добра, що хотів для України славний гетьман. Він оспівав його діла в піснях і думах, відтворив їх у літописах, як нікого з гетьманів, возвеличував за перемоги, картав за прорахунки.

У своїй воєнній та державотворчій діяльності Б. Хмельницький опирався на багатий історичний досвід боротьби українського козацтва, традиції християнської козацької республіки Запорозької Січі, яка тривалий час була на території нашого краю.

Через 350 років ми маємо можливість ще раз оцінити його титанічні зусилля у підготовці Визвольної війни українського народу у 1648 році.

У короткий час Б. Хмельницький зібрав патріотично настроєних представників українського суспільства, у першу чергу запорозьких козаків. Він сформував з них боєздатну повстанську армію, що мала високий бойовий дух.

Б. Хмельницький здобув першу дипломатичну перемогу, коли уклав воєнний союз з Кримським ханством і отримав від нього багатотисячну кінноту, яка була включена до українського повстанського війська. Її вміле використання відіграло особливо важливе значення під час перших битв з поляками під Жовтими Водами і Корсунем.

Б. Хмельницький розгорнув широку агітацію серед населення у боротьбі з поляками. І саме тут на Запорожжі він сформулював воєнно-політичну мету Визвольної війни - відновлення української державності. Це стало ідеєю боротьби всього українського народу.

Історична заслуга Б. Хмельницького полягає в тому, що, очоливши у жорстокій боротьбі з Річчю Посполитою національно-визвольний рух, він розвинув устрій Запорозької Січі до всеукраїнського рівня, створив Українську Гетьманську державу. У важкі воєнні часи Хмельницький мав підтримку запорожців, якими б складними не були стосунки гетьмана з народними низами.

Навіки в історію України увійшла Микитинська Запорозька Січ, де почалась національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої.

На легендарній козацькій землі, де запорожці вручили Хмельницькому гетьманські клейноди, у 1954 році було відкрито пам'ятну дошку про цю подію. А через два роки за проектом І. Кавалерідзе у Нікополі відкрили пам'ятник Б. Хмельницькому. Він нагадує нашим сучасникам, що саме з нашого краю розпочали запорозькі козаки під проводом свого гетьмана боротьбу за волю України. Ії подальша історія після смерті Б. Хмельницького була трагічна. Спочатку Московське самодержавство, а потім Російська імперія зробили все, щоб знищити українську Державність, а разом з тим героїчні зусилля нашого народу бути вільними на своїй землі.

Проте Богданова справа не розчинилась у колоніальній пітьмі. На прикладі Б. Хмельницького виховувались і боролись учасники національно-визвольних змагань у нинішньому столітті. У 1990-1991 рр. український народ втретє реалізує спробу відродження своєї держави. Як колись у 1648 році, так і зараз, наприкінці XX ст. боротьба за утвердження незалежної України мас світове значення. її стрижень складає національна державна ідея, яка вперше сформульована Б. Хмельницьким в історії вітчизняної суспільно-політичної думки і реалізована ним у жорстокій боротьбі. Ось чому і сьогодні гетьман Богдан Хмельницький, чия зоря зійшла на Запорожжі до висот європейського масштабу, назавжди залишиться національним героєм України.



Список використаної літератури

  1. Апанович О.М. Розповіді про запорізьких козаків.- К., 1991.
  2. Боплан Г. Опис України.- Львів, 1990.
  3. Величко С. Літопис.- К., 1991. 
  4. Голобуцький В. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг.- К., 1962. 
  5. Голобуцький В. Запорізьке козацтво.- К, 1994. 
  6. Граб'янка Г. Літопис.- К., 1992. 
  7. Грушевський М. Історія України І.ІХ.ХДВОХ.- Пролетар, 1931. 
  8. Грушевський М. Історія України-Руси, Т-8, г. 1-2, к-л., 1922. 
  9. Документи Б. Хмельницького (1648-1657).- К. 
  10. Костомаров М. Історія України в життєписах найвизначніших її діячів.– Львів: друкарня наукового товариства ім. Шевченка, 1918. 
  11. Костомаров М.Б. Хмельницький.- К., 1994. 
  12. Крип'якевич І.П. Хмельницький Б., Т-1, 2.- Львів, 1990. 
  13. Літопис Самовидця.- К., 1971. 
  14. Меріме П. Б.Хмельницький.- Львів, 1990. 
  15. Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани.- Львів, 1990. 
  16. Мицик Ю.А. Тії слави козацької повік не забудем.- Дніпропетровськ, 1989. 
  17. Санін Г.А. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине XVII века.- М., 1987. 
  18. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Соціально-психологічний портрет.– К., 1993. 
  19. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльність.- К., 1994. 
  20. Стороженко І. Битва на Жовтих Водах.- Дніпропетровськ, 1995. 
  21. Українсько-російський договір 1654 р., нові підходи до історії міждержавних стосунків: Матеріали науково-практичного семінару.- К., 1995. 
  22. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків.- К., 1990. 
  23. Яковлєв А. Українсько-московські договори в XVIІ-ХVIII віках // Український історичний журнал.- 1993.- № 4-6, 7-8.

 

Взято: Варивода Л.П., Жуковський М.П. Богдан Хмельницький і наш край: Історико-літературний нарис. - Дніпропетровськ: Пороги, 1998. - 52 с.


 

Богдан Хмельницький

Режисер І. Савченко
Київська кіностудія, 1941 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 47 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист