Пам'ятаю, з яким розчаруванням в перші студентські роки я прочитала оцінку Петра І в, на мій погляд, не найгіршій роботі М.Покровського, в якій цей велетень "на звонко скачущем коне" перетворився на продукт епохи первісного розвитку капіталізму. Але й в ті давні і досить сумні роки я не мала сумнівів, що науку історії створюють саме її адепти, люди, яких відрізняє від всіх інших самовідданість служіння обраній меті. Ці небожителі мешкали в тиші архівів та музеїв, здійснювали ризиковані експедиції в пошуках стародавніх скарбів. Їх суворі обличчя дивилися на мене з портретів в аудиторіях alma mater. Вони були недосяжні, і в перші роки моєї наукової кар'єри відчуття ірреальності при спілкуванні з метрами не залишало мене. Однак мені пощастило в наступному своєму житті близько спілкуватися з Кількома з тих, кого я вважаю "істориками з великої літери", а за становленням однієї творчої особистості я мала щасливу нагоду спостерігати вже більш 35 років.

                       

Ганна Кирилівна Швидько, зараз широко відомий метр україністики, волею випадку була однією з студентів першого курсу, з яким я зустрілася 1 вересня 1967 року. Худорлява, скромно зодягнута дівчина відрізнялась від інших більш дорослим виглядом обличчя, яке переконувало в тому, що за плечима сільської дівчини нелегке життя, праця і втрати. І разом з тим вже в перші дні спілкування в ній відчувалася глибока природна сила і наполегливість, що добре усвідомлювали оточуючі, обравши її головою студентської ради, хоча на факультеті в цей час був міцний прошарок хлопців, що прийшли після військової служби. Мені було цікаво спостерігати за тим, як розквітала ця особистість - від стислих невиразних відповідей на перших семінарах та іспитах до досить глибоких співставлень та спостережень, хоча наше перше екзаменаційне спілкування закінчилося невдало - "удочкою" (до речі, єдиною в її матрикулі і потім перескладеною).

                

Але остаточно розкрилася Ганна під час літньої археологічної практики, яка проходила в легендарній фортеці Кам'янця-Подільського. Суворі мури та башти фортеці XVII ст., під якими знаходився культурний шар часу Київської Русі, оволоділи її серцем зразу і назавжди. Я впевнена, що саме тим спекотним літом із вечірніми грозами визначилась всеохоплююча пристрасть до українського середньовіччя, яка відзначає наукову творчість Г.К.Швидько. Заглиблюючись метр за метром у шурф на "північному дворику" фортеці, полум'яна дослідниця навітьспорудила дерев'яний пристрій дляскидання землі і ледь не викликала міжнародного конфлікту, засипавши автомашину якогось посла, за що мені довелося неодноразово відвідати місцеві партійні, та й не тільки партійні органи. Під час екскурсій до Бакоту та Хотина Ганна дихала повітрям історії на повні груди і повернулась до Дніпропетровська вже остаточно визначившись як майбутній фахівець з українського середньовіччя. Не малу роль в цьому зіграло знайомство із Є.М.Пламеницькою, на базі експедиції котрої проходила практика. Напрочуд гарна жінка і талановита людина, вона стала першим з київських вчених, з якими Г.К.Швидько спілкувалася протягом багатьох років.

                           

Другою віхою в творчій та людській біографії ювілярки вважаю її прихід у археологічну експедицію ДНУ в 1970 р. Це були романтичні часи "бури и натиска" української археології, коли здійснювалися тотальні розкопки степових курганів в зонах меліоративного будівництва. Ганна продовжувала працювати в колективі експедиції, навіть тоді, коли вже стала визнаним фахівцем в своїй галузі. Тонкий гумор, вміння побачити позитив у найскрутнішій ситуації, повна відсутність комплексу власної значущості робили її добрим товаришем у повсякденному табірному житті. Ця заангажованість археологією, на мій погляд, призвела в наступному до захоплення краєзнавчою проблематикою, звичайно, більш широкою за змістом. Невибаглива, доброзичлива, щира у своїх симпатіях і обережна в негативних висловлюваннях, Ганна в той же час позбавлена проявів тієї зовнішньої спрощеності, котрі часто властиві людям науки у відношеннях із чужорідним середовищем. Вірно розставлені акценти сприяли добрим відносинам і з робітниками експедиції — бульдозеристами, водіями й з місцевими мешканцями та керівництвом.

                        

Третя віха на життєвому шляху Ганни Швидько, яку я мала можливість спостерігати - це її прилучення до копіткої архівної роботи. Так склалося, що під час підготовки до друку "Історії міст та сіл. Дніпропетровська область" я мала можливість залучити її, ще студентку І курсу, до цієї праці. Із відчуттям вдячності згадую ректора В.І.Массаковського, який на моє прохання надати відрядження студентці Швидько для праці в архівах м. Харкова, підтримав його і допоміг здолати опір главбуха. Наше перше відрядження ввело Ганну у світ архівних розшуків. Пожовклі папірці архіву Дншрогесівської експедиції дихали життям 20—30-х років, з них вставали і рухалися постаті Д.І.Яворницького і його вірних співробітників, точилися наукові дискусії, виливалася отрута доносів. Вважаю, що саме тоді майбутня дослідниця вперше відчула незалежну від інтерпретаторів силу писемних джерел. На білі папірці щодня лягали рівні рядки дрібного, як бісер, почерку, котрий залишився незмінним з роками. Я вдячна долі, що вона дала мені можливість бути причетною до цього народження вченого і особистості й дбайливо зберігаю харківські записи.

                            

Три віхи, три етапи життя в наших відношеннях. І коли настав час для Ганни визначатись із майбутнім науковим напрямком я з нелегким серцем відвела її до Миколи Павловича Ковальського, який став її наступним вчителем. Археологія поступилася історії, навічно залишившись, я вірю, в душі і спогадах Г.Швидько. Але внутрішній творчий зв'язок між нами не обірвався і зігріває душу в складні часи життя.

                        

Є таке висловлювання: красива внутрішньо людина. Зі всією відповідальністю адресую цей вислів Ганні Швидько. Дбайлива сестра братів, вихователька племінників, любляча жінка, шаноблива учениця, яка за власними успіхами не втратила вдячності до своїх наставників, вимогливий науковий керівник багатьох вже поколінь аспірантів - такою знаємо ми Ганну Швидько. Її принциповість у висвітленні проблем вітчизняної історії та краєзнавства загальновідомі й викликають повагу навіть тих, хто став об'єктом її критики.

                      

Іноді я заздрю студентській та аспірантській молоді Гірничого національного університету: у них ще попереду знайомство з надзвичайно гармонійною і, в той же час, сильною особистістю їх викладача проф. Ганни Швидько.

                      

В людині дзеркалом душі вважають очі. Для мене таку ж інформацію несуть руки - лагідні і жорсткі, спітнілі від жадоби, страху чи нечистих бажань натруджені і дбайливо випестувані. Сидячи поруч на засіданнях спеціалізованої ради по захисту дисертацій, я завжди поглядаю на руки Ганни Маленькі і якісь беззахисні незважаючи на тяжкий фізичний труд колгоспниці та в будівельних студентських загонах, вони зберігають молодість і шляхетність. Хай щастить долоням ще багато років перегортати сторінки вітчизняної історії, в якій Саме Г.Швидько зайняла належне їй місце.

                           

Ковальова І.Ф., Литовченко Л.А

            

Стаття взята із збірника "Історія і особистість історика. Збірник наукових праць, присвячених 60-річному ювілею професора Ганни Кирилівни Швидько", Дніпропетровськ: НГУ, 2004 - с.23-25