Інститут Україніки

Головне меню

Фотопроект М. Матуса

Семейный альбом 1893 - 1957

Карта проїзду

 

Злам шістнадцятого й сімнадцятого років існування культурологічного альманаху „Хроніка” ознаменовано виходом двох томів, присвячених місту Дніпропетровську від доісторичних часів до наших днів. Цей проект непересічного всеукраїнського культурного значення реалізовано головним редактором періодичного відання Юрієм Буряком за участю дніпропетровського Благодійного фонду Олексія Лазька. На жаль, ані Київ, ані Львів не можуть похвалитися такими виданнями. Сьогодні, коли йдеться про соборне чуття великої української родини, коли на порядок денний суспільно-політичного життя виходить осмислення кожного регіону України як цеглинка ц спільній будівлі духовної України, подібній відання не можна не привітати.

       

Дніпропетровщина – особливий регіон, що визначає успішність українського проекту. Проте й досі він залишається в уяві місцевих жителів та мешканців інших регіонів „колискою” всесоюзної комуністичної еліти та пострадянської олігархії. Для пересічного громадянина це місто асоціюється з Л.Брежнєвим, В.Щербицьким, Л.Кучмою, В.Пінчуком, П.Лазаренком – космополітичною Україною, яка не має сентименту до України питомої. Адже переважна більшість наших людей переконана, що гордістю столиці Центральної Наддніпрянщини є військові заводи, гірничодобувна промисловість ти металургія; ще трохи – козацтво, до ліквідації в 1775 р. Січі, та ще скіфські могили з їхніми скарбами. Але Ю.Б.Буряк спромігся на 1500 сторінках показати питомо український культурний шар, яким повинен пишатися не лише Дніпропетровськ, а й уся громада – від Ужгорода до Хутора-Михайлівського.

          

Здобутком упорядника стало розкриття значення Дніпропетровщини, її провідних діячів у формуванні модерної української нації кінця ХІХ – початку ХХст.., у літературно-мистецькому житті України після Другої світової війни. Більш частину першого тому присвячено проблем дати народження Дніпропетровська й історичній вмотивованості його назви. Походження міста дослідили місцеві історики О.Репан, В. Старостін, О. Харлан, які висловили оперту на історичних джерелах думку, що родовід Дніпропетровська започатковано ще 1650 р. в Новому Кодаку. Саме Новий Кодак і став найближчим попередником Катеринослава, що виник на його теренах ти на землях слободи Половиці.

            

Вести початок Дніпропетровська від указу Катерини ІІ 1776 р. щонайменше нелогічно. Це все одно, якби ми вели народження Полтави від часу заснування в ній центру Малоросійської губернії та забудови її адміністративними будинками імперії з відомим пам’ятником  російському орлові – символу московської перемоги над шведсько-українським військом у 1709 р. Різниці лише у тому, що Полтаву не перейменували. Але новий губернський центр так само будувався на околиці колишнього українського полкового центу!

          

Проблема датування міст, як і їхніх імен, має загально державне значення. Приміром, росіян С.Кіров не такий уже герой, а в нас не тільки обласний центр ще й досі залишається Кіровоградом – сила селищ, вулиць тощо... Низка міст веде відлік свого народження від часів постання на їхніх теренах колоніальних гнізд, що навряд чи виправдано з погляду українського національно-державного інтересу. Уявімо собі, якби Прага вела свій початок від часів, коли стало столицею Священної імперії германської нації, а Буда – від часу, коли за панування Габсбургів у ній почав засідати угорський парламент? Нонсенс.

       

Питання дати заснування і назви міста завжди перебуває у сфері далекосяжної перспективи. Яким ми хочемо бачити місто? Лише як „славну” сторінку минулого чи як один із центрів української стихії, майбутньої української господарсько-культурної потуги, що посідає й імперську російсько-радянську традицію? В альманасі подано інтерв’ю з професором Володимиром Буряком та громадським діячем, художником Івана Шуляком, які розмірковують про перспективи перейменування Дніпропетровська. Щодо цього більшість городян не має спільної позиції. Назва Січе слав сприймається як радикальне протиставлення ідеї радянського Дніпропетровська. Назви Новий Кодак і Половиця розцінюються дніпропетровцями як заперечення економічної потужності регіону на користь української селянської культури. Є пропозиція відкинути другу частину нинішньої назви. Адже більшість мешканців давно називають своє місто Дніпром.

            

Докозацьку історію Дніпропетровськ і його околиць досліджують В.Бинкевич і В.Комеко (місто Пересічен як попередник Дніпропетровська в докозацькі часи), Ю.Мицик (Дніпропетровщина очима літописця), В.Соловйов (скульптури степових баб). Історія козацького періоду XVІІ-XVIIІ ст. та перші десятиріччя існування Катеринослава висвітлюють публікації А.Джусова (про місто Новомосковськ), О.Бобич та Ю.Чайковського (про Самарський Пустинно-Миколаївський собор), уривки з краєзнавчої праці Ф.Макаревського – про діячів Катеринославщини XVIIІ ст. (публікація С.Білоконя). У книгах подано також раритетні матеріали: „Ювілей 1887 року” (про святкування сторіччя з для заснування Катеринослава) та „Етнографічний нарис Катеринославського краю” В.Бабенка.

      

Українське буття передреволюційного Катеринослава репрезентують спогади О.Афанасьєва-Чужбинського й Д.Дорошенка. Нових штрихів до історії міста додають не великі нариси про визначних катеринославців: про Кузьму Котова – видавця першого в місті українського журналу „Дніпрові хвилі” (автор В.Лазебник), про визначного історика церкви в краєзнавця Василя Біднова (С.Абросимова), про генерала військ УНР та члена ОУН Миколу Капустянського (О.Кучерук), про мисткиню Галину Мазуренко (М.Слабошпицький).

            

Літературним життям Дніпропетровщини зацікавлює Л.Череватенко (фрагмент із творчої спадщини В.Підмогильного); становить інтерес добірка матеріалів про реакцію дніпропетровців на „Собор” О.Гончара. Є матеріали про голодомор 1933р. на Дніпропетровщині (Н.Романець) і рух шістдесятників (лист протест творчої молоді проти русифікації). Футурологічно-політологічний есей Я.Дмитренка розкриває місце технократичної Січеславщини серед інших українських регіон ва у історичній перспективі. Мистецьку цінність становить поетичний доробок дніпропетровців, які прийшли в українську літературу в 1960 – 1970-х роках. Це й добре знані, і менш відомі автори: Наталя Старюк, Леонід Череватенко, Семен Заславський, Юрій Зав городній, Володимир Буряк,  Валентин Десятерик, Михайло Кудрявцев тощо.

            

Насамкінець, подякувавши Юрієві Буряку за реалізацію Цього проекту, хочу висловити здивування тим, хочу висловити здивування тим, що „Літературна Україна” в недавній публікації назвала головного редактора „Хроніки-2000” „аморфним українцем”. Підставою (?!) для цього визначення стали перекладені Ю.Буряком поезії Йосифа Бродського Тоді й М.Рильського, за його переклади такого ж недоброзичливця України. О.Пушкіка, треба було б називати „аморфним українцем”?

Літератор, який майже двадцять років пропагує здобутки українців у галузі суспільно-політичного й художнього життя, Який створив цілу бібліотеку культурологічної продукції, гадаю не заслуговує на неповажне ставлення до себе і до своєї праці.

          

                           Ігор Грич,

Старший науковий співробітник
Інститут Української археографії та джерелознавства
 ім. М.Грушевського НАН  України

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 60 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист