Я піду на дніпровські широкі простори,

як на землю спаде світанкова роса:

  Розкажи мені, земле моя дивозоре,

звідки в тебе і щедрість така, і краса?

А вона усміхнеться густими хлібами,

а вона заквітує ясними садами:

  Я багата на все і щаслива на вроду,

бо трудящому роду

нема переводу.

(Анатолій Солонський)

 

   

  

Час — поняття відносне. Два тисячоліття, прожиті людством від Різдва Христового, тобто в «нову еру» — багато це, чи мало? Дивлячись чим його вимірювати. Якщо людським життям  — дуже багато, але ж і не більше ста поколінь вміщується в цьому новоерівському історичному ланцюгу. А спинившись біля величних єгипетських пірамід, споруджених 5 тисячоліть тому, чи розглядаючи скіфські скарби наших степових курганів, людина відчуває швидкоплинність часу, бо створене руками й розумом предків — нетлінне і зриме.

Наша мета — зробити побіжний огляд історичного розвитку краю протягом останніх двох тисячоліть. Тим самим залишаємо поза увагою дев’яносто вісім тисяч років. Бо археологи аргументовано стверджують, що первісні люди жили в нашому краї близько 100 тисяч років тому, в період верхнього палеоліту і чергового наступу льодовиків з півночі. З жалем оминаємо дуже цікаві археологічні знахідки в Придніпров’ї, які свідчать про матеріальну і духовну культуру степових племен періоду палеоліту, мезоліту, неоліту (VI-III тис. до н.е., коли люди перейшли до відтворюючих форм господарства), енеоліту (міді-бронзи), до якого відносяться предмети трипільської культури, знайдені поблизу міст Дніпропетровська (Ігрень), Новомосковська, Кривого Рогу. Зацікавлені цією сивою давниною можуть ознайомитись з залишками тисячоліть в археологічному музеї Дніпропетровського Національного університету та Історичного музею ім. Д.І.Яворницького. Пригнічуємо бажання широко розгорнути звабливу для історика тему тривалого проживання в нашому краї кіммерійців і скіфів, які рукотворними курганами створили унікальний степовий ландшафт. На початку XX ст. видатний художник слова І.О.Бунін його побачив таким:

      

Ненастный день. Дорога прихотливо

уходит вдаль. Кругом все степь да степь.

Шумит трава дремотно и лениво,

немых могил сторожевая цепь

среди хлебов загадочно синеет.

Кричат орлы, пустынный ветер веет

в задумчивых, тоскующих полях,

да тень от туч кочующих темнеет ...

        

Лише в останні два століття степові кургани почали розкривати свої таємниці і віддавати свої скарби людям, вражаючи їх завершеністю ремісничих (чи то мистецьких) витворів — золотих, срібних, бронзових чаш, прикрас, зброї, кінської збруї тощо. Український археолог і поет Б.О.Мозолевський, якому у 1971р. скіфська Товста Могила віддала золоту пектораль, лаконічно і точно зобразив шалений вир життя степових племен та єдність древності і сьогодення:

   

Пройшли шляхами ураганними,

Звели із попелу життя,

А степ все світиться курганами

Й не дозволяє забуття.

             

Скіфія, яка була далекою окраїною античної цивілізації Середземномор’я, протягом II ст. до н. е. - II ст. нашої ери зазнавала тиску на неї зі сходу сусідніх кочових племен під збірною грецькою назвою сармати, котрі раніше (VI ст. до н.е.) були союзниками скіфів у війнах з персами. Кочівники сармати (в наших краях — роксолани та алани) за мовою і звичаями були близькими до кочівників-скіфів, але більш войовничі. Ця схожість сприяла швидкій асиміляції скіфів сарматами, хоча частина скіфів у II ст. н. е. під натиском агресивних сусідів відступила за Дунай та в Крим.

    

Нові жителі нашого краю займалися кочовим скотарством, але сприятлива для землеробства природа в долинах Дніпра та його лівих приток  Орелі і Самари (з її притоками) давала можливість частині сарматів перейти до осідлого життя. Сармати були знайомі з технікою обробки заліза, ткацтвом, виготовленням глиняного посуду на гончарному колі. За свідченням грецького географа Страбона (І ст. до н. е. - І ст. н. е.) сармати жили в шатрах, встановлених на возах, що давало їм можливість просуватися разом зі своїми отарами худоби в пошуках нових пасовищ. Вони вели жваву торгівлю зі своїми північними сусідами слов’янами, з грецькими містами північного Причорномор’я, з країнами Середземномор’я і Близького Сходу, про що свідчать  численні археологічні знахідки грецького і римського посуду, в тому числі скляного, прикраси та зброї.

          

У нашій області археологи знайшли і розкопали пам’ятки сарматського часу (кургани) у Новомосковському (села Спаське та Верхня Маївка), Магдалинівському (села Бузівка та Личкове), Дніпропетровському (с. Підгороднє) та Апостолівському (с. Усть-Кам’янка) районах. Знахідки в похованнях підтверджують повідомлення Страбона про бойові обладунки і озброєння сарматів. Вони носили шоломи і панцирі з волової шкіри, щити з гнучкого дерева, мали списи, луки із залізними наконечниками стріл, мечі. За браком заліза сармати виготовляли свої панцирі із застосуванням пластин, нарізаних з кінських копит. З тієї ж причини вони користувалися кістяними вістрями для списів і стріл. В жіночих похованнях також часто зустрічаються мечі, луки, списи, що свідчить про участь жінок у бойових походах. Отже, грецький письменник І ст. до н. е. Діодор Сіцілійський писав правду про сарматських жінок-воїнів, яких він називав амазонками.

      

Щодо політичного устрою сарматів відомостей майже немає, окрім згадок римських і грецьких авторів про велику кількість сарматських правлячих династій. Тобто, сармати розпадалися на окремі, етнічні групи, кожна з яких мала свою назву. Головну і найбільшу сарматську народність в придніпровських степах з кінця І століття складали роксолани (з іранської: білі алани). В наступні часи назва «сармати» тут поступово витісняється назвами «роксолани», «алани». Ці назви охоплюють собою всі кочово-скотарські племена південних степів. Сармати (алани, роксолани) були асимільовані або витіснені готами на межі III-IV ст. у період так званого Великого переселення народів. Залишки аланів вчені вбачають в сучасних осетинах.

            

Германські племена готів, що на певний час окупували Придніпровські степи, набули найвищої могутності за свого короля Германаріха. Про готів нам відомо з писемних джерел тільки у зв’язку з їх нападами на Римську імперію. Проте готи, внаслідок їх нетривалого перебування в нашому краї, не залишили по собі матеріальних пам’яток, надто їх не виявлено на сьогоднішній день.

       

В останній чверті IV ст. з глибин Азії в степи Східної Європи прикочували войовничі орди гуннів. У Північному Причорномор’ї був центр їхнього союзу племен. Гуннська держава відома успішними війнами за царя Аттіли (V ст.). Гунни теж не залишили слідів у нашому краї. (Існує версія, що гунни взагалі були не прибульцями, а нащадками скіфів). Після смерті Атілли у 453 р. його держава розпалася. В Причорномор’ї почергово протягом VI-VIII ст. панують авари, булгари, хазари. Але коли і скільки часу вони проживали на території нашого краю — невідомо ні з писемних джерел, ні з археологічних пам’яток.

              

До вищезгаданого періоду швидкої зміни народів, які довше чи коротко мешкали в нашому краї, відносяться і перші пам’ятки про землеробські племена слов’ян. На території області перші слов’янські пам’ятки археології датуються II-V ст. Зокрема, археологічна експедиція Дніпропетровського університету під керівництвом професора І.Ф.Ковальової виявила слов’янське поселення біля с. Нікольське Солонянського району. Тут знайдено багато уламків різного глиняного посуду (ліпного і виготовленого на гончарному колі), залізні серпи, точильні камені. Біля сіл Кут і Грушівка Апостолівського району також відкрито слов’янське поселення, житла якого були глинобитними, а всередині їх знаходилися печі-кам’янки. Тут же знайдені зернотерки, що свідчить про землеробський характер господарства слов’ян. Відкриті слов’янські поселення не мають укріплень, опріч поселення біля с. Башмачка Солонянського району.

         

Подальша слов’янська колонізація Подніпров’я пов’язана вже з формуванням держави — Київської Русі.

       

Перші писемні відомості римських і візантійських авторів про слов’ян відносяться до I-II ст. Серед таких авторів — Пліній Старший, Корнелій Таціт, Клавдій Птолемей. Так, Птолемей у «Географії» повідомляє: «Сарматію займають великі племена венеди вздовж всієї Венедської затоки, над Дакією панують певкиди і бастарни, на всій території, що прилягає до Меотійського (Азовського) озера, — язиги і роксолани, вглиб країни від них знаходяться амаксобії і алани-скіфи».

          

У VI ст. готський єпископ Йордан у своєму історичному творі «Про готів» подав цінні відомості про слов’ян, які протистояли натиску готів: «Анти ж, найхоробріші з них (слов’ян), живучи понад Понтом (Чорним морем - Г.Ш.), займають територію від Данастру до Данапру» (від Дністра до Дніпра - Г.Ш.). Йордан залишив нам свідчення про слов’янський, антський племінний союз на чолі з вождем Божем, який успішно воював з готами. Сучасник Йордана Прокопій Кесарійський, котрий служив секретарем Велізарія - полководця візантійського імператора Юстиніана, - залишив нащадкам свою головну працю «Про війни Юстиніана». Оскільки він супроводжував Велізарія у походах, то мав обширі знання — державні, воєнні, географічні, етнографічні, історичні. На відміну від Йордана, він прагнув до об’єктивності в характеристиці різних народів, в тому числі й слов’ян. В нашому краї Прокопій з Кесарії показує антів, які разом з іншими «варварами» нападали на Візантію.

   

До VI ст. відносяться також відомості про антів у Північному Причорномор’ї, на середньому і нижньому Подніпров’ї інших візантійських (Агафій, Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта) та сирійських (Євагрій, Іоанн Ефеський) авторів. Цінне доповнення до відомостей вказаних авторів знаходимо у творі візантійця Маврикія «Стратегікон». У ньому описано військовий побут і звичаї слов’ян, котрих «ніяким чином не можна схилити до рабства чи підкорення у своїй країні. Вони багаточисленні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, нестаток харчу». Ось ще деякі фрагменти з Маврикієвої характеристики слов’ян: «Вони мешкають в лісах, біля невдобопрохідних рік, боліт і озер, влаштовують в своїх поселеннях багато виходів, внаслідок небезбек, які часто трапляються з ними. Необхідні для них речі вони заривають у схованках, нічим зайвим відкрито не володіють і ведуть бродяче життя...

        

Битися зі своїми ворогами вони люблять в місцях, що поросли густим лісом, в тіснинах, на урвищах, з вигодою для себе, використовуючи раптові атаки, хитрощі, і вдень і вночі вигадуючи багато різноманітних способів...

        

Мужньо витримують вони перебування у воді... При цьому вони тримають в роті спеціально виготовлені великі порожні всередині очеретини, що доходять до поверхні води, а самі лягають навзнак на дні (ріки), дихають з допомогою їх, і це вони можуть робити протягом багатьох годин...»

          

З початку VII ст. візантійські відомості про східних слов’ян у нашому краї припиняються, що пов’язано з занепадом візантійської історіографії і обмеженням політичних зносин Візантії з слов’янами в цей період (через виникнення нових держав на Дунаї). Остання згадка про слов’ян-антів відноситься до 602р.  Новим джерелом інформації про розселення слов’ян напередодні утворення Русі як держави ретроспективно стає «Повість минулих літ» Нестора-літописця та деякі свідчення арабських і візантійських авторів IX-XI ст.

                

У середині X ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний (Порфирородний) в трактаті «Про управління державою» поруч з рекомендаціями своєму синові Роману, як правити імперією і будувати відносини з сусідами, описує побут, звичаї, вірування, військову організацію русів, розповідає про відносини між Візантією і Руссю. У нього вперше знаходимо назви і описи дніпровських порогів. На думку дослідників відомості про них імператор отримав від якогось прибулого з Русі варяга. Імператор-дослідник описав 7 із 9-ти порогів, розташованих на дільниці Дніпра від впадіння в нього Самари до острова Хортиця. Поріг — це гряда величезних диких каменів висотою від 4 до 7 метрів, яка переймає Дніпро від одного до другого берега. Пороги за течією Дніпра розташовані в такому порядку: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький, Будильський, Лишній, Вільний. (В деяких пізніших джерелах та в літературі можна зустріти назви й інших порогів. Але, як зауважив Д.І.Яворницький у праці «Дніпрові пороги», ті «інші» — не пороги, а забори, що займають лише частину ріки, так що залишається вільний прохід мимо них). Назву Кодацького порогу Костянтин Багрянородний виводить зі слов’янського застереження «не спи» (тобто, будь пильний).

  

Про найбільший і найстрашніший поріг — Ненаситецький К.Багрянородний пише: «На цьому порозі ідуть до берега; виборні люди висаджуються, ідуть для сторожі; стоять на сторожі з усією пильністю, зважаючи на печенігів. Інші, захопивши з човнів свої речі, ведуть рабів своїх у кайданах 6000 кроків далі, поки перейдуть поріг. Далі одні тягнуть човни, інші — несуть на плечах, поки поминуть поріг. Минувши, спускають їх у річку і, поклавши вантаж, сідають і знову пливуть». Описи К.Багрянородного показують, яким нелегким був водний шлях по Дніпру «із варяг в греки» — не лише через водну стихію, але й через загрозу нападу кочовиків.

          

Згідно з Нестором-літописцем (XI ст.) раніше на нижньому Подніпров’ї (аж до Чорного моря) проживали східнослов’янські племена уличів (угличів). Річка Оріль, ліва притока Дніпра, тоді називалась «Угла». Нестор, як і Констянтин Багрянородний, по сусідству з уличами на південному сході показує печенігів. Під їх натиском уличі поступово мігрували у західному напрямку, розташувавшись між Дністром і Бугом. А територію нашого краю у другій половині X ст. остаточно опанували печеніги, хоча сам Дніпро залишався головним водним шляхом торгівлі і військових походів руських дружин.

        

Взагалі, населення нашого краю в той період не було одноманітним. Племена або приходили на зміну одне одному, або проживали тут одночасно, що дозволяли обшири території і наявність природних, розмежовуючих володіння річкових кордонів. Історичних джерел недостатньо, аби визначити їх проживання тут «в часі і просторі». Згадані вище печеніги з’явилися тут близько 80-х рр. IX ст., а перша згадка про них зустрічається в джерелах під 915р. Півтора століття печеніги мали силу на степовому Подніпров’ї і впливали на політичне становище Київської Русі. Північна межа печенізьких поселень доходила до р. Сули. Дружні чи ворожі відносини печенігів з київськими князями залежали від багатьох обставин. Печеніги контролювали і дніпровські пороги. На другу половину X - початок XI ст. припадає пік збройного протистояння Київської Русі і печенізьких орд. Після розгрому печенігів військом Ярослава Мудрого під Києвом у 1036 р. вони частково відкочували на чолі з князем Кегеном на Балкани, частково — залишились на Подніпров’ї під своїм найменням, але втратили пануюче значення тут. Останній раз літопис згадує печенігів під 1169 р.

          

На період утвердження і панування в південних степах печенігів припадають відомості про події в нашому краї, пов’язані з діяльністю київських князів. У 907 р. по Дніпру, направляючись в Константинополь, пропливла військова дружина князя Олега. Під час цього та інших військових походів князі з дружинами та торговельні каравани зупинялися для відпочинку на одному з дніпрових островів — Монастирському (пізніші назви: Рябининський, Буряківський, Богомоловський, Монастирський, Комсомольський). Це високий, скелястий, але й пологий з північного боку острів, один з найбільших на Дніпрі,  який ніколи не затоплює весняна вода. Він є переддвір’ям порогів, тому тут відпочивали, приводили в порядок спорядження і човни, розвідували обстановку, чи не чатує десь на них небезпека.

        

У 957 р. велика київська княгиня Ольга під час походу в Константинополь для переговорів з візантійським імператором також зупинялася зі своїм військом на Монастирському острові. Тут вона затрималася надовго, чекаючи закінчення багатоденної бурі і боячись нападу біля порогів печенігів. Константинопольський єпископ Григорій, супутник княгині Ольги, зі своїми монахами та з допомогою самарських рибалок швидко спорудив на острові невелику церкву і правив у ній службу. Пізніше (коли саме - невідомо) тут виник православний монастир, очевидно, пізніше зруйнований монголо-татарами. У 1635 р. французький інженер Боплан, який будував фортецю Кодак, зробив запис про те, що Монастирський острів дістав свою назву від монастиря, котрий «був колись на ньому і від якого, однак, не залишилося жодного сліду». На монастирському острові у 968 р. зупинявся зі своєю дружиною князь Святослав, а у 988 — хреститель Русі, великий київський князь Володимир під час походу на Херсонес.

                

Ненаситецький поріг став місцем загибелі у 972 р. князя Святослава, того воїна, який йдучи на ворога, попереджував його повідомленням: «Іду на ви». Повертаючись з балканського походу з невеликою дружиною і здобутим добром, Святослав дізнався, що печеніги влаштували на дніпрових порогах засідку. Тоді він послав суходолом до Києва свого воєводу Свенельда за військовою підмогою, а сам з дружиною став на зимовку перед порогами. Коли ж підмоги довго не було, а харч закінчився і здобувати його було неможливо через печенізьку небезпеку, Святослав вирішив пробиватися з дружиною через пороги. В районі Ненаситецького порогу велика печенізька сила настигла дружину Святослава і перебила її. Літописець каже, що з черепа вбитого князя Святослава печенізький князь зробив чашу, окував золотом і пив з неї вино.

       

У 1910 р. для увічнення трагічної загибелі руського князя в селі Микільське-на-Дніпрі на береговій скелі, що є частиною Ненаситецького порогу, було встановлено чавунну плиту з написом: «У 972 р. біля Дніпрових порогів впав у нерівній битві з печенігами руський витязь князь Святослав Ігоревич». У 1929 р. пам’ятник було реставровано.

                

Збереглися і пам’ятки печенізького панування в нашому краї. Археологічна експедиція професора І.Ф.Ковальової здійснила розкопки поховань печенізьких воїнів біля сіл Спаське, Поливанівка, Котівка, міста Павлограда. В похованнях знайдено шаблі, залізні наконечники стріл, костяні накладки луків, сідел  тощо. Річки Оріль і Самара найчастіше були лініями збройних сутичок і значних битв руських дружин і печенізьких орд.

    

З середини XI ст. в південних степах проживали також кочові тюркські племена торків, проте, тут вони не мали великого значення. Незабаром під натиском половців вони пересунулися значно північніше і були взяті під протекцію київськими князями.

       

Головною військово-політичною силою в нашому краї з середини XI ст. аж до монголо-татарського нашестя були половці. Вперше в літопису вони згадуються в середині XI ст., коли відбувся їх перший прихід «на руську землю». Дослідники вважають половців родичами печенігів і торків, бо й мова печенігів і половців була однаковою. Візантійські джерела називають половців куманами і вперше згадують про них у нашому краї під 1078 р. А обширні степові володіння половців від Дону до Дунаю вони називають Куманією. Майже два століття половці були головною силою в південних степах.

        

За суспільно-політичним устроєм половці мало чим відрізнялись від інших тогочасних кочівників. Основною суспільною одиницею у них був рід. Кожен рід мав окреме поселення. Описуючи перемоги над половцями, руські літописці говорять про взяття половецьких «веж», тобто, родових поселень (а не укріплень). Роди об’єднувалися в орди. Половецькі вожді називалися ханами і беками. В період, коли половці займали обширні степові простори по обох берегах Дніпра, вони не мали ще своєї держави, а були об’єднані в окремі союзи племен. Головним господарським заняттям їх було кочове скотарство.

         

Кордон між Київською Руссю та половецькими володіннями проходив по р. Орілі, а головні центри половецьких кочівок були зосереджені в районі нинішніх Новомосковська і села Голубівка. Між Оріллю і Самарою знаходилися вежі, згідно з літописами, так званих «заорільських» половців.

             

Відносини між руськими князями і половцями протягом двох століть були динамічними і залежали від багатьох обставин. Періоди дружніх, і навіть родинних, стосунків змінювалися грабіжницькими нападами половців на Київ, Чернігів, Переяслав та інші руські міста, а також походами руських військових дружин на половецькі вежі. Особливо дружили з половцями чернігівські князі, але й київські також прагнули не загострювати відносини з могутнім південним сусідом, що контролював такий важливий для русинів шлях «із варяг в греки». У 1094 р. київський князь Святополк Ізяславич одружився з дочкою половецького хана Тугоркана. Після успішної боротьби з половцями київський  князь Володимир Мономах одружив своїх синів Андрія та Юрія з доньками половецьких ханів. У ті часи подібні шлюби були формою дипломатичних зносин між державами. Між іншим, сучасні російські дослідники стверджують, що половці були не язичниками (в літописах - «поганими»), а християнами несторіанського толку, що й робило можливим укладення таких шлюбів.

          

Літописці залишили нащадкам повідомлення про набіги половців на руські землі і про походи руських дружин на половців. Так, у 1152 р. переяславський князь Мстислав Ізяславич двічі переміг половців у битвах на ріках Орілі і Самарі (точніші місця битв літописи не вказують), звільнивши при цьому значну кількість полонених співвітчизників Взагалі, як це видно з літописних джерел, майже всі битви з половцями відбувалися на ріках Орілі і Самарі. У 1169 р. київський князь Мстислав закликав князів до спільного походу проти половців: «Браття! — сказав він, — Згадаймо про Руську землю, про свої отчини і дідизни. Щорічно забирають половці християн в свої вежі, клянуться нам не воювати і завжди порушують клятву, а тепер вже всі торгові шляхи віднімають...Добре було б нам, браття, пошукати шляхи батьків своїх і дідів та й своєї честі.» На цей заклик відгукнулося 12 князів. Об’єднане військо руських дружин вийшло з Києва і подолало 300 км шляху, перш ніж настигло відступаючих половців біля сучасного села Голубівка Новомосковського району. Половці були розбиті вщент.

    

Відомий також переможний похід руських полків на половців у 1184 р., здійснений у відповідь на половецьке розорення руських земель 1183 року. Тоді київський князь Святослав Всеволодович спільно з іншими князями ( в тому числі галицьким князем Ярославом Осмомислом) при впадінні Орілі в Дніпро розбив значні половецькі сили і взяв у полон 12 ханів, включаючи відомого зі «Слова о полку Ігоревім» хана Коб’яка та двох його синів. Наступний похід проти половців князя Ігоря Святославича у 1185 р. був невдалим, що живописно і яскраво показав автор «Слова о полку Ігоревім», вказавши на причини поразки і закликаючи руських князів до єдності у боротьбі з зовнішніми ворогами.

         

З кінця XII ст. спостерігається зближення руських князів з половцями, що в підсумку привело до їх спільного виступу проти монголо-татар у 1223 р. на річці Калка. Половецькі поховання на Дніпропетровщині зустрічаються часто. Археологічна експедиція університету під час розкопок кургану біля села Афанасіївка Магдалинівського району знайшла поховання половчанки у візку, яке супроводжувалося багатьма коштовними прикрасами зі срібла і перлів, бронзовим глечиком і дзеркалом. Половецькі кургани розкопані також біля сіл Дмухайлівка, Личкове Магдалинівського району, Чернявщина, Шандрівка, Вербки Павлоградського району. За даними археолога В.М.Шалобудова, розкопано близько 70 половецьких поховань по обох берегах Дніпра з переважанням їх на Лівобережжі, у південному Присамар’ї. До найбільш цікавих знахідок він відносить два двоколісних легких візки, досліджені в половецьких похованнях біля с. Великомихайлівка Покровського району. Якщо в Присамар’ї переважають жіночі поховання, то в курганах Приорілля знаходяться виключно чоловічі поховання. Всі поховання половців супроводжувалися зброєю і кістяком коня. Зустрічаються в похованнях і мініатюрні кам’яні скульптури, що найчастіше є амулетами. У вересні 1994 р. археологічна експедиція  Дніпропетровського історичного музею (археолог Л.М.Чурилова) розкопала половецький курган біля с. Філія Межівського району і виявила жіноче поховання. Крім кісток коня і збруї половчанку супроводжували різні предмети і прикраси: бронзові виті підвіски, дисковидні срібні пластини, інкрустовані кольоровим склом та напівдорогими каменями, намисто з перлів і скла.

        

Збереглися також половецькі скульптурні пам’ятники з вапняку і піщанику, які по XIX ст. включно ще можна було бачити на курганах кочівників — так звані «кам’яні баби», або «половецькі баби». Це пам’ятники половецьким воїнам, які мають індивідуальні портретні ознаки, хоча дія природних сил протягом майже тисячоліття зробила їх слабо вираженими. Крім того, й ранні християни могли їх спеціально обезображувати, вважаючи язичницькими ідолами. Взагалі ж, ставлення місцевих жителів до «половецьких баб», які стояли на курганах, в різний час було неоднаковим: іноді їх вважали носіями стихійних лих, іноді вірили в їх позитивну магічну силу, а козаки вважали, що то є пам’ятники видатним воїнам — їх попередникам у цьому степовому краї. В Дніпропетровському історичному музеї зібрано найбільшу в світі колекцію «половецьких баб» — 60 статуй, частину з яких можна бачити біля будинку музею. Зауважимо, що монументальна скульптура була властива не тільки половцям, але й  іншим степовим кочівникам. Як говорить Я.Р.Дашкевич, до сучасного освоєння степу їх тут нараховувалося приблизно 3-4 тисячі. Виготовлення «баб» припинилося у XV ст. «Половецькі баби» ще й в наші часи знаходять в різних місцевостях області - в Апостолівському, Магдалинівському, Межівському, Покровському районах.

        

Отже, тисячу років (IV-XIII ст.) територія нашої області була заселена різними народами — слов’янськими і тюркськими — і була ареною боротьби їх за володіння степом.

         

Парадоксально, але факт — від середини XIII до XVI ст. майже не маємо свідчень про те, що діялось в нашому краї. Монголо-татарське нашестя привело до спустошення краю, хоча важко повірити в те, що він повністю обезлюднів. Адже, по-перше, численні плавні при ріках і річечках, лісові хащі, балки з їх чагарниками давали можливість місцевому населенню для порятунку від швидкої монголо-татарської кінноти, котра могла успішно діяти лише на степових просторах. А, по-друге, багата природними ресурсами земля не могла довго залишатися без господарів. Як би там не було, а після монголо-татарського розорення наш край західноєвропейські географи на своїх картах віднесли до так званого «Дикого поля». Це широка смуга території від Дністра на заході до Дону на сході, Від Самари, верхів’їв Синюхи і Інгулу на півночі до Чорного і Азовського морів на півдні. У XIV ст. ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського. На початку XV ст., за даними дослідників, південно-західний, південний і південно-східний кордон Великого князівства Литовського проходив по Дністру до Чорного моря, далі — узбережжям до Дніпровського лиману, потім — по Дніпру до острова Тавань, звідти — по р. Кінські Води, Приазовській височині до Волового Броду при впадінні в р. Вовча правої притоки р. Солоної, потім — вверх по річці Самара, далі — через Сіверський Дінець, по правому березі р. Оскол  до  р. Тиха Сосна.

              

Наступні три століття (XVI-XVIII) історії нашого краю визначили історію всього українського народу цього періоду. Цей героїчний період пов’язаний з формуванням, розвитком, воєнними звитягами, господарством і культурою запорозького козацтва.

             

Вище вже було згадано про благодатність нашого краю для проживання людей: у численних ріках, річечках, затоках і озерах водилось багато риби, у дрімучих лісах — звірини, у дуплах дерев — диких бджіл, а дикий степ був придатний для випасу худоби. Тому з різних українських місцевостей сюди весною йшли відважні промисловики-уходники, йшли поодинці і ватагами, поступово осідаючи тут і колонізуючи землі «Дикого поля», куди не сягала влада адміністрації Литовської держави. Пограничні старости, на яких урядом було покладено обов’язок захисту заселеної території від нападів татар і турок, не заперечували проти уходництва, бо ватаги промисловиків нападали на ворогів, перешкоджаючи їхньому просуванню вглиб українських земель, або відбивали у них «ясир» і награбоване майно.

 

Уходницькі ватаги переважно походили з міщан, селян та потомственних (з часів Київської Русі) воїнів-бояр. Кожен з уходників отримував можливість забезпечити собі матеріальний достаток і незалежне від пана життя, випробувати свою військову доблесть і характер. Саме з таких уходників формувалися постійні жителі Нижнього та Середнього Подніпров’я, на яких невідомо в який час поширилася назва «козак», яка в мовах тюркських народів означає вільну, озброєну людину, що несе прикордонну сторожову службу.

       

Важливим чинником формування на Подніпров’ї козацтва стали зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському під впливом на нього шляхетської Польщі. Зокрема, в Литовській державі виникає новий привілейований військово-служилий стан — шляхта, яка набирала сили і витісняла собою існуючий до того військовий стан — боярство. Частина бояр, для яких військова служба з діда і прадіда була головним ремеслом, не маючи змоги потрапити в шляхетський стан через матеріальну скруту, але й не бажаючи перетворитися в звичайного селянина, йшла на окраїнні землі держави в пошуках щастя, багатства і військової слави. З цих потомствених воїнів-бояр у 1572 р. і було сформоване урядом реєстрове козацтво.

   

Вперше в документах українські козаки згадуються у 1492 р., а вже у XVI ст. вони були добре відомі в Європі.

         

Окремі козацькі ватаги в місцях свого тимчасового (сезонного) чи постійного проживання будували невеликі укріплення — засіки, січі. Так виникала система козацьких укріплень. В середині XVI ст. український князь Дмитро Вишневецький (Байда), організовуючи оборону від татарсько-турецької агресії, об’єднав розпорошені козацькі загони і збудував на острові Хортиця укріплене земляними валами й дерев’яним частоколом поселення, у якому розташувався козацький гарнізон, запаси зброї, боєприпасів та продовольства. Так утворилася перша Запорозька Січ як центральне укріплене поселення козаків, де перебувало військове і адміністративне управління контрольованої козаками території. Цю ж саму назву — Запорозька Січ — вживали й для означення всіх Запорозьких Вольностей, тобто, території, на яку не поширювалася влада державної адміністрації або приватних власників. Столиця козацької християнської республіки — Запорозька Січ — мала і додаткову назву від річки чи місцевості, на якій вона розташовувалася (під впливом різних обставин козакам доводилося переносити свою столицю на інше місце): Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Підпільненська (Нова, Покровська). Як бачимо, 5 з 8-ми Січей знаходилися на території нинішньої Дніпропетровської області і концентрувалися в районі сучасного м. Нікополя.

          

У 1576 р. король Речі Посполитої Стефан Баторій, піклуючись про захист південно-східного кордону держави, збільшив козацький реєстр та надав реєстровим козакам привілей, у якому за ними визнавалося право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції, тобто незалежності від державної адміністрації і суду. У цій грамоті вперше згадується і козацьке містечко Самар (попередник сучасного Новомосковська). Король вручив козакам і клейноди - символ влади, — до яких належали корогва, бунчук, булава, тростина, пірнач, литаври, печатка. На печатці (найраніша, яка збереглася до наших днів — 1596 р.) зображений козак з мушкетом на лівому плечі і шаблею при боці.

         

Отже, в межах нинішньої Дніпропетровської області витворилася військово-політична організація республіканського типу — Запорозька Січ — з демократичним суспільно-політичним устроєм, рівністю всіх козаків перед правом , виборністю органів управління, неможливістю покріпачення. Ці основні принципи залишилися незмінними протягом всієї історії Січі. Ми не можемо тут детально характеризувати суспільно-політичний і судовий устрій Січі, побут козаків тощо, бо все це ґрунтовно описано в доступних нині читачеві капітальних працях А.О.Скальковського («Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького») і Д.І.Яворницького («Історія запорозьких козаків»). Зауважимо, що у 1998 р. розпочато видання корпусу документів «Архів Коша Нової Запорозької Січі. 1734-1775», котрий і скептика переконає в унікальності Запорозької Січі як державотворчої організації. Відзначимо лише деякі важливі елементи історії Запорозької Січі.

         

Говорячи про воєнно-політичний аспект історії українського, зокрема, запорозького козацтва, в першу чергу зауважуємо його значення як бар’єру на шляху поступу мусульманського світу не лише на українські та російські землі, а загалом на Східну і Центральну Європу. Для цього використовувалася різна тактика оборони на своїх рубежах, використання особливої системи сигналізації й попередження про наступ орди; напади на відступаючу з обтяжливою здобиччю орду і відібрання награбованого майна та пійманого ясиру; морські походи на чайках відносно невеликими загонами на татарсько-турецькі побережні міста-фортеці, що сковувало сили супротивника, змушуючи його тримати постійні великі гарнізони на всьому чорноморсько-азовському узбережжі. Під час таких походів козаки звільняли з турецьких галер закутих у кайдани полонених співвітчизників, нападали на «невольничі ринки», повертаючи на Батьківщину перетворених у рабів чоловіків, а також жінок і дітей. На цю роль запорожців у боротьбі з татарсько-турецьким натиском вже в другій половині XVI ст. звернули увагу правителі різних європейських держав. Та й у наукових трактатах європейських вчених того часу знаходимо досить відомостей про Україну і козаків. І мандрівники, які з різною метою побували на українських землях, не мали підстав перебільшувати значення козаків. У 1550 р. литовець Михаллон (Михайло Литвин) у щоденнику відзначив, що над Дніпром у містах і селах живе багато народу, хороброго і вправного у військовій справі, а тому «в цій країні дуже легко набирають добрих воїнів». А італієць Гамберіні у 1584 р. зазначив: «З козаків можна зібрати 14-15 тисяч добірного, добре озброєного війська, що прагне більш слави, ніж наживи, готового на будь-яку небезпеку. Їхня зброя — шаблі й рушниці, яких у них ніколи не бракує. Здатні вони до війни пішої і кінної ... дають собі добру раду на морі. Мають деякі човни, на них ходять у походи на чорноморські землі».

         

У 1594 р. німецький імператор Рудольф II вирішив взяти козаків до себе на службу, з цією метою послав на Січ посла Еріха Лясоту, якому завдячуємо відомостями про Запорозьку Січ (Базавлуцьку) у період, коли розпочалося повстання проти панування шляхетської Польщі під проводом Северина Наливайка. Він говорить, що козаки — це хоробрі люди, котрі з раннього віку «вправляються у військовому ділі і прекрасно вивчили ворога — турків і татар. Вони мають власні гармати й багато з них вміє поводитися з цією зброєю, так що при них є зайвим наймати і утримувати окремих гарматників ...  Їхня старшина задовольняється загальними пайками, не вимагаючи більше плати». Можна було б наводити й інші свідчення іноземців про козаків і Запорізьку Січ, але оскільки вони не розходяться в оцінках їх, то немає сенсу цього робити.

            

З кінця XVI- початку XVII ст. козаки й самі почали усвідомлювати своє значення і силу в державі (Речі Посполитій) і в українському суспільстві. Вони намагаються впливати на політичні події в державі. Так, вони рішуче стали на захист тоді переслідуваної православної церкви і віри. Гетьман Петро Конашевич - Сагайдачний (той, який здійснив важливу реформу козацького війська і прославився своїми морськими походами) у 1620 р., скориставшись перебуванням у Києві єрусалимського патріарха Феофана, домігся висвячення ним нового православного київського митрополита і п’ятьох єпископів для православних єпархій, чим була відновлена знищена наступом католицизму і унії православна ієрархія. Він же з усім військом Запорозьким вступив до Київського Богоявленського братства, продемонструвавши цим, що він з козаками бере під захист православну віру і церкву.

       

Коли ж країни Центральної і Західної Європи втягнулися у так звану Тридцятилітню війну (1618-1648 рр.), то уряди різних держав прагнули залучити запорожців до себе на службу. Так, у 1646 р. запорозький козацький корпус (2600 чол.) брав участь у битві французьких військ під командуванням знаменитого полководця принца Конде з іспанцями (союзниками Речі Посполитої) під Дюнкерком. Там і прославився вперше соратник Б.Хмельницького у незабаром розпочатій Національно-визвольній війні українського народу Іван Сірко, кошовий отаман Запорозької Січі і головний організатор боротьби з татарсько-турецькою агресією на нашій землі у 60-х - 70-х рр. XVII ст., воїн, чий прах нині покоїться в кургані біля с. Капулівка під Нікополем.

            

Зауважимо, що Національно-визвольна війна, яку розпочав у 1648 р. Богдан Хмельницький, змусила Річ Посполиту, яка очолювала у Тридцятилітній війні так звану Католицьку лігу, почати переговори про припинення війни. Це приклад нашої не міфічної, а реальної історії, дієвої ролі на міжнародній арені.

              

Не можемо утриматися від того, аби ще раз не підкреслити, що Запорізька Січ, формально знаходячись у складі Речі Посполитої, фактично була автономним державним утворенням, мала не лише відмінний від загальнодержавного суспільно-політичний устрій (демократичний, якому тоді не було подібних у світі), але й вела самостійні міжнародні зносини.

         

В першій половині XVII ст. авторитет козаків в середовищі українського суспільства був настільки значним, що урядовці скаржились на них, бо козаки «по містах і селах створюють свої уряди», а населення покірне їм. Кількість козаків, їх роль у всіх сферах господарського і духовного життя українського народу, очевидно, і давали підстави іноземцям іноді називати наш народ «козацькою нацією».

         

Інакше кажучи, наша дніпропетровська земля була територією, де формувалася українська козацька державність.

            

Розглядаючи історію нашого краю козацької доби, не можна не звернути увагу на те, що козакам належить заслуга в народній колонізації Дикого степу, його заселенні і господарському освоєнні. З часу виникнення на Подніпров’ї козацтва тут з’являються козацькі поселення - уходи, хутори, слободи, села, містечка, частина з яких існує до сьогодні як самостійні адміністративно-територіальні одиниці, частина — поглинута індустріальними містами, які виникли пізніше, а частина — зникла під водами рукотворних морів, оскільки більшість козацьких поселень була «прив’язана» до головної водної магістралі — Дніпра.

         

Характер заселення козаками нашого краю мав свої особливості. Необхідність збереження свободи прибулих на Подніпров’я обумовила відсутність тут великих, компактних поселень: утворення класичних сіл чи укріплених міст. Тут спочатку утворювалися «січі» у важкодоступних місцевостях. З самого початку виникнення козацтва характер його діяльності не був лише мілітарним. Про це свідчать «уходи» — тимчасові поселення більшої чи малої кількості козаків, котрі займалися різними промислами (ловили рибу, полювали на звіра і птицю), пізніше — землеробством, скотарством, торгівлею. Географічне положення зайнятої козаками і освоюваної ними землі — між лісом і степом — і постійна небезпека визначили характер поселень і недовговічних будівель. Можна сказати, що до середини XVIII ст. це була постійна «фронтова смуга». Тому, по-перше, спостерігається концентрація поселень навколо Січі (як центрального укріплення), по-друге, вони прив’язуються до Дніпра та середньої і нижньої течії Самари. Так, шляхтич Самуїл Зборовський, добираючись у 1584 р. на Січ, застав на Самарі близько 200 козаків на чолі з отаманом, які жили полюванням і рибальством. Взагалі Посамар’я козаки вважали «обітованою землею» за його природні багатства (будівельний ліс, мед, віск, хутро, риба тощо).Саме в цьому раю і виник незабаром козацький Самарський Пустельно-Миколаївський монастир (перша згадка в документах — 1602 р.), де знаходили притулок поранені, хворі і престарілі козаки. Крім того, на характер поселень і жител в ранню козацьку добу впливала не тільки їх тимчасовість, але й те, що на самій Січі перебували тільки чоловіки. Сім’ї ж одружених козаків, а отже, і їх господарство знаходилися у віддаленій від небезпечної смуги місцевості. Тому в нашому краї тоді існували багато численні хутори, де господарювали чоловіки, а не зростали стабільні міста і села з їх громадою і господарством.

             

Козацька епоха в історії нашого краю репрезентована перш за все пам’яткою загальнодержавного значення і всесвітньо відомою — фортецею Кодак, залишки котрої збереглися біля с. Старі Кодаки (поблизу аеропорту). Іноді «всезнаючий» скептик, котрий не визнає нічого святого в нашій історії, закидає: мовляв, яка ж це козацька пам’ятка, якщо її будували поляки. Воно то-так, будували поляки, але зруйнували перший раз неприступну фортецю козаки. Втім, коротко зупинимося на історії цієї фортеці.

        

У 1635 р. польський уряд руками тисяч українських міщан і кріпаків, за проектом і під керівництвом французького інженера Г.-Л. де Боплана збудував на правому березі Дніпра біля с. Старий Кодак навпроти Кодацького порогу могутню фортецю. За офіційною версією вона повинна була стати бар’єром на шляху просунення татар і турок вглиб країни. Але фортеця була нестерпною образою для козаків, оскільки її спорудження в центрі козацьких володінь було серйозною загрозою вільному доступу на Січ і ставило під пильний контроль уряду всі дії запорожців. Тому 4 серпня 1635 р. на козацькій раді було ухвалено рішення про знищення фортеці. Нереєстрові козаки на чолі з гетьманом Іваном Сулимою розробили детальний план операції, використали козацьку винахідливість і раптовим нападом знищили фортецю та перебили гарнізон полковника Маріона. З цієї події почалося одне з козацько-селянських повстань проти панування в Україні шляхетської Польщі. Восени 1637 р. фортеця була відбудована, ще більше укріплена і посилена гарнізоном найманих військ, але восени 1648 р., коли вже в розпалі була Національно-визвольна війна українського народу, козаки полковника М.Нестеренка після тривалої облоги взяли фортецю. З тих пір вона більше нікому, крім козаків, не служила. Отже, не будівництвом вона важлива, а тим що військовою доблестю козаків була здобута. Пізніше, вже у 1711 р., за умовою Прутського договору між Росією і Османською Портою фортеця була зруйнована.

       

З фортецею Кодак пов’язана ще одна важлива обставина. Вище сказано, що її будував французький інженер Боплан, який знаходився на службі у поляків. Так цей Боплан у 1650 р. видав у Франції свою працю під назвою «Опис України або області Королівства Польського». Зауважимо, вперше в іноземних джерелах вжито термін «Україна», а не який інший замінник. Це надзвичайно цінне джерело з історії, географії і культури України, в якому міститься докладний опис побуту і звичаїв українського народу. Він же склав і карту України.

       

Отже, Кодак — пам’ятка історії і воєнно-оборонного зодчества XVII ст.  На території області є й інші пам’ятки такого характеру. Але про них скажемо дещо пізніше. Аби не порушувати хронологію, коротко зупинимось на подіях у нашому краї середини XVII ст. та пам’ятках тої епохи.

        

Крім фортеці Кодак на території нашої області є й інші історичні пам’ятки, пов’язані з Національно-визвольною війною українського народу проти панування шляхетської Польщі. Адже й війна розпочиналася з подій на Запорозькій Січі, котра тоді (1638-1652 рр.) розташовувалася на Микитиному Розі (Микитинська Січ), місцевості, яка нині входить в межі м. Нікополя. Зауважимо, що війна була неминучою, адже іншої альтернативи для народу не існувало: або він внаслідок ополячення і покатоличення невдовзі міг зникнути як окрема етнічна єдність, або мусив боронити себе зброєю. На кінець 40-х р. XVII ст. існували й чинники, які забезпечили реалізацію історичної необхідності визвольної війни: досить розвинута воєнно-політична сила, якою була Запорозька Січ; людина з державним мисленням і здібностями полководця, вихована в надрах козацтва.

             

Між іншим, літописець занотував як знамення наступної всенародної визвольної війни три прикмети: затемнення сонця перед Великоднем 1647 р., хвостата комета, яка з’явилася через 12 днів після затемнення сонця, та велика сарана, що перед самим початком війни налетіла хмарами на українську землю і знищила збіжжя. Цікавою є трактовка цих прикмет: «Той перший знак — затемнення сонця — міг свідчити, що як зникає здутий вітром дим, так зникне, забраних божим перстом, чимало панів з високими родоводами й своїми ясними титулами посад та гонорів... Другий знак — мітла або різка, і це мало означати, що багато роджених на землі людей різного стану чи чинів має бути вдарено за свої беззаконня тією різкою божого гніву. А мітла їх не тільки з посідань високих вимете, але й із життя. Третій знак — сарана — віщував нашестя з Хмельницьким кримських орд, які впадуть, наче сарана, на Польську землю, а земля ця кипіла тоді медом і молоком. Це все мало принести невиміряні шкоди й розорення тому панству, і збудеться тоді божественне писання, що беззаконство і злодіяння перетворять сильних. А при сильних та славних однаково впадуть від пошесті кволі й безславні і вип’ють чашу божого гніву, так само, як з міцними й багатими — убогі й безпомічні, а з винними — невинні»  (С.Величко).

              

Наприкінці 1647 р. Б.Хмельницький з загоном (300 чол.) козаків прибув з Чигирина на Запорозьку Січ і зупинився на острові Бучки поруч з колишньою Томаківською Січчю. На Січі в цей час знаходився урядовий гарнізон для стримання козацької «вольності» після поразки козацько-селянських повстань 1637-1638 рр.  Гарнізон під командуванням полковника Гурського складався з реєстрових козаків та найманих польських жовнірів. Коли під знаменами Б.Хмельницького скупчилося достатньо козаків, він напав на урядовий гарнізон. Гурський без бою залишив Січ, але незабаром, дочекавшись допомоги реєстровців, зробив невдалу спробу атакувати Хмельницького. 21 січня 1648 р. черкаські реєстрові козаки здалися без бою і передали Хмельницькому Січ з її укріпленнями, зброєю, боєприпасами. Після цього і чигиринські реєстровці, що також на той час були частиною урядових військ, приєдналися до повстанців і почали обстрілювати польське військо. Таким чином, аванпост польсько-шляхетських сил в Україні був ліквідований. Повстанці проголосили Б.Хмельницького гетьманом.

       

У 1954 р. в Нікополі, на місці Січі, де починалася переможна Національно-визвольна війна українського народу, споруджено пам’ятник полководцю та встановлено меморіальну плиту з написом про цю подію, а іменем гетьмана названо міську площу.

                

Народні маси України також визнали Богдана Хмельницького своїм гетьманом, що для успіху повстання було надзвичайно важливо (Б.Хмельницький: «Було б дуже добре, коли б на ворогів разом, одним ударом вдарили козаки і селяни»). У березні 1648 р. коронний гетьман М.Потоцький писав королю, що в Україні «немає жодного села чи міста, де не закликали б до бунту і не замахувалися на життя і майно панів і державців». В тому ж листі сказано, що повстання на Запорожжі піднято «в змові з усіма козацькими полками і з усією Україною».

          

Для боротьби з повсталим народом коронний гетьман М.Потоцький і польний гетьман Калиновський послали на Подніпров’я 30-тисячне військо. Один загін під командуванням Стефана Потоцького (сина) і комісара Шемберга на початку квітня 1648 р. рушив у глухий степ в надії швидко і легко здобути перемогу над «хлопами». Другий загін, що складався з 4-х тисяч реєстрових козаків і 2 тисяч іноземних найманців, вирушив на човнах вниз по Дніпру. Він повинен був висадитися на берег біля фортеці Кодак, з’єднатися з загоном С.Потоцького і разом підступити до «збунтованої» Запорозької Січі. Однак видатний полководець Богдан Хмельницький не сидів бездіяльно на Запорожжі, а вживав заходи для забезпечення успіху постання, згуртовуючи свої військові сили і дбаючи про зовнішню допомогу. Цю останню він вбачав у татарській кінноті. Та й тил у наступній війні з поляками треба було забезпечити. Тому Хмельницький після взяття Запорозької Січі поїхав у Крим для переговорів про допомогу татар. А повернувшись після успішного виконання дипломатичної місії, у квітні 1648 р., з повстанцями вирушив із Запорожжя назустріч  польським військам, розпорошеним на три групи. Б.Хмельницький використав стратегічну помилку М.Потоцького, не дозволив окремим частинам урядових військ з’єднатися і ліквідував кожну з них окремо. Допитливого читача для ознайомлення з усіма деталями військових операцій в перший період Національно-визвольної війни з математично точними розрахунками часу і маршрутів війська, їх розташування напередодні боїв тощо  відсилаємо до ґрунтовної праці сучасного військового історика І.С.Стороженка «Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття» (Дніпропетровськ, 1996). А ми лише конспективно зробимо огляд цих подій у нашому краї.

              

Б.Хмельницький обрав найбільш зручне місце для зустрічі з ворожими військами — на р. Жовта Вода. Звідси гетьман послав своїх резидентів у різні кінці України піднімати народ на повстання, вести переговори з реєстровими козаками. 29 квітня на р. Жовта Вода зустрілися польське військо і повстанці. Два тижні точилися бої, не даючи помітних переваг жодній із сторін. Становище змінилося, коли на бік Б.Хмельницького перейшли реєстрові козаки. Обставини цієї акції були такими.

         

Урядове військо, яке просувалося у районі Запорозької Січі по Дніпру, біля Кам’яного Затону завершило свою каральну місію. Реєстрові козаки піддалися закликам гетьмана Хмельницького, підняли повстання, перебили найманців, оголосили своїм старшим Филона Джалалія і рушили на з’єднання із Хмельницьким під Жовті Води. Ця подія відбулась 4 травня 1648 р. До недавнього часу історики вважали на підставі літописних свідчень, що повстання реєстрових козаків відбулося біля Мишуриного Рогу в урочищі Кам’яний Затон. Тому у 1954 р. в центрі Мишуриного Рогу (Верхньодніпровський район) було споруджено пам’ятний знак на честь цієї події. Проте розрахунки І.С.Стороженка переконливо доводять, що це повстання відбулося теж в урочищі Кам’яний Затон, але поблизу Микитинської Січі. Реєстровці по Дніпру прибули на Січ, але Хмельницького з військом там вже не було. Тоді вони піднялися вверх по Дніпру до Мишуриного Рогу, а звідти — по річечці Омельник наблизилися до Жовтих Вод, де вже багато днів ішли вперті бої. Під враженням демонстративного маршу реєстрових козаків Ф.Джелалія в розташування військ Б.Хмельницького реєстрові козаки з польського табору С.Потоцького і Шемберга також стали переходити на бік повстанців.

          

Битва на р. Жовті Води, яка завершилася 16 травня повним знищенням королівського війська і в якій значну роль відіграла татарська кіннота Тугай-бея, є однією з найславніших сторінок воєнної історії українського народу і яскравим проявом таланту Б.Хмельницького як полководця. Після Жовтоводської битви події Національно-визвольної війни вийшли за межі нашої нинішньої області. А в районі Жовтоводської битви збереглися пам’ятки, пов’язані з нею. Неподалік від залізничної станції Жовті Води височіє могила (курган), яку в народі досі називають Богдановою. За переказами, тут був командний пункт Б.Хмельницького під час Жовтоводської битви. В селі Миролюбівка (приміська зона Жовтих Вод) у 1954 р. встановлено меморіальну плиту в пам’ять про знаменну битву. Селище міського типу Жовта Ріка у 1957 р. перейменовано у місто Жовті Води, а біля входу на стадіон споруджено пам’ятник Богдану Хмельницькому. У 1987 р. в парку ім. Б.Хмельницького, в центрі міста Жовті Води, споруджено прекрасний пам’ятник Б.Хмельницькому та його соратникам-полководцям Івану Богуну і Максиму Кривоносу. Вже в наші дні, під час святкування 350-ї річниці Жовтоводської битви, біля села Жовто-Олександрівка П’ятихатського району (де відбувалися бої) споруджено пам’ятник, який увічнив співдружність українських повстанців і татарської кінноти Тугай-бея у боротьбі з польсько-шляхетським військом.

               

Та й пізніше і Запорозька Січ, і фортеця Кодак відігравали в воєнно-політичних подіях важливу стратегічну роль. Фортеця Кодак, в якій після взяття її полковником М.Нестеренком восени 1648 р. постійно знаходилося 400 козаків «для оберігання» її, згадується як козацька фортеця в договірних статтях Б.Хмельницького з російським царем 1654 р.  Влітку 1672 р. у відповідь на указ царя запорізький кошовий отаман Іван Сірко відіслав у Москву опис фортеці: «Город Кодак. Земляний вал стоїть на Дніпрових верхніх порогах, над першим порогом урочищем Кодаком... а бійниці зроблені із землі; вхід до нього з одного боку між рік, а обпалення і обламів немає. А від порогів навколо нього рів обривистий... А мірою той город Кодак навколо 900 сажнів. Гармат в ньому  2 залізні городові  та 2 затинні пищалі, а скільки до тих пищалів ядер і пороху, фітілю і запалів, того вони не відають... А в тому місці Кодак побудований для вільного шляху: провозу різних запасів з цієї сторони Дніпра в Січ водним шляхом...»  Тобто, на початку 70-х р. XVII ст. фортеця Кодак вже сприймалася як від виникнення козацька, настільки велике було її стратегічне значення на Дніпрі.

            

Що стосується Запорозької Січі (з 1652 р. вона знаходилася в гирлі р. Чортомлик, теж поблизу сучасного Нікополя), то за Андрусівським перемир’ям між Росією і Річчю Посполитою, яке поділило Україну навпіл по Дніпру між двома державами, Запорозька Січ повинна була підпорядковуватися владі обох держав, хоча запорожці фактично вважали себе підданими тільки московського царя, що, між іншим, не перешкоджало їм іноді вести цілком незалежну політику і воєнні дії. За «Вічним миром» 1686 р. і юридично Запорожжя відійшло до Росії: «...вниз рікою Дніпром від Києва до Кодака, і той город Кодак, і Запорозький Кош город Січу, і навіть до Чорного лісу і до Чорного ж моря з усіма землями і ріками і річками і з різними приналежними угіддями...»

            

Після завершення Національно-визвольної війни українського народу основні воєнно-політичні події в нашому краї більше століття були пов’язані з боротьбою проти татарсько-турецької агресії і поступовим проникненням царської влади на територію Вольностей Війська Запорозького. Тому всі пам’ятки воєнно-фортифікаційного зодчества, окрім згаданого вище Кодака, відносяться до другої половини XVII - середини XVIII ст. Першою була споруджена Богородицька (Новобогородицька) фортеця на Самарі, звідси ще й інші її назви — Самар-городок, Стара Самара.

            

Будівництво Богородицької фортеці було пов’язане з провальним для російсько-українських військ походом на Крим у 1687 р.  Тоді винним зробили гетьмана Івана Самойловича, хоч він намагався відговорити від того походу і царів, і головнокомандувача В.В.Голіцина, бо похід у степ проти татар у саму спекотну пору року, без підготовки тилу, попереднього вивчення шляху тощо завідома був приречений на провал. В Коломацьких статтях, підписаних після обрання на генеральній раді гетьманом І.С.Мазепи 25 липня 1687 р., було зазначено необхідність зробити навпроти Кодака шанець, та по ріках Самарі і Орілі, та в гирлах рік Берестової і Орчика побудувати «города» (тобто, фортеці) і населити їх «малоросійськими жителями».

            

Отже, поблизу давнього козацького містечка Самар у 1688 р. почали споруджувати Богородицьку фортецю, про що розповідає автор «Історії Русів»: «Весь 1688 рік декілька тисяч малоросійських лопатників під прикриттям значного числа козаків робили місто Самар в дельті ріки Самари, названий пізніше (після збудування — Г.Ш.) Богородицькою фортецею». В літопису С.Величка, написаному на початку XVIII ст. з використанням документів, читаємо про те, що «великі государі» надіслали І.Мазепі грамоту з розпорядженням ранньої весни 1688 р. вирушити в похід для будівництва Самарського городка. Весною українські козаки І.Мазепи та невелике військо російського воєводи Л.Р.Неплюєва, «прибувши без перепон на вказане місце, заклали вони в гирлі річки Самари, що впадає в Дніпро, одначе віддалік від Дніпра, знамените місто й нарекли його Новобогородицький град». Звертаємо увагу читача на різні назви однієї і тієї ж фортеці (в жодному  пізнішому документі ці назви не вживаються одночасно, навіть у тих, в котрих перераховуються всі існуючі фортеці, ретраншементи, редути, фортпости).

              

Запорожці вбачали в будівництві Богородицької (Новобогородицької) фортеці на території їх володінь загрозу для себе. У царській грамоті кошовому отаману Григорію Сагайдачному від 14 червня 1688 р. говориться : «А нині нам Великим государям, учинилося, що у тебе отамана і у всього Війська Низового про ту городову будову якийсь сумнів є, ніби тим будівництвом права і вільності ваші були порушені, і в рибних ловлях, і в пасіках, і в звіриних добичах сталися втрати, про що ви і до підданого нашого гетьмана писали». В грамоті пояснювалося, що фортеця споруджується з єдиною метою — «для найсильнішого тиску на неприятеля», тобто, від нападів татар і турок. Скарга кошового отамана не була безпідставною. Бо й монахи козацького Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря скаржилися на грабежі і сваволю ратних людей, що знаходилися в Богородичному городку.

              

Знову скористаємося свідченням С.Величка про спорудження Богородицької фортеці, чи інакше «городка»: «Його будувало впродовж цілого тодішнього літа за розпорядженням та наглядом інженера-німця, присланого з Москви, саме козацьке військо, і, як належало, зробило все, і міцно уфортикувало, а військо Неплюєва те місто не будувало. В майбутні роки це місто з церквами й будинками було добудоване остаточно, і то малоросійськими людьми, які прийшли сюди для мешкання». Навколо фортеці утворилось «місто» з прийшлих з Гетьманщини людей («малоросіян»).

              

Фортеця на Самарі була використана за призначенням вже під час другого Кримського походу 1689 р.  Враховуючи свої заслуги в її спорудженні, І.Мазепа у 1700 р. просив царя Петра I віддати під його регімент «город Новобогородськ» з усіма жителями, за виключенням служилих людей, «яких вивести в інші місця». Але фортеця залишилася у воєводському управлінні.

            

У 1703 р. у зв’язку з вимогою запорожців зруйнувати фортеці  в межах їх володінь на Січ був посланий з грамотою до козаків стольник Ф.Протас’єв. У її преамбулі згадується і 1688 р., «коли повеліли вони, великі государі, побудувати город на річці Самарі Новобогородицький... а вище описаний городок Новобогородицький стоїть і донині і не тільки отой Самарський городок не знесений, але й оний Кам’яний Затон будується...»  Зберігся також опис Новобогородицької фортеці 1706 р., в якому показано 5 бастіонів і ворота: Московські, Самарські та Дніпровські, а також церква Пресвятої Богородиці.

                

Доля Богородицької (Новобогородицької) фортеці в подальшому склалася так. За свідченням С.Величка «відтоді за монаршим указом почали там жити незмінно московські воєводи з піхотним військом і почали там лишати склади хлібних запасів, всіляких військових речей та тяжарів, і було так впродовж 23 літ, до остаточного розорення того міста, що сталося у 1711 році». Тобто, вона була зруйнована за наказом царя  Петра I одночасно з Кодацькою фортецею.

         

У 1737 році під час чергової російсько-турецької війни фортеця була відбудована фельдмаршалом Х.Мініхом. У 1774 р. вона була приписана до Полтавського полку під назвою Старо-Самарської фортеці. На карті Дніпровських порогів 1774 р. , що зберігається нині в Російському державному воєнно-історичному архіві, детально описано всі будови на дільниці від Кодацького порогу до впадіння в Дніпро Самари. В нижній течії Самари показано на правому її березі «кре. Богородична или Старая Самара», при самому ж впадінні Самари в Дніпро на лівому березі: «Старый Усть-Самарский ретраншемент пустой». Останній іноді називається в джерелах і літературі фортецею, оскільки те й інше є варіантами укріплень. На цій же карті вище по Самарі на лівому березі показано «ретраншемент для прикрытия провиантов и лесов», а на правому березі Дніпра (навпротиУсть-Самарського ретраншементу) при впадінні в нього р. Кам’янки позначено: «Кам’янський ретраншемент», нижче по правому берегу Дніпра — фортецю Кодак. Інша карта з цього ж архівосховища, яка відноситься до 70-х р. XVIII ст. також показує на Самарі поблизу Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря «колишню Старо-Самарську фортецю», а при самому впадінні Самари в Дніпро по лівому берегу — «Усть-Самарський ретраншемент». Зауважимо, що з другої половини XVIII ст. ні в яких джерелах і ні на яких картах і планах не вживається назва «Новобогородицька фортеця». Очевидно, ця назва виникла ще в період будівництва Богородицької фортеці (пізніше — Старо-Самарська) для означення: фортеця, яка будується, щойно споруджена.

    

Завершуючи розгляд цієї «спірної» пам’ятки (чи пам’яток, якщо врахувати, що в краєзнавчій сучасній літературі Богородицька і Новобогородицька фортеці розглядаються як різні будови і локалізуються окремо), зазначимо, що вона збудована була українськими селянами і козаками гетьмана Мазепи у 1688 р. поблизу козацького містечка Самар та монастиря по правому березі р. Самара (нині в межах м. Новомосковська). Ті залишки укріплень, які в реєстрі пам’яток історії значаться як Новобогородицька фортеця у Дніпропетровську (селище Шевченко, вул. Новгородська), не є такими. Там раніше, як це показано на картах, був Миколаївський форпост, споруджений у середині XVIII ст., а потім — Катеринослав-I (Кільченський).

        

Розглянуті укріплення — ще не всі, які колись існували на території нашої області. Після другого Кримського походу війська В.В.Голіцина взяли в облогу Самарський Пустельно-Миколаївський монастир, монахи якого підтримували запорожців у їх протестах проти будівництва Богородицької фортеці в їх володіннях. Ця облога і фізичні знущання над монахами негативно відбилися на становищі монастиря. А князь Голіцин для зміцнення царської влади в Запорозьких вольностях влітку 1689 р. заклав ще одну фортецю на р. Самарі вище Вільного броду — Новосергіївський городок. Стрільці та новопоселенці рубали дерева в запорозьких лісах, забирали козацькі пасіки тощо. В літопису С.Величка під 1690 р. збудується цей Новосергіївський, або Вільний «городок» на Самарі. Д.Яворницький в «Історії запорозьких козаків» (т.3) зазначив, що земляні укріплення цього «городка» на той час ще зберігалися на правому березі Самари біля с. Вільного (Новомосковський район).

    

Основним змістом історії нашого краю в другій половині XVII ст. був процес його подальшого заселення і господарського освоєння, а також посилення його ролі в боротьбі проти татарсько-турецької агресії. Запорозька Січ залишалася і далі місцем, де збиралися втікачі та вільні захожі люди. Суттєвою особливістю Запорозької Січі з цього часу було те, що збільшився приток втікачів з окупованої шляхетською Польщею Правобережної України. На Запорозьких вольностях з’являються нові козацькі займища, села, слободи, містечка, жителі котрих, підпорядковуючись січовій владі, займалися землеробством, рибальством, мисливством, торгівлею. На цей час припадає виникнення на р. Орілі укріплення Китайгород (Царичанський район. Царичанка, яка виникла у 1604 р., входила не до Запорозької Січі, а до Гетьманщини). У 1656 р.  Кош Запорозький запровадив у с. Старі Кодаки берегову варту козаків-лоцманів, які повинні були сплавляти і проводити через Дніпрові пороги каравани торгівельних суден і воєнних стругів, плотів тощо.

         

Через запорозькі землі проходив один з чотирьох шляхів набігів татар і турок на українські землі, тому запорожцям часто доводилося вступати в битви з ворогами. Одна з таких битв відбулася у 1660 р. на лівому березі р. Самари неподалік від її впадіння в Дніпро (Ігрень). 1982 р. на місці битви встановлено пам’ятний знак.

          

Славну сторінку в історію боротьби з татарсько-турецькою агресією складають морські походи запорожців, які невеликими загонами відволікали на себе значні воєнні сили ворога. Так, у 1656 р. здійснено спільний похід запорозьких і донських козаків на 34 стругах і чайках на Тамань, чим було зірвано план походу кримських орд на українські землі. Вдалим був похід 5 тисяч запорожців під керівництвом Івана Сірка весною 1660 р. на Очаків, а потім на місто-фортецю на Дніпрі —Арслан. Восени 1667 р., коли татарська орда посунула на Україну, запорозькі козаки на чолі з Іваном Сірком та Іваном Рогом здійснили морський похід на Кафу та інші татарські міста-фортеці і звільнили 2 тисячі співвітчизників-невільників.

         

Взагалі, історія нашого краю козацької доби пов’язана з іменем одного з соратників Б.Хмельницького у Національно-визвольній війні, кошового отамана Запорозької Січі Івана Дмитровича Сірка, якому запорожці протягом 1663-1680 рр. 8 разів вручали символи вищої влади. Він прожив славне, героїчне і повне пригод політичне життя, що пізніше живило історичні легенди. Сірко був реальною особою, з якою пов’язана і легенда про сатиричну відповідь запорожців турецькому султану, яка стала основою для створення І.Ю.Рєпіним художнього полотна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (образ писаря І.Ю.Рєпін писав з Д.І.Яворницького). Про нього складено багато пісень, легенд, козацьких історичних дум, його подвигами захоплювалися вітчизняні і зарубіжні поети, письменники, історики. Ось уривок з народної пісні про кошового отамана:

          

«Ой, як крикне старий орел, що під хмари в’ється,

Гей, загуло Запорожжя та й до Сірка тнеться.

Ой не вітер в полі грає, не орел літає,

Ото ж Сірко з товариством на Січі гуляє.

Старий Сірко перед стягом раду оглядає,

Козаченьків привітає, стиха промовляє:

«Гей, молодці-запорожці, татарва лякає!

Не дрімайте, товариші, бо в руки зхапає,

Збирайтеся докупоньки та сідлайте коні,

Тії коні воронії, що ждуть на припоні!»

Загуділо Запорожжя, як те Чорне море, —

Понеслися козаченьки облавою в поле...»

         

Помер хоробрий воїн своєю смертю приблизно у 75 річному віці на своєму хуторі Грушівці (нині - Іллінка Томаківського району) і похований 2(12) серпня 1680 р. поблизу с. Капулівка (Нікопольський район).

                   

Козацький літописець серед багатьох важливих подій того часу виокремив відомості про діяння і смерть Івана Сірка: «Того ж літа, 1 серпня, переставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроваджено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким військом у полі за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство. Поховано його знаменито 2 серпня з превеликою гарматною і мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська. Бо це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами, не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях, було то на різних місцях, численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир. Він запливав на човнах і в Чорне море та чинив по різних місцях бусурманам немалі шкоди й розорення... Його все військо дуже любило і за батька свого шанувало. Поховавши ж його, як вище казав, з жалем, висипали над ним значну могилу і поставили на ній кам’яного хреста із належним написом його імені й справ».

                 

В 60-х р. XX ст. було проведено перезахоронення праху Івана Сірка, нині здійснено впорядкування могили та увічнення його пам’яті на місці поховання.

          

До часу кошевства І.Д.Сірка відноситься один з перших документальних описів Чортомлицької Січі (1672 р.): «Город Січа, земляний вал, стоїть в гирлі Чортомлику і Прогною над рікою Скарбною; висотою той вал 6 сажень; з поля з Сумського боку і від Базавлука на валу встроєні палі і бійниці, а з іншого боку, від гирла Чортомлика і від ріки Скарбної до валу прилаштовані коші дерев’яні і засипані землею. А в тому городі вежа з поля мірою навколо 20 сажень, де в тій вежі зроблені бійниці, а перед тією вежею за ровом зроблено земляний городок...»

               

Наприкінці XVII ст. запорозькі козаки взяли участь у Азовсько-Дніпровьких походах російських військ і здійснили ряд важливих бойових операцій проти татар і турок на морі і на суші. Тоді ж при Богородицькій фортеці було створено прикордонний резервний корпус відбірної кінноти, який тримав свої роз’їзди аж до Кизикермена для попередження раптовості нападів турків і татар.

             

Початок XVIII ст. для Запорозької Січі виявився досить драматичним. Якщо у 1692 р. запорожці, незважаючи на своє незадоволення появою самарських фортець у їх володіннях, не підтримали заколотника Петра Іваненка (Петрика), який прибув на Січ за допомогою в підготовці повстання проти гетьмана І.С.Мазепи та царської влади в Україні, то тепер суперечності тут значно загострилися. У 1700 р. Росія оголосила війну Швеції, заключивши мир з Оттоманською Портою.  Уряд  Петра I  дав наказ своїм військам збудувати на лівому березі Дніпра, напроти Січі, фортецю Кам’яний Затон, ніби-то спрямовану проти татар і турок. Але оскільки щойно був заключений мир з турками, то запорожці сприймали будівництво Кам’яного Затону як загрозу Січі. Збереглося обширне листування запорожців з Малоросійським Приказом у Москві з приводу цієї фортеці.

             

Кошовий отаман Костянтин Гордійович Головко (Гордієнко) в одному з листів цареві писав, що січовики не хочуть мати в своїх володіннях такої фортеці: «Ще начальники московського війська не збудували того города (фортеці), а вже перевіз наш біля Кодаку захопили і чинять нам всілякі кривди і збитки. Через це військо Запорозьке наказу про збудування городу у Кам’яному Затоні слухати не буде, ламати камінь на будівництво того города на землях Запорожжя не дозволить...» Але участь запорожців у військових походах (за наказом царя) не дала їм змоги захистити свої інтереси. Кам’яний Затон було збудовано. Коли стольник Протас’єв привіз козакам царське жалування за службу і вимагав присяги царю від кошового, то він не погодився, виставляючи умовою зруйнування Богородицької, Новосергіївської і Кам’яно-Затонської фортець (всі вони разом з Кодацькою будуть зруйновані у 1711 р.). У 1701 р. запорожці в листі до гетьмана І.Мазепи писали про порушення договору з селітряниками по р. Самарі, яким не заплатили договірну суму за селітру, необхідну для виготовлення пороху.

             

Весною 1704 р. великий загін запорожців штурмом взяв Новосергіївський городок на Самарі. У тому ж році 2 тисячі запорожців відправилися разом з російськими військами на Ладогу, вони брали участь у битві зі шведами на Чорній Річці.

              

У 1705 р. думний дяк Омелян Українець від імені царського уряду разом з татарами, але без участі запорожців, визначив лінію кордону, віддавши татарам частину запорозьких володінь. Запорозькі козаки не хотіли визнавати нової межі і протестували проти таких дій царського уряду. Все це не могло не відобразитись на подальших подіях і долі Запорозької Січі. Ремство запорожців привело їх і до активної участі в антифеодальному повстанні донських козаків під проводом Кіндрата Булавіна у 1707-1709 рр.  Після поразки повстанців на Хопрі восени 1707 р. Булавіну потрібна була підтримка. В кінці листопада у супроводі 12 донців К.Булавін прибув до фортеці Кодак. Відомий дослідник історії запорозького козацтва Ю.А.Мицик пише: «Царат недвозначно прагне прибрати до рук запорозькі фортеці й поставити там свої постійні гарнізони, взяти Січ під постійний контроль. Сам же Кодак в очах російських правителів став джерелом всякого зла. Саме тут збиралися незадоволені козаки і йшли воювати проти урядових військ на початку XVIII ст., саме тут опинився наприкінці 1707 р. вождь Селянської війни у Росії Кіндрат Булавін» (Козацький край. - Дн-ск, 1997).

            

На Січі запорожці добилися скликання генеральної ради для обговорення питання про відношення до донських повстанців. На цій раді К.Булавін зачитав «листа» від усього Донського війська з закликом підтримати його у боротьбі проти царизму. Взагалі-то лист був фальшивим, але він відіграв велику роль в активізації запорожців. Після ради Булавін, захопивши з собою частину запорожців, відбув до Кодака.

             

На Січ була надіслана царська грамота з вимогою видачі бунтівника К.Булавіна. Старшинська рада ухвалила рішення про його видачу владі, але січовики добилися нової загальної ради, на якій ухвалили протилежне рішення. Булавіну було рекомендовано жити в Кодаку «смирно». Щоб не загострювати відносини з царським урядом, кошовий отаман наказав кодацькому полковнику розігнати «все гультяйство, яке почав було до себе прихиляти» К.Булавін. Виконати цей наказ полковник не міг, на що й був розрахунок. Підтримка запорожцями К.Булавіна, очевидно, була значною, як це видно з повідомлення київського воєводи Д.М.Голіцина гетьману І.Мазепі    9 тисяч.  Здається, цифра сильно перебільшена, але значимість запорозької підтримки незаперечна.

               

У лютому 1708 р. в напружених умовах зібралася чергова генеральна рада для обговорення питання про участь всього війська Запорозького у повстанні Булавіна. Дійшло до переобрання кошового. Ним знову став Кость Гордієнко, але й він розумів згубність такого рішення для Січі і тому лише дозволив «охочим» іти за Булавіним. Для участі ж усього запорозького товариства в повстанні від Булавіна вимагали листа Донського військового отамана з підписом і печаткою, реальної допомоги повстанцям з боку калмиків, горських черкесів і татар Білогородської і Ногайської орд, про що запевняв запорожців К.Булавін. Отже, К.Гордієнко, який користувався популярністю серед козацької бідноти, не піддався загальному емоційному її поривові, а намагався марно не наражати Запорозьку Січ на гнів царського уряду і, відповідно, репресії.

                

Наприкінці зими 1708 р. К.Булавін покинув Кодак, переправився на лівий берег Дніпра і зупинився на р. Вороній нижче Звонецького порогу. Звідти він розсилав «прелестные письма» на Гетьманщину, Запорожжя, в російські міста з закликом приєднуватися до нього. Проти повстанців князь Д.Голіцин і гетьман І.Мазепа відправили два полки (піший і кінний) на чолі з полтавським полковником І.Левенцем. Одночасно комендантові Богородицької фортеці наказувалося надати цим полкам дві гармати з боєприпасами і гармашів. На Січ надійшло грізне розпорядження спіймати «вора и изменника» К.Булавіна і доставити його в кайданах в Батурин або в Москву. На що запорожці правдиво відповіли, що Булавіна «на Кошу» немає, але якщо він з’явиться, то вони будуть діяти згідно з наказом. На той час К.Булавін вже був на Дону, де й розгорнулися основні події Селянської війни. Оскільки вони відбувалися за межами нашого краю, зауважимо лише, що кілька тисяч запорожців (у джерелах цифра їх визначається від 3-х до 9-ти тисяч) на чолі з С.Драним, С.Безпалим, М.Голим брали участь у кривавих боях на Дону. Але загалом повстання К.Булавіна потерпіло поразку. В урочищі Крива Лука (нині - м. Червоний Лиман Донецької області), де в бою поклали свої голови хоробрі запорожці в ніч з 2 на 3 липня 1708 р., лише обтесана кам’яна брила нагадує сьогодні про ті далекі часи (місце битви не зареєстроване як історичне і відповідного охоронного знаку немає).

           

Для Запорозької Січі наслідки поразки Булавінського повстання були дуже відчутними. По-перше, учасниками повстання були тисячі найбільш радикальних запорожців. Їх фізичне знищення в боях з урядовими військами вплинуло на співвідношення радикальних і угодовських сил на Запорожжі. По-друге, зменшились загалом збройні сили Запорозької Січі. Виходячи з наявних історичних джерел, можна стверджувати, що у цьому повстанні загинуло 4-5 тисяч запорозьких козаків. Ця обставина може пояснити ту досить виважену, обережну позицію, яку займала Січ на чолі з кошовим отаманом К.Гордієнком у подіях осені 1708 — весни 1709 р.

            

Восени 1708 р. гетьман І.С.Мазепа перейшов на бік шведів, маючи надію з їх допомогою добитися незалежності України, «права і вільності» якої, оговорені в договірних статтях 1654 р. Б.Хмельницького з царським урядом, обмежувалися в наступних договорах і постійно порушувалися. Петро I  своїм маніфестом, 634 примірники якого було швидко віддруковано в типографії Києво-Печерської лаври, оголосив українському населенню про «зраду» Мазепи, звинувативши його заодно і в неймовірно тяжкому становищі народних мас, які на собі тримали весь тягар війни. Військо князя О.Д.Меншикова зрівняло з землею столицю Української козацької держави Батурин, містечко Лебедин та інші. В Глухові було обрано нового гетьмана І.І.Скоропадського. А запорожці все не кидались у вир великої політики. Вони мали свої турботи та й неприязнь до гетьмана Мазепи, якого ще з кінця 80-х р. XVII ст. вважали сліпим виконавцем царської політики. Та й пришлі з Гетьманщини на Січ селяни, міщани і бідні козаки скаржилися на козацьку старшину, яка прагнула рівнятися на російських поміщиків і закабалити бідняків.

         

Коли запорожців запросили в Глухів для участі у виборах нового гетьмана, вони відмовилися, вимагаючи, щоб на Гетьманщині не було «полковництва», а була вольниця, як на Січі, щоб млини на пограниччі Запорожжя з Гетьманщиною і перевози через Дніпро біля Переволочни були віддані запорожцям, щоб цар наказав зруйнувати фортеці на Самарі і Кам’яний Затон.

             

Листування запорожців з царським урядом стосовно зриття ненависних фортець продовжувалося. У лютому 1709 р. майже одночасно на Січі з’явилися посланці царя стольники Кислянський і Теплицький з жалуванням і подарунками, та посланець І.Мазепи з листом, у якому він звертався до запорожців з проханням про підтримку. Запорожці опинилися в складній ситуації. Цар не реагував на їх протести і прохання про ліквідацію фортець. А тут — заклики І.Мазепи виступити спільно на боротьбу за волю при підтримці шведського короля. На скликаній для обговорення питання про подальші дії Січі раді залунали вигуки «За Мазепою!». Але значна кількість запорожців була настроєна залишатися у вірності цареві.

        

Кілька тисяч козаків-запорожців на чолі з Костем Гордієнком у березні 1709 р. рушили в напрямку на Царичанку. А вже в кінці місяця у будинку Кочубея біля села Диканька на Полтавщині відбулася зустріч К.Гордієнка з І.Мазепою.

             

Січ же, де залишилися вірні цареві козаки, продовжувала вирувати. К.Гордієнка запорожці заочно скинули з посади кошового отамана, обравши на його місце Петра Сорочинського. Але він недовго міг виконувати свої обов’язки. В кінці травня - на початку червня 1709 р. за наказом царя на Чортомлицьку Січ було послано карателів полковника П.Яковлєва та колишнього прихильника І.Мазепи, котрий швидко зорієнтувався в безнадійній ситуації і повернувся з покаянням, чигиринського полковника Г.Галагана. Січ була взята штурмом, загубивши багато людей з обох боків. Багато козаків (зауважимо, вони не пішли за І.Мазепою) було заарештовано. на хуторах і слободах. Над запорожцями, які на заклик Галагана перестали чинити опір на Січі, було вчинено жорстоку розправу. Запорозька (Чортомлицька) Січ була повністю зруйнована. Частина козаків на чолі з отаманом Якимом Богушем, захопивши деяке майно, змогла втекти на човнах через річкові протоки. Так трагічно завершилася історія Чортомлицької Січі.

              

Крім Січі карателі зруйнували всі запорозькі поселення на правобережжі Дніпра на ділянці від Січі до Переволочни. Полтавська битва 27 червня 1709 р., яка принесла славу  Петру I  і стала поразкою для  Карла XII  та його вимушених союзників І.С.Мазепи і К.Гордієнка, тяжко відобразилася на долі Запорозької Січі. Безнадійність здійснення плану І.Мазепи К.Гордієнко зрозумів ще раніше, але діями вже керували обставини.

    

Запорожці, які врятувалися, утворили Січ на р. Кам’янці (при її впадінні в Дніпро) в межах татарських володінь, а через два роки — в Олешках (нині — Цюрупинськ Херсонської області). Але козаки невеликими поселеннями осідали й вздовж рік: Інгулу, Саксагані, Базавлуку, Сури. Запорозькі ж землі між Оріллю і Самарою цар наказав приписати до Миргородського полку Гетьманщини.

       

На кінець 20-х — початок 30-х р. XVIII ст. східна політика Росії висунулася на чільне місце. Уряд почав підготовку до вирішення Чорноморсько-азовської проблеми, що означало неминучу війну з Османською імперією. Одним з важливих заходів у цьому напрямку було будівництво у 1731-1738 рр. системи укріплень на півдні — так званої Української лінії від Дніпра до Сіверського Дінця. Її спорудження велося за наказом імператриці Анни у 1731-1733 рр. за проектом генерала фон-Вейсбаха. Земляне укріплення за планом мало протяжність 700 верст, але повністю план не було реалізовано, та й споруджена частина лінії жодного разу не послужила своєму прямому призначенню: обороні від нападів кримських та нагайських татар. На її спорудженні щорічно працювали 20 тисяч українських козаків та 10 тисяч посполитих з Гетьманщини, а також 2 тисячі слободських козаків.

         

Українська лінія починалася від Дніпра (містечко Орлик при впадінні Орілі в Дніпро), проходила по правому березі Орілі та її притоки Берестової, далі — по р. Береці до її впадіння у Сіверський Дінець біля м. Ізюма. Незважаючи на вжиті заходи до початку російсько-турецької війни 1735-1739 рр. ні Українська лінія, ні розміщені за нею фортеці не були закінчені. У 1735 р. фельдмаршал Х.Мініх звернувся з проханням до уряду направити на земляні роботи ще 50 тисяч українських козаків та посполитих. Проте розпочаті воєнні дії змінили плани і мобілізовані «лопатники» займалися забезпеченням російських військ провіантом, фуражем, підводами.

          

На початок війни Українська лінія сягала 268,5 верст і складалася з 16-ти фортець (Св.Петра, Тамбовська, св. Михайла, Слобідська, св. Олексія, Єфремівська, св. Параскеви, Орловська, св. Іоанна, Белевська, св. Федора, Козловська, Рясківська, Василівська, Лівенська, Борисоглібська) і понад 200 редутів (в тому числі у сотенних містечках Полтавського полку Царичанці і Китайгороді). Обороняли лінію спочатку 9 ландміліцьких полків, котрі у 1736 р. були реформовані у 20 драгунських полків. Як пише сучасний молодий дослідник проблеми російсько-турецьких відносин у цей період О.А.Репан, Х.Мініх обрав Царичанку пунктом збору військ перед походом на Крим і головним складом продовольства, фуражу та боєприпасів, а тому вжив заходів до зміцнення укріплень цього містечка на правому фланзі Української лінії: «Після закінчення робіт Царичанку прикривав великий ретраншемент на 8 бастіонних фронтів. Китайгород для оборони мав зімкнутий окоп, який називався замком. На додаток було побудовано невелику фортецю із земляним валом, яка поєднувалася з укріпленнями Української лінії. Для зручності військ через Оріль було наведено 7 мостів». Залишки Української лінії збереглися донині в селах Андріївка і Рудка Царичанського району. У 1736 р. російське командування відновило розорені згідно з Прутським договором Богородицьку (під назвою Старо-Самарська) та Новосергіївську фортеці, а також побудувало на шляху руху армії по лівому берегу Дніпра 2 фортеці та 22 редути на відстані 20-30 верст один від одного.

           

Другим важливим заходом напередодні російсько-турецької війни 1735-1739рр. був дозвіл запорозьким козакам повернутись в свої колишні володіння і заснувати нову Січ. Поверненню запорожців під протекторат Росії передували серйозні політичні події на Січі, боротьба прихильників і противників повернення під владу Росії, активне листування між гетьманом Д.Апостолом, який репрезентував інтереси уряду, і запорожцями.

         

У 1734р. запорожці неподалік від Старої (Чортомлицької) Січі спорудили Нову Січ на р. Підпільній (біля сучасного села Покровське Нікопольського району). Козакам повернули їх колишні землі. В адміністративно-територіальному відношенні Нова Січ поділялася спочатку на 5, а потім, з колонізацією запорожцями нових земель, - на 8 паланок (округів). Сучасна Дніпропетровщина розташовується на землях Кодацької, Самарської, Орільської, Протовчанської і почасти Інгулецької паланок.

             

Період Нової Січі (1734-1775рр.) займає важливе місце в історії нашого краю. Помітно пожвавилося його економічне життя (розвиток землеробства, скотарства, торгівлі, різноманітних промислів), збільшується кількість населення, виникає багато сіл, слобод, козацьких хуторів (зимівників). Особливістю Нової Січі була також поява на її вольностях посполитого населення.

              

Якщо у 1734р. присягу складали 7268 чол., які повернулися з Олешок (тут цифри різні - запорожці вказували, що їх повернулося 30 тисяч), то у 1757р. кошовий отаман Гр. Лантух вказує на 40 тисяч козаків у межах запорозьких вольностей. За підрахунками донецького професора В.О.Пірка, на початку 60-х рр. на Запорожжі проживало 50 тисяч чол.

         

Принципово змінюється і господарство на Січі. Якщо на початок своєї історії господарство Запорожжя мало характер промислу (полювання, рибальство, морські походи за здобиччю тощо), то згодом провідне місце зайняло скотарство, а в період Нової Січі все більшої ваги набувало землеробство. Як зауважив один із дослідників історії Запорозької Січі  О.О.Рябінін-Скляревський, «само Запорожжя почало колонізуватися, перетворювати промисловий характер господарства на новий лад. Заселялися містечка, села, слободи, хутори, зимівники; плуг пройшов по незайманому степу, хліборобство почало конкурувати з скотарством, слобода з зимівником». Прибутковими статтями запорозької скарбниці були перевози через Дніпро (що відбилося у масі документів), чумацький промисел та посередницька торгівля.

              

В цей час виникли Томаківка (1740р.), Кам’янське (1750р.) та інші слободи. Найбільш заселеною була північна частина запорозьких вольностей, що пояснюється двома головними факторами: притоком втікачів з правобережних і лівобережних українських земель, де посилювався соціальний гніт посполитих та козаків, а також віддаленість їх від небезпечного кордону. За відомістю 1756р. в м. Новий Кодак проживало 304 козаки, в слободах і селах:  Романковому - 187, Кам’янському - 115, Тритузному - 13, Карнаухівці - 50, Таромському - 66, Старому Кодаку - 27, Чаплях - 13 і т.д. У 1744р. в містечку Стара Самара, яке знаходилося у відомстві Полтавського полку, осіли 120 переселенців з північніших полків Гетьманщини. Всього ж у Старій Самарі нараховувалося 439 дворів.

                 

Несхожу з іншими історію свого виникнення (точно датованого) і розвитку мала давня козацька слобода Лоцманська Кам’янка. У 1750р. за розпорядженням Запорозького Коша тут поселилися дніпровські лоцмани для проведення суден через небезпечні пороги. У 1770р. тут почали осідати і сімейні козаки, а у 1782р. - робітні люди, які прибули для розчистки Дніпровських порогів. Слобода була головним пунктом Дніпровського судноплавства через пороги, у ній же знаходилося управління лоцманським товариством. У 1784р. слобода Лоцманська-Кам’янка була включена до Катеринослава як його передмістя. А у 1797р. Катерина II  запровадила тут офіційну общину лоцманів, приєднавши до лоц-кам’янських ще лоцманів с. Старі Кодаки і хуторів Сурське і Широчанське. Нині Лоц-Кам’янка, якій пощастило зберегти свою первинну назву, знаходиться всередині міських масивів Дніпропетровська (Перемога, Сокіл і Тополя), хоча побут жителів в значній мірі залишається сільським. В ній досі проживають нащадки лоцманських родин, а також лоцмани, котрі в молодості ще займалися лоцманським ремеслом. Детальніше про Лоц-Кам’янку і лоцманів читач може дізнатися з книги мемуарного характеру одного з останніх лоцманів Г.М.Омельченка «Лоцмани порогів Дніпрових» (Дн-ск, 1998). 10 листопада 1998р. в центрі Лоц-Кам’янки було закладено пам’ятний знак на честь її заснування лоцманами. А поруч, у Будинку культури, - невеликий музей лоцманів, заснований Г.М.Омельченком, який є його директором і екскурсоводом.

          

Зимівники заможних козаків також поклали початок багатьом сучасним населеним пунктам Дніпропетровщини. Так, наприклад, зимівник Семена Карнауха, відомий з 1737р., пізніше перетворився у с. Карнаухівку. Типовим козацьким зимівником була спочатку і нинішня Сухачівка, заснована у 1770р. козаком Сухачем (чи Сохачем). Таромське - це також старовинне козацьке займище, документально відоме ще з часів Чортомлицької Січі (1704р.). Пізніше Таромське було перетворене в державну військову слободу, і у 1782р. в ньому вже проживало 504 жителі. Осадчим (засновником) Петриківки, або Петрівки, був останній кошовий отаман Петро Калнишевський, з чийого хутора виріс нинішній райцентр нашої області.

             

Однією з серйозних проблем Нової Січі була участь запорожців у гайдамацькому русі. Як відомо, гайдамацький рух набув поширення на правобережній Україні у XVIII ст., а його кульмінацією була Коліївщина - 1768р. Запорозькі ж козаки часто очолювали гайдамацькі загони, взимку переховували гайдамаків, а козацька голота якщо не безпосередньо діяла в гайдамацьких загонах, то співчувала гайдамакам. Навпаки, запорізька старшина дуже негативно відносилася до гайдамацтва. З одного боку, виконуючи розпорядження царського уряду щодо переслідування гайдамаків, а з іншого - розуміючи, що козаки-гайдамаки своїми діями провокують каральні експедиції урядових військ і створення форпостів в межах Вольностей війська запорозького, Кіш жорстоко карав спійманих гайдамаків. У січовому законодавстві гайдамацтво відносилося до розряду найтяжчих злочинів, які тягнули за собою смертну кару. Та суворі покарання не давали бажаного ефекту. Коліївщину 1768р. також очолив запорозький козак Максим Залізняк. Під впливом Коліївщини і в запорозьких вольностях та на території Царичанської сотні Гетьманщини почалися заворушення. Так, повстання сіроми проти козацької старшини і заможних козаків на Січі вибухнуло в кінці грудня 1768р. Воно було настільки сильним, хоч і короткочасним, що кошова старшина змушена була втікати в Новосіченський ретраншемент під захист російського гарнізону. Заворушення відбувалися і в паланках. Кодацький полковник в рапорті від 10 лютого 1769р. доповідав Кошеві про масові випадки захоплення сіромою зимівників багатих козаків, про підпалення, викрадання худоби  тощо.

               

У грудні 1769р. знову відбулося повстання на Січі, в Корсунському курені, приводом для чого були вибори депутації в Санкт-Петербург для отримання жалування. Кошовій команді вдалося швидко придушити повстання, а призвідників з числа сіроми жорстоко покарати. Йшла російсько-турецька війна, яка погіршила становище козацької бідноти. Та й більш заможні прошарки козацтва не в змозі були забезпечити себе хлібом, а коней - фуражем.

                   

У 1773р. на Дону вибухнуло повстання під керівництвом Омеляна Пугачова. Серед пугачовців було багато запорозьких козаків. Пугачов підтримував зв’язок з козаками Запорозької Січі. Восени 1774р. після поразки повстанців у Чорному Яру О.Пугачов говорив своїм козакам: «Я де думаю идти вниз по Волге и, собрав на ватагах хлеба, пробраться морем к запорожским казакам». На Січі були полковники Пугачова - Ємельянов і Стодола, тут після поразки у Чорному Яру знайшли притулок деякі пугачовці.

             

На становище Запорозької Січі мало вплив і утворення у 1751р. Нової Сербії та Слов’яно-Сербії, які займали північну частину Кодацької і Бугогардівської паланок (сучасні Дніпропетровська і Кіровоградська області) та береги рік Лугані, Сіверського Дінця, Бахмута (сучасні Луганська і Донецька області). Офіційно ці адміністративно-територіальні одиниці були створені для оборони кордону від турецько-татарської агресії, а фактично - для приборкання запорожців. Вони були заселені іноземцями (сербами, угорцями, болгарами, волохами, греками), Нова Сербія, крім того, заселялася українськими козаками і селянами з Лівобережної та Правобережної України. У 1764р. Нова Сербія і Слов’яносербія були ліквідовані і включені до Новоросійської губернії. (Детальніше з історією названих іноземних поселень та їх взаємовідносинами з Запорозькою Січчю можна ознайомитися, прочитавши цікаву книгу молодої дніпропетровської дослідниці О.М.Посунько «Історія Нової Сербії та Слов’яносербії» (Запоріжжя, 1998).

             

У 1768р. почалася російсько-турецька війна, яка мала серйозні наслідки для нашого краю. Зауважимо, що під час війни запоріжці своєю хоробрістю і військовою кмітливістю продовжили славні традиції предків. Російський генерал-фельдмаршал П.А.Рум’янцев 15 червня 1769р. писав кошовому отаману: «Учиненные вами над неприятелем поиски возвышают общественно славу всего Запорожского войска... Они суть истинным доказательством ... неутомимых трудов и ревностнейшей верности ... Запорожского войска». Не дивно, що російські воєначальники і сановники вважали для себе почесним бути в козацьких реєстрах запорозьких куренів. Серед почесних козаків були Г.О.Потьомкін (під прізвиськом Грицько Нечоса), М.І.Кутузов, граф П.І.Панін, князь О.О.Прозоровський, вчений-астроном Л.Ейлер та ще кілька десятків відомих осіб. Загальновідомий факт, що за успішну бойову кампанію 1770р. Запорізьке військо було нагороджене царською грамотою, а кошовий отаман Петро Калнишевський - медаллю з діамантами. Золоті медалі за хоробрість отримали ще деякі запорозькі старшини. Відома дослідниця історії Запорозької Січі О.М.Апанович звернула увагу ще на одну важливу обставину, пов’язану з російсько-турецькою війною 1768-1774рр., а саме: наукове значення Дунайської експедиції запорожців 1771-1773рр., оскільки запорожці провели навігаційні роботи по дослідженню дунайського і чорноморського шляхів і склали їх перші локації. За цю роботу командуючий Дунайською флотилією козацький полковник Сидловський та інші старшини одержали срібні медалі, а близько тисячі козаків - грошову винагороду. Активна участь запорожців і їх роль (часто вирішальна) в успішних бойових операціях 1768-1774рр. загалом були оцінені урядом видачею Війську Запорозькому нових клейнод: знамен, бунчуків, пірнача, булави.

             

Принагідно відзначимо, що в ході військової операції (жовтень 1770р.) запорожці захопили обози хана Крим-Гірея та ординський ясир - 673 волохи-молдавани і близько 100 євреїв. Волохів відправили до Старого Кодака, а євреїв - до Нового Кодака. Ці та ще 1300 волохів, визволених запорожцями під Очаковом, за дозволом Коша поселилися неподалік від Старого Кодака, утворивши село Волоське на Дніпрі та Волоські хутори на Сурі.

               

Вже на початку російсько-турецької війни 1768-1774рр. виявилася непотрібність Української укріпленої лінії, далекої від театру воєнних дій. Натомість згідно із затвердженим царицею планом у серпні 1770р. закладенням флангових фортець Олександрівської і Петрівської (сучасні міста Запоріжжя і Бердянськ) почалося спорудження Дніпровської лінії укріплень - від Азовського моря вздовж всієї течії р.Берда, верхів’я р. Кінські Води і далі прямо до Дніпра. Крім названих крайніх тут були ще збудовані фортеці Микитинська, Григорівська, Кирилівська, Олексіївська, Захарівська. Ця лінія «підперла» правобережжя Запорозької Січі з півдня (південний кордон Самарської і Кальміуської паланок), перекривши вільний доступ козакам до Азовського моря.

           

За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774р. до Російської імперії відійшли землі між Дніпром і Бугом та на узбережжі Чорного моря. Відомий дослідник XIX ст. А.О.Скальковський в «Історії Нової Січі або останнього Коша Запорозького» писав про наслідки війни для Січі: «Запорожці здобули в ній добре ім’я, але позбулися багато чого, а невдовзі й самого свого побутування. По-перше, всі зимівники їхні та садиби, розташовані за кордоном, - у Кам’янці (біля Милового), на Білозерці, Рогачику, Кінських Водах та на лівому боці Великого Лугу були повернуті кримцям на підставі трактатів. По-друге, мости в Гарду на Бузі, на Самарі, Солоній, Базавлуку та всі дніпровські переправи - головне джерело прибутків Коша - були взяті до царської скарбниці лід приводом переправи військ і встановлення постійних поштових сполучень із новозавойованими фортецями й містами. По-третє, соляні озера в Прогноях стали власністю імперії, й запорожці цілковито володіти ними не могли. А найголовніше - у зв’язку із встановленням Дніпровської лінії, відбудовою Азову й Таганрога, а також карантинними запобіжними заходами, спричиненими чумою в Туреччині й Криму, Запорожжя було оточене з початку 1775р. цілим кордоном регулярних військ, так що воно опинилося ніби в справжній блокаді...»

             

Наступив давно очікуваний урядом момент для остаточного знищення Запорозької Січі, з’явилися фактори, які уможливлювали цю акцію. По-перше, війна була успішно завершена (за активної участі запорожців) і остаточне рішення чорноморської проблеми для Росії мало перспективи. По-друге, був ліквідований плацдарм постійної татарсько-турецької загрози російським і українським землям, а територія Запорозької Січі перестала бути форпостом боротьби з цією агресією. Російському урядові тоді здавалося, що запорожці вже виконали свою історичну місію.

            

Причини давнього прагнення царизму ліквідувати Гетьманщину, а потім і Запорозьку Січ крилися, по-перше, в демократичному суспільно-політичному ладові в цих автономних державних утвореннях, по-друге, - в характері господарства (на Запорожжі - хутірського) та використання в ньому найманої праці. Це суперечило як самодержавному ладові, так і феодально-кріпосницькій системі імперії. По-третє, Запорізька Січ, будучи місцем, куди стікалися найбільш радикальні елементи суспільства, завжди була потенційним вогнищем соціальних рухів, останніми показниками чого були Коліївщина і участь запорожців у Селянській війні в Росії під проводом Омеляна Пугачова. Третя причина, на відміну від перших двох, висувалася в офіційній заяві уряду як головне обґрунтування необхідності знищення Запорозької Січі.

              

4 червня 1775р. військо під загальною командою генерал-поручика П.І.Текелія, повертаючись з турецького фронту, за таємним наказом цариці оточило Січ. Якщо проект ліквідації Січі, який обговорювався у квітні на раді при височайшему дворі, подав «почесний козак Кущівського куреня» Г.Потьомкін, то важлива роль у виконанні плану належала іншому «почесному запорожцю», командуючому російськими військами на лівобережжі Дніпра князю О.О.Прозоровському. Як пише на підставі офіційних документів А.О.Скальковський, «для взяття Запорозької Січі, що мала до 20 дрібних гармат і близько 10 тисяч козаків та служителів, Текелій привів вісім полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерських поселених ескадронів, 10 піхотних регулярних і 13 донських козацьких полків. Окрім того, при потребі князь Прозоровський повинен був учинити диверсію на лівому боці Дніпра, від Малоросії та слобідських полків».

         

Раптовість нападу і оточення Січі, нерівність сил, рішення старшинської ради з участю духовенства про недоцільність вчинення опору і кровопролиття мали своїм наслідком швидке завершення справи. 5 червня 1775р. Січ була зайнята російськими військами, укріплення зруйновані, курені розібрані, запорозькі клейноди і реліквії, скарбницю і частину архіву відправлено до Санкт-Петербургу, майно пограбовано. (Детально про обставини і наслідки «атакування Січі» описано в працях А.О.Скальковського, Д.І.Яворницького, О.М.Апанович, а також в «Усних розповідях...» запорожця М.Л.Коржа). Отже день Святої Трійці (Зелені свята) став останнім для Запорозької Січі. Генерал П.Текелій, не залишивши й сліду від січової столиці, здав командування військом князю О.О.Прозоровському і поїхав до столиці царської з рапортом про виконання доручення великої політичної ваги. На руїнах Січі незабаром виникло село Покровське (Нікопольський район).

          

Лише 3 серпня 1775р. було проголошено царський маніфест про скасування Січі, котра «вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков». Стосовно назви все діялося в подальшому згідно маніфесту («со истреблением»), а зі знищенням запорозького війська вийшла помилка. По-перше, через деякий час урядові довелося формувати військо з колишніх запорожців під іменем «чорноморців» (пізніше - кубанські козаки), бо треба було охороняти кордон. По-друге, запорожці, які врятувалися втечею, створили Задунайську Січ, котра проіснувала ще 52 роки.

            

Долі запорозьких козаків після «атакування» Січі склалися по різному. Кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський таємно був відправлений до Соловецького монастиря, що у Білому морі. 25 років таємний в’язень монастиря безпричинно відбував покарання, перебуваючи у безвісті для рідні та українського суспільства. Помер Калнишевський там же у 1803р. (йому було тоді 112 років). Місце ув’язнення останнього отамана та його могила були виявлені тільки в 70-х рр. XIX ст. політичним засланцем з України Петром Єфименком.

         

Інші впливові січові старшини були відправлені до Сибіру (військовий писар Іван Глоба - в Туруханськ, військовий суддя Павло Головатий - в Тобольськ) або засуджені. Більшість же козацької старшини нижчого порядку була зарахована на офіцерські посади до російської армії. Частина запорожців під час розорення Січі врятувалася втечею і заснувала Задунайську Січ (1775-1828рр.). Козаки, що проживали в слободах і містечках, були перетворені в державних поселян.

          

В колишній Січі і паланкових поселеннях розташувалися гарнізони царських військ. Запорізькі землі були включені до Новоросійської губернії і роздані в приватне землеволодіння, переважно, іноземцям, які знаходилися у російському підданстві, та російським урядовцям і офіцерам. Величезні земельні площі тут отримали Г.О.Потьомкін, О.О.Прозоровський, О.С.Вяземський, Й.Ї.Хорват та інші. (За архівним документом, у 1776-1782рр. запорозькі землі отримали 34 особи, серед них і ті, які стали заселяти свої землі прийшлими людьми і стали засновниками нині існуючих населених пунктів.

       

Указом Катерини II від 9 вересня 1775р. була утворена Славенська і Херсонська єпархія, яка включила в себе землі колишньої Запорозької Січі, землі, приєднані за Кючук-Кайнарджійським миром 1774р., та ті, на яких у 1764р. була утворена Новоросійська губернія. Стосовно адміністративно-територіальних змін можна відзначити їх перманентність в останній чверті XVIIIст.- на початку XIXст. Починаючи з 1775 року, коли землі Запорозької Січі були включені до Новоросійської губернії і 1776р., коли лівобережні запорозькі землі передано новоутвореній Азовській губернії, аж до 1802р., важко в розповідній формі зобразити всі ці зміни, які торкнулися нашого краю в цілому, або його окремих районів.

            

Почався якісно новий етап в політичному, соціально-економічному і культурному розвитку краю. Він характеризується більш інтенсивним процесом заселення і господарського розвитку краю, заснуванням нових поселень, появою перших мануфактур, будівництвом міста Катеринослава як губернського центру великого краю та одного з осередків розвитку освіти і культури на півдні країни. Царський уряд добився контролю за міграцією населення в цей край. Приток населення (головним чином, з Правобережної та Лівобережної України, а також на пільгових умовах  - запрошені урядом іноземці) мав своїм наслідком появу міст, слобід, сіл державних, військових та приватновласницьких.

          

В останній чверті XVIIIст. виникли Павлоград і Катеринослав як міста, бо обидва продовжили історію козацьких слобід - Матвіївки (потім с. Луганське, з 1784р. - Павлоград) і Половиці. Особливо заплутаним є питання про виникнення міста Катеринослава. Його столітній ювілей громадськість Катеринослава відзначала весною 1887 року, а двохсотлітній ювілей Дніпропетровськ - весною 1976 року. Пишні обидва ювілейні святкування, безперечно, мали позитивні результати - покращання благоустрою міста та краєзнавчі дослідження з історії та культури міста. Нині дехто веде відрахунок часу вже від  двохсотлітнього ювілею міста, а не від часу заснування міста згідно з прийнятими у всьому світі принципами визначення віку того чи іншого поселення. (При відсутності точного датування появи населеного пункту відрахунок його історії починається від першої згадки про нього в історичних джерелах, незалежно, чи змінювалася назва населеного пункту).

               

Визначення року заснування Дніпропетровська ускладнюється рядом обставин. По-перше, у 1776р. затверджено план будівництва Катеринослава на Кільчені. Коли через кілька років виявилося, що місце для губернського міста вибране невдало (низинна місцевість, затоплення під час повені), його будівництво припинилося. На початку 80-х р. на правому березі Дніпра почали будувати Катеринослав-II як центр губернії. Хоча указ про перенесення місця розташування Катеринослава було видано лише 22 січня 1784р.: «Губернскому городу под названием Екатеринослав быть по лучшей удобности по правой стороне реки Днепра у Кайдака».

          

Деякі будинки і церкву з Катеринослава-I (Кільченського) було перенесено на нове місце. За планом Г.О.Потьомкіна Катеринославу під забудову відводилася територія на правому березі Дніпра від Старого до Нового Кодака з центром у слободі Половиці.

            

Другою особливістю історії нинішнього обласного центру є те, що до виникнення міста вже існували його форштадти (Старий і Новий Кодаки) як самостійні поселення з більш ніж віковою історією. Близько десятка козацьких слобід XVII-XVIIIст. нині входять в межі міста Дніпропетровська, зберігши свою назву - Діївка, Сухачівка, Таромське, Ігрень, Лоц-Кам’янка, Одинківка, Карнаухівка, Обухівка, Новий Кодак (Нові Кайдаки) – найдавніша частина історії сучасного Дніпропетровська. Це козацьке містечко з торгово-ремісничим населенням відоме з історичних джерел ще з 1650р.

         

Складовою частиною сучасного Дніпропетровська є великий район - Ігрень (в документах XVIIIст. - Огрінь). Перша звістка про с.Огрінь відноситься до 1742р. Вірогідних відомостей про перших поселян немає, очевидно, воно виникло у зв’язку з спорудженням Української укріпленої лінії та Усть-Самарської фортеці.

              

Сучасний Амур-Нижньодніпровський район обласного центру також розташований на місці кількох сіл, котрі мають родовід з XVIIIст. - с.с. Кам’янка (згадується у 1730р.), Мануйлівка та Піски, в яких за описами середини 80-х р. XVIIIст. нараховувалося 90 дворів.

             

Проте Катеринослав-II як губернське місто безпосередньо почав будуватися на місці козацької слободи Половиці. Тобто, місто продовжує безперервну історію Половиці, а вище названі населені пункти в різний час (пізніше) включалися до міської території, підпорядковувалися міській владі.

          

Перша згадка про Половицю відноситься до 1750р., коли тут поселилося кілька запорозьких козаків, заснувавши свої хутори. У 1768р., після татарського нападу на Січ, в Половиці осіла група запорожців Кодацької паланки, знайшовши собі тут, збоку від «битого шляху», більш спокійне життя. В Половиці поселилися і абшитовані козаки Микита Корж та колишній осавул Лазар Глоба, засновник нинішніх двох міських парків (тоді - садів) - імені Т.Шевченка та Л.Глоби (в цьому парку знаходиться і могила Л.Глоби).

         

Після розорення Запорозької Січі приток поселян у Половицю посилився. Показником заселеності Половиці є той факт, що у 1779р. її жителі, котрі були прихожанами Миколаївської церкви в Нових Кайдаках, почали будувати свою власну церкву. У 1781р. вона була завершена і освячена (дерев’яна Петропавлівська церква, яка через два роки згоріла, але була наново збудована у 1791р.). У зв’язку з клопотанням про будівництво в Половиці церкви було складено список прихожан: 125 дворів козаків і прийшлих людей з правобережної України.

             

В перші роки після початку будівництва міста Половиця згадується у багатьох документах. Завдяки своєму центральному положенню за планом будівництва Катеринослава її контури чітко проглядаються на картах. За документами 1784р. в Половиці нараховувалося 50 дерев’яних хат, 80 мазанок, а також 5 водяних млинів і 3 кузні. На плані Катеринослава 1786р. Половиця показана приблизно від нинішнього Оперного театру по річечці Половиці до нинішнього парку Шевченка. Її перетинали дві балки - Войцехова і Бобирева (Фабрична і Аптекарська). Протяжність слободи складала близько 2,5 км, а ширина - близько 650 м. В «Описании окружностей города Екатеринослава и жительствующих в нем разного звания людей и о протчем», до якого включені були Старий і Новий Кодаки, Половиця, Лоцманська Кам’янка, про Половицю говориться: «Поселена вона біля самої ріки Дніпра, при звивистих її заливах... Вільна рибна ловля, ловиться різного роду риба. Буває на рік 5 ярмарків. Привозять з Криму, Польщі і Росії різних сортів молочні товари, які купують жителі. Всього в межах міста Катеринослава проживає чоловіків - 1981, жінок - 1639».

          

Подальша доля Половиці залежала від темпів будівництва губернського міста. Поступово слобода втрачала свій слобідський вигляд і, накінець, була поглинена містом. Якщо в перші роки будівництва Половиця часто згадується в документах як центр робіт, то з 1792р. назву «Половиця» остаточно витісняє назва «Катеринослав», хоча старожили ще певний час у побуті вживали термін «Половиця». Частина слобожан переселилася за гору поблизу, коло займища Андрія Мандрики, утворивши нову слободу - Мандриківку, котра нині теж є частиною міста. А дехто з козаків-слобожан переселився у Сухачівку. Важливим фактором швидкого поглинення топоніму «Половиця» було будівництво казенної суконно-панчішної фабрики і при ній багатолюдної Фабричної слободи, де жили майстрові люди з іншими заняттями і побутом.

             

У 1787р. відбулася ефектна церемонія зустрічі в Катеринославі цариці з усією її мандрівною свитою під час її поїздки до Криму. Детальний і барвистий цікавими сюжетами опис царської мандрівки, зокрема, по нашому Подніпров’ю, залишив французький посланець при російському дворі граф Сегюр, який також супроводжував царицю. 9 травня відбулося урочисте закладення Спасо-Преображенського собору, перший камінь у фундамент якого поклала Катерина II. Генерал-губернатор краю князь Г.О.Потьомкін планував, що новий храм за своєю величчю переважить собор св. Петра в Римі. Проте, кілька десятків років здавалося, що справджується пророкування австрійського імператора Йосифа II, котрий у своєму щоденнику записав: «Сьогодні імператриця заклала перший камінь у фундамент нового собору, а я другий і останній».

            

Взагалі , у період підготовки до прийому мандруючої на Південь цариці Г.О.Потьомкін розвинув бурхливу діяльність по будівництву міста і перетворенню його у головне місто на півдні держави («Південну Пальміру»). З мандрівкою Катерини II на південь пов’язана одна з легенд, котра дійшла до наших днів, але яка не відповідає дійсності, - про так звані фальшиві потьомкінські села (ця легенда вже була предметом нашого дослідження, а більш документально обгрунтована її неадекватність в працях відомого дослідника з м. Запоріжжя А.В.Бойко). Катерина II з усім її супроводом бачила реальні козацькі і посполитські слободи вздовж узбережжя Дніпра. Для козацьких поселень (хуторів, сіл, слобід, містечок) характерними були охайність і естетика в зовнішньому вигляді житла та господарських будівель, у благоустрої подвір’я і всього поселення. Прикладом можуть служити пам’ятки садово-паркового мистецтва кінця XVIII ст., які збереглися донині і мають назви - парк ім. Т.Г.Шевченка та Л.Глоби. (Козацький осавул Лазар Глоба спочатку посадив верхній сад, а коли Потьомкін викупив його для будівництва свого палацу (нині - Палац студентів ім. Ю.Гагаріна), то він заклав ще один сад у Половиці поблизу озер (нині - парк Л.Глоби). Тривалий час (з 1939р.) нижній міський сад (парк) носив ім’я російського льотчика В.П.Чкалова, котрому в 70-ті рр. біля центрального входу до парку було споруджено пам’ятник. Лише недавно парк отримав ім’я свого засновника (козака Лазаря Глоби). Оскільки цариці і російським чиновникам запорозькі землі уявлялися майже пустелею і це уявлення підтримували звіти Потьомкіна про його бурхливу діяльність по залюдненню і господарському освоєнню колишнього Запорожжя та новоприєднаних земель (чому не всі вірили через неможливість в короткий термін з «пустелі» зробити «квітучий край»), то впорядковані козацькі поселення вздовж Дніпра і дали привід для народження легенди про фальшиві «потьомкінські села».

        

Генерал-губернатор Г.О.Потьомкін вживав заходів до створення у Катеринославі університету й академії художеств. Їх будівництво передбачалося на Монастирському острові. Для роботи в університеті та академії були запрошені визначні вчені з Росії та іноземціі.

          

Але грандіозним планам генерал-губернатора не судилося бути здійсненими. Смерть Г.О.Потьомкіна (1791р.), а потім і цариці Катерини II (1796) відобразилися і на долі губернського міста. Німець Георгі, котрий відвідав Катеринослав у 1795р. записав, що в ньому «крім небагатьох казенних побудов та дуже небагатьох приватних будинків, існують тільки будинок і сад Потьомкіна».

             

У 1793р. в Катеринославі було відкрито перший навчальний заклад - Головне Народне Училище. (Зауважимо, що фактично першою в нашому краї була Січова школа, яка знаходилася в с.Орловщина, поблизу козацького Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря).

         

В останній чверті XVIII ст. на території всього нашого краю відбулися суттєві зміни. Крім виникнення нових міст, слобод, сіл, збільшилась кількість жителів, з’явилися нові категорії населення і військові поселенці, кріпосні селяни поміщиків, які отримали землі на колишніх козацьких вольностях, розкольники, іноземці, військові регулярної армії, робітні люди суконно-панчошної фабрики.

            

В адміністративному відношенні після завершення російсько-турецької війни 1768-1774рр. і ліквідації Запорозької Січі територія, яку займає нинішня Дніпропетровська область, входила до складу Новоросійської і Азовської губерній. До кінця століття адміністративно-територіальні реформи проводилися багато разів. (Читач детальніше з цим питанням може ознайомитися в книзі російського історика В.М.Кабузана «Заселение Малороссии во второй половине XVIII - первой половине XIX вв.». - М., 1976.

             

У кінці XVIIIст. виникла перша казенна мануфактура в Катеринославі - суконно-панчішна фабрика, переведена у 1794р. з м.Дубровни Могилівської губернії (до розділу Речі Посполитої 1772р. Дубровна належала полоцькому воєводі Сапезі, у котрого ця маєтність була конфіскована, оскільки він відмовився присягти цариці. Пізніше у казни Дубровну викупив Г.О.Потьомкін). Прибулі разом з фабричним обладнанням люди були поселені поблизу Половиці. Новопоселені робітні люди утворили Фабричну слободу. Спочатку фабрика знаходилася у відомстві Мануфактур-колегії, а з 1804р. - Комісаріатського департаменту Воєнного міністерства. На час ліквідації фабрики (1837р.)  за довідкою, складеною у 1836р. директором фабрики, вона нараховувала 120 будівель, в яких працювало 3210 чоловік. Фабричні будови у більшості випадків були дерев’яними і глинобитними. Тільки у 1823р. фабрика збудувала першу кам’яну будівлю - 2-поверховий прядильний корпус, а у 1825р. - 2-поверховий ткальний корпус (нині - будинок хлібозаводу №1 по пр. К.Маркса).

          

З виникненням фабрики і фабричної слобідки пов’язана і поява села Сурсько-Литовського (Дніпропетровський р-н), у якому жили приписні і фабричні селяни. Сурсько-Литовське виникло у 1794р. , коли з м. Дубровни (Білорусь) туди були перевезені казенні селяни. На 10 років вони звільнялися від виплати податків і повинні були у вільний від польових робіт час займатися виготовленням для фабрики пряжі і виконанням різної чорної роботи на фабриці. У 1836р. в Сурсько-Литовському нараховувалось 207 дворів (1137 чол.) і 20 млинів. Потомки білоруських переселенців досі проживають у Сурсько-Литовському і ще зберігають свої культурні традиції. Нещодавно відомий краєзнавець, журналіст і письменник Микола Чабан видав збірку білоруського фольклору, записаного ним у цьому селі («Заспявай мне на матчынай мове», Дн-ськ, 2000).

              

У 1797р. указом Павла I Катеринослав перейменовано у Новоросійськ, але у 1802р. місту повернуто його перше ім’я. Тоді ж була проведена остання серйозна адміністративно-територіальна реформа, внаслідок якої величезну Новоросійську губернію поділено на три губернії — Катеринославську. Миколаївську і Херсонську. Катеринославську губернію утворювали  6 повітів: Катеринославський, Новомосковський, Павлоградський, Бахмутський, Маріупольський, Ростовський.

          

Матеріальними пам’ятками історії нашого краю XVIII ст. (крім названих вище), які збереглися до нашого часу є 5 культових споруд, пов’язаних з козацькими часами, і дерев’яний Троїцький собор у Новомосковську (1773-1781рр.), Миколаївська церква Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря там же (1786р.), три споруди в с.Китайгороді Царичанського району - Успенська церква (1754р.), Колокольна церква св. Варвари (1756р.). Миколаївська церква (1757р.). у 1994 р. вони були відреставровані. З утвердженням влади царизму в краї пов’язані такі пам’ятки: Потьомкінський палац (1790р.), дві «верстові (Катерининські) милі» (1787р.) - біля Преображенського собору в Дніпропетровську та в с. Волоське Дніпропетровського району. Окрім того, в 60-х - 80-х рр. XXст. було споруджено пам’ятники, які увічнювали імена російського полководця О.В.Суворова (с. Нова Дача Павлоградського району, 1965р.; с. Петриківка Царичанського району, 1981р.) та видатного російського вченого М.В.Ломоносова (м. Дніпропетровськ, 19     ). У 1972р. на могилі Л.Глоби було поставлено скромний пам’ятник засновнику нині головного міського парку.

          

       

Г.К. Швидько

       за матеріалами сайту www.museum.dp.ua 

Далі буде…