Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

У TI ЖАХЛИВІ ДНІ I Н0ЧІ. ДОРОГА НА ЗАХІД

У вагонах темно. Крізь ритмічне постукування коліс чути вибухи снарядів і мiн. Поїзд повільно набирає швидкість. Нас поволі заколихує, більшість уже дрімає Заснув i я. А коли прокинувся, у вагоні було гамірно. В маленьке віконце пробивалося ранкове світло.

Кожного цікавить, куди нас везуть. Організували розвідку: один стає на плечі другому i спостерігає крізь віконце, що там діється, яку   проїжджаємо  станцію.

 

Йшов поїзд, Йшов час. Раптом тишу, порушив гул мoтopiв, а за ним-розриви бомб. Вагони здригнулися поїзд зупинився. Цокнув замок дверей, і вони відсунулися. Ми жадібно ковтали свіже повітря, хоч воно пахло паленим. У щілину дверей втиснувся поліцай i попередив, що зупинка буде довгою, а вихід з вагонів заборонено. Потім він почав читати інструкцію про порядок    поводження  у вагонах.

   

-   Щоб у вагонах  була   тиша: ніяких   стосунків,   стуків.   грюків. Знаходитесь ви під посиленою вар тою, що діється у вагоні, нам добре чути. Тільки щось    не так  - відкриваємо   вогонь   без попередження.

Із розмов робітників, що мету шилися біля вагонів, зрозуміли, що знаходимось на станції П'яти хатки. Що попереду - нам невідомо, бо наш вагон був четвертим від хвоста. Та здогадувалися, що нас бомбили, i попереду пошкоджено колію. Там йшли ремонтні роботи.

Годин через дві почули гудок паровоза, i вагони повільно покотилися. Поліцай зіскочив, закрив двері, i знову - ритмічне посту кування  коліс та зрідка гул зустрічного потягу. А попереду скільки   невідомого!

      

Поїзд правив усе далі. Минула ще одна ніч. Розвідка доповіла:

-   Ми у  Львові! Недалеко базар.

Біля вaгoнів чулися розмови, гамір. Хтось здогадався зробити «вудочку»: відірвав кишеню від піджака, із сорочки зв'язав шнурівку, на якій у вікно спустив, свою вудочку. Скоро й клюнуло. Підняв - там яблуко. Ще раз - соняшникове  насіння.

Біля вікна у вагоні виникла черга. Кожному хотілося щось ви вудити. Виготовляли такі вудочки, і справи пішли швидше. Діставали все: шматочки хліба, цукру, цукерки, фрукти, печиво... Були й записочки:  «Хто ви? Куди йдете?»

в нас не знайшлося олівця, щоб дати відповідь.

Варта відганяла людей від вагона, та хлопчики і дівчатка все ж підбігали, клали у кишені що мали i швидко втікали. Чи то хотіли чимось допомогти нам, а, може, просто з цікавості. Та нам від цього була користь. Мені дісталося п'ять печенин i груша. Грушу і дві печенини з'їв сам, а решту віддав хворим.

Знову в дорозі. Обговорюємо наслідки «рибалки». Хворих все більшає, сильнішає їх стогін, а допомогти їм нічим не можемо. крім доброго слова. Вночі відчули поштовх локомотива у хвicт. Серед нас знайшлась людина, яка добре знає цю  дорогу, пояснила, що до рога йде через ліс угору, i без допомоги штовхача тут не з'їхати.

      

Через деякий час пролунав гудок паровоза. По лісу прокотилося відлуння. Це від'єднався штовхач. Але поїзд ще не встиг набрати швидкість, як нічну лісову тишу розрубали автоматні черги. Почалася стрілянина й у відповідь. Кілька куль пронизали й наш вагон, та, на щастя, нікого не зачепили. Поїзд зупинився, а, можливо, рухався душе повільно. Перестрілка вщухла.

Пізніше ми дізналися, що це на ешелон нападали партизани. Вони обстріляли варту і від'єднали два останні вагони, в яких були жінки. А в одному з вагонів в'язні прорізали дно i всі, крім двох хворих, втекли у ліс. Всі були збуджені - до того, що до ранку ніхто не міг заснути.

Дорога, дорога... Сонце показувало післяобідню пору. Поїзд сповільнив хід i зупинився. Двері відсунулись наполовину, підійшла варта. Запропонували виходити на прогулянку групами по десять чоловік. Під насипом йшла ґрунтова дорога, а далі - кукурудзяне поле. Качани достигли, але їх не збирали. Далі за дорогу відходити не дозволялося i довго затримуватися - теж. Немічних також ви несли на повітря. Наш вагон був четвертим ззаду, а став другим. Ми самі переконалися в тому, що два  вагони  були  відчеплені.

Прогулянка скінчилася. Поліцаї вкинули у наш вагон два великих гарбузи та десятки зо два качанів кукурудзи. Води не було. Ножа не знайшлося. Гарбузи розбили на маленькі шматочки, щоб вистачило всім. Хворим дали більше. Зерно кукурудзи брали ті, хто мав добрі зуби. Гарбузи послужили нам i за їжу, і за воду. Дехто довго потирав губи  кусочком   гарбуза.

Поїзд   ішов    рівниною.   O6a6iч були поля.     Розмови жвавішали або й зовсім стихали, чулися хрипкі голоси хворих. Вошей розвелося стільки, що вони купами сиділи на нашому  одягу, у    хворих    навіть лазили по обличчю, ми вже не мали   сили  з  ними  боротися. Сплинула    ще одна ніч. I ось бажана зупинка. На цей раз двері розчинилися повністю,  i у   вагон увірвалася свіжа ранкова прохолода. Вона добавила нам сил. Навколо радували око  свіжі росяні     луки, вдалині стояв  густий ліс.  Поліцаї на цей раз були   спокійні, бо до вагона прибуло ще кілька    варто вих.   Пролунала   команда:

- Вилізай. Не поспішаючи, ми залишили вагон. Наказано далеко не відходи ти i триматися гурту. Винесли немічних. Розмітилися на м'якій по-осінньому вологій жовто-зеленій траві. Нас оточила варта, а ми зайнялися своїми справами, прикриваючи один одного. Потім гладили руками вологу траву i мокрими руками потирали губи, рвали широкі  листочки кульбаби, жували. ЇЇ терпке гіркувате молочко вгамовувало спрагу. Всі стали мовчазними, бо знали, що попереду нас чекає велика небезпека. І молодшим було наказано навести порядок   у   вагонах.

За півгодини прогулянки ми знов заповнили вагон. Клацнув замок, невідома дорога знову простяглася перед нами. Та через кілька годин заскреготіли буфери: несподівано для нас зупинка. Знову - двері навстіж.

       

- Тут буде пересадка! - гукнув   поліцай.

 Прибули есесівці з собаками, вишикували біля вагонів. Поставили й хворих. Пройшли метрів триста та, і перед нами стояли пасажирські вагони з німецькими написами на бортах. Розмістилися на сидіннях. Зайшов i    есесівець    із    собакою. Вагони були   низенькі, більше нагадували трамвай, у    кожному з них троє купе i   троє   дверей у кожному купе - по 10 чоловік. На стіні - карта з маршрутом слідування, але на німецькій мові. Зрозуміли:  ми  вже   в   Німеччині

Потяг рушив. Вагони тихо погойдувалися, ми сиділи мовчки, поглядаючи одне на одного. Ececiвець стояв біля дверей, пильно дивився -у вогон і палив велику цигарку

Нас ніщо не радувало, а все більш засмучувало, бо ми все далі й далі від'їжджали  від   рідного     краю. Ось вагони    увійшли в   довгий тунель, світло запалало, а    після тунеля знову погасло.  Був - пів день, вдалині виднілося гарне міс то. Угору густо підносилися високі гострі шпилі будівель. Вони яскраво виблискували на сонці. Та де нам до цієї  краси! У розмові з есесівцями (другий зайшов за ну) кілька разів прозвучало слово «Вена». Ми зрозуміли, що це була столиця Австрії. Поїзд прослідував крізь мicто i за кілька годин зупинився.

Сонце хилилося на захід. Стояла мертва тиша. Здавалося, ніби немає війни, а ми, як туристи, приїхали сюди на екскурсію. Та далеко за лишений рідний край, есесівці з вівчарками, змучені, брудні, зарослі, обшарпані люди, голод, спрага - усе це нас   повернуло до   дійсності.

Поки ми звільняли вагони, сюди прибула ще одна варта есесівців iз собаками. Я бачив, як з одного вагона, кваплячись, виходили поліцаї х вишикували у довгу колону по вісім, нас - теж. Поліцаї були у хвості колони. Ага! I ви таки попалися! Це вам не вдома богу вати!

Перед нами знову невідоме. Ми тепер- у розпорядженні есесівців. Та радувало те, що біля нас багато варти, а це значить, що ми - не безпечна сила для фашистов. Сім діб нас правили сюди. Ми чули, що концтабори в Німеччині росли, як восени гриби, та про те, що є вони i в Австрії - не знали.

      

Колона рушила. Дорога була кам'яниста i бралася вгору. Праворуч

-   невеликі старі гори, у щілинах яких росли  дерева.  Тут    переважали груші-дички, каштани,   кущі глоду, шипшина     тощо.    «Ліворуч розкинулися луки, у низинах    по декуди   ще   зеленіла   трава.

Дорога вкрай нас знесилила, конвоїри   все  кричали:

- Шнель! Шнель! (швидше.. швидше).

Собаки на поводках рвалися до нас, вбачаючи у нас злісних ворогів рейху. Та наш вигляд i нагаду вав  злочинців.

       

Пройшли ми кілометрів п'ять, i колона нарешті зупинилася. Перед нами був концтабір. Великі подвійні ворота густо засновані колючим дротом, Обабіч них - висока кам'яна стіна, наверху якої були металеві відкоси з колючими дротами на ізоляторах: Біля воріт - сині й зелені лампочки сигналізації. Ось що таке концтабір. Та це тільки його зовнішній вигляд.

Ворота відчинились, нас загнали всередину. За огорожею паралель ними рядами стоять дерев'яні ба раки (блоки). Кожен з них теж відгороджений дротяною огорожею. Поліцаїв направили у кінець концтабору,  ми їх  бачили востаннє.

Від «старожилів» ми дізналися, що це - Маутхаузен. Він знаходився в підніжжі альпійських гір. Із сходу   виднілися гори. Із заходу

-   луки з перелісками. Настав вечір. Концтабір освітився.   Ми  роз містилися на бруківці біля бані, бо триматися на ногах уже не    було сил.  Так стомилися,  що не відчували і свого тіла. Та голод i спрага нагадували.   що   ми    ще   живі.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 135 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист