Віктор Березяк

Відомий дослідник давнини Володимир Петрук зазначає, що чеський учений Б. Гроз­ний, якому вдалося розшифрувати хетські письмена (1915), знайшов у них спонукальне ді­єслово "нумо", яке точно відповідає українсько­му, наприклад, у козацькому вислові "Нумо, хлопці, до бою" (В. Петрук. Велика Скіфія - Оукраїна. - К.: Спалах, 2001, с. 168). Наведімо ще кілька прикладів. Так, І. Дунаєвська подає логограму хетського клинопису, що означає "писар": LU, DUB, SAR, GIS. Фактично, це шу­мерські логограми, якими користувалися меш­канці Хетської держави. Знаки клинопису озна­чають: LU - людина, DUB - дуб, SAR - писати (дряпати), GIS - кістка. Таким чином, отримує­мо етимологічне визначення шумерського слова "писар" (людина, що видряпує на дубовій дош­ці кісткою).

Привертає увагу фонема LU, яка має відпо­відник у сучасній українській мові. Якщо враху­вати, що людина - складне шумерське слово, яке має дві самостійні основи, то збіг шумерсь­кого LU і сучасного українського ЛЮ - ідеаль­ний і за значенням, і за фонетикою.

Лю (чоловік) + дин[а]. Дин - числівник, який означає один, де а - закінчення жіночого роду. Отримуємо узагальнене значення склад­ного шумерського слова: "один чоловік" - лю­дина). Числівник дин (1) є в сучасних українсь­ких словах го(д)-дин(а), ро(д)-дин(а), (о)дин. Вважаємо, що хати (венеди) вимовляли дин, а шумери (анти) як тюркські племена перед по­чатковою приголосною долучали голосну -о-(о)дин. Саме такий грошовий номінал - дин(ар), дин(арій) - і засвідчує, що цей числів­ник хатського (венедського) походження.

Дослідник хетської мови В. Ардзинба вва­жає, що "ієрогліфічне письмо могло бути найранішою системою письма хетів". Цікава ще одна логограма: LU. МUHAL. DIM., де LU - чоловік, МUHAL - мучний, DIМ - дім (будинок). Загалом ця шумерська логограма читається так: "люди­на, яка працює у домі, де виробляють муку". Звичайно, цей будинок - млин, а людина - мельник, мукомел.

Е. Менадбе наголошує: "Виготовленням срібних і золотих виробів, карбуванням займали­ся майстри-спеціалісти (наприклад, LU KU DIM- "золотих справ майстер"). На жаль, автор ва­гомої праці "Хетське суспільство" помиляється. Логограма читається так: "людина (LU), що працює у домі (DIM), де кують (КU) метал (мідь)". Цей дім - кузня, а майстер - коваль. Логограма LU. GIS. TUKUL- означає: "людина (LU), яка завдає удару (TUKUL), тобто "стукає" по кістці (GIS), обробляючи метал" (карбуваль­ник). Логограму LU. MES. HALIIATTALLAS. Е. Менабде прочитує як "стражі". Пропонуємо інше розуміння: "людина (LU), яка мешкає (МЕS) у будівлі, де (HALIIATTALLAS) б'ють у дзвони)", тобто дзвонар.

Фонема H має вимовлятись як К. Обов'язок сторожа - дзвонаря - подавати сигнал про не­безпеку. Логограму LU. МЕS. ІМ. МЕ. грузинсь­кий дослідник розшифровує: "люди храму (та­бличок МЕ)". Вважаємо, логограма повинна ма­ти форму LU. MES. DIM. ME, тобто "людина, яка мешкає в будинку табличок МЕ" ("в будинку знань"). Можливо, йдеться про бібліотекаря, який МЕ зберігав ті глиняні таблички - книги знань. Науковець розмірковує: "Щоправда, хет­ське законодавство прямо говорить про "взят­тя" в дружини (DAM. SU dai) жінки мужчиною, про виплату ним певного викупу (КUSАТА) бать­кові наречени". Пропонуємо таке розуміння ло­гограми: DАМ. (даму) SU (цю) dai (дай).

Основа DАМА. (дама) часто зустрічається в іменах шумерських богинь. Це слово (на позна­чення господині) походить від назви помешкан­ня: хата - хатун, хижина - жона (жінка), кибит­ка - кобіта, дім - дама.

Доречно привернути увагу до схожості ук­раїнського слова "гетьман" із хетським іменем (титулом!) Найшла. Видається, що давнє зна­чення слова "гетьман" (Наtmuna) криється в значенні слова "хата" (фортеця), тобто Наїтипа ("той, який очолює оборону тієї Наttу) - форте­ці, очільник фортеці. Сучасний етимологічний словник зазначає, що слова "гетьман, [гатьман, гетман], гетьманат, гетьманство, гетьманич, гетьманець, гетьманича, гетьманша, [гетьманія], гетьманування, гетьманщина, гетьманува­ти" запозичені через польську мову з середньо­верхньонімецької". Можна припустити, слово потрапило до німецької від нащадків населення Хетської держави - хатів (венедів), шумерів (ан­тів), хетів (пралитовців), палайців (праполяків), лувійців (праросіян)... Основу слова, яку дослід­ники виводять від німецького -ман, потрібно, як ми вважаємо, виводити від хетського муна. Оче­видно, правильність наших роздумів, підтвер­джується фактом використання у хетській мові такого начебто сучасного слова, як гарнізон - har (а) nisai.

Нагадаймо, що хатів історик Тацит згадує як німецьке плем'я. Гадаємо, частина хатів і шуме­рів покинули терени між Доном та Дністром і ру­шили у чужі землі, на захід Європи. "Велесова книга" згадує: "За цим маємо жалкувати, та не за часами антів, бо ті анти завоювали мечем ба­гато, але ж і погубили дім твій, бо домове ніхто в чужині не будує".

Можливо, це був військовий похід антів (шумерів) і хатів (венедів) на підтримку сусід­нього племені гунів. У пізнішій світовій історії бу­ло чимало прикладів, коли українські козаки - нащадки антів - брали активну участь у бойових діях далеко за межами рідної землі. Так, Богдан Хмельницький у супроводі Сірка 1645 року вою­вав під Дюнкерном, допомагаючи французам здобути фортецю в іспанців. Кілька тисячоліть до цього, за правління фараона Рамзеса II, хати й шумери допомагали своїм союзникам - єгип­тянам воювати в Нубійській пустелі. Відомі та­кож походи венедів і антів (перші століття нашої ери) на Візантію та пізніша служба антів у імпе­раторів Візантійської імперії. Таким чином, наве­дені приклади свідчать про те, що наші далекі пращури - хати (венеди) і шумери (анти) - зав­жди брали активну участь у світових подіях.

Шумерських слів у сучасній українській мо­ві дуже й дуже багато... Ось лише деякі з них. Урожай - урук (зерно) + жати (збирати сер­пом) - загалом "збір зерна". Стародавнє шу­мерське місто Урук так і називалося - Зерно. Наскільки мені відомо, етимологія назви міста Урук шумерологам до цього часу була не відо­мою. Згадаймо листування, в якому верховний жрець Арапи просить правителя міста Урука Енменкара надіслати... зерна. В уйгурській мові слово "урук" означає "зерно", а в шумерському міфі про Пльгамеша місто Урук згадується, як "Світла комора": "Світлу комору священної Інанни, Урук майданний обвів стіною...". Таким чи­ном, це місто було знане як центр постачання зерна.

Тагар - (тягар, то гар, то (є) гар) - мішок пшениці вагою понад 100 кг. Це слово в укра­їнській мові - тягар, в уйгурській - тагар, у шу­мерському міфі - гар, у давній єгипетській легенді "Два брати" - хар. У згаданих випадках самостійна основа гар (хар) означає вагову оди­ницю. Семантично близьке болгарське слово "харман" (тік для зберігання зерна, в українській -      гарман). Знаючи, що в деяких випадках у бол­гарській мові "х" витісняє українське "г" (напри­клад, українському слову "гармонія" відповідає болгарське "хармонія"), розуміємо, що первин­на основа -гар, а не -хар. Щось подібне відбуло­ся з єгипетським словом "хар", де фонема / ви­тіснила г. Яскравий приклад - гарний (гар - ний). У сучасному розумінні - вродливий, а в давні часи - фізично сильний чоловік.

Дім - дім (будинок), лувійське - дом. У ні­мецькій мові - Dоm (собор), в латині – Domus (будинок), Dominatio (господарство), Dominantis (господар). Це слово часто зустрічається у шу­мерських логограмах і хетських клинописах. Те­рези - цим словом в уйгурській, турецькій, туркменській мовах, як і в українській, познача­ється пристрій для зважування. В інших тюрксь­ких мовах: тарази (казахська), тараза (киргизь­ка), тараса та вісе (чуваська). Люлька - назва походить від слова, яке означає "бузок". Як ві­домо люлька складається з двох елементів: ча­ші - гнізда для набиття тютюну, яке виготовля­ли з глини та обпікали у печі, і губника (мунд­штука) - з трубчатої гілки бузку. В болгарській мові і сьогодні - люляк (бузок), лула (трубка для куріння). Етимологічний словник пояснює, що слово "люлька" запозичене з турецької мови (lule, lula - трубка, трубка для куріння) й походить від перського Lulе. Гадаємо, що це слово в ту­рецьку та перську мови потрапило з давньої шу­мерської. Так матеріал, з якого виготовлявся губник - люляк (бузок), дав назву трубці для ку­ріння - люлька.

Весен - весна (трава). Від цього давнього слова походить і тканина, що згадується в Біблії -    вісон: "І витчеш хітона з вісону, і зробиш завоя з вісону, і зробиш пояса роботою гаптаря". Там само читаємо: "І поробили вони хітони з вісона, робота ткача, для Аарона та для синів йо­го, і завоя з вісону, і шапки накриття з вісону, і льняна спідня одіж із суканого вісону, і пояса з суканого вісону...". В уйгурській мові - весен (трава), весеті (трав'яний).

Таким чином, розуміємо, що пора року, ко­ли починає проростати трава, позначається словом "весна" (весен).

Більшість етимологічних словників подає це слово як споріднене з литовським vasara (літо), латиським vasara (весна), давньоіндійським vasanta (весна). Розгляд слова наштовхнув на думку про зв'язок слова "весен" (трава) із заста­рілими словами "весь" (село), "весняк" (селя­нин). Як видається, весь (поселення серед по­ля, трави) і походить від слова "весен".

Воно виникло в часи, коли анти (шумери) жили в кибитках, а хати (венеди) будували землянки. Влітку така будівля заростала травою, яку анти називали - весен. Скупчення таких бу­дівель серед трав - весь. Отже, в російській мо­ві слово "весь" - запозичення з мови антів (да­леких пращурів українського народу). Литовське визначення слова viskelis (степова дорога) мож­на розуміти як "польова дорога", "дорога серед трав". Нагадаймо, що литовці - нащадки хетів, які тривалий час проживали з хатами (пізніші ве­неди) та шумерами (пізніші анти).

Готське слово weihs (село), на нашу думку, також запозичення з мови їхніх сусідів - антів.

Людина. Англійський дослідник Торнільд Якобсон наводить текст шумерського міфу про створення людини: "Зв'яжу я жили, скріплю я кістки. Створю я LULLU, дам йому ім'я "люди­на", створю людину - LULLU. Подвійне LU вка­зує на множину, отже, йдеться не про людину, а про людей. Згадаймо шумерські логограми: LU. GIS. TUKUL. (карбувальник), LU.DUB.SAR.GIS (писар), LU.MUHAL.DIM (мукомол), LU.KU.DIM (коваль), LU.MES.HALIIATTALLAS. (дзвонар). Такі українські слова, як людина, люди, люд­ство, за значенням і фонетикою, мають близь­кі відповідники в польській, болгарській, чесь­кій, словацькій мовах, що вказує не тільки на походження з шумерської, а й на хато-шумерське (венедське і антське) коріння цих суча­сних народів. У лувійській мові (праросійській) це слово вживається лише у множині - люди (человек), що свідчить про запозичення з ін­шої мови. У німецькій мові - Leute, де Leu від­повідає шумерському Lu, а німецьке (попсова­не) tе відповідає хатському (венедському) вка­зівному займеннику то. Про те, що німецьке слово Leute (люди) - запозичення з мови хатів і шумерів, свідчить інше суто німецьке слово – menshen (люди).

Кухар - кух (риба) - (той, що ловить ри­бу), кух - ня (місце для приготування риби), кух -о - варити (варити рибу), кух - о - вар, кух -а - рювати, кух - о - ль (чаша для рибної юшки), ку (х) - лінар (майстер приготування ри­би), кухарка. Від шумерського слова утворилися запозичені лувійцями слова (к) - уха, ку (х) -шать; литовське - (к) - juse (рибний суп), ні­мецькі – kuche (кухня), kochin (кухарка), koch (кухар), kochen (варити, готувати), aufkochen (закип'ятити). Сучасне литовське слово juse (рибний суп) втратило початкову приголосну "к" та "х" – (k)ju(h)se. Вочевидь, їхні далекі пращу­ри (малоазійські хети) вимовляли (k)ju(ch)se, від якого, ймовірно, виникло лувійське запозичення - ку (х) - шать. До речі, основи українських іменників із закінченням ар - гончар, титар, паламар, лікар, знахар, пекар, перукар, кала­мар, кептар, кулінар, чоботар, кухар - суто шумерські.

Кухжух (кожух, одяг із шкури). Це слово визначало одяг (zuh) з риби (kuh), тобто з її лу­ски. Існує багато вавилонських (аккадських) зо­бражень богів у такому одязі. Отже, шумери ши­ли одяг із луски риб! Чи відомий цей факт істо­рикам та археологам? Хати (венеди) називали шумерів (атлантів - антів), за їхнє уміння лови­ти рибу й шити з її луски одяг, а також за вмін­ня готувати страви з риби, "риб'янами". В епо­сі про Гільгамеша Інанна (Іштар) називає шуме­рів "рибним народом": "Іштар волає, мов у му­ках пологів, владарка богів, чий голос чудовий: "Хай би той день обернувся на глину, як у зборі богів я намислила кари; На згубу людям моїм війну зголосила? Чи на те я людей сама народи­ла, щоб, як рибний народ, наповняв море!". У "Велесовій книзі" читаємо: "А із Пендеба йдемо досі до неба синього. У старі часи риб'яни не захотіли лишитись (у своїх краях). Прийшли до землі нашої і казали, що мають доблесті. І так загинули - не народжувались і вимерли, як без­плідні. І нічого від них не лишилося". Ідеться тут про малоазійську зустріч хатів (венедів) і шуме­рів (атлантів-антів) в 3000-2460 рр. до н.е., тоб­то в часи розквіту могутності їхньої союзної дер­жави - Атлантиди.

Проблему "безплідності" й "вимирання" шумерів (атлантів - антів) як етносу, можливо, розглянуть генетики, біологи, медики. На нашу думку, мовиться лише про значне скорочення етносу, а не про його остаточне зникнення. Ймовірно, Інанна плаче за загиблими мешкан­цями своєї держави? Оскільки загибель Атлан­тиди датується 2460 р. до н. е., можна вислови­ти припущення, що епос про Пльгамеша міг ви­никнути у шумерів (атлантів - антів) пізніше. Давня мова наших пращурів живе й сьогодні. Це засвідчують невмирущі шумерські слова в суча­сній українській мові, етнографічні особливості народу, наприклад, традиційна зачіска антів (во­їнів), атлантів (вершників) - оселедець (косиця, коса).

Кушнір. У сиву давнину слово вимовляло­ся так: ку (х) - шнір, де кух (риба) + шнір (шну­рувати луску, тобто шити з неї одяг). Сучасне російське (лувійське) значення: скорняк, овчин-ник, скорняжить. Слова "шнур, шнурівка, шну­рок, шнурувальний, шнурувати" шумерські. Хати (венеди) мали свій відповідник - мотузка. З су­часної російської та німецької мов: шнур, шну­рок та – schnur, skhnursenkel (шнурівка для взуття). Етимологічне визначення дає змогу збагнути, чому шумерологи під час розкопок знаходили в приміщеннях багато риб'ячої луски. Вочевидь, то були майстерні з пошиття одягу або крамниці.

Жупан. Етимологія подібна до походження слова "кожух". Вимовлялися інакше – zuhpan (жухпан), kuhzuh (кухжух). Можливо, давнє зна­чення слова "жупан" (одяг, в якому ходили на державні збори в часи Хетської держави - щось на зразок "панського одягу"). Слово "пан" озна­чало заможну людину, яка мала право голосу на державному зібранні - панкус.

Субота. Складне слово: су (вода) + боти (взуття), загалом - день миття взуття. Переду­вав святковому дню - сівату. Сиват-то (свято) - сучасна неділя! З литовської - неділя (savaite), свято (svente), святий (sventas), храм (sventove, sventykla). Греки й іудеї, перейнявши в мало-азійців назву сьомого дня тижня - сівато, нази­вали так шостий день тижня, тобто суботу. Ви­раз "у суботу" по-грецьки та по-єврейськи, -тосавато (то свято - день і нині вихідний). Вка­зівний хатський (венедський) займенник то вка­зує на те, що слово "субота" було запозичене саме в хатів і шумерів. Отже, у наших пращурів святковим днем була неділя, а не субота! Напе­редодні неділі хати (венеди) і шумери (анти) ми­ли взуття, яке визначалося словом "су + боти", що й надало назву дню. Цей ритуал очищення взуття в суботу передував відвідуванню храму на святкову (недільну) молитву. Від хатів і шуме­рів слово "боти" (взуття) потрапило до німець­ких племен і греків: bote (посильний), еіІЬоte (кур'єр), тобто "той, хто для виконання своїх обов'язків, одягає боти", diensbote (відповідає лувійському запозиченню - денщик). Черевики з грецької - ботакя, чоботи - ботес. Українці мають чоботи, поляки - бути. Литовський від­повідник – batas (взуття), рusbatis, близьке за семантикою до skubotas (поспішний). У болгар­ській - ботуш (чоботи), у французькій – botte (чобіт), від нього - bottine (жін. р.). Лувійські від­повідники - пехи, сепехи (суч. сапоги), від яко­го походить слово "пехота".

Минули тисячоліття... І нині згадую, як по­кійні дідусь Михайло та бабця Ганна Березяки (с. Білка Перемишлянського району на Львів­щині) звечора мили взуття перед відвідуван­ням, у неділю, церкви. Очевидно, і в давні ча­си взуття коштувало не дешево. Не всі його мали. Люди ходили до храму у взутті, в якому щоденно працювали. Його миття було суворою вимогою жерців. Вважаємо, що запозичене да­лекими пращурами французів від хатів і шуме­рів слово sabot (дерев'яний черевик) найкра­щим чином підтверджує втрачену етимологію шумерського словосполучення "су + бота". Давнє шумерське складне слово субота (миття взуття) сприяло визначенню у хатів і шумерів шостого дня тижня. Запозичене пращурами французів у формі sabot, це слово набуло но­вого значення й зберегло у собі давнє шумер­ське визначення матеріалу, з якого боти чи їх­ня підошва виготовлялися, - дерево! Через ти­сячоліття sabot сприяє виникненню ще одного французького слова sabotage (саботаж), від saboter (стукати дерев'яними підошвами, не ба­жаючи працювати).

Таким чином, сучасне українське "субота" і французьке sabotage мають спільного давнього пращура - словосполучення, яке вживали хати (венеди) і шумери (анти - атланти): су (вода) + бота (взуття) = (день) миття взуття! У російській мові, як наступниці лувійської, заховалося шу­мерське (тюркське) запозичення су (вода) у словах "сударь" (той, що подає воду), "сударыня" (дружина того, хто подає воду). Треба наго­лосити, що "сударыня" - лише дружина того, хто подає воду (сама цього не робить)!

Работа - робота. Складне слово: Ра + бо­та (Ра + боти), в якому Ра (сонце) + боти (не "взуття", а "йти, рухатися" - ієрогліф у вигляді зігнутої ноги, який означав рух). Це слово вини­кло, коли хати й шумери перебували в Єгипті (3000 р. до н.е. - після 2460 р. до н.е.).

Уявімо велике наметове містечко, поблизу кам'яних копалень чи піраміди... Сходить сон­це, й наглядач за роботами (розпорядник робіт) сповіщає: "Ра бота!", тобто "сонце йде (зій­шло)", що мало означати початок трудового дня. Інколи робочий день міг розпочинатися з іншого заклику: "По - Ра, по - Ра". Це мало оз­начати, що "вже час" працювати. У такому зна­ченні слово існує і в сучасній українській мові. Від словосполучення "Ра бота" (сходить сонце) утворюється позначення будь-якого виробни­чого процесу - работа, а вже від нього - назва того, хто займається ним - работич (раб), від­так - робітник. О. Сулейменов наголошує, що "тюрки й слов'яни перебували здавна і довго у тісних до двомовності союзах, що може свідчи­ти про процеси соціально-етнічних схрещень". Безперечно, шумери (атланти - анти) як тюрк­ський етнос перебували в тісних стосунках з лу­війцями (с лувіянами - словіанами - слов'яна­ми) - пращурами сучасних росіян (слов'ян), але їхні взаємини з хатами (венедами) раніші й триваліші, аж до значних соціально-етнічних схрещень.

У ті далекі часи єгиптяни, як хати й шумери, мали свій календар, уміли орієнтуватися відно­сно сторін світу, вимірювали час по сонцю, зна­ли геометрію (науку вимірювання), математику (науку рахунку). їм відоме було число "пі" (= 3.14), яке є складовою частиною слова "Пі - Ра - міда". Загалом, на нашу думку, ця назва похо­дить від назви математичної формули, яка виз­начає площу кола. Щоб побудувати споруду, яку ми сьогодні називаємо "пірамідою", спочатку креслили коло, вранці, при сході сонця, на колі визначалися дві точки, які фіксували напрямок сходу зірки, після чого в коло вписували ква­драт. Математичні й астрономічні обчислення робили, орієнтуючись по сонцю (Ра), й ці дії на­зивалися: розрахунками, Рахувати, Рахунок. Одиниця вимірювання раз (1) дорівнювала хатському дин і шумерському (антському) один. І сьогодні інколи ми говоримо не один, два, три, а раз, два рази, три рази...

Слово "пора" означало час, який вимірю­вався "по Ра" (по сонцю). Таким чином суча­сне розуміння слова "пора" (час, уже час) від­повідає такому самому значенню і в сивій дав­нині. Усі категорії часу (минулий, теперішній, майбутній) визначалися складними словами, частиною яких було єгипетське слово "Ра" (сонце): вчо - Ра (минулий час), за - Ра - з, од - Ра - зу, з - Ра - зу (теперішній час), завт - Ра (майбутній час). Час появи сонця, можли­во, визначався так: Ра - птом (зненацька), Ра­нок (час сходу сонця). Впевненість у тому, що як сонце, сховавшись за обрієм, знову з'явиться, визначалося словом "ві - Ра".

Цікаво, що команда "підіймай" - "віра!", яку науковці виводять від італійського слова virare (повертати), відповідає за фонетикою і своїм значенням українському "віра" (впевне­ність). Упевненість у чому? Безперечно, в по­верненні сонця (Ра)! Назва книги "Тора" теж проста: вказівний займенник хатського (венедського) вжитку "то" злився з іменником на позначення сонця - то (є) Ра.

Латинським словам radius, radian (про­мінь) відповідає українське "радість", яке в давнину означало "милувати око", "вабити", "відчувати приємність", адже схід сонця зав­жди "милував око"... Наші далекі пращури під час уже згаданого перебування в Єгипті звер­талися один до одного: "Добрий ранок". Суча­сне "ранок" - давнє складне слово з двома са­мостійними основами Ра (сонце) + нок (час). Узагальнене значення - "час сходу сонця".

Так само слово "світанок" визначало, як і нині, час появи світла, променів сонця, а "сні­данок" - час їжі. У сучасному "вечір" від дав­нього "Ра" залишилася тільки початкова при­голосна, але це слово мовби зринає з минув­шини, коли промовляємо "доброго вечоРа". З єгипетською назвою сонця пов'язано чимало інших слів сучасної української мови.

Миска - мис (мідь), тобто мідний посуд. У тюркських мовах, наприклад у казахській, туркменській, киргизькій, уйгурській, талишській, - мис (мідь). Хети - пращури литовців виробляли посуд із кори (деревини) дуба – dubuo (миска). На головах тюркських воїнів бу­ли шоломи у вигляді миски з кільчастою сі­ткою, яка накидалася на обличчя, шию, плечі, мисюрки. Вважаємо, що слово народилося тоді, коли такий шолом виготовляли з міді (мис). Основа мис (мідь) заховалася в суча­сному українському слові "намисто". Вона вка­зувала на жіночу прикрасу, зроблену з міді ("мис то" - то (є) мідь > "на мисто" > на мід­ну прикрасу - пропозиція під час обміну). Присутність вказівного хатського (венедсько-го) займенника то засвідчує, що слово вини­кло в часи перших контактів хатів (венедів) і шумерів (атлантів - антів) наприкінці 4-го ти­сячоліття до н. е.

Кулега - колега. Сучасний етимологіч­ний словник виводить це слово від латинсь­кого kolega. Є підстави стверджувати, що це слово - від хатів (венедів) і шумерів (антів). Таких запозичень в латині сила-силенна. На теренах Західної України це слово вимо­вляється як "кулега", що відповідає шумерсь­кому "Куліанна" (товариш Анна), "Куліенліль" (товариш Енліля). Отже, давнє шумер­ське слово "кулі" (товариш) відповідає суча­сному "кулега".

Вайгач - дуб. В уйгурській мові - дуб ягач (дуб), в киргизькій - агач (дуб). Тюрксь­ке "яга" (ягач) - від шумерів. Про це свідчить вживання цього слова в стародавніх українсь­ких народних казках. Саме тюркське визна­чення прояснює втрачену сьогодні етимоло­гію словосполучення "баба-яга" (баба з па­лицею, баба з посохом). У болгарському словнику знаходимо слово "тояга" (палиця, посох), де вказівний займенник то злився з іменником яга, який і несе змістове наванта­ження "то (є) яга" (то є палиця, то є посох). Оскільки в уйгурській мові слово "дуб" вимо­вляється як "дуб ягач", у туркменській - "агач", можна припустити, що палиця - яга (ага) - з дуба, а сам народ, який був носієм цього слова, проживав у кліматичній зоні, де росли ці дерева...

Слово "корчага" - велика дворучна посу­дина для рідини або зерна - складається з двох самостійних основ корч (кореневище, ко­ріння) + ага (дуб), а етимологія назви вказує на матеріал, з якого посудину виготовляли. Вважаємо, що слово потрапило в українську мову від шумерів (антів - атлантів), як і слово "бабай" (дід), що зустрічається в єгипетських народних переказах. Бабай - це ім'я спільни­ка Сета в боротьбі з Гором (Ором, Ігором). Во­но свідчить про часи виникнення легенди -3000-2460 рр. до н. е. - і про перебування шумерів (атлантів - антів) в Єгипті.

Кийдани - відповідає сучасному "кайда­ни". В давніші часи, на нашу думку, були кам'яні колодки - від шумерського "кий" (ске­ля, камінь).

Сулія - посудина для рідини, де су (вода) + лія (лити, наливати). Згадаймо хатське "літіус", яке означає те саме - посудину для води.

Суміжний - су (вода) + міжний (від -межа) - "той, який межує через річку". Тобто річка виступає певним кордоном - межею. Це ще раз підтверджує, що наші пращури сели­лися на берегах річок. Взаємини між поселен­цями на двох протилежних берегах річки мо­гли бути різними. Вони й посприяли вини­кненню таких слів: сумирний, супокій, супро­тивник, сутичка, сумісний, а також (про подо­рож річкою) - супровід, супроводження, су­путник. Близьке до них слово "сусід" - су (во­да) + сід (від - сидіти, сідати - у значенні "мешкати по той бік річки", "проживати по той бік річки").

Сучасний - су (вода) + часний (від -час). Слова вказує на те, що дія відбувається в реальному часі. Очевидно, філософія шумерів поєднувала два поняття - часу і дії, адже дія не може відбуватися поза межами часу.

Суміш - су (вода) + міш (від - мішати, помішувати, розмішувати). Давнє значення складного слова - "те, що розмішується у во­ді". Тотожне сучасному слову "суржик" (змі­шаний). Порівняймо з німецьким mischung,  gemisch (суміш). Корінь той самий - міш. Ли­товське – misinys (суміш), sumaisyti (змішува­ти - збереглося шумерська самостійна осно­ва су).

Сутінки - су (вода) + тін(ь)ки (від - тінь, затінок). Давнє значення складного слова -"вечірня пора дня, коли тінь "лягає" на водяне плесо".

Сухар - су (вода) + хар. Давнє значення складного слова - "те, що перед вживанням необхідно замочити у воді, де хар (зерно), а не тільки одиниця ваги будь-якого зерна - гар (100 кг). Пригадаймо тагар (тягар). Слова "харч, харчі" визначали не будь-яку їжу, а саме зерно.

Судний день ("день води", "день великої повені", "день всесвітнього потопу") наші пра­щури пам'ятали як "день загибелі їхньої дер­жави - Атлантиди". Хати (венеди) і шумери (атланти-анти) вважали цю трагедію покаран­ням богів, а тому слово "суд" (покарання) у мові наших пращурів виникає як похідне від"судного дня" (дня потопу). Пізніше це слово­сполучення змінилося на "день суду".

Судно - так само похідне від шумерсько­го (тюркського) слова "су" (вода). Згадаємо біблійне судно "Ноїв ковчег" (судно Ноя).

Суглинок (частина глиняних покладів, зволожених водою), сухий (відсутність води), висушувати (позбавляти води), суша (тери­торія без води), сукно (тканина, під час виго­товлення якої використовується вода, "розмо­чування льону" тощо).

Чабан. Шумерське "бан" (пастух) зустріча­ємо у "Велесовій книзі": "Про першого бана на­шого повідаємо і про князя вибраного. Імену­вався бо той Киська...". Ім'я героя шумерського епосу про Гільгамеша - Лугальбанди - означає "пастух": LU-GAL-BAN-DA (LU -людина, GAL - правитель, BAN - пастух, BANDA - стадо). Шумерсь­ке слово "банда" (стадо) у хатському (венедському) вжитку змінило первісну етимологію - "зграя крадіїв, волоцюг, розбишак". Запозичене від хатів (венедів) у формі bandito (італійська мова) означає "крадія, оголошеного в розшук" і має хатський вказівний займенник "то" tо). Прикметні такі сучасні українські слова: банкет (свято пастухів, святкове застілля у бана (пана), баняк, банька (посуд пастуха), банош (традицій­на страва пастухів), бандура (музичний інстру­мент пастухів), барабан (музичний інструмент пастухів), тюрбан (головний убір).

У сучасній українській мові також продов­жують співіснувати хатські (венедські) слова та їхні шумерські (антів-атлантів) відповідники (запозичення): щелина - ущелина, хвала - ух­вала, творення - утворення, весь - увесь, вві­брати - увібрати, ввійти - увійти, згода - уго­да, звар - узвар, знавати - узнавати, лов - улов, минати - уминати, мова - умова, сміх - усміх, ступати - уступати, спадкований - ус­падкований, тиск - утиск, ткнути - уткнути, вверх - уверх, ввести - увести, ввігнутий - увігнутий, ввечері - увечері, вгамувати - уга­мувати, вглиб - углиб, вгноєний - угноєний, вдень - удень, вночі - уночі, впень - упень, вмерти - умерти, вдарити - ударити, вбити - убити, вміння - уміння, впертий - упертий, вмиватись - умиватися, втрачати - утрачати, стрій - устрій, рвати - урвати, кріпити - укрі­пити, класти - укласти, рвати - урвати, плив­ти - упливти, мліти - умліти, вбогий - убо­гий, втекти - утекти, втім - утім, втома - уто­ма, втретє - утретє, вчення - учення, вхопити - ухопити, втримувати - утримувати, вчитель - учитель, встигати - устигати, врочистий - урочистий, все - усе, врожайний - урожай­ний, вуста - уста, вправо - управо, впертий - упертий, вперед - уперед, всюди - усюди, вранці - уранці, вкусити - укусити, втім - утім, ява - уява, красти - украсти, кріплення - укріплення, класти - укласти, спіх - успіх, скочити - ускочити, ступати - уступати, спити - іспити, спитати - іспитати, схопити - ухопи­ти, хрестити - охрестити, ржа - іржа, мліти - умліти, крім - окрім, крик - окрик, краса - окраса, горці - угорці (самоназва - мадяри), гірок - огірок, город - огород, старік - істарік (історик), стіна - істіна, гра - ігра, гла - ігла, Гор - Ігор(Ор), вкраїна - україна, країна - Ук­раїна (Україна)...

Російський письменник Олександр Кондратов, автор багатьох цікавих праць з історії філології, відзначав: "Знайти мову, рідну для шумерської, не вдалося до сьогодні". Вважа­ємо, що саме в сучасній українській мові най­більше слів, які і за фонетикою, і за значен­ням, - відповідники давніх шумерських.