Живи, моє село, в віках
І нині на радість ненці Україні

Про себе

Я навчаюся у 10 класі Дудчанської загальноосвітньої «школи-дитячий садок» І - III ступенів. Захоплююся вивченням історії таврійського краю, член пошукової групи школи. Збираю спогади старожилів, дітей війни, очевидців подій, які відбулися на території Дудчан.

Мій дідусь (нині покійний) переселенець із Західної України, бабуся місцева жителька. З дитячих років я виховувалася на прекрасних традиціях південної й західної культури.

Наш шкільний краєзнавчий музей один із кращих у Херсонській області. Фонд музею з кожним роком поповнюється новими матеріалами.

Готуючись до конкурсу я працювала у музеї, підбирала потрібну інформацію, робила фотознімки. Ця робота мене захоплювала ,я багато цікавого дізналася про історію свого рідного села. Адже той хто не знає свого минулого, немає майбутнього.

       

       

   

Село Дудчани на Херсонщині

Розповідь про історію села на конкурс «Моє село»

Робота
учениці 10 класу
Дудчанського загальноосвітнього
об'єднання «школа-дитячий садок»
І-ПІ ступенів
Нововоронцовського району
Херсонської області
Палієнко Ліни Вікторівни

Живи, моє село, в віках і нині на радість нашій ненці Україні!

Наше село розкинулось на мальовничому березі Каховського водосховища. Гнучкі верби купають свої довгі коси в кришталевій прозорій воді • Ошатні біленькі хатки та сучасні нові будівлі потопають у вишневих садках. Навесні село мов у барвистому віночку. Коли цвітуть акації ,вулиці одягаються у пишне святкове вбрання. Повітря наповнюється духмяним бузковим ароматом. Милують око чудові краєвиди, буйною зеленню шумлять гаї. Влітку степові простори ваблять розмаїттям польових квітів, балки вкриваються килимом цілющого різнотрав'я. Десь під куполом небесної блакиті бринить жниварська пісня жайворонка. Золотим морем розливається на ланах жито-пшениця ,всяка пашниця.

Село! -1 серце відпочине.

Село на нашій Україні -

Неначе писанка село

Шевченко Т.Г.

Історія села Дудчани насичена драматичними і героїчними подіями. Але дивна справа, вона уперто не хоче розподілятися на вчора і сьогодні. Історія моєї малої Батьківщини ніби проросла корінням із минулого в майбутнє.

У 1775 році за наказом Катерини II було зруйновано Запорізьку СІч. Козаки полками та сотнями заселяли простори Придніпров'я, їх приваблювали родючі землі та багаті на флору і фаун» плавні. На схилах однієї затишної балки оселився полковник Іван Дудка зі своїми козаками.

Так у 1780 році було засновано село Дудчани. А в 1782 році Катерина II подарувала ці землі поміщику Перетову (до 1853 року село мало назву Перетівка). Йому належало близько п'ятнадцяти тисяч десятин землі.

Незадовго до реформи 1861 року вони перейшли до поміщика Старицького. За 5 років гультяй Старицький розорив багатий дудчанський маєток. Він жорстоко ставився до селян. За найменшу провину їх заковували в кайдани, шмагали різками, забиваючи до смерті. Дітей в осінній і зимовий періоди відправляли босими та

обідраними в степ чистити овечі кошари, а потім напівзамерзлих відвозили вночі додому.

У 1862 році Старицький програв у карти свою землю та маєток московському купцеві Олександру Дуриліну. Господарство його мало тваринницький напрямок. У степах і плавнях випасали худобу. Для переробки продукції на продаж відкрили цех «Салгани», де стригли овець, забивали худобу ,токанили м'ясо. Біля притоки Дніпра знаходився рибзавод. Тут солили, сушили, коптили, в'ялили рибу і відправляли по Дніпру в Київ та Санкт -Петербург. За ініціативи Дуриліна у селі побудували школу для дітей багатіїв ,медпункт, міст через річку Шеретівку. Досвідчені місцеві муляри Шабанов О., Марков Д., Шпак Г. та інші закінчили будівництво церкви ,яку розпочав Старицький. За десятину землі, здану в оренду, Дурилін брав 5-7 крб., а пізніше - 10-12. Крім подушного податку селяни здавали поземельний податок, земські збори, натуральні повинності: шляхова ,підвізна.

Тяжке життя спонукало селян до боротьби проти поміщика Дуриліна та місцевих куркулів. З 2 червня по 23 жовтня 1905 року в економії багатіїв селяни спалили 7 амбарів із зерном, скирти сіна, соломи. У грудні, цього ж року, розгромили хутір Кривошеїна. Поміщики викликали карний загін, бунтівників схопили і жорстоко покарали.

У 1912 році безземельних селян у Дудчанах, як і в усьому Херсонському повіті, стало вдвоє більше, ніж у 1907 році. Селяни за безцінь продавали свої землі поміщикам та куркулям. У 1917 році революційну роботу в селі очолив гурток «Свет». У січні 1918 року в Дудчанах встановили радянську владу. Ще три роки на території села велася запекла боротьба з іноземними інтервентами, білогвардійцями, бандами Чорного Ворона, Михайла Архангела.

Протягом 1926-28 років у селі Існувало 7 ТСОЗів. У кожному з них налічувалося від 13 до 18 сімей. Найбільші - «Трудовий Травень», «Червона нива», «Молот», які об'єднали 442 чоловіки.

У 1928 році моряки Чорноморського флоту на чолі з Дудченком М.К. організовували комуну «Червонофлотець» на базі напівзруйнованого маєтку Дуриліна. Через чотири роки комуна стала колгоспом, а головою правління одноголосно обрали Макара Кузьмича. За вагомий внесок у розбудову сільського господарства Дудченку М.К. було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.


У 1932 році у Дудчанах спалахнув лютий голод. Херсонщина на той час була повністю спустошена. Колись квітучі й багаті південні села знелюдніли, стояли сірі, похмурі.

Протягом зими 1932-33 років у Дудчанах від голоду померло більше ста чоловік. Люди блукали степом у пошуках чогось їстівного. Насіння кураю мололи на борошно І пекли на солідолі «коржики». Поїли собак і котів, ловили ховрахів. У плавнях рвали паслін ,гірчак та інше. Були випадки канібалізму. Голодомор торкнувся кожної родини...

Слід робити все, аби таке чи подібне ніколи й ніде не повторилося. Задля цього варто озиратися в недавнє минуле. З часів Голодомору сплило усього 77 років - це життя лише одного покоління.

У довоєнні роки в селі було три колгоспи. В господарствах вирощували пшеницю, жито, бавовник, займалися виноградарством, тваринництвом.

З розвитком і зміцненням економіки покращав добробут і культура селян. Для малят відкрили ясла - сад. У школі навчалися 285 учнів працювали 15 вчителів. У клубі демонстрували кінофільми, діяли гуртки художньої самодіяльності. Відкрили хлібопекарню, працював радіовузол, люди почали будувати хати з цегли...

Свою криваву сторінку в життя села внесла Велика Вітчизняна війна. Багато часу минуло з тих днів, коли на нашій землі гриміли гармати, розривались снаряди, земля ставала дибом, гинули солдати, проливалася кров мільйонів людей, руйнувалися міста і села.

Горе і страждання принесла війна у кожний дім, у кожну сім'ю. З перших її днів жителі села стали на захист рідної Вітчизни. Колгоспники Дудчан доклали чимало зусиль, щоб за короткий термін закінчити збір врожаю 1941 року. Працювали вдень і вночі. Чоловіків замінили жінки. Урожай зернових зібрали вчасно. Тривало будівництво оборонних споруд, евакуація людей, відправка в тил техніки та худоби.

22 серпня 1941 року у Дудчани увірвалися німецькі загарбники. Тридцять місяців тривала окупація села. Десятки дудчанців вивезли на каторжні роботи до німецького рейху.

Незважаючи на жорстокий терор окупантів, молодь за підтримки жителів села виводила з ладу техніку, перешкоджала вивезенню


врожаю в Німеччину. Дудчанські дівчата Клавдія Цегельник, сестри Марія та Віра Олександровські народилися і виросли в селі. Війна увірвалася в життя раптово. Усе зникло: і радість дівоцтва, і мрії, і надії... Дівчата інформували населення про положення радянських військ на фронтах, розповсюджували листівки, у яких закликали до активної боротьби з окупантами. Гітлерівці вистежили патріоток. Били, знущалися, катували ,навіть танцювали на тілах. Особливо було тяжко Марії: їй дісталось найгірше, на що тільки спроможні кати... Колір тіла дівчини став коричнево-синім. Повезли їх у Херсон. Стара матуся, щоб побачити доньок-ластівок пішки пішла до міста. Поки дісталася, повезли дівчат до Миколаєва. Дібралася й туди, але не застала дівчат живими. Люди, що бачили юнок в останні хвилини життя, розповідали, як стояли вони під шибеницею. Комуністка Олександровська М. читала вірш-прощання з рідною землею, Цегельник К. заспівала улюблену пісню всіх дудчанських дівчат «Чайку», а наймолодша, Віра, впала, мов скошена волошка в жито: серце не витримало... Посмертно дівчат нагородили медалями «За відвагу».

Десятикласники Васильєв СІ., Руденко В.Г., Дем'яненко В.С. в 1941 році перевозили червоноармійців на човнах через річку Дніпро. Потім добровольцями пішли на фронт. Руденко В.І. загинув смертю хоробрих ,а Васильєв СІ. захищав місто-герой Севастополь. Після війни працював у колгоспі, був головою Дудчанської ради ветеранів. За його ініціативи в 1999 році створили книгу Пам'яті ветеранів Великої Вітчизняної війни.

250 дудчанців захищали Батьківщину на різних фронтах Великої Вітчизняної. 144 з них загинули в боях з фашистськими загарбниками. 87 наших земляків нагородили орденами і медалями.

.. .Майже два тижні тривали бої за визволення села від окупантів. Крок за кроком у тяжкому двобої здобувався кожен метр рідної землі. Страждала вона, «корчилася» від болі ,але виетояла ,витримала.

8 березня 1944 року 109-та Гвардійська дивізія перейшла в наступ міста Берислава. Кулеметний взвод лейтенанта Губайдуліна одержав завдання - зламати опір противника на ділянці Рядове-Дудчани. Ворог вигідно розмістив на висотах вогневі точки і прострілював поле так, що не підступитись. Треба було знищити і захопити кургани. Про що думав в останні хвилини перед боєм Мінігалі? Може про те, що цей день - свято жінок, свято його


неньки? А може про те, що йому сьогодні виповнюється 19 років. Єдине, що можна стверджувати з упевненістю ,лейтенант думав про виконання поставленого завдання. Безстрашність і усвідомлення військового обов'язку вели Губайдуліна вперед. Офіцер своїм тілом закрив амбразуру німецького дзоту ,давши можливість взводові знищити два інші ворожі кулемети. Завдяки героїчному вчинку лейтенанта ,бійці зламали опір фашистів і сприяли успішному просуванню військ на Берислав.

За цей подвиг славному сину башкирського народу Губайдуліну М.Х., який на Херсонщині повторив подвиг Матросова ,у червні 1944 року присвоїли звання героя Радянського Союзу.

Суворий час Великої Вітчизняної війни став здобутком історії. Між останнім залпом, який сповістив про кінець фашизму, і нинішніми днями пролягла ціла епоха. Але не стихне слава тих часів. Героїчні події обпалені полум'ям війни будуть вічно жити в наших серцях. Дудчанці свято шанують подвиг тих, хто ціною свого життя завоював велику Перемогу. На честь визволителів установлено пам'ятники загиблим воїнам та невідомому солдату в липовій алеї Слави. На кургані біля села височить обеліск сину башкирського народу та стела на місці загибелі Героя.

Через пекло кривавої афганської війни пройшли наші односельці - Бабець Д.М., Басараб М.М. А Ігор Ісаченко назавжди залишився 19-річним юнаком, який загинув, виконуючи інтернаціональний обов'язок. Біля школи знаходиться пам'ятна дошка колишньому учневі, відважному солдату.

Біль Афгану постійно живе в серцях його батьків Галини та Михайла Ісаченків.

Після визволення села від німецьких окупантів жителі активно почали відбудовувати народне господарство. Фашисти знищили всі будівлі: школу, пошту, адміністративні будинки колгоспів, сільської ради. Житла селян перетворилися на згарища та руїни. Мешканці вносили свої заощадження у відбудову Дудчан. До 1947 року колективні господарства були майже відновлені.

У 1950 році колгосп «Червонофлотець» зібрав урожай зернових по 16 ц/га. На фермах трьох господарств налічувалося 1250 голів худоби, 896 свиней, 1658 овець ,307 коней, біля 4 тисяч голів птиці. Зріс добробут селян. Відкрилася дільнича лікарня на 25 ліжок, де працювало 2 лікарі і 10 чоловік молодшого медичного персоналу. У


школі здобували освіту 522 учня, їх навчали 32 вчителя. Діяли клуб, сільська бібліотека ,книжковий фонд якої налічував 2670 примірників художньої літератури.

У 1951 році колгоспи об'єдналися в одну артіль «Червонофлотець», до якої належало 8256 сільськогосподарських угідь, в тому числі 6765 га орної землі.

З 1956 по 1962 рік господарство очолював герой Радянського Союзу лридцятитисячник Карнаушенко М.П., колишній го лова райвиконкому.

Незабутньою подією в історії села стало затоплення плавневих лісів Каховським водосховищем у 1951-1954 роках. Справжнім куточком земного раю були дудчанські плавні. Минаючи пороги, Дніпро ніс води широкою долиною. Вона була порізана рукавами, гирлами ,затоками, озерцями та лісами. Серед цієї краси в одній із пологих балок розкинуось село Дудчани. На північ та південь від нього простяглися неглибокі балки: Чортувата, Чабанка, Вертелів, Тиха, Вороняче царство, Волова. А вище ,серед безмежних степових просторів, піднялись скіфські кургани - Сидориха, Лисі могили, Журавлиха. Ці німі свідки минулого, мов відважні лицарі охороняють свої володіння. На жаль,прекрасну долину поглинули води Каховського «моря», а дудчанці переселилися вище на пагорби. Під водою залишились людські долі: чиєсь дитинство і юність ,кохання і навіть ціле життя. Та пам'ять про неповторну красу земного раю живе у спогадах старожилів.

До 1951 року село розділяла на дві частини річка Шеретівка. Скоріше це був протічок, бо ширина його сягала майже 2 метри. Відразу за селом річка поділялась на рукава. Лівий рукав виходив у плавні, а привий - на левади. Ці ділянки родючої землі використовували для посадки овочевих культур.

Безцінною перлиною плавень були озера: Біле, Хрещате, Солдатське, Матроське, Дармоліївка. На прозорому дзеркалі вод квітли білі та рожеві лілії й латаття. Поверхню блакитних очиць суцільним оксамитним килимом вкривала ряска. Трава у плавнях сягала метрової висоти. Під крислатими віковічними вербами та осокорами тварини ховалися від полуденної спеки, у верховітті дерев гніздилося безліч співучих птахів. Чисте та прохолодне повітря замішане на духмяному різнотрав'ї мало цілющі властивості. Плавні були вкриті мереживом болотяних рослин, густими перелісками ,які переливались кучугурами і ділянками


білого піску. Багатий рослинний світ вабив жителів - терен ,дикий виноград, ожина, дикі вишні ,груші, валеріановий корінь, шипшина ,осока, рогоза ,верболози.

Плавневі ліси мали велике природоохоронне значення: оберігали водойми від заболочення, а ґрунти від ерозії. Флору використовували як будівельний матеріал, з лози плели кошики, меблі, паркани. А скільки водилося риби! Окуні, карасі, лини, соми, щуки та й розміри були не аби які. Ловили рибу руками або сапетками (кошиками без дна). Старожили розповідали як ловили щук. Човен кидав тінь на воду, а щуці здавалося, що це стіна. Вона підстрибувала ,долала уявну перешкоду і потрапляла у човен.

Багато тварин знайшли собі притулок у затишних й зелених плавнях - качки, гуси, чаплі, чорногузи, єноти, видри, тхори, лисиці та інші.

Яке запашне плавневе сіно! Чи випадав сніг, чи спека в жнива - у плавнях завжди є корм для худоби. Були випадки, коли в посушливе літо в плавнях випасали худобу зі степових сіл Нововоронцовщини.

З усіх джерел у Дудчанах збереглися лише два - на Салганах та Стоянах. Ці чарівні екологічно чисті куточки села є неповторний чудом природи. На превеликий жаль не зберігся безцінний дарунок ні для нас ,ні для наших нащадків. І як в народі кажуть, що поробиш - маємо те ,що маємо ,плавні вже не повернеш, Каховське водосховище не висушиш.

Село Дудчани ще унікальне й тим, що в ньому переплелися два абсолютно різні колорити ,дві культури - південна і західна.

У 1951 році жителів селища Шевченково Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області (нині Львівська) було «вирвано з корінням» і депортовано в степи Таврії. Виселили всіх, не зважаючи на соціальну приналежність. Не хотіли бойки залишати рідні домівки. Цілували кожен куточок світлиці ,брали в хустки землю, мов частинку свого серця і везли у незвідані і далекі краї.

У Дудчанах переселенці опинилися вкрай важких побутових і незвичних природнокліматичних умовах. Сільська рада та правління колгоспу організували бригаду, яка побудувала житлові будинки для 250 сімей. їм надали допомогу кредитами ,будівельними матеріалами дранспортом.

Понад п'ятдесят років живуть у селі переселенці із Західної України. Дудчани стали для них другою малою Батьківщиною. У


південному степу вони пустили міцне коріння великого родовідного дерева. Не одне молоде покоління виросло на традиціях і звичаях двох своєрідних культур.

Сьогодні церковна громада села зі смутком і сподіванням згадує про свої улюблені дзвони «Іван» і «Михайло», які залишились на території Польщі. Люди не кинули святині на поталу, виготовлені за кошти громади на початку XX століття. Вирішили закопати їх, плекали надію на милосердніші часи. Дзвони, що пролежали в землі півстоліття ,вже знайшли і витягнули. Але всі намагання активістів громади та керівників товариства «Надсяння» (м. Львів) повернути святині на Батьківщину марні. Вкотре дудчанці звертаються з проханням про допомогу до урядовців, президента ,але ніхто не переймається проблемами простолюддя.

З 1962 року по 1975 рік головою колгоспу «Червонофлотець» працювала Оксамитна Ю.О. - шанована людина не лише в селі, районі ,області, айв Україні. Жінка - голова колгоспу, головний агроном району ,голова районної ради ветеранів, жінка - мати -такі важливі віхи її життя, що вилилися у 57-річний трудовий стаж роботи на благо держави. Оксамитна О.Ю. відзначена почесними нагородами: орденом «Знак Пошани», орденом Леніна, медалями та грамотами. Юлії Олексіївні виповнилося 80 років, але й сьогодні вона сповнена сил, активна учаениця громадського життя району, пише до газети, переймається проблемами села. Вона працювала з людьми і для людей, дбаючи про їх добробут.

Був час, коли серед підсліпуватих мазанок з глиняною підлогою, тільки уважне око знаходило де-не-де будинок з дахом, критим шифером чи хоч житньою соломою. Навіть школа стояла під комишевим дахом. Протягом 1962-1975 років у селі більше півсотні сімей відсвяткували новосілля ,17 родин поставили оселі з верандами, 39 - відремонтували хати. Колгоспники збудували дитячий комбінат ,двоповерхову олійницю, млин, пекарню, пологовий будинок. Дудчанський млин обслуговував хліборобів навколишніх сіл.

Селяни із задоволенням обідали в колгоспній їдальні. А деякі доярки, телятниці брали обіди додому на всю сім'ю: смачно і недорого. За ініціативи голови організували будинок для людей похилого віку. В оселі з гарною верандою ,заквітчаній з трьох сторін молодим фруктовим садом, поселили літніх людей.


Село мало 800 дворів. Господарство - 15 ферм великої рогатої худоби, три свиноферми. Хвилюваннями, радощами проблемами голови жили всі ті ,хто працював разом з нею. За успіхи у праці 136 передовиків Дудчан нагородили орденами та медалями, серед них: бригадир-механізатор Була винець П.К. - орденом Жовтневої Революції, чабан Рідний Ф.М., бригадир тракторної бригади Гаврилюк В.Ф, ланковий Присташ І.М, - орденом трудового Червоного Прапора.

У 1975 році колгосп «Червонофлотець» очолив Литовченко В.І., інженер-механік за професією. Під його керівництвом господарство з року в рік розвивалося , міцніла економіка, зростала продуктивність праці ,розквітало й оновлювалося село. Колгосп перетворився в один з найбільш механізованих в Херсонській області.

На полях працювали 80 тракторів, 18 комбайнів, 56 автомашин. У передовому господарстві «Червонофлотець» сумлінно трудилися новатори виробництва: Льопа Г.М., Палко В.В„ Бутрій О.В. (доярки) ,Кічей К.М„ Ковальчук В.М., (пташниці) та інші. Зросло виробництво сільськогосподарської продукції: яєць, м'яса ,молока ,шерсті. У селі проклали водопровід довжиною 23 кілометри заасфальтували майже всі вулиці, спорудили стадіон, церкву ,птахо-комплеке.

Книжковий фонд чотирьох бібліотек налічував 29 тисяч екземплярів книг. Сільський бібліотекар Бруквіна В.З. за сумлінну працю нагороджена орденом «Знак пошани». Дудчанці пам'ятають як виступав на сцені будинку культури (на 800 місць), одного з найкращих у районі ,великий хор, що налічував понад 100 чоловік. Шкільний музичний ансамбль «Киптарик» славився не тільки в районі, а й за його межами. Традиційними в селі стали свята та обряди: проводи до лав Радянської армії, посвята в колгоспники ,свято врожаю, День Перемоги, новорічний карнавал та інші. У Дудчанах виросли славні колгоспні династії, які з діда-прадіда працювали на землі. Це родина Запорожченків, Срібних, Медвідя, Василевських.

Село називають золотою колискою дитинства і юності. З дивосвітом-казкою, бабусиною ласкою у затишній батьківській оселі минають незабутні дитячі роки. Тут коріння славного козацького роду, тут милі серцю заповітні куточки, святині, неповторна самобутність.


Сьогодні села в Україні вимирають ,зникають із географічних карт. Земля-годувальниця потребує справжнього господарського піклування. Вона створена для того ,щоб обдаровувати людей щедрими благами за їх сумлінну працю і старанність.

Я пишаюся тим, що народилася і живу в чудовому селі Дудчани ,багатому на славну історію, культуру. Мене оточують талановиті й працелюбні люди ,не байдужі до сьогодення й майбутнього села. Вони взірець відданості своїй справі, чесності, справедливості ,порядності. Поля СТОВ «Червонофлотець» та фермерські господарства братів Даниленків, Баблюка Б.В., Іваніва М.М., Іщенка І.М. дбайливо доглянуті хліборобами. Тугим колоссям дзвенить пшениця, налита сонячним теплом, достигають запашні й соковиті кавуни, дині, помідори, відомі в усій Україні.

Для жителів і учнів школа є берегинею ,а книга^знання -одвічними цінностями. XX століття вносило постійні корективи у життя школи. Вона декілька разів змінювала свій статус та назву, але й до цього часу продовжує бути культурно-виховним та естетичним центром Дудчан.

Учителі школи-садка вчать своїх вихованців бути наполегливими у досягнення заповітної мрії, прищеплюють любов до малої Батьківщини ,вчать берегти культурні і духовні надбання наших предків. Щоб розвивати творчі здібності учнів працюють гуртки: хоровий, фольклорний ,туристсько-краєзнавчий, спортивний, художньої творчості, літературна студія «Червона калина», група «Пошук». Дитячий оркестр народних інструментів «Цимбалики» активний учасник художньої самодіяльності села, району, області.

Пісня - душа українського народу, з нею дудчанці трудяться, відпочивають, вона лунає у свята і будні.

У сільському будинку культури виступають народний музичний колектив «Дудчанські парубки»,ансамбль української пісні «Бойківщина», вокальний ансамбль «Оксамит» (музичний керівник Іванів В.Ф.).

Якби не було в Дудчанах таких творчих і колоритних колективів, то не було б гарних вечорів, свят. Завдяки цим талановитим людям, які, не зважаючи на те, що займаються іншими справами, залишаються вірними своєму духовному й творчому покликанню.

У селі 25 років діє клуб з гирьового спорту «Геркулес». Ним керує заслужений тренер України, майстер спорту Рагушенко В.Ф. За цей час спортивний клуб випустив десятки відомих в області


атлетів, які прославляли й прославляють Херсонщину. Він дав путівку в життя багатьом юнакам і дівчатам ,допоміг стати сильними й витривалими сотням людей. Футбольна команда «Сокіл» на змаганнях у районі завжди виборює першість. Про розвиток фізкультури та спорту в Дудчанах дбають: правління СТОВ «Червонофлотець», фермерські господарства, сільська рада, дирекція школи.

Село обслуговують фельдшерсько-акушерський пункт, аптека, приватні магазини, кафе «Стояни».

Я вірю в те, що моя мала Батьківщина процвітатиме з року в рік, бо тут живуть славні хлібороби, закохані в свою працю, рідну землю. Майбутнє села в наших руках, нам дбати про його добробут, культуру, духовність. Воно чекає на нас - чесних і відданих патріотів. Наш священний обов'язок відродити село.

Славна моя козацька земля ,з кожним роком буяй пишним калиновим цвітом солов'їною піснею ніжно звучи, щедрими дарами нас нагороди, а ми віддячимо тобі своєю палкою любов'ю й сумлінною працею.

Дудчани мої

Ясний день догорає, вечір тихо шумить, І зоря осіяла небесну блакить. Нічна тиша звучить, мов щастя прибій. Як же вас не любити Дудчани мої!

У гаю соловейко свої трелі завів. Від чарівності ночі, від закоханих мрій, Розпустилась фіалка у безсонній журбі Як же вас не любити, Дудчани мої!

Час швидко плине й дитинство мина, Але рідну домівку не забуду я. Все пам'ятатиму на любій землі. Як же вас не любити, Дудчани мої.

Ліна Палієнко

Село Дудчани у фотографіях


Дудчанська школа – дитячий садок.


Ветерани – воїни 109 гвардійської дивізії біля стели М.Губайдуліна (на місці його гибелі).


Дудчанська церква.


Українська православна церква Київського патріархату “Святого пророка Іллі”


Краєвиди села.


Долина затоплена водами Каховського водосховища.


Пам’ятник Невідомому солдату в липовій алеї Слави.


Пам’ятник загиблим воїнам – визволителям села Дудчани.


Пам’ятник М.Ггубайдуліну на кургані біля села.


Кафе «Стояни»


Дудчанські кавуни – найсмачніші.


Дудчанський виноградарський край.