Інститут Україніки

Головне меню

Фотопроект М. Матуса

Семейный альбом 1893 - 1957

Карта проїзду

 

 Віктор Березяк 

                                                                                                Присвячую

                                                                                                Березяк Лідії Терентіївні,

                                                                                                Березяк  Марії Онуфріївні

                                  

« Етимологія сучасних українських слів, складовою частиною яких  є шумерський ( антський) вказівний займенник – це,

та хаттський ( венедський) вказівний займенник  - то»
 

Запропонована робота є продовженням попереднього авторського дослідження, а саме – публікації: « Шумерські мовні відповідники в сучасній українській мові» («Мова та історія» - періодичний збірник наукових праць – Випуск   , Київ-2010, Умань, ПП «Жовтий О.О., с.) Розуміючи, що пращурами сучасних українців були два  окремі етноси – венеди і анти, які відповідають більш давнім - малоазійським хаттам  та  шумерам, ми звернули увагу на присутність в сучасній українській мові двох  відмінних , один від одного,  вказівних  займенників – це  і  то.

Аналіз сучасних українських слів, складовою частиною яких є ці займенники, дозволив автору ототожнити перший з них – це , як тюркський – антів – атлантів (шумерський), другий – то, як  венедський (хаттський). В процесі взаємного співіснування та довготривалих сусідських контактів, в процесі поступової взаємної асиміляції, шумери (анти) і хатти (венеди), запозичивши їх один у одного, починають вживати в своїх мовах  ці займенники у формі  зіпсованого запозичення – се  і  ето.

Хатти вимовляють шумерський вказівний займенник це, як се, а шумери – хаттський вказівний займенник то, як – ето.

Останній, як запозичення  лувійців  з шумерської мови ( мови антів ) вживається і зараз  нащадками лувійців – росіянами, у формі - это.

Присутність хаттського (венедського) вказівного  займенника то свідчить, що такі слова , як  лето, болото, тесто, долото, копыто, золото, корыто, мыто, сито, тесто,  решето, часто, чисто, товар, топор, толокно, точило   в російській мові, як правонаступниці лувійської мови, є запозиченнями з мови  хаттської ( венедської).

Другою обставиною, на  яку ми звернули увагу, є факт існування цих  давніх  займенників ( це, то, се ) не тільки самостійно у сучасній українській мові,  але і у формі невід’ємної частини окремих слів, в яких  згадані  займенники  з’єдналися з самостійною основою слова, яка, сама по собі, несе  змістове навантаження сучасного слова, розкриваючи  зміст його етимології.

Хаттський (венедський) вказівний займенник -  то знаходимо в сучасних  українських словах : літо, жито, копито, болото, долото, намисто, монисто, тато, золото, корито, мито, сито, варто, тісто, свято, місто, плато, путо, решето, часто, багато, себто, тобто, не чисто ( польське - nieczysto ), товар, топір, топірець, тояга (болгарське), торба, толока, толокно, точило, «Тора» [ то Ра ]  - назва єврейської Біблії  ), торок.

Як бачимо,  хатти (венеди) розміщували свій власний вказівний займенник -  то  в кінці пояснювального слова, або на його початку.

В складних словах, з кількома самостійними основами, він може розміщуватись в середині, між основами окремих слів. Наприклад, мотовило ( шумерський відповідник, при запозиченні - мотовильце ), вівторок, Кос(т)топіль, Жи(т)томир, Сєвтопіль ( давнє болгарське місто ), Сєвастопіль, Гос(т)топіль, Гос(т)томиль.

Шумерський ( атлантів – антів ) вказівний займенник  це зустрічаємо в наступних українських словах : сонце , яйце, серце, лице, барильце, відерце, дзеркальце, віконце, копитце, місце,  сальце, м’ясце, сільце  (впіймати в сільце), сильце (сплітати сильце), рильце, кільце, цеберко, цебро, цеглина, цегла, церква, центр, цезар,  цесар ( хаттське  - венедське запозичення у формі  - цісар ). 

Як бачимо,  шумери (анти - атланти), як і хатти (венеди), розміщували свій власний вказівний займенник це  у кінці пояснювального слова, або на його початку.

Хатти (венеди), запозичуючи  у шумерів (антів-атлантів) шумерські слова, вимовляли це,  як – се.  Тому, такі слова, як : серебро, сезон (шумерське - сонце), село, селище, серби ( се р(а)би, яке відповідає німецькому - sklave ( раб ), яке визначало сусідні слов’янські племена, 

як склавинів (рабів), селянин, секрет ( слово кріт (згадайте острів Кріт) означає  «таємниця»), секунда, сестра ( шумерський відповідник – сестрице ), середа, север, сегара, себір, серп, ми сприймаємо,

як слова хаттського вжитку, що були запозиченні у шумерів (антів-атлантів).

Вказівні займенники то і це були, і залишаються, “універсальними” в українській мові, бо ж використовуються при визначенні іменників, як  чоловічого, жіночого, середнього роду, так і іменників  однини  та множини. По часі виникають похідні від них займенники – та, той, ті, ця, цей, ці.

Шумерський вказівний займенник це, розміщений в кінці слова, при визначенні іменника  жіночого роду,  зазнає трансформації, перетворюючись на  ця  ( хурделиця, митниця, пшениця, житниця, вівця, полуниця, гірчиця, рукавиця, куриця ... ) , а в лувійській мові  -  на  ца ( усобица, певица, рукавица, девица,  живица, счастливица, вдовица, яловица, гололедица, молодица, богородица, палица, перепелица, метелица, медведица, столица, теплица, горлица, орлица, светлица, граница, грибница, кузница, звонница, черница, троица, крупица, царица, жрица, сестрица, мироносица, рукавица, курица ...).

При визначенні іменника середнього роду шумерський вказівний займенник зберігає форму – це ( яйце, кільце, крильце, лице),  а в лувійській мові трансформується в – цо

( яйцо, кольцо, крыльцо,  лицо), при визначенні іменника чоловічого роду  він трансформується  у форму – ць ( сліпець, писець, хитрець, сирець, чудотворець, творець, чернець, боєць,  старець, кінець мрець, жрець … ),  а в лувійській мові – ц (слепец,  писец,  хитрец, сырец, чудотворец, творец, чернец, боец, гостинец, конец, братец, скупец, купец, мудрец, храбрец, старец, отец ...)

При визначенні іменника множини шумерський вказівний займенник  трансформується у форму – ці ( німці, англійці, литовці, словенці, китайці, японці...), а у лувійській мові у форму – цы (немцы, английцы, литовцы, словенцы, китайцы, японцы...)

Таким чином, бачимо, що наші пращури – шумери (анти – атланти )  і

хатти (венеди) при визначенні особливостей предмета, його властивостей, чи  характеризуючи якусь дію, описуючи навколишнє середовище, часто використовували вказівні займенники – то, це, се, та, ця, той, цей, ті, ці, долучаючи до них слово, яке несло у собі змістове навантаження, тобто, розкривало  особливості предмета, дії, середовища, тощо. 

На наше переконання, слова, в яких складовою частиною їх є наведені вказівні займенники,  відносяться до  найдревнішого пласту слів української мови. З сивої давнини, протягом тисячоліть, ці слова  широко використовувались нашими пращурами.

На жаль, багато подібних слів, відносячись до  групи рідковживаних та  застарілих, не потрапили до сучасного словника української мови, але продовжують рідко використовуватись в народній мові, зберігаючи свою регіональну особливість. Зупинимось на етимології сучасних українських слів, складовою частиною яких  є шумерський ( антський) вказівний займенник – це, та хаттський ( венедський) вказівний займенник   - то.

 

Свято (день вільний від роботи, день відпочинку).

В текстах Хеттської держави ( 18 -12 ст. до н.е.) зустрічаємо слово sivatt ( сіват ), яке означає  “святковий день”

(с.124********* ).   Сучасне українське слово свято  в сиву давнину вимовлялося, як -  siva - ,  і визначало день відпочинку,  сьомий день тижня – сучасне слово - «неділя».

В наш час  це слово визначає «будь-який день, вільний від

громадської праці ».  Значення  основи – siva, яка  і несе змістове навантаження слова сівато  є зрозумілим .

Воно визначає день відпочинку, як «щастя».

Це давнє слово збереглось в імені одного з верховних богів індуістської міфології –  Шива ( давн. інд. Çiva ) «благой», «приносящий счастье» ( «Мифы народов мира» Т.2, М., 1992, с.642 ).  Таким чином, отримуємо  зрозуміле всім  значення слова siva - ,  яке має визначення  « щастя то [ є ]» > « то щасливий день ». Слово «Сіва» було у давні часи занесене  арійськими племенами і в Давній Єгипет. На крайньому заході сучасного Єгипту і зараз існує оазис з назвою Çiva ( щастя, щасливе місце), яка визначає цей оазис, як «щасливе місце», «щасливу землю».

Коли наші далекі пращури казали про людину, що вона свята : «він сіватий» ( суч. святий ), малось на увазі, що  « він щасливий ».

Тобто, слово святий  було критерієм  духовного стану людини.

На наше переконання, людину можна вважати «щасливою» ( святою ! ) лише у випадку особистої свободи ! «Святість» - це той духовний стан людини, який є взірцем для оточуючих, який стверджує для них  ідеали людського щастя, радості, любові.                                                             

 

Товар (  )   Український етимологічний словник  зазначає, що

слово  товар у  давнину означало -  “ худоба ”.

Спробуємо визначити первісне значення цього слова. 

В уйгурській мові  тавар (tawar) означає  “шовк ” ( Э.З. Тенишев,

Б.Х. Тодаева  «Язык  жёлтых уйгуров»  М., 1966, с.44 ).  

В текстах Хеттської держави ( 18 -12 ст. до н.е.) зустрічаємо слово uabartum ( c.76**  ), яке визначає, на думку науковців,  «торговельні факторії» .   

Розуміємо, що відділивши вказівний займенник то, отримуємо основу - вар,  яка і несе в собі  змістове навантаження слова.                                                                             Цьому знаходимо підтвердження з інших мов.

Так, у німецькій мові  wert ( цінність,  вартість ),  ware  ( товар ), wertlos  ( нічого не вартий ), wertvoll  ( цінний,  дорогоцінний ), werter ( охоронець; відповідає українському – вартовий ). Німецьке t , у словах  wert ,  wertlos , wertvoll, werter  є залишком хаттського  вказівного займенника – то

( відповідає німецькому – das ), а хаттська основа слова -  вар  трансформувалось у німецькому  вжитку  у - wer.

Про те, що німецькі слова є  запозиченнями з хаттської (венедської) мови, може свідчити існування в німецькій мові власне німецького слова  kostbanкeit  ( цінність ).

Уйгурське  значення слова тавар  “шовк”,  та українське –“худоба “, очевидно  виникли у часи натурального обміну, тобто, є дуже давніми.  Ці слова вживались цими народами близько 5000 років тому. Це слово  в уйгурській мові  є запозиченням з хаттської мови, про що свідчить  сучасні префікс  то у слові  товар ( в уйгурській мові зіпсоване – та ), та суфікс  то у слові  варто.

Слово варто, в сучасній українській мові, означає  “корисно”, “доцільно”, отже, і слово товар має означати  “те,  що корисне”,  “те, що необхідне”,  “те, що має цінність”. Таким чином, стає зрозумілим, що сучасне українське слово товар, яке розуміємо, як   то (є) вар , має етимологічне визначення “те, що має цінність (корисність)”.

Похідними від слова товар, в українській мові,  є слова:

товариш, товариство, варто, вартість, варта,  вартовий.

Етимологія їх, на  нашу думку, наступна:

товариш, товариство ( той, який має з колегами  спільну комерційну справу ; колеги по спільній роботі),

варто ( доцільно, корисно ), вартість ( цінність, корисність предмету обміну, продажу ), варта,  вартовий ( той, який охороняє  вар - цінності, предмети обміну, продажу ),

вартий ( корисний, необхідний, цінний ) , вартувати

( охороняти вар – цінності, скарби, предмети обміну чи продажу ). На теренах Малої Азії , в сучасній турецькій мові, знаходимо відповідник  німецькому  слову  werter (охоронець) та  хаттському (венедському) слову  вартовий (охоронець)  -  vardiya ( смена, дежурство, вахта ).

Від останнього походить сучасне слово – гвардія ( особиста охорона важливої посадової особи).  Основа  вар  заховалась і у  латинському та німецькому   archivarius  ( охоронець архіву,  охоронець архівних  матеріалів, тобто, охоронець цінних, корисних, необхідних матеріалів ).  

На наше переконання  основа  bar , в хеттському слові  uabartum,  відповідає  основі – вар  у сучасному слові товар.

 Це давнє хеттське слово визначало  “місце зберігання цінностей”,  “місце зберігання предметів обміну чи продажу”.

В уйгурській мові слово  зивер  означає  “прикраси”.

 Це може означати, що в російській мові, як правонаступниці малоазійської -  лувійської мови, сучасне слово  зверь  має означати  “тварину з цінним, дорогим  хутром”.

Російський історик М. М.  Карамзін ( поч.19 ст.) писав:

« Имя Варяг могло произойти от древнего немецкого War, война, и знаменовать воина; оно сохранилось в языке английском». Заметим, что в Германских законах 9 века упоминается о Вергенгах, или наших Варягах, как надо думать; на пример: si guis Wargengum  occiderit, solidos sexcentos in dominico componat  ( см. изданный Петром Георгишем Corpus iuris  Germanici antigui, стр.782 ); то есть: « кто убьёт Варгенга, платит в казну 600 солидов». Здесь сие имя употреблено, кажется, в смысле военного человека, а может быть и союзника» ( Н. М. Карамзин «История государства  Российского», Т.1, М., 1989, с. 212, примечания к Т. 1, гл.2. ).

Ми впевнені в тому, що слово  wargengum, як і варяг визначають охоронця цінностей, предметів обміну чи продажу ( вару ),

і відповідають українському слову вартовий.

Це були найманці – охоронці, які забезпечували охорону «товару» під час тривалих подорожей за межі країни, чи в межах своєї країни. Безперечно це були озброєні охоронці, досвідчені воїни.  «Велесова книга» згадує: «…А в той час ішли до Києва варяги  з купцями  і побили хозарів…» ( «Велесова книга», К., 1995, д. № 4в, с. 24 ).

Ця частина тексту «ВК» свідчить, що наше  визначення етимології слова варяг, як і – товар,  є вірним.   

На прикладі слова  товар ми показали, яким чином можна відтворити первісне  значення слова, його структуру  та фонетику.

 

 Літо ( пора року ).   Українське слово літо, як і російський відповідник – лето, утворені від  праукраїнського пращура, яким було хаттське (венедське) слово, про що  свідчить присутність  в цих словах вказівного  хаттського (венедського) займенника  то, який з’єднався з основою лі

( ле ),  і в якій заховане етимологічне визначення давнього слова. 

Значення останнього, його первісну фонетику та  структуру, знаходимо у  сучасних литовських словах  Lietus  ( дощ ), Lyja Lietus ( йде дощ ).

Таким чином, розуміємо, що українське слово літо, як і російське – лето, утворені від давнього словосполучення - лє то ( лиє то ).

Тобто, “пора дощів”.

 

Баба  Яга  ( казковий персонаж ).Яке відношення, спитаєте Ви, має це слово, до розглянутих нами?  Безпосереднє !  Бо ж  завдячуючи, вже згаданій, особливості  “злиття вказівного займенника то  з самостійною основою слова , в болгарській мові була знайдена відповідь стосовно етимології словосполучення  Баба Яга.  У  болгарському словнику знаходимо слово тояга   з визначенням  “палиця”, “посох”. Таким чином, розуміємо, що Баба Яга ( баба з палицею, баба

з посохом, старенька жінка, що пересувається при допомозі палиці ),

де  яга  ( палиця, посох ).                                                                                                                                                                      Враховуючи те, що в уйгурській мові ( одна з тюркських мов ) слово дуб  називається  дуб ягач, а в туркменській мові – агач, можна припустити, що  палиця (посох) -  яга ( ага ) робилась з дуба, а сам народ, який був носієм цього слова, проживав у кліматичній зоні, де  проростали  дуби.

Слово корчага, яке визначає «велику дворучну посудину для рідини або зерна», утворене з двох самостійних основ: корч ( коріння ) + ага ( дуб ), які вказують на те, що ця посудина виготовлялась з кореневої частини дуба .

Словник В. І. Даля не розкриває етимології цього слова:

«ЯГА, яга - баба  ж. - сказочный  злой дух; или бранно: злая баба. Баба - яга, костяная нога, в ступе едет, пестом погоняет, помелом след заметает»  ( В.И. Даль «Толковый словарь русского языка» , М., 2006, с.733 ).

Зустрічаємо і такі пояснення, які не витримують будь-якої критики, і які до філології не мають жодного відношення. Наприклад, « Баба-Яга.

С первой частью этого наименования злой колдуньи - людоедки всё ясно. А вот яга обьяснить трудно. Одна из наиболее  достоверных догадок  заключается в том, что  это образование от звукоподражательного глагола со значеним «душить», «давить». Другими словами, Баба-яга – колдунья, душащая, давящая людей

 ( детей ), обачно по ночам»  ( М. Э. Рут «Этимологический словарь русского языка для школьников», Екатеринбург, У- Фактория, 2007, с.37 ). У болгарській мові  слово чийто  ( чий ? ).

Злиття вказівного займенника  то, вказує на запозичення цього слова  з  мови хаттської (венедської).

 

 

Золото ( назва металу)

Етимологія цього слова, зафіксована у самій назві “зло то

( то є  зло ), “зола то” ( то є порох ). Назва свідчить про відношення наших пращурів до цього металу.Нагадаємо, що візантійські історики зафіксували в літописах згадки про те, що анти  приховували золото в землі. Ми вважаємо, що цей факт може свідчити про те, що, на думку антів,  золото приносить лихо в домівку, а тому його заборонялося зберігати в хаті.  Пригадайте, як називається  дрібна польська монета –  злотий.  Інколи можна було почути “ зола то “ ( то є зола (порох) ).

Цікаво, що причина такого відношення наших пращурів

( венедів і антів ) до цього металу  пояснюється у давній єгипетській легенді про боротьбу  Сета і Гора ( Ора, Ігора ) за право наслідування спадку  Осиріса (Осиліса !)    

 

Копито ( нижня частина  кінцівки коня ).

Відділивши займенник, розуміємо, що  змістове навантаження  криється у основі - копи, значення якого знаходимо у  західно - українських говірках, де  копати означає  “бити”.  Наприклад,  “копати  мяча” ( з наголосом на  “о ”  ).  Таким чином,  розуміємо, що слово  копито означає:  “те, що бє”,  “те, що копає “. Близьким, за етимологічним визначенням,  є  значення хаттського (венедського) слова «копіє» , лівійського слова  -  копьё  ( то, чем бьют, ударяют ).

Про це змістовно та   пише  український мовознавець Г. П. Циганенко

( П. Г. Цыганенко «Этимологический словарь русского языка», К., 1970, с. 216. ) .

Ми вважаємо, що грецьке kopto «бью, рублю», яке наводить дослідниця, є грецьким запозиченням з хаттської (венедської)  мови, про що свідчить хаттський вказівний займенник - то

( to ) , який ми зустрічаємо і в сучасному  українському слові «копито». 

 

Корито ( посудина для води, зерна, тощо ). Слово корито промовляє само за себе, це  “ посудина, яку виробляли з кори дерева “. 

 

Вівторок ( назва дня тижня, другий день після сівата (неділі).

Вказівний займенник то розміщений між двома самостійними основами, які визначають слова  з визначенням “вівця”(вів) та  “доля”(рок).

Вів - то - рок - «день, який визначав долю [рок] вівці  [вів] ».

 У вівторок, після основної роботи, господар -«вівчар».  , помивши взуття,   брав  вівцю,  і йшов до «вівтаря».

Нагадаємо, що у Хеттській державі релігійні відправи здійснювались на хаттській мові, а отже, хаттами (венедами). Це і підтверджує, хаттський (венедський)  вказівний займенник то, який розмістився між двома іменниками в українському складному слові «вів – то - рок».

Визначення одного з семи днів тижня, для заклану овець, була викликана необхідністю контролю за надходженням до храмів пожертви ( м'яса ).  Господарю заборонялось різати тварин дома. Не важко порахувати, що за рік родиною ( 4 - 5 сімей ) зарізалось до 52 голів цих жертовних тварин. До цього необхідно додати, що в окремі святкові дні, вочевидь, зарізалось більше, ніж одна, вівця. Виходить, що  кількість жертовних тварин за рік сягала   70 голів.  Якщо врахувати, що тільки  30 відсотків тварин, були репродуктивні , то виходить, що отара, для свого самовідновлення,  мала сягати кількості 170-200 голів.

Одне лише слово, а скільки різноманітної  інформації для роздумів дослідника ! Це вражає, і привертає увагу до ретельного вивчення рідної мови. Дослідники відзначають «Вторники и субботы легки»

( В.И. Даль «Толковый словарь русского языка» , Москва,

«Эксмо»,2006, с.154 ). Це є свідченням того, що у зазначені дні робилось послаблення у роботі.  В субота , як і у вівторок, тривалість робіт була коротшою. У суботу, після роботи, люди купались, готували вбрання до церкви, «мили взуття». Остання вимога жерців храму і надала назву цьому дню: су (вода) + боти(взуття) = миття взуття. Слово шумерського ( антів – атлантів) вжитку. Слово  рок  визначає сучасне поняття «лиха доля». Цікавим, у цьому плані, є розгляд етимології похідних від цього

слова  слів:  срок,  сорока,  сорок, отрок.

Прихована семантика цих слів  криється у народних говірках.

У своїй  більшості вона повязується  з  поняттям « лихої долі».  

Сучасний числівник сорок  утворений від словосполучення  вказівного займенника -  се  з іменником – рок.  В сиву давнину це слово  визначало поняття «се рок» ( се доля,  се випадок ). Вважалось, що після сорока років, життя людське починає відлік часу у зворотному напрямку, тобто, цей вік  є зенітом людського життя.

«Адам пробув у раю сім днів, і цим Господь дав прообраз життя людського: « 10 років мине дитинство, 20 – юнак, 30 – повноліття, 40 – середовіччя, 50 – сивина, 60 – старість, 70 років – скін»  ( Георгій Булашев «Український народ у своїх легендах, релігійних  поглядах та віруваннях» , К., 1992, «Довіра», с.89 ).

Числівник сорок поєднується і з традицію сорока днів після поховання мерця.  Птаха сорок(а) –  “віщунка лихої долі”. Говорять: «Накаркала,  як сорока».

« Роковой, последний, смертный час»; «Твой час пришёл –

смертный, или роковой» ( В.И. Даль «Толковый словарь русского  языка» , Москва, «Эксмо», 2006, с. 705 ) .

Сучасне російське слово отрок  вказує на давнє, забуте  значення -  «дитина  позашлюбна»,  «не бажана», тобто, «народжена від прикрого випадку», «дитина – випадку», «дитина – безбатченко», «дитина, якій випала лиха доля», «от – рок ».  В наш час це визначення майже втрачене, та  все ж, знаходимо у словнику В. І. Даля потрібне нам визначення: « Отрочатин – грех  вменяется отцу - матери. …» ( с.448 ).   

 

Себто, тобто.                                                                          

Ці слова  - давні і виникли  у часи  перших контактів пращурів українського народу – шумерів (атлантів-антів)  та хаттів (венедів).

В сучасній російській мові, правонаступниці давньої лувійської мови,  знаходимо відповідник цим словам – тоесть. Наявність в останньому слові хаттського вказівного займенника то, вказує, що в російській мові це слово  виникає , як зіпсоване, чи пристосоване на свій лад, запозичення з мови хаттів (венедів), і яке свідчить, що  хаттському

(венедському) займеннику то відповідає лувійський займенник – єсть (есть).  Хатти (венеди) промовляли – то  є, або – се  є.

Слово себто  зазначає, що  се  відповідає  то , що ці слова  (вказівні займенники) тотожні за своїм  значенням.

Слово тобто, в якому подвоєння вказівного займенника то  посилює, концентрує увагу,  на  предметі розмови.

 

Сито.          

Слово  сито, запозичене греками у хаттів (венедів), дало початок грецькому слову  ситон ( службова особа у Стародавній Греції, яка контролювала торгівлю хлібом ).  Етимологія слова вказує на дію «сипати», «насипати».  В сито насипали насіння, яке просіювали, при цьому промовляли «сип то». Посудина стала називатись  «си(п)то»  >  «сито». Це визначення, у зіпсованій формі , збереглось на Батьківщині хаттів (венедів) і шумерів (антів-атлантів) – у  Малій Азії  в сучасній турецькій мові. Турецьке слово  sepet  (корзина).  Форма сита і  є «корзиною», дно якої має численні дрібні отвори для просіювання.

 

Тато. Відділивши вказівний займенник то, отримуємо основу та.  Слово хаттське (венедське). Шумери ( анти-атланти) перед початковою приголосною, долучаючи голосну – а, промовляли – ата, що є характерним для тюркських народів.  З турецької мови  ata (батько),

Так само, долучаючи, замість хаттського (венедського) вказівного займенника  то, свій власний (шумерський) вказівний займенник  це,  анти – атланти вимовляли це слово   атаце.  Це шумерське слово, запозичується пращурами сучасних росіян – лувійцями, які слово атаце  ( вимовляли на свій лад  - отец ( рідковживане в сучасній російській мові -  атя ). Порівняйте чеське - otec, болгарське – отец, сербське – отац. В хеттських  текстах знаходимо слово  tati — таті (батько) ( с.59, 65 ).  Порівняйте сучасне турецьке слово Tata  ( дорогий, любий.  Звернення до старших, до батька, до вчителя ). Порівняйте литовське  tete ( батько).

Таким чином, приходимо до розуміння, що сучасне українське слово тато, нашими далекими пращурами вимовлялось, як – та.

Розглянувши слово мати, розуміємо, що перші слова дитина засвоювала саме від неї. Вказуючи на батька,  дитина  казала:  “та  то”, а на мати, якій промовляла, і яка була завжди поруч  – “ма  ти”.  Коли грудна дитина просила їсти то промовляла:  ма  мо”, що означало, що дитина просить молока. Останнє слово відповідає сучасній назві – молоко. Це давнє складне слово  мо ( назва напою) + лакати (пити).  Наші далекі пращури приносили пожертви Богам, річкам.  Вони лили мед, молоко в ріки. Читаючи старі літописи, навіть у Біблії, знаходимо описи, де зазначалось про багатство краю, ріки в якому “течуть медом і молоком”. Описуючи українські землі навіть польські літописи середньовіччя про це  згадують. Це сприймалось нами, як художня алегорія багатства краю. Лише зараз,  усвідомлюємо, що мова йшла про конкретне приношення пожертви річкам. Це підтверджується етимологічним визначенням сучасних українських слів: молитва, молитись.  Вочевидь, чашу з пожертвою (молоком) перед тим, як віддати Богам, річці, тощо, мали поцілувати . Від цього дійства походить слово  молебень ( лебезати – цілувати ).  Згадаємо назву чаші в хеттських текстах – поцулум.

Розглянувши слова  сучасної української мови з хаттським (венедським) вказівним займенником то, перейдемо до розгляду слів з шумерським вказівним займенником це, та його хаттським (венедським) відповідником – се.

 

Яйце.  У слові  яйце, відділивши шумерський (атлантів - антів) вказівний  займенник  це, розуміємо, що значення слова  криється в основі - яй, яку  знаходимо у німецькому слові Ei  ( яйце ).

 

Сонце.  У слові  сонце  робимо так само, розуміючи, що тотожнім йому є  словосполучення “ це ( є ) сон “. Знаходимо відповідник у єврейському слові  самсон ( сонечко ), німецькому –  sonne  ( сонце ).

 

Цегла, Цеглина. У словах  цеглина, цегла,  відділивши шумерський (атлантів - антів) вказівний  займенник  це, отримаємо етимологічне

визначення – назву матеріалу, про який йде мова – глина ( це глина ), гла ( це гла ), вочевидь – глей ( це глей ). Це слово знаходимо в шумерських текстах у формі - сig ( ціг ) - цегла  ( с. 70** )

У німецькій мові зустрічаємо: dachziegel ( черепиця ), де dach відповідає українському  слову - дах, ziegel ( цегла ),  siegel ( печатка ).

Німецькі  zie  та  sie  відповідають шумерському вказівному займеннику – це, та хаттському – се. Корінь той самий , трохи зіпсований – gel.

Існування суто німецького слова  Lehm ( глина ) , свідчить про те, що слово ziegel ( цегла ) є запозиченням з шумерської мови. 

Давні пращури німців,  хаттів (венедів), шумерів (атлантів – антів ) робили печатки з глини. Їх можна побачити у музеях Турції,  Сирії, Іраку. У хаттську ( венедську ) мову  слова цегла, цеглина потрапили з мови шумерів. Порівняємо з болгарським  - тухла  ( цегла ).

У болгарській мові фонема  “х ” витісняє українське  “г .

Шумери навчились виготовляти і обпікати глину – робити з неї цеглу.

Це про них говориться у Біблії ( Книга Буття, 11 ) :

“ І була вся земля – одна мова та слова одні. І сталось, як рушали зо Сходу вони, то в Шинеарському краї рівнину знайшли, і оселилися

там.  І сказали вони один одному: « Ану, наробімо цегли, і добре її випалимо! ». І сталася цегла для них замість каміння, а смола земляна була їм за вапно. І сказали вони: « Тож  місто збудуємо собі,  та  башту,

а вершина її аж до  неба. І вчинімо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї  землі » ( БІБЛІЯ або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту – Українського Біблійного Товариства – 1991- с.10 ).

В наведеному тексті є кілька важливих моментів, на яких хочеться зупинитись:

1). Біблія говорить, про переселення народу, який ми ототожнюємо з шумерами, -  « зо Сходу » ;

2 ). Біблія свідчить, що вони першими навчились робити “ цеглу “.

Ця назва зустрічається, у давніх текстах, на глиняних табличках з Малої Азії та Месопотамії – сig, де  «сі» є попсованим шумерським

 

займенником - це, а  « g»  початковою фонемою іменника  «глина».

У такій транскрипції це слово знаходимо у багатьох сучасних європейських мовах. Отже, витоки цього - сig – шумерські.

Це, у свою чергу, знову ж підтверджує те, що мова, у згаданому тексті Біблії, йде про шумерів ( антів – атлантів ).

3).  « І сталася цегла для них замість каміння ...» - згадує Біблія.

Мова йде про те, що шумери, до часу переселення у Месопотамію ( у Шинеарський край ) знали каміння, як будівельний матеріал, будували з нього, вміли його обробляти.  Це вони будували «Зіккурати» -

« башту, а вершина її аж до  неба  », та навчили єгиптян будувати піраміди. Вміння обробляти каміння, та будувати з нього, підтверджується наявністю великої кількості прикметників в українській мові, з закінченням – кий (камінь).

Насправді ці прикметники є давніми шумерськими складними словами. У сиву давнину відбулось злиття шумерського прикметника з іменником – кий ( камінь, скеля ) .

 

Місце.    Шумерське (антів - атлантів) слово  місце  тотожне  за  своїм значенням  хаттському (венедському)  слову  місто.

І в першому слові, і в другому, чітко виділяється іменник, який несе змістове навантаження – міс.  Хронологію виникнення цих слів, як і ототожнення іменника  з тою, чи іншою мовою,  допоможе сучасне значення цих слів в українській мові.

Зрозуміло, що спочатку було місце, а  поселення – місто виникає пізніше. Таким чином, фонема  міс є шумерського походження, і   на нашу думку відповідає шумерському слову  MES., яке,  у свою чергу, знаходить відповідник  в сучасній українській мові у словах: помешкання, мешти, мешкати, мешканці.

У болгарській мові  слово місце -  място, у  російській – место, але  місто - город.

 

Центр.  Слово  центр, де змістове навантаження криється у трьох приголосних - нтр, визначає «те, що в середині».

Це слово, можливо, було запозичене шумерами (атлантами – антами ) з

древньоєгипетської мови. Науковці зазначають : « фонетические  ассоциации ( египетского письма (Б.В.) ) учитывали только согласный костяк слова, отвлекаясь от согласовки. В своём фонетик. -консонантном употреблении знак мог передавать либо один

согласный с  произвольным или нулевым гласным  («алфавитный знак»), либо два или три согласных – в зависимости от слова, для котрого был первоначально выработан  этот  знак» ( «Лингвистический энциклопедический словарь», М., 1990, с.147 ).

Відділивши вказівний займенник це, і встановивши на місце між приголосними, пропущені голосні, отримаємо слово –

це н (у) т (-) р (о)», тобто, « те, що в середині».

Синонімами слову нутро є такі сучасні українські слова, як : внутрішній ( той, що в середині ),  середній, серединний.

 

Церква. ( Культова споруда ). Це слово не менш втаємничене, ніж попереднє. Відділивши вказівний шумерський займенник це, отримуємо основу – рква, в якій, вочевидь, літера а вказує на жіночий рід іменника. Відокремивши останню голосну, залишаємо для розгляду послідовність з трьох приголосних – ркв.                                                                               Заповнивши прогалини між трьома приголосними ( р, к, в )  відсутніми голосними,  отримуємо «р (а) к (о) в(ь)».

Вочевидь, «вь» є закінченням ( суфіксом ). Тільки при такому розумінні, ми  отримуємо давньослов’янське  слово раковь,  етимологічне визначення якого знаходимо в сучасних етимологічних словниках:

«РАКОВИНА. Образовано от несохранившегося раковь «оболочка; гроб», а оно – от рака «гробница», первоначально «ящик, ларец»

( в таком значении славяне заимствовали это слово у германцев ). Славяне представляли себе раковину улитки как своеобразный гроб,

склеп, в котором она себя «хоронит». Или, возможно, в раковина лучше сохранилось исходное значение «ларец», в котором улитка прячет сама себя» ( М.Э. Рут «Этимологический словарь русского языка для школьников» , Екатеринбург, У-Фактория, 2007, с.335 )

Ми вважаємо, що  М.Е. Рут помиляється, коли наголошує, що слово рака  запозичене «у германцев». Слово має бути шумерського

вжитку, на що вказує присутність шумерського вказівного займенника це у сучасному українському слові церква, та сучасному російському – церковь. Це слово, можливо, було запозичене шумерами (атлантами – антами ) з древньоєгипетської мови.

Таким чином, слово церква в давнину визначало «місце поховання». Шумери (анти – атланти), спалювали померлих  родичів і закопували ритуальні горщики ( з трупоспаленням померлих родичів)

у хатах, вочевидь, у кутках приміщень. Так само робили і хатти (венеди).

Цей факт може пояснити, чому в  сучасних українців, як і в їх попередників, існувало вірування, що душі родичів живуть у кутах помешкання, в кутах  хат, і розкриває таємниці етимології сучасного українського слова – кут ( місце поховання, «там де знаходяться душі померлих родичів» ). Слово душа, в хеттських текстах подається, як -    kut ( kutu )  (  c.169. ********  )

Такі поховання атлантів ( антів) та хаттів (венедів)  в кутах приміщень мають бути на островах Крит, Євбея, та інших, в західній частині Малої Азії ( датуватись вони повинні - кінцем 4-го – серединою 3 – го тисячоліття до н.е.),  в центральній частині Малої Азії (  середина 3 –го – до 1200 р.р. до н. е. ), в східній частині Малої Азії, в районі  Антакій – Хорреан – Мелетана  ( 1200 р. р.  до н.е. – 700 р. р. до н. е. ), на теренах України,  переважно  у східній  частині (  6 ст. до н. е. – 2-3 ст.  н. е. ). Цікаво, що  скаже  з цього приводу  Українська та Світова археологія ?. Етимологія шумерського слова церква ( це раковь > це рковь  > це рква ) -  «місце для поховання раковь ( «ритуальних горщиків» ) .

Місце таких захоронень  і називалось словом «це раковь».

У часи прийняття християнства почали будуватись будівлі для таких захоронень, які так і продовжували називати «це раковь» ( церковь, церква ). Культове призначення  таких будівль – «поховання померлого» -  набуло у пізніші часи нових форм – «відспівування померлого в таких будівлях», «молитва за померлими», а пізніше, «будь-яка молитва перед Богами». З часом традиція захоронення в

церквах, стає виключною прерогативою панівного прошарку населення ( гробниці князів, заможного панства, відомих, «поважних» членів

громади ). Ця давня традиція проіснувала до нашого  сьогодення.  

 

Відерце ( посудина для води ). Слово шумерське. В сиву давнину вимовлялось вадар це ( вода це ). Слово wadar — вадар (вода)  знаходимо в хеттських текстах ( с. 64 )              

У болгарській мові – вода ( вода ), але  вада ( джерело, потік ) .

Шумерське ( атлантів – антів ) словосполучення  вадар це (вода це ) потрапила в хаттську ( венедську ) мову, як назва посудини для води –

відерце, та лувійську мову - ведёрко, ведро.

 

Цеберко, цебро, цебер.

Шумерські слова:  цебер, цеберко  визначали посудину для ягід ( бер ).  Шумери запозичили це слово у пращурів  німців, які вказуючи на дерев'яну посудину з ягодами, промовляли: бер ! ( ягода ! )

Шумери  запозичили це слово, як назву посуди для ягід. Маленька дерев'яна посудина стає називатись цеберко, цебрик,  а велика –

цебро. Звір, що полюбляв ласувати ягоди (бер), пращурами німців  звався бер ( ведмідь ). Пращури шумерів (антів) і хатів (венедів)

знали цього звіра , як такого, що ласує мед, і називали його – медвідь.

Лувійці називали так само – ведмедь.

Слово цебер пізніше було занесене малоазійськими хаттами (венедами) і шумерами ( антами – атлантами) до Італії .

Наприклад, у Ломбардії (seber, ziber ), у П’ємонті  (seber, sebreta - «деревяна посудина з двома вухами»… ). Це слово грунтовно  досліджене українським мовознавцем Костянтином Тищенко, але

подається, як запозичення в українській мові, з готської мови.

( К. Тищенко «Етномовна історія Прадавньої України», К., 2008,  с.377-378 ). Важливим для нас є наявність у словах seber, seber, sebreta вказівного хаттського (венедського) займенника се (se ), який виникає у хаттській ( венедській ) мові, як зміна запозиченого шумерського - це. Адже, хатти ( венеди ) мали у вжитку свій власний вказівний займенник - то.  Хатти (венеди), запозичуючи  у шумерів (антів-атлантів) шумерські слова, вимовляли це,  як – се.

Розглянемо з Вами один, з таких прикладів.

Серебро ( назва металу).  

Хаттському ( венедському )  слову  серебро, відповідає  шумерське

( антське ) словосполучення - це ребро.

Про яке ребро йде  мова? Читач посміхнеться, і скаже, яке відношення

має  слово ребро до назви металу ? Відповідь криється у формі злитку металу, у вигляді ребра ( реберця ), яке спеціалісти з нумізматики та археологи називають  «київська  гривня».  Таким чином, форма злитку металу  дала назву йому -  «серебро».

Хаттський (венедський) вказівний займенник се  вказує на те, що слово хаттського вжитку було запозичене у шумерів (антів) . Так само, через посередництво венедів, воно потрапило до пращурів росіян – лувійців.

 В наш час структура давнього слова краще збереглась у лувійській мові

-  серебро, ніж у хаттській ( венедській) – срібло. Так, як з цього металу у Новгороді робили прикраси на шию, то їх в народі називали «гривня».

Тому «новгородська гривня» має  форму великого браслету, який одягали на «гриву»( шию ).

Так, як метал, для  виготовлення «київської гривни» ( фактично злиток металу певної форми, певної ваги )  і «новгородської гривні» ( прикраси на шию ) використовувався той самий, то пізніше купці почали ототожнювати два поняття -  «серебро»  і «гривня».

Таких прикладів можна навести багато, але обсяг журнальної публікації  заставляє нас завершувати роботу.

У  запропонованому читачеві матеріалі автор наводить численні шумерські (антські) та хаттські (венедські) мовні відповідники  сучасним словам української мови. Вони були знайдені автором під час дослідження   наступної літератури:

І.М.Дунаєвської (1969); 

Ардзинба В.Г.* Ритуалы..., 1982; 

Менабде Э.Д.** “Хеттское общество” Тбилиси,1965; 

В.Заморовский*** “Тайны хеттов”, М., 2000;

О.Р.Гарни **** “ Хетты – разрушители Вавилона”, М., 2002;

Древняя Анатолия”,  ***** М., 1985;

История Древнего Востока” ****** ч.2, М., 1988;

Мифы народов мира – энциклопедия” ******* т.1, М., 1991;

Дж. Г. Маккуин “ Хетты и их современники в Малой Азии “, М., 1983******** ; 

Древние языки Малой Азии” (сборник статей) М., 1980********* ;

Переднеазийский сборник”- ред. И.М. Дьяконов и Г.В. Церетели (вопросы хеттологии и хурритологии), М., 1961********** ;

В.В.Иванов “Хеттский язык”, М., 1963***********;

А.Е.Наговицын «Магия Хеттов», М., 2004************,

О.Р.Генри «Хетты», М., 1987, *************       

   

Цифра  вказує на сторінку праці, де зустрічаються наведене слово, а зірочка, або її відсутність, на саме джерело інформації.

Хочу звернути увагу  читача, що ці слова, які  були  прочитані  археологами та лінгвістами з глиняних табличок Месопотамії та Малої Азії, датуються третім – другим тисячоліттям до н. е. 

Отже, існувала мова,  існував народ -  носій цієї мови.  Пройшло більше 5000 років, а в сучасній українській мові ми знаходимо відповідники, не тільки за фонетикою, але й за суттю ( значеннями ) цим давнім словам.

Підсумовуючи, зазначимо, що ретельне та  уважне вивчення української мови, вивчення фонетики, структури, етимології українських слів,  відкриє перед допитливими дослідниками ще багато таємниць з історії життя наших далеких пращурів – антів (атлантів)  і венедів, з історії розвитку  праукраїнської мови – мови малоазійського народу – хатти (венеди) , та мови шумерського народу (антів – атлантів). 

                                                                                                         

                                                                                                             Київ. Червень 2010 року. 

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 113 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист