Плюралізм колись і тепер...
Було колись, як писав Т. Г. Шевченко гомоніла вся Вкраїна...
Та що там Вкраїна...?! Гомоніло кожне місто, кожне село, кожна вулиця і сім’я.
Говорили всі і про все від малого до старого. Що на умі те й на язиці...

Говорили про різну тематику, з різного приводу в різних тонах, залежно від батьківської чи вуличної науки особистого хисту та набору слів. про науку лише мріяли. Говорити ніхто нікому неворонив. Правда батьки дітей вчили: «Не чіпай  Батюшку Царя!», «Не ліз споперед батька...». Та де і в кого було доброго навчитися?
Та ніхто нікому не бажав поступитися словом – така козацька вдача українця.
Село прокидалося до схід сонця. А вже в різних кінцях села розгоралось бажання, після сну поговорити – зробити зарядку для язика і мізок. Починалося з обміну сном, через тин\огорожу, а не рідко закінчувалося й баталіями.
Починалися сварки між сусідками, а при кульмінації доводилося втручатися й головікам коли баби починали чубаритися. Особливо коли розмови-спірки починалися з-за курей чи то свиней, що навідувалися в чужий огород. Сусідські діти часто сварилися.
Обмін душками закінчувався – всіх чекала робота. Та були причини й повнені до спірок. Так влаштовувалися колись села. Будувався батько. Збільшувалася сім’я. На чоловіків виділяли наділи землі. Коли сини підростали женилися, батько відділяв їх з наділом землі.
І от поряд будувалися й жили поряд по кілька родин-родичів. І от за наділи землі чи якоїсь батьківчини виникали між синами й невістками спірки.
Як у «Кайдашевій сім’ї» М. Коцюбинського – бідність призводила до спірок. Навіть рідні брати між собою, чи батьком сварилися – проявляючи пруалізи. Сварки починалися в більшості з центру села де люди були більш-менш грамотніші й енергійнішими потім голосні перебранки як між жінками так і чоловіками чулися спозаранку і на інших вулицях. Один другого поучав, діходило до ручні, а той до петельок.
Гоню я на пасовисько овечат за село і чую то на одному кінці села то на другому сварки. Одного разу повертаючись з пасовиська через кілька дворів від нашого в розгарі сварка між бабою Галиною і бабою Улитою. Ось що я почув і побачив.
до воріт Ганни придибала з ціпком баба Улита. Не зупиняючись, неспокійним тоном і жестами рук кричить:

 

  1. А дзюзки! Ти перша помреш хоча й молодша за мене! Я до ста років доживу.

Нестримано вигукує баба Улита:

  1. Як так жити як ти живеш я б не захотіла. Ось твій чоловік Олексій від чахотки молодим помер.

До баби Улити з ціпком кинулася баба Ганна вигукаючи:

  1. Ти дура не чіпай мого покійного Олексія. Я його гляділа й досі люблю. А ти свого Прокопа, як собаку на привізі тримаєш. Ми з Олексієм троє дітей прижили. Середня дочка Параска вчителька. Дітей вчить якоїсь аглицької мови. Її перебиває баба Улита:
  2. та яка з неї вчителька вона й рідної української мови не знає. Гучнить щось собі під ніс. Гучнить вона ж у мене вдалася перебиває Галина.
  3. Ось у нас з Прокопом семеро дітей і дочка Валя теж вчить у школі маленьких діток писати і читати. Знов баба Ганна нестримано:
  4. Вона ж у тебе така.....і вертить у виска пальцем
  5. Не просвітна дурепа ти! Ось коли б я зустріла тебе на нашій вулиці коси обірвала б. А то я стримуюсь. гукає баба Улита.
  6. Кому? Мені? Коси обірвала. Та я тобі..... Тиче дулі.... Ось тобі....

Баба Улита не роздумуючи повертається спиною до Ганни: «Ось тобі наздачу!» показує зад. Баба Ганна ніби оніміла. Швидко покульгала до комори. Повертаючись з пилкою від хрипоти промовляє:

  1. Ось, візьми своє добро, а одначе я тебе переживу. На дворі сутеніло. Загавкали собаки, сварка закінчилася мирно.

Баба Улита з пилкою на плечах поспішила додому. Оце бабам добре спатиметься після вечірньої розминки. Мені теж спатиметься від побаченого й почутого. Ось так. А буває й гірше. У чоловіків це кінчалося по іншому. Як ковбаса та чарка – минеться й сварка...
Плюралізм сьогодні...
Всі ви добре його знаєте дивитесь телепередачі, слухаєте радіо, читаєте пресу.
Візьмемо за приклад роботу Верховної Ради де всі з дипломом та й не одним. Як вони їх отримали промовчу. Я такого ще не чув і не бачив, щоб так поводилися освічені люди – обранці народом.
Кожен нардеп старається своїм виборцям доказати свою відданість їм за оказану довіру. Ось тут і проявляє кожен свою думку – «плюралізм», щоб потрапити в нардети на слідуючих виборах. А люд у нас довірливий, співчуває їх бажанню та ще хтось з кандидатів, щось подарує – віддадуть свій голос за «доброго дядю».
Та що там у Верховній Раді чуємо, бачимо коли в сім’ях між батьками, батьками й дітьми проходять сварки – обмін думками, як тепер модно говорити проявляють плюралізм.
Чи добре це чи погано вам судити.
А я такої думки: коли хочеш щось висловити – добре обдумай.
Слово не горобець – випустити – не впіймаєш – говорить народна поговірка.
Ось так: Я написав, а ви прочитайте коли маєте бажання. Краще гірка правда, ніж неправда. 

Старожил села Бабайківка,
пережив правду і неправду.
М. С. Нездійминога, 2009 рік.

Що написано – це було давно – коли мені було 10 років. Я пас овечок за селом.
Баба Ганна – Мачула Ганна Іллічна прожила 98 років, а баба Улита – Качур Улита прожила 84 роки. Їх сім’ї теж існували – мої сусіди.

 

Я, як автор, розповіді про своє рідне село – малу Батьківщину, на закінчення помістив би статтю Л. Титаревої, про автора її М. С. Нездійминогу, який весь час тут жив, радувався і горював та на інше не зміняє – «Якби дерева вміли говорити...»

Наостанок вірш випускниці Бабайківської школи, дочки директорші школи Мацак Лідії Сергіївни, журналістки Мацак-Середіна Алли Миколаївни – «Моє село». Краще не скажеш.

«Моє село»

Звисало небо, хмарами укрите,
Ледь-ледь з-за хмари місяць виглядав.
Десь гавкав пес в селі несамовито
Співав мужик – напевне він перебрав.
Село живе із вечора й до ранку
У нім не сплять господарі землі:
Хтось щось сказав, хтось крикнув десь із ганку,
хтось вигнав гуси пастись на траві.
Хтось курам зерно кинув, хтось гукає
До столу, щоб збиралася сім’я...
А я стою і тихо споглядаю –
Пройшла колись тут молодість моя.
Живи село, моє чарівне місце,
Де плещуть води бистрої ріки,
Де ліс шумить густий, зеленолистий –
Ніщо йому ні роки, ні віки.
А ми з роками хоч і постаріли,
Та пам'ять все у серці зберегла.
Немає нічого кращого у світі,
Ніж тихий гомін рідного села.

18.04.2008р.

 

«ЯКБИ ДЕРЕВА ВМІЛИ ГОВОРИТИ...»

Посеред Бабайківки, як і скрізь, розкошує пізня осінь. На одній із вулиць -Передовій, і саме біля того двору, що нам треба, під розлогим кущем калини, що зручненько примостився попід парканом, стоїть сивий, як доля, чоловік. Схилившись до паркану, він задумливо дивиться в далечінь.
-  Михайле Савичу, дай Боже здоровя Вам! - вітаємося з чоловіком. - Над чим задумалися-зажурилися?
-  Та не журюсь я. Став оце в затишному місці на скупому сонечку й виглядаю спогади свої, - відказує. - А може, й гостей...
- То ми, виходить, упору...

Заходимо до затишно­го двору, густо обсад­женого біля криниці й попід-парканом розкішною калиною-берегинею.  В доглянутому саду різних дерев і кущів (чого тільки там немає!) - й оком не окинеш. Перед са­місіньким по­рогом вічнозелена  красуня туя.
- Сад - це моя відрада, - світиться раді­стю Михайло Савич. - Подо­бається доглядати його, дба­ти, вони ж, дерева, живі, тільки й того, що не вміють говорити...
Якби ж і справді калина и дерева в саду Михайла Савича вміли говорити, то вони б неодмінно розповіли, яка хоро­ша людина їхній дбайливий господар. А скільки пережив усього чоловік! Як кажуть у на­роді: зі щастя та горя - скува­лася доля. А як він свято бе­реже, незважаючи на поваж­ний вік (як-не-як, а сьогодні, 4 листопада, 89 виповнилося!) пам’ять родовідну. Ось і за­раз, ледь стримуючи хвилю­вання, згадує те далеке-далеке, але таке близьке й дороге серцю:
- Батьки мої з роду козаків, корінні мешканці Бабайківки. Батько, Сава Іванович, 1897 року народження, був інвалі­дом дитинства, виховувався в дідуся-опікуна Івана Омеляно­вича Нездійминоги. Мама, Ма­р'яна Ісааківна, на рік молод­ша - з сім’ї селянина-середняка Ісаака Калиновича Хорольського. Крім дочок, Мар’яни, Явдохи й Марини, в нього були ще й два сини - Онисько й Семен, які по двад­цять п’ять років вірою й прав­дою відслужили царю-батюшці, повернувшись додому живими. Доки вони служили, домашнє господарство вели сестри, бо ж батько був інва­лідом: від тяжкої роботи взим­ку в кузні в нього відібрало по лікоть руки. То він, було, при­в'яже віники до ліктів і керує кіньми на возі...
Що й казати, дуже важко було молодим дівчатам три­мати в своїх руках велике до­машнє господарство. Наймен­ша, Мар’яна, аби втекти від тієї непосильної роботи, про­ти волі батьків 1918 року вий­шла заміж за інваліда Саву Нездійминогу. Весілля батьки не грали, навіть посагу дочці не дали. Дідусь-опікун купив Саві поряд стареньку хату, в якій і замешкали молодята. Лише тоді, коли в них народи­лася перша дитина - донечка Настя, стали родичатися й  Мар’янині батьки.

Кажуть, той, хто народиться наКазанську, - неодмінно щасливим буде, бо сама матінка-Казанська оберігатиме людину все життя... Ми­хайло Са­вич наро­дився саме на Казанську, осінню...
- Хоча й довелося стільки всього пережити: і хорошого, і поганого, - каже Михайло Савич, - а вважаю себе щасливою людиною. Пощастило вижити в голод, живим повернутися з фашистських концтаборів смерті, мати улюблену роботу, створити хорошу сім’ю, виростити сина, посадити викохати сад... А могло ж... Могло ж усього і не бути...
Буремна осінь 1920-го. В Бабайківці розгулюють махновці й місцеві бандити – противники влади Рад... У ро­дині Сави й Мар’яни Нездійминогів увечері 4 листопа­да при свічці щойно народи­лася друге дитятко - хлопчик. Раптом на подвір’ї запалали вогні. Батьки дуже злякалися, надто ж дворічна донечка. Ма­р'яна схопила сповите немов­ля, притиснула до грудей, і тут до хати ввірвалися троє мах­новців із криками: «Де пере­ховуєте сусіда-партизана?!». Побачивши породіллю й ма­люка, трохи вгамувалися. Один, той, що з рушницею, підійшов до Мар’яни і, ткнув­ши пальцем у дитину, грим­нув: «Що, партизан народив­ся?». Мар’яна в розпачі тисла дитину до серця, а в думках усе просила: «Матінко-Казанська, заступись!»...
- Хто зна, може, саме ма­мині благання було почуто, - каже Михайло Савич, - та бан­дити подалися з хати, нікого не займаючи. Як потім розпо­відала мама, поряд із нами жив червоний партизан Костя Петрович Остапенко. За ним полювали місцеві бандити із банди Петра Самарського, по кличці Красіля. Відслуживши царю 25 років і повернувшись додому, він став проти існую­чої влади, закони й порядки якої були не всім до вподоби. Але нове життя брало своє, й селяни-бідняки, такі, як мій батько, нарешті, отримали землю...
Ледь-ледь стали обживати­ся на тій землі, аж 1921-го на­сунув страшний голод: замість хлібів виріс травосій навпіл із бур’янами, вони навіть коло­силися. На сусідній Полтав­щині збереглися запаси ми­нулорічного небувалого вро­жаю. Мар’яна, аби врятувати себе, чоловіка й дітей від го­лодної смерті, заповзялась, як й інші, йти міняти свої нехитрі пожитки на харчі. Тяжка та була дорога, і не всі з неї по­верталися додому...
-  Мама розповідала, - при­гадує далі Михайло Савич, - як одного разу понесла останнє, дещо виміняла. Хтось дав ще й дві пофарбовані крашанки, бо це було на другий день по Великодню. Заховала мама ті крашанки в пазуху кофтини, аби було дітям. Дома виймає, а вони протухли. Мама зату­жила, ми, малі, й собі в плачі...
Пізніше Михайло Савич на­пише у своєму вірші: «Вдячний тобі, мамо, за оті гостинці, що ти приносила мені з Полтав­щини в торбинці...».
Та одна біда, кажуть, не хо­дить... За голодом у селі з’явилася інша напасть - сипний тиф-іспанка. Саву й Мар’яну, які теж захворіли, постригли й забрали на карантин до шко­ли, де був ізолятор. Там вони пробули місяць. Лежали на соломі, без ніякого лікування. Вижили, слава Богу.
-  А ми були дома самі, - веде свою невеселу розповідь далі мій співбесідник. - До нас прибилися з Кущівки ще двоє голодних - брат і сестра, Гри­горій і Віра, діти Кіндрата Гри­щенка. Вони нас доглядали, годували тим, що випросять із харчів. Я був маленький, і Гри­горій носив мене на руках. Було, при зустрічі зі мною, вже дорослим, Григорій Кіндрато­вич питає: «Чи ж ти знаєш, хто тебе нянькував?» і стане роз­повідати, як воно було...
Найбільше, що запам’яталося Михайлу Савичу з босоногого (в буквальному розумінні цього слова) свого дитинства, так ота жахлива бідність.  Але батьки винних  не шукали, а намагалися краще влаш­товувати своє життя самі. Зер­но на посів позичали в замож­ніших. Тримали п’ять овечок. - На зиму ми забирали їх у хату, - каже Михайло Савич, з ягнятками. У, хаті холодно, вода замерзла у відрі, мокро. За їжу нічого й згадувати. Ледь-ледь кінці з кінцями зво­дили. Так і жили...
Через три роки після Михайлика, 1923-го, в родині Нездійминогів народи­лася ще одна дівчинка - Олечка. Коли старша Настя пішла до школи, через нестатки дов­го їй ходити туди не довело­ся, та й Мишко підріс, і йому треба було вчитися. До пер­шого класу його повела сест­ра Настя, у полотняних штан­цях з латкою на коліні, босоніж, зате з букварем! Узимку ходив у сякій-такій одягачці, взувачці, латаній-перелатаній. Прига­дує, як на перерві виймали з торбинки шматочок хліба і ци­булину, хто мав, а хто, каже, слинки ковтав. У перешитих платтячках старшої сестри, босою ходила до школи й мен­ша Оля.
із початком колективізації Сава Іванович вступив у кол­госп з усім реманентом, що був на обійсті. Мар’яна Ісааківна пішла туди на різні ро­боти, а Настя була ланковою. Колгосп був поряд, і це вряту­вало сім’ю від голоду 33-го. Старші діти - Настя й Мишко - витягали там з ями нутрощі неживих коней і несли додо­му. Так і вижили... Пере­двоєнні роки Михайлу Савичу теж, мов наяву:
- Пам’ятаю, як сьогодні, 1939 рік. Ми здавали усний екзамен з математики. Стою біля дошки босий. На підлозі порошня від крейди і сліди від босих ніг. Здали ми екзаме­ни. Останнього дзвінка не було. Директор школи Павло Гаврилович Дишук видав нам атестати за десять класів. Ніхто нас не вітав, не цікавив­ся, як свої знання будемо за­стосовувати. Не те, що за­раз... Часто буваючи на свя­тах у школі, радію за наших дітей і... трішечки заздрю їм... У мого покоління такого не було...
Зате їм випало таке, що й у страшному сні не
захочеш побачити.  Війна... Михайло Савич саме вчителював, скінчивши педкурси, в 1 -4 класах Березовської школи. Окупувавши й їхнє село, воро­ги відправили з усіма її ровес­никами й Олю Нездійминогу до Німеччини...
Михайло за станом здоро­ві був знятий із військового обліку, й не підлягав призову на фронт, то він добровільно вступив у винищувальний ба­тальйон, де командиром був Ф. Левенець. Коли фашистам удалося вийти на їхній слід, командира й кількох підпільників розстріляли, а Михайла і ще 19 активістів із Бабайківки заарештували і відправили до концтабору. Йому пощастило вижити, пройшовши пекло Маутхаузена, Бухенвапьда, Равенсбрука... Усе це він розповів для нащадків у написаній ним і не­давно виданій книзі «Неско­рені фашизмом». Та книга пи­сана серцем...
Звільнений радянськими військами, Михайло Савич трохи служив в армії, а потім повернувся додому, в рідну Бабайківку, де й учителював, скінчивши два інститути, все життя. 41 рік педагогічного стажу! Не кожен учитель може таким похвалитися... За сум­лінний труд - нагороди та звання, серед яких, зокрема, й «Заслужений учитель УРСР», «Відмінник народної освіти». А ще - заслужена шана і визнан­ня від односельців.
У дворі, де ми сидимо з гостинним господарями, притихли дерева в саду, аби не заважати нашій розмові. Вжалені першим морозцем, вони стрімко гублять своє яс­краве вбрання, тихенько на­шіптуючи щось одне одному. Якби ж то дерева вміли говорити...
- Тато помер на 67-му році життя, - ніби підсумовуючи свої спогади, каже Михайло Савич. - А в маминому роду були довгожителі. Сама вона померла в дев’яносто один, а тьотя Явдоха, її сестра, про­жила сто один рік. Сестри мої, Настя й Оля, теж у небутті. А ми з дружиною, Наталією Які­вною, ось тут, у родинному будинку, й мешкаємо...
Наталія Яківна, до речі, ро­дом із Магдалинівки. Колись дісталася до Бабайківки вчи­тися в зоотехнікумі, та, зуст­рівши тут свого судженого, залишилася на все життя. За спиною чоловіка ніколи не хо­валася, працювала весь час зоотехніком у колгоспі «Україна».
У Бабайківці нині мешкає й син Михайла Савича Володи­мир Михайлович із дружиною Еммою Анатоліївною. Обоє пенсіонери-залізничники. Дві доньки створивши свої сім’ї, подарували батькам двох онуків... Отже, роду їхнього, козацького, додалося. Ой, роде наш красний...
- Життям ми задово­лені, - каже Михайло Савич, - самі пораємося на городі й по хазяйству. Син часто навідується, аби щось помогти. Та ми поки самі, незважаючи на роки та недуги... На мить задумавшись,ніби спочиваючи від тяжких  спогадів, додає: - А пам’ять серця – пам’ять родовідну я онукам-правнукам пере­дам...
Ми попрощалися біля воріт. Калина-берегиня посміхалася до нас своїми червоними, солодкими від перших морозів кетягами, а дерева махали вітами, раз у раз гублячи свій яскравий лист... У Бабайківці, як і скрізь, чаклує пізня осінь... Сьогодні вона принесла в цю затишну оселю два свята: ве­лике народно-православне - осінню Казанську й родинне. Михайло Савич, зустрівши свій 89-й день народження, розміняв, як кажуть, дев’ятий десяток. Літа на зиму повер­нули.... Але не душа... Там ще щедро розкошує осінь: неспокійлива, бадьориста, опти­містична й життєлюбна...

Людмила ТИТАРЕВА.

НА ЗНІМКАХ: батьки - Сава Іванович й Мар'яна Ісааківна (фото 1918 року);
Михайло Савич НЕЗДІЙМИ-НОГА з дружиною Наталією Яківною і сином Володимиром.

 

Від себе...

Живи село – моя мала Батьківщина:
Де лелеки й червона калина.
Тут батьки мої вік прожили
І мені жити тут заповіли.
Я горджусь тобою
І повік не забуду,
Все, все те...
Що пережили ми з Тобою!

                         06.XI.2009р.

 

Шановні працівники інституту Україніки!

Здається описав все про що зберегла моя пам'ять на 90-му році життя про своє рідне село Бабайківку.
Дуже бажаю все надіслане Вам, побачити, прочитати заживо.
Я планував це зробити сам та відсутні технічні засоби та й здоров’я вже не те.

Ваш дописувач  М. С. Нездійминога