Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Вступ

Питання про автора «Історії Русів» має довгу і складну історію. Георгій Кониський, чиє ім’я є майже на всіх рукописних списках твору, стояв першим у ряду гаданих авторів. Можна тільки здогадуватися, хто і з якою метою поставив це прізвище на титульну сторінку твору, бо у тому, що він не належить перу Кониського, переконалися незабаром після того, як стало можливим порівнювати тексти, писані архієпископом, і текст «Історії Русів». Вже М.Максимович цілковито заперечив авторство Кониського.

Довгий час вважалося, що автором міг бути Г.Полетика, який працював над написанням історії України, про що свідчив його син Василь. Цієї гіпотези дотримувалися В.Іконников, О.Лазаревський, Д.Дорошенко, М.Горбань. Інший варіант гіпотези — Григорій Полетика почав, а Василь Полетика завершив літопис. Цю думку обстоювали М.Грушевський, Д.Майков, Є.Онацький. М.Возняк переконливо довів хибність згаданих припущень у монографії під промовистою назвою «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика». Сам М.Возняк, а також П.Клепацький, А.Яковлів, М.Слабченко вважали автором графа О.Безбородька. Називали також князя М.Рєпніна, О.Лукашевича, О.Лобисевича, А.Худорбу та інших.

Вже цей короткий перелік гаданих авторів твору засвідчує як інтерес до цієї теми з боку багатьох дослідників, так і виняткову конспіративну техніку автора. Зважаючи на ту обставину, що для кінця XVIII та початку XIX ст., коли, очевидно, написано «Історію Русів», було вже не характерно написання анонімних творів через поширену на той час практику використання псевдонімів чи криптонімів, ми взялися за пошуки псевдоніму (вигаданого імені) чи криптоніму (зашифрованого будь-яким чином справжнього імені), під яким автор приховав своє ім’я.

Літературні та наукові твори без зазначення імені автора або підписані псевдонімом чи криптонімом відомі з давніх часів. Причини цього явища найрізноманітніші. Одні автори були змушені тримати своє ім’я у таємниці через страх переслідувань; другим не дозволяло відкрито виступати на літературній ниві суспільне становище; треті брали псевдонім через те, що це було модно на той час. Повний перелік мотивів, якими керувалися автори, що ховалися за вигаданими іменами, може зайняти багато сторінок. Детальне вивчення цього питання може мати самостійний інтерес у царині психології творчості. Існує ціла наукова галузь, що вивчає псевдоніми — псевдономастика, або псевдоніміка [1].

Перші словники псевдонімів побачили світ у Німеччині та Франції в другій половині XVII століття. Зазвичай у цих працях перелічувалися крім причин, що зумовили заміну справжнього імені іншим, ще й способи такої заміни: використання чужого імені, імен родичів, слуг, учнів, літературних персонажів; заміна імені та прізвища синонімами, переклад їх іншою мовою тощо.

Використовуючи напрацювання псевдоніміки та методологію й методи історичної психології, у пропонованій статті ми зробимо спробу розкрити таємницю авторства «Історії Русів».

 

Короткий огляд гіпотез стосовно авторства твору

Дослідження культурно-історичного контексту часів написання «І.Р.» дає підстави висловити наступні гіпотези стосовно авторства твору.

1. Автором був Г.Кониський, що засвідчено на обкладинці рукопису.

2. Автор твору взяв псевдонім «Г.Кониський», аби надати твору ваги.

3. Обкладинку та ім’я Кониського долучено до анонімного твору переписувачами рукопису, щоб надати йому ваги.

4. Твір є анонімним: автор не підписав його ні псевдонімом, ні криптонімом.

5. Автор зашифрував своє ім’я у тексті твору одним із криптонімів, а тому є надія знайти й розшифрувати його.

Попри те, що перша гіпотеза спокусила багатьох визначних мужів, а найперше О.С.Пушкіна, вона дуже швидко була спростована і втратила популярність у наукових колах.

Друга гіпотеза прямому спростуванню не підлягає: у кращому випадку вона може бути підтверджена, якщо пощастить аргументовано показати, хто заховався під псевдонімом. Невдалу, на наш погляд, спробу в цьому руслі здійснив Я.Дзира [2]. Він прагнув довести, що за псевдонімом «Г.Кониський» сховався Г.Полетика. Але ця гіпотеза недієздатна, доки не буде спростовано аргументованих висновків Возняка [3] та інших дослідників, що батько і син Полетики не можуть бути авторами «І.Р.». Непереконливою нам видається ця гіпотеза ще й через те, що немає жодних підстав запідозрити автора у безвідповідальному перекладанні відповідальності за антиімперський твір на реальних історичних осіб та їхніх нащадків, зважаючи на практику жорстоких переслідувань за такі твори.

Стосовно третьої гіпотези. Відомо, що не всі рукописи «І.Р.» були підписані іменем Кониського, а тому можна припустити, що переписувачі не зовсім адекватно витлумачили авторську передмову, писану від третьої особи, що виключає згадуваних там Кониського і Полетику зі списку гаданих авторів. На наш погляд, автор передмови аж ніяк не вказує на авторство першого чи другого. «Известный ученостию и знатностию депутат шляхетства малоросийского, господин Полетыка… имел надобность необходимую отыскать отечественную историю. Он относился о сем к первоначальному учителю своему, архиепископу белорускому, Георгию Конискому, который был природный малоросиянин… И сей-то архиерей сообщил господину Полетыке летопись или историю сию, уверяя архипастырски, что она ведена с давних лет в кафедральном могилевском монастыре искусными людьми» [4]. Цими словами читач відсилається до одного з прототекстів «Історії» — літопису В.Рубана, до видання якого був причетний Г.Кониський, про що писав у передмові до виданого ним літопису В.Рубан: «Записки, составляющие сію краткую летопись, были ведены… генеральными малороссийскими писарями, бывшими при гетьманах, начиная от Богдана Хмельницкого, даже до смерти Даниила Апостола, и получены мною от преосвященного Георгия, епископа могилевского…» [5] Іншими прототекстами «І.Р.» були праці батька й сина Полетик, на що і вказується у передмові до неї. Гадаємо, вказані факти можуть мати велике значення передовсім для спростування голослівних тверджень про те, що автор твору заховався за авторитет Г.Кониського. Посилатися на джерела ще не означає ховатися за ними.

Четверта гіпотеза виводить дослідників, що прагнуть віднайти автора твору, за межі власне тексту, орієнтуючи на пошуки у позатекстових артефактах. Звісно, якщо не виходити із квазінаукових міркувань, що, мовляв, оскільки у творі згадано прізвище А.Худорби, то він і є його гаданим автором.

Ми зупинимося детально на останній, п’ятій, гіпотезі, яка виключає можливість спекулятивного словоблуддя і вимагає наведення конкретних даних, що підлягатимуть перевірці та підтвердженню або спростуванню.

 

Дещо про А.Чепу — імовірного автора «Історії Русів»

У наших попередніх працях [6—12] ми вже наводили деякі опосередковані факти про те, хто, де і коли написав славнозвісну «Історію Русів». Для початку нагадаю висловлену нами гіпотезу про час написання і автора твору: «Історія» писалася у 1810—1819 роках у маєтку автора на Чепурківському хуторі Пирятинського повіту нинішньої Полтавської області, автор — Андріян Іванович Чепа (1760—1822). Пропонована праця покликана висвітлити деякі психолого-біографічні особливості життєвого шляху, доповнити куці дані УРЕ («…колекціонер документів з історії України. Походив з української поміщицької сім’ї. В 1779–89 служив у канцелярії малоросійського генерал-губернатора П.О.Ру­м’янцева. Колекцією Ч. користувались українські історики М.Ф.Берлинський, Д.М.Бантиш-Каменський, Я.М.Маркович. Свого наміру видати збірник матеріалів з історії України Ч. не здійснив. Переважна більшість зібраних ним документів загинула») [13] про людину, яка, всупереч твердженню енциклопедії, здійснила мрію свого життя — дала світові українську історію, написану на патріотичних засадах. Потребує уточнення навіть рік смерті А.Чепи, який подається на основі помилкової дати, оприлюдненої у т. зв. «Енциклопедії Брокгауза і Ефрона» — за нашими даними, Чепа помер після повстання декабристів (1824 рік), але до того періоду, коли Д.Бантиш-Каменський почав готувати до друку друге видання своєї історії (приблизно 1828 рік) і отримав від удови Андріяна Івановича матеріали, на які посилається у передмові до цього видання (побачило світ у 1830 році). У передмові до першого видання (1822 рік) про Чепу ще немає жодної згадки.

А.І.Чепа дуже рано почав займатися науковою роботою, про що свідчить опублікований у «Київській старовині» (1892) рукопис замовлянь і народних рецептів, зібраний ним у 1776 р. [14]. Не можу втриматися, щоб не процитувати тут ті перлини народно-поетичної творчості, які зібрав і записав 16-річний юнак: «Замовляння крові — Йшло три калічечки через три річечки. Як тим калічечкам тої води не носити і не пити, так і тобі, крове, не йти у сего раба Божого (підставляється ім’я). Амінь», або: «На білім морі стоять білі попи і білі дяки, там вони білії книги читають і крів замовляють» [14, с. 119—120].

Не меншої уваги заслуговує віднайдений нами у фондах Інституту літопису бібліотеки
ім. В.Вернадського фрагмент рукопису україномовного псалтиря, що значиться під назвою «Древняя рукописная Псалырь, принадлежащая библиотеке Андрея Чепы, приобщенная к оной 1785 г. Рукопись Церковно-археологического музея» [15], який іще чекає на свого дослідника.

 Ймовірно, що А.Чепа здобув ґрунтовну освіту. Про це говорять наступні його слова: «Одно из лучших моих занятий есть мысли о безсмертии души, о будущей жизни… Некоторыя сочинения о сей материи читаю и утверждаю себя в той надежде, что я не умру, но жив буду и повем дела Господня. Более всех мне по душе доказательства Гердерна, из натуры почерпнутыя. Благодаря Бога, я могу понимать все бредни и излишние тонкости метафизические духовидца Шведенборга, подобного ему Штилинга, Еккартхаузена и проч.» [16, с. 58]. Отже, коли 1779 року Рум’янцев взяв Чепу на службу «по гражданской части», останній мав ґрунтовну освіту і досвід етнографа, а це було, здається, для Рум’янцева найсуттєвішим.

Через це Чепа незабаром став улюбленцем графа, бо саме у 1779 році Федір Туманський, відомий видавець «Российского магазина», передав Рум’янцеву проект всебічного вивчення Малоросії. Обраний кореспондентом Академії наук, Туманський просив графа через підвідомчих осіб зібрати дані про Малоросію за двома програмами, які передбачали, серед іншого, відомості: «…нет ли где в канцеляриях или у частных людей каких нибудь древних о Малороссии записок или летописей, а если есть, то требовалось сообщить с них списки, а также о природных суевериях, приметах, обрядах свадебных и др.» [17]. Отже, Чепа, крім основних службових обов’язків, мав доручення збирати дані за програмою Туманського, і як людина, що мала знання, досвід і потяг до такої роботи, став цінним поповненням Малоросійської канцелярії. Не знаємо, наскільки успішно виконував Чепа офіційне доручення, але особиста його колекція у 1795 р. складалася з 14 грубих томів і була особливою гордістю дослідника.

Як свідчить Степан Сірополко [18, с. 331], у ці ж роки Чепа займався просвітницькою діяльністю, відкривши у 1785 р. власним коштом школу, що з 1804 року стала діяти офіційно. Сірополко наголошує, що це була найраніша за тих часів школа такого типу.

 

Фатальна роль Я.Марковича у долі матеріалів, зібраних Чепою

1795 рік виявився переломним, таким, що багато в чому визначив подальший плин культурного життя в Україні та Росії. А почалося все із зустрічі молодого, ерудованого, багатообіцяючого 19-літнього Я.Марковича з 35-річним чиновником Малоросійської колегії А.Чепою, який, очевидно, не мав матеріальної можливості покинути державну роботу. Попереду йому маячили ще довгі роки служби, а так хотілось якомога швидше опублікувати свої дорогоцінні скарби! А тут молодий, освічений, патріотично настроєний Маркович, не обтяжений ще ні сім’єю, ні службою, бере на себе опрацювання зібраних матеріалів. І Чепа робить те, за чим жалкуватиме до кінця своїх днів — він віддає Марковичу всі 14 своїх збірок матеріалів до історії України: «Во время службы моей при покойном Задунайском в течении девятнадцати лет с половиною, я собрал было многие документы, касающиеся нашего отечества. Все это составляло у меня четырнадцать книг в лист. Я желал сохранить оные от едкости времени, отдал оныя земляку нашему Якову Михайловичу Марковичу, находившемуся в Петербурге в канцелярии Совета экспедиторским помощником, который начал было писать Историю Малой России; нечаянно (он) там умер и я лишился (закреслено: «моего безценного собрания». — М.-Л.Ч.) моих манускриптов» [19, с. 50].

Слід зауважити, що початок роботи Я.Марковича не віщував для Чепи нічого поганого. У 1798 році була видана перша, але, на жаль, і остання частина «Записок о Малоросии, ея жителях и произведениях» [20]. Але в той самий час молодий Маркович потрапив у певну, радше моральну, ніж матеріальну кризу і чи то покінчив життя самогубством, чи був убитий у 1804 р. Після видання у 1798 році книжечки на 98 сторінок Маркович практично покинув писати, але до останніх днів життя запевняв Чепу, що пише і вже, власне, закінчив роботу над «Історією Малоросії». Тому в листі до матері Марковича Чепа просить передати йому роботу Якова, а заодно повернути 13 його книжок, які мають номери 83, 103, 615, 328, 614, 244, 243, 183, 95, 384, 189, 395, 434 і на яких проставлено прізвище власника — А.І.Чепа [21].

Але чому Чепа просив повернути 13 книг, а не 14? А тому, що долю 14-ї під № 323 Чепа вже, очевидно, знав після опублікування у 1800 р. «Слова о полку Ігоревім»... Він іще не знав, що його 13 збіркам судилась така сама доля, як і тій 323-й, яка між 1795 і 1797 роками потрапила до рук славнозвісного книжкового злодія Мусіна-Пушкіна, котрий прекрасно знав, хто є власником скарбів, що опинилися в його руках, і тільки коли Маркович безповоротно заплутався у стосунках із ним, наважився опублікувати «Слово о полку Ігоревім», яке було маленькою часточкою одного із Чепиних збірників.

 

Початок роботи А.Чепи над «ІСТОРІЄЮ»

Отже, у 1804 р. Чепа знав долю однієї своєї збірки, а решту 13 протягом багатьох років мав надію повернути. Але тільки дві з них отримав назад у 1809—1810 роках. Минуло кілька років після 1804-го, витрачених на поповнення тієї невеликої частки повернутого, на безуспішні умовляння Рігельмана-сина і Полетики-сина продовжити справу батьків...

 Переломною віхою у житті А.Чепи стала ситуація, після якої він сам став писати історію. Це пов’язано з проханням полтавського маршала Чарниша (обіймав цю посаду в 1801—1803, 1809—1812 і 1818—1820 рр.) відредагувати, підправити складену ним записку на відстоювання прав українського дворянства. Згадана праця міститься у збірці рукописів М.Судієнка в папці за № 122. Титульний лист оформлено наступним чином: «Записка о Преимуществах чинов Малоросийских. Сочиненна по препоручению Господина Малороссийского полтавского Маршала Василия Ивановича Черныша С…м (статским) С…м (советником) А…м Ч…п 1809 года 18 д.» [22].

Чепа записку переробив, і переробив так блискуче, що Чарниш почав її називати «Чепиною запискою». Записка Василя Полетики на цю саму тему, яку Чепа переслав згодом Чарнишу, не справила на останнього жодного враження [19]. Щоб не бути голослівним, наведу кілька цитат з листів.

Василь Іванович Чарниш — А.І.Чепі (лютий 1809 р.): «Дворянство поручило мне ходатайствовать, чтобы прежние малороссiйские чины... признаваемы были доказательством дворянства. Составив о сем записку для представления моего, я имею честь препровадить оную вам, милостивый государь мой, на усмотрение. Известно, что вы изобилуете материалами, к предмету сему относящимися. Знаю опять, сколь много любите нацию свою, и следовательно, мне остается только просить вас покорнейше о принятии на себя труда пополнить, исправить прилагаемую записку во всем по собственным мыслям вашим» [19, с. 46].

16 березня 1809 р., після отримання від А.Чепи переробленої записки В.І.Чарниш пише: «Основательная и обильная ваша мысль в сем деле (тобто в історії України. — М.-Л.Ч.) будет моим руководством. И какой ни будет успех мой в порученном ходатайстве, я не премину в свое время учинить почтенному дворянству известным толико значущее участие ваше в совете и пособии мне. Прошу покорнейше не лишить меня еще дополнений, если какие к сообщенной уже мысли вашей изобрести изволите» [19, с. 47]. Чи не в цих словах сформульовано замовлення на «Історію Русів»?

Відповідь Чепи Чарнишу (квітень, 1809): «Благодарю вам покорнейше, что вы мелочную мою услугу, которою вы мне же доставили удовольствие сделать, собрание… и сочинение записки о преимуществах чинов малороссийских, — приняли сверх чаяния моего столь благосклонно и намерены оную учинить известною почтенному дворянству. Честь лестная и бесценная, которую я много почитаю! В угодность вам препровождаю еще несколько обстоятельств, написанных на особой бумаге. Впрочем знаю, что вы в изготовляемой вами для поднесения начальству записке разставите обстоятельства в приличнейшей связи, нежели я мог то сделать, и дополните многое из записки Василия Григориевича господина Полетики, который сделал мне честь присылкою оной для прочету и которая заключает в себе много важных обстоятельств в деле справедливом и основательном. Я думаю, что вы снабдите кого нибудь поручением без сомнения, чтобы в Петербурге сократить или облегчить справки о документах, упоминаемых в записке; в каких книгах они напечатаны или в каких правительственных учреждениях в Петербурге оные отыскать можно. Не лишнеее было бы иметь хронологический перечень от 1654 года походов и служб толь обидно приниженных малороссийских чинов» [19,
с. 48—49].

Чарниш — В.Полетиці (26 березня, 1809 р.): «Записку г. Чепы о малороссійском дворянстве... читал я с особым удовольствием. Душевно при том радуюсь, что в круге предводительствуемого мною благородного общества нахожу я в одной особе г. Чепы делающего оному честь своим расположением и своими знаниями сочлена» [19, с. 49].

В.Полетика, пересилаючи цього листа Чепі, пише: «Вот отзыв нашего маршала по прочтении вашей записки. Приятно для меня слышать таковыя мнения о людях, которых я сам душевно почитаю. Он просил меня к вам препровадить его сочинения таковую записку» [19, с. 49]. «Записка ваша о праве на благородное достоинство сограждан наших, — пише Полетика А.Чепі, — открыла мне вашу любовь к отечеству и привязанность к ним, ваши дарования и знания. Словом сказать все то, что в глазах усердных сынов отечества есть бесценным, все то, что может связать меня с вами теснейшими узами дружбы, как с ревностным любителем онаго, имевшим случай узнать многия, до отечественной истории нашей принадлежащия и от нас скрытыя обстоятельства» [19, с. 51].

Водночас власна самооцінка В.Полетики була явно занижена: «Малая способность, слабые знания мои... отвлекают меня от труда (написання історії. — М.-Л.Ч.)... сколько я о предприятии его ни думаю...» [19, с. 53] З деяких промов В. Полетики, які були опубліковані, можна зробити висновок, що він усвідомлював і тяжко переживав власну бездіяльність, але не мав сил опанувати себе. Очевидно, з того часу Чепа, як свідчить характеристика людини, що особисто його знала (знайдено у паперах Судієнка), зажив слави «человека начитанного, достигшего посредством упражнений исскуства писать превосходно и даже опередившего в том свое время («Киевская Старина», 1894, № 12, с. 356).

Я так густо цитував переписку Чепи за 1809 рік з двох причин. По-перше, щоб позначити той момент, коли Чепа вирішив взятися до написання «Історії»: «…бумаги мои о Малороссии привожу в порядок, удобный к приисканию. Я сделал некоторое систематическое расположение. Недостающее стараюсь отыскать, заимствовоть у знакомых, но еще с малым успехом. Думаю, чтобы сколько можно, дополнить оные историческими, политическими и прочими документами, указами, напечатанными в ведомостях и в разных периодических сочинениях статьями (до Малороссии касающимися), публично произнесенными речами и разными примечательными бумагами. (Речи покойного родителя вашего и ваши, кои я надеюсь получить от вас, кроме напечатанных в «Вестнике Европы», займут первое место.) Я знаю, что вы изобилуете материалами к намерению моему потребными. Прошу одолжить меня оными для списания. Может быть, не мне, а после меня, кому-нибудь, случится мое собрание употребить в пользу для отечества нашего» [19, с. 59—60].

 І по-друге, щоб провести паралель з відомим місцем із передмови до «Історії Русів», на яке посилаються, приписуючи твір Г.Кониському чи батькові й сину Полетикам. Пригадаймо, там сказано, що представник шляхетства Григорій Полетика, виряджаючись до урядових комісій, мав конечну потребу у вітчизняній історії й тому звернувся по останню до Георгія Кониського, який передав йому літопис, ведений «тямущими людьми» і ним переглянутий та виправлений. В свою чергу, Полетика звірив цей літопис з іншими, визнав його найкращим і завжди дотримувався його при написанні записок до урядових комісій. Тепер підставте замість прізвища Полетики Чарниша, а замість Кониського Чепу, і матимете ту саму ситуацію, яка засвідчена перепискою Чарниша з Чепою. Таким чином, рік 1809 можемо вважати початком роботи Чепи над текстом «Історії Русів».

 

Коли було закінчено написання твору

Перш ніж визначити ймовірну дату закінчення роботи, згадаю ще одну особу, яка була зацікавлена у написанні такої праці й усіляко стимулювала цей процес. Цією людиною був малоросійський генерал-губернатор (1816—1834), князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський. Це він стимулював і фінансував роботу Дмитра Бантиш-Каменського. До речі, Д.Бантиш-Каменський здогадувався, хто був автором «Історії Русів», бо знав, хоч і не поділяв радикалізму поглядів Чепи, з яким зустрівся після того, як у 1816 р. прибув в Україну. Навряд чи Чепа показував йому свою працю, бо був в останні роки життя «человеком... от которого трудно добится что нибудь для сведения» [21]. Але Бантиш-Каменський міг знати про ідейно-методологічне спрямування роботи Чепи і від Рєпніна, адже Чепа у ці роки був «не единажды призываем малороссийским генерал-губернатором в правители канцелярии, но без успеха» [21].

 Я такий упевнений у поінформованості Бантиш-Каменського, позаяк тільки цим можна пояснити той факт, що після знайомства з «Історією Русів» Бантиш-Каменський доповнює друге видання своєї історії розлогою розповіддю про те, хто такий Чепа, із зібранням документів якого ознайомила його дружина покійного Андріяна Івановича. До речі, жодного посилання на матеріали Чепи, про які йдеться у передмові до другого видання праці Бантиш-Каменського, я не знайшов ні в другому, ні в наступних її виданнях, зате посилань на «Історію Русів» вже у другому виданні майже сотня! Складається враження, що Бантиш-Каменський в час підготовки до друку другого видання своєї історії, яку видав у 1830, відчував певну провину перед Чепою, можливо, не тільки свою, а й свого батька, який був серед видавців «Слова о полку Ігоревім». Тільки цим можна пояснити розлогі компліменти сина на адресу батька, враховуючи те, що батько ніколи спеціально не досліджував історії своєї української батьківщини.

Коли було закінчено роботу над «Історією Русів»? Точної відповіді на це запитання у мене ще немає, але вважаю, що в 1819 році робота була вже в основному завершена. Вважаю, що останні сторінки твору писалися незадовго перед кончиною автора. За життя Чепи по руках могли ходити неповні версії твору. Такий рукопис, наприклад, мав Д.Бантиш-Каменський, коли працював над другим виданням своєї історії. Цей рукопис закінчувався 1708 роком.

Щоб підкріпити свої висновки про існування у 1819 році в основному завершеної «І.Р.», доведеться вдатися до розлогої цитати, на цей раз із Гулака-Артемовського, який не тільки вперше у цьому році цитує невідому ще на той час нікому «Історію Русів», а й вказує на рік, коли вона стане відомою ширшому колу, тобто на 1828 р., той рік, коли вона буде «випадково»  знайдена. А тепер звернімося, в дещо скороченому мною варіанті, до твору Гулака-Артемовського «Дещо про того Гараська»: «Воно то, бач, оце по-нашому Гарасько, а по-московській, либонь, Горацій. — О! Вже вони, хоч що перековерсають по-своєму! Там-то вже предивенна їм мова! От хоч би, наприклад, і се, що колись, ще за царя Олексія Михайловича, князь Гагін та боярин Хлопов про нашого гетьмана-дряничку, Брюховецького, листами його царському величеству лепортовали: «Иван Мартынович, — писали, — есть честный человек! (Еге!.. — чесний — як капітанська мазниця!) и годится быть гетьманом, понеже он, хотя не учен, да умен и — ужасть как вороват и исправен!» (виділене є точною цитатою з «Історії Русів» [23, с. 158]. — М.-Л.Ч.) Ну, єй його честі!.. Хай його халепа з такою честю! Ну, та се, бач, воно так виходить по-нашому, а по-московській інше діло: по-нашому б то «вороватий» значиться «злодійкуватий», а по їх — «іскусний, спритний». Звісно, кожний хрещений народ говорить по-своєму: в Туреччині — по-турецькому, в Німеччині — по-німецькому; тільки вже наш дяк у книжці начитав, що коли вже злодій, то скрізь злодій, і у Німеччині злодій, і у Туреччині злодій: святий знає! Ще б щось сказав, бо язик дуже свербить, та цур їм! У нас, бач, уся старшина московська: чи то далеко до пені? Бог з ними!.. Возьмеш, як то кажуть, личком, а оддаш ремінцем! Я то тілько, знаєш, хотів дещо розговпать про того Гараська. Одже ж то він подавно сказав: що коли вже луципер підцькує кого базграть вірші, то нехай же напише, наялозить та й «Хай буде сховане на девять років». Він-то оце сказав, бач, по-литвинській, бо він був собі на лихо литвин, а по-нашому б то воно значиться от що: що коли вже хто що скумпоновав та й написав, то нехай же куди запроторить так, щоб тільки миші та пацюки про те знали» [24].

 

Історико - психологічний аналіз «ІСТОРІЇ» — ключ до розкриття авторства

Тепер зупинимось на деяких, бо всіх тут перелічити неможливо, текстуальних підтвердженнях нашої гіпотези про Чепине авторство «Історії Русів». Зупинюся на фактах самоочевидних у контексті вже наведеної інформації, бо є факти, які потребують для свого розгляду залучення додаткових обширних матеріалів.

В одному з листів А.Чепа розповідає про свій задум видавати матеріали з історії Малоросії на зразок новіковських «Вівліофік» [25]. Нагадаю, що майже всі томи праць Новікова мали в кінці
т. зв. «подробный обзор», тобто містили, як і «Історія Русів», короткий виклад змісту, що характерно далеко не для всіх виданих у той час російських історичних праць, а з українських творів цього жанру це був, здається, чи не єдиний випадок. Тобто «Історія Русів» за структурою повторює «Вівліофіки» Новікова, які припали були свого часу до вподоби А.Чепі.

Звернімося до історико-психологічного аналізу віднайденого в «І.Р.» автобіографічного наративу, а для початку нагадаємо деякі положення теорії автобіографічної пам’яті.

Динаміка розвитку системи пам’яті полягає у тому, що специфічні епізодичні спогади повторюються і, перетворюючись з унікальних на типові, стають частиною системи генеральної пам’яті, організованої у вигляді схем причинно-часових та цілеорієнтованих послідовностей подій, на відміну від абстрактних ієрархічних систем категорій у семантичній підсистемі. Існують два шляхи розвитку спогаду в системі пам’яті (див. схему на с. 6).

На схемі показано можливість інтегрувати нову інформацію в систему пам’яті на загальні події (генеральна пам’ять) або зберегти епізод разом з його датуванням та просторовою локалізацією в окремій області (автобіографічній пам’яті), не піддаючи обробці. Таким чином, епізодична пам’ять є довготривалим, але оперативним сховищем, де, залежно від обставин життя людини, вирішується доля кожного конкретного спогаду. Якщо конкретний новий епізод піддавався «відновленню», він не забувається. Процес «відновлення» спогаду полягає не у повторенні ситуації, а в актуалізації своєрідного ключа — об’єкта, що належить минулому епізоду. «Відновлення» спогаду відрізняється від простого повторення ситуації й може відбуватись у вербальному плані. Пряме повторення або пряме проговорювання минулої ситуації характерне для генеральної пам’яті, для введення в яку змісти спогадів минулого мають бути перероблені й організовані в систему знань про типові життєві сценарії. Повторення щоденних вражень, спостережень у маленьких діток слугує для збереження спогадів. Для автобіографічної пам’яті властиве «відновлення» спогадів за допомогою ситуативних «ключів» [26].

Основна функція автобіографічної пам’яті [26] — функція соціальної солідарності, а ми б додали — і етнічної та культурної солідарності. Автобіографічні спогади існують для того, щоб ділитися ними з іншими людьми (спочатку з близькими дорослими, а потім — з усім людством). Це відповідає концептуальним засадам Л.С. Виготського стосовно того, що через «присвоєння» первісно зовнішнього і розділеного з дорослим досвіду пригадування і розповідання історій про своє минуле створюється конкретна ситуація розвитку дитини, яка згодом охоплює ширший історичний та культурний контекст.

Перш ніж перейти до викладу особливостей застосування методики аналізу автобіографічної пам’яті в конкретному дослідженні, зробимо наступні зауваження. Вивчаючи близькі за часом появи до «І.Р.» українські історії, ми звернули увагу, що «І.Р.» є своєрідним запереченням історії О.І.Рігельмана [27], певним «Анти-Рігельманом», якщо тут доречні асоціації з відомим класиком матеріалізму.

Аби переконати у цьому читача, наведемо відповідні місця твору О.І.Рігельмана й «І.Р.», які стосуються перших років перебування в Україні Рум’янцева-Задунайського (Рігельман) і є заключними для «І.Р.».

Спочатку наведемо цитату з «Історії Русів». «Граф Румянцев, скоро за прибытием в Малороссию, обозрел все пограничные и другие знатнейшие города и селения и их устройство; заметил, между прочим, что продовольствие консистирующих и пограничных войск выстачением на них от обыва­телей в натуре провианта и фуража, есть один повод к злоупотреблениям и сдирствам от чинов воинских, и что сии нарочито требуют выстачения оных во время, к поставкам неудобное, и потому вымогают и берут за то деньгами, по чему сами захотят, отягощая и разоряя народ до крайности. В отвращение сего зла, учредил Граф одинакий сбор денежный со всех обывателей Малороссийских, обходя одних чиновников и служащих Козаков, повелев платить с каждаго дыма, т. е., с жилой хаты, по рублю и две копейки в год, что составляет с души мужеска пола по 35 копеек. И сия подать вносится в Казначейства Повитовыя, для того учрежденныя, а из них, повелением Канцелярии скарбу Малороссийского, отпускаются деньги в полки и команды воинския на продовольствие войск и их лошадей, по установленным штатам и ценам. Народ Малороссийский такими учреждениями был довольно облегчен и облагодетельствован, прославлял за то новое свое начальство. Но как блаженство человеческое, по недоведомым судьбам, всегда почти преследуется каким ни есть злом, его обременяющим, и дает материю самым философам препираться целые веки о началах добра и зла, доселе ими нерешенных, то и народ Малороссийский, при благоденствии своем, посещен былъ сим общим жребием злаго навета. Граф Румянцев в 1767 году повелел учинить всему народу и его имению Генеральную опись, которая, как в своем роде, так и способе ея произведения, была новость необыкновенная. Коммисионерами к тому наряжены в каждый повет штаб, обер и унтер-офицеры со многими писарями и рядовыми из Великороссийских консистующих полков и гарнизонов, кои, знав только строить и ранжировать солдат и их школить, поступали по тем правилам и с поселянами. В каждом селении выгоняли народ из жилищ его на улицы, не обходя никого, и даже самых ссущих младенцев, строили их ширенгами и держали так на всяких погодах, в ожидании прохода по улицам главных Коммисионеров, кои, делая им перекличку, замечали каждого на грудях крейдою и угольями, чтобы с другими не замешался. Скот обывательский, держанный вместе при своих хозяевах, также пересмотрен и переписан, яко значущий имение хозяев. Рев скотский и плачь младенцев издали возвещали о приближении к ним Коммисионеров со многочисленною ассистенциею.

После людей и скотов принимались за помещиков и владельцев. От них требованы были крепости и доказательства на владения поместьями и землями, и тут-то потрясали все сокровища каждого. Обыкновенно домогались неких Писцовых книг и жалованных Царских грамот; но они здесь были у одних попов на парафии, да и то Архиерейския; а как помещикам, по правам и договорным статьям их, все надачи и пожалованья происходили от Гетманов и Трибунальных правительств, а только не многие имели на то подтверждения Царския по их желаниям и случившимся нарочитым оказиямъ, то и представлены от всех владетелей универсалы Гетманские и декреты Судовые, но их сначала считали за пашпорты или покормежныя, а не много что за свидетельства обыкновенныя, и после уже мало по малу приходили они в свою силу, смотря по старательствам владельцев и их пожертвованиямъ. Опись оная, со всеми ея страшными следствиями и поисками, не имела своего окончания и нечаянно уничтожилась. Возгоревшаясь с Турками война за дела Польския дала Малоросиянамъ другую работу. Все в ней кипело и шумело, и все занимались выстачениемъ войска, работниковъ, погонщиковъ, фур с волами и провианта к армиямъ, со всеми другими к ним принадлежностям. Малоросияне, не смотря на тогдашнюю свою тягость и безпримерныя заботы, прославляли Бога, им тако благодетельствовавшего, приписывая Промыслу Его открытие войны на избавление их от Генеральной описи и ея последствий, грозивших, по их мнению, разрушением собственности и стяжания каждого» [4, с. 257].

Відповідний текст, що стосується описаних вище подій, в історії О.Рігельмана [27, с. 676] має наступний вигляд: «…Граф Петр Олександрович, по прибытию своем в Малоросию, вступая в свое правление, тот час объехал для обозрения по губернии своей лежащие границы с Польшею, татарами и турками, а потом осмотрел войска, крепости и посты.* … Усмотрев, что сложенное на Малоросию довольствование провиантом и фуражом… не приносит казне столько облигчения, сколько терпит народ обременения от прицепок, затеваемых по случаю поставки того провианта и фуража в натуре, установил, чтобы каждый житель к довольстованию войск платил в скарб малоросийский по одному рублю, да на комиссарские расходы по две копейки с дому, по четвертям года, представляя подробную раскладку на общие обывателей в селениях или владениях, а из сих бы уже денег отпускалось потребное количество по штатам на удовольствие войск».

На місці (*) вилучено мною наступний текст: «Он положил начало самой обстоятельной и достоверной переписи, не только с показанием числа людей, но и с подробным описанием земель и угодий, всем правлением, Коллегии подчиненным, дал образ благопристойный и средства к порядочному дел попечению, ради защищения безгласых бедных…»

Як видно з попереднього тексту «І.Р.», початок щойно цитованого речення з літопису Рігельмана, яке належить до генеральної пам’яті О.Рігельмана, автором «І.Р.» розгорнуто в розлогий автобіографічний спогад, а закінчення цитати як таке, що акцентує увагу на позитивних наслідках перепису, повністю проігноровано.

Звернімо увагу, що інформація, яка стосується генеральної пам’яті, майже дослівно збігається у обох авторів, але якщо текст Рігельмана практично позбавлений елементів автобіографічності, і загалом того, що називається автобіографічною пам’яттю, то текст «І.Р.» аж переповнений автобіографічною інформацією, що має свої специфічні характеристики, на які ми вкажемо далі, а тепер відзначимо, що автобіографічний спогад про історичну подію, яка була сприйнята як факт особистої біографії, структурується відповідно до культурної норми свого часу і набуває вербалізованої форми. Спогад ніби завжди відповідає на одні й ті самі німі запитання того, хто згадує: «Що? Де? Коли? Хто був поряд? Що я переживав?» (див. табл. 1).

Згідно з таблицею, ситуацію перепису можемо охарактеризувати як важливо-яскраву, оскільки вона має вісім ознак важливості й чотири ознаки яскравості. Інформація, що міститься в автобіографічній пам’яті автора «І.Р.», переживається ним як яскраві цілісні образи, що існують у вигляді «живих картинок», супроводжуються переживанням ефекту присутності оповідача і можливістю знову зануритись в актуалізовану подію. Ця подія відображає унікальні, неповторні епізоди індивідуального минулого, які повно й міцно фіксуються після їх одноразового сприйняття і зберігаються необмежно довго.

Аналізований епізод автобіографічної пам’яті автора «І.Р.» виконує специфічні інтерпсихологічні та інтрапсихологічні функції. Інтерпсихологічні: — підтримання зв’язків із соціальними групами автентичного оточення (селяни, поміщики, державні службовці); досягнення соціальної солідарності (з українським селянством, шляхтою, яка поставлена в умови необхідності доводити свою «законність») і відторгнення (від великоросійських зарозумілих та жорстоких переписувачів); передача новому поколінню досвіду у вигляді негативного ставлення до великоросійського самодержавства; започаткування емпатійних міжособистісних контактів з українцями, що мають досвід подібних переживань; передбачення поведінки та переживань людей, які були у схожих ситуаціях. До інтрапсихологічних авторських переживань цієї ситуації відносяться моменти конструювання та збереження самоідентифікації особистості, вибір життєвих стратегій, формування «Я-концепції» тощо.

Аналізовані абзаци твору свідчать про велику ймовірність того, що автор «І.Р.» був очевидцем описуваних подій. В такому разі цікаво було б визначити, з якої, власне, точки велося спостереження? Логічно припустити, що таких точок могло бути чотири: 1) автор спостерігав події з далекої відстані (Петербург, Москва тощо); 2) автор був серед головних комісіонерів, котрі робили переклички та позначали кожного крейдою чи вугіллям; 3) автор був серед звичайних комісіонерів, які виганяли людей на вулиці й шикували їх; 4) автор був серед тих, кого описували, тобто серед людей (простих селян), або серед поміщиків і власників.

Розглянемо першу позицію. Важко припустити, що так безпосередньо й емоційно міг змалювати Генеральний опис архієпископ білоруський Г.Кониський чи на той час інспектор Морського Шляхетського Корпусу Григорій Андрійович Полетика, а ще важче повірити в те, що це спогади його сина Василя, якому на час описуваних подій було два чи три роки від народження, оскільки останньому стала б на заваді амнезія на події до трьох років від народження, а перші за своїм соціальним статусом на момент події не могли переживати останню як яскраву і важливу, а радше як характерну чи переломну. Ймовірні автори могли бути серед означених на 2-й та 3-й позиціях, але за браком місця опускаю цей матеріал, тим більше, що, на мою думку, всі факти вказують на те, що автор перебував серед тих, кого описували, а ще точніше — серед представників поміщицької й власницької верств описуваних.

Таким чином, за характерними ознаками автобіографічної пам’яті аналізована подія належить людині, яка на момент перепису мала не більше 10 років, переживала її як образливу і важливу для себе й тогочасного українського суспільства.

«Ревище худоби і плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них (селянських дітей) комісіонери», — так міг сказати тільки той, хто був у цей час в поміщицькому маєтку. І більше того — так міг описати цю «страшну» подію саме Андріан Чепа, син землевласників, якому на той час могло бути 7–9 років, якого дитяча цікавість змушувала особливо прислухатися, чи їдуть уже головні комісіонери, бігти і дивитись, як шикували, мітили людей і худобу, особливо гостро реагувати на плач селянських дітей і ревище худоби, а потім бути ще свідком процедури опису в поміщицькій садибі, де «домагались якихось Писцових книг і жалуваних Царських грамот». Але й на цьому для автора та його родини подія не завершилась, а розтягнулась на часи, довжина яких залежала від «клопотань власників та їхніх пожертв».

 

«ШКІЛЬНА ІСТОРІЙКА» М.Берлинського : ще один доказ

Вся «Історія Русів» [28] з останньої, як ми щойно переконалися, сторінки й до першої, з передмовою включно, пронизана особливим баченням історії України, яке заломлюється як крізь призму бачення самого Андріяна, так і крізь призму тогочасної історіософської думки. З чернетки листа А.Чепи до В.Полетики дізнаємося, що він (Чепа) знайомий з працями Гердера (1744—1803) та інших філософів. Вплив особи Гердера [29] на Чепу можна простежити, читаючи «Історію Русів». Тут і неприйняття феодально-абсолютистського режиму, характерне для Гердера в період участі в русі «Буря і натиск». Під впливом Гердера, основоположника сучасної фольклористики, Чепа, очевидно, й почав займатися фольклором, живий струмінь якого подибаємо на сторінках «Істрії Русів».

Але не тільки і не стільки вплив сучасних Чепі філософів спостерігаємо на сторінках «Історії Русів». Я переконаний, що наступне речення із цього твору: «Перед хрещенням же всі слов’яни мали віру східних поган і, визнаючи єдиного Бога Вседержителя, вважали символом і житлом його сонце, а знаряддям гніву його — грім, або перун» [28, с. 39], — могла написати тільки людина, знайома з текстом «Велесової книги», що містить тотожне твердження про монотеїзм дохристиянської віри русів. Паралелі, спорідненість як образної, так і глибинно-сутнісних основ «Велесової книги», «Слова о полку Ігоревім», «Історії Русів» можна ілюструвати багатьма прикладами, але це тема окремої розмови. Тут обмежимося заувагою, що тільки людина, яка мала не принагідні, а достовірні й засвідчені родинними переказами відомості, могла написати: «В [зібраній і збагаченій Ярославом Володимировичем] бібліотеці зберігалися великі тисячі книг — рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи, що до історії правління слов’янських племен та царств і до їх законів та устроїв стосувалися» [28, с. 223]. Ця бібліотека існувала при реальній, а не вигаданій, як тепер вважають, головній школі богослов’я, пізнішій Києво-Могилянській академії. Ця «від нашестя на Русь татар прихована по різних монастирях і печерах стародавня Київська Академія була поновлена Митрополитом Могилою» [28, с. 48].

Нагадаю одне «темне» місце з передмови до «Історії Русів»: вважається, що автор висловив негативне ставлення до понять «Україна», «український» (В.Шевчук [28, с. 27]). Погоджуючись із, можливо, дещо «анахронічною» прихильністю його до понять «Русь», «руси», я не можу погодитись із В.Шевчуком, оскільки у самому тексті «Історії Русів» немає ані найменшого натяку на якийсь стосовно терміна «Україна» негатив.

Вважаємо, що на «антиукраїнський» абзац спровокувала Андріана Чепу книжечка «Підручник з історії Росії для юнацтва» [30] М.Берлинського 1800 року видання, подарована автором Чепі у 1810 році. Повна назва книжки звучить так: «Краткая Российская история, для употребления юношеству, начинающему обучатся Истории, продолженная до исхода XVIII столетия. Сочиненная в Киеве учителем Максимом Берлинским» (Москва: В губернской типографии у А.Решетникова, 1800. — 152 с.).

Вірнопідданство книжки випирає вже зі змісту: «Введение. О народах, издревле в России обитавших. I. Младенчествующая Россия (862–1015). II. Разделенная Россия (1015–1224). III. Угнетенная Россия (1224–1462). IV. Освобожденная Россия (1462–1613). V. Возрастающая Россия (1613 — до XVIII ст.). VI. Торжествующая Россия в XVIII веке (як тут не згадати саркастичні слова з «І.Р.»: «Царювання Імператриці Катерини ІІ почалося і довгі літа тривало з великими намірами у ділах внутрішніх і зовнішніх і такими ж успіхами в заходах цивільних і військових, які піднесли Росію на верховини величі і слави, на подив і заздрість всіх народів, а доконувано їх під девізом «Недокінчене завершуємо!» [28]).

Для більшої наочності складемо порівняльну таблицю відповідних текстів аналізованих праць.

Як бачимо з таблиці 2, це і є та «шкільна історійка», в якій «виводиться на сцену зі Стародавньої Русі, або нинішньої Малоросії, нова якась земля над Дніпром, названа тут Україною». Отже, це реакція на «шкільну історійку» тогочасного вчителя Київської гімназії Максима Берлинського, і реакція цілком справедлива, бо Україна — не тільки «якась земля над Дніпром», а й Галич, Чернігів, Харків та багато інших міст і регіонів.

Знаючи рік, коли М.Берлинський надіслав свою книжку А.І.Чепі, про що читаємо у листі від 17.02.1810 року: «Максим Федорович Берлинский, коллежский ассесор, директор и учитель народных школ в Киеве, на прозьбу мою, о одолжении мне для прочету сочинения его истории малоросийской, пишет мне: «то правда, что вышла от меня книга «Опыты на малоросийскую Историю», но недошла. Удостоился даже всемилостивейшаго одобрения, через министра нашего; но далее всемогущих у меня сил не достало, коих требовалось до 4000, для выпечатания ея; а потому она в долгой шуфляде и теперь лежит в департаменте, а чорная там же, у брата моего, в С.-Пбург. Со мной есть оной некоторые лоскуты, которых теперь мудрено прибрать один к другому. Ваши записки в 14-ти фолиантах, должно быть, весьма занимательны. Я что-то об таковых слышал. О ежели бы сии труды вашей опытности отысканы! Как бы благонадежно было тогда принятся за новую работу. Вы бы зделались для меня историческим ментором. Чтобы не оставить без посылки, и я при сем прилагаю малую мою Историю Российскую, которую теперь у нас читают по уездным училищам и в академии» [17], можна достовірно визначити і обмежити коло імовірних претендентів на авторство «Історії Русів». Щонайменше можемо викреcлити із цього списку А.Худорбу (помер 1799 року), якого так бажає бачити у цій іпостасі Валерій Шевчук [31].

 

Хто ж ховається за криптонімом «1769»?

Очевидно, що ані жоден з наведених фактів, ані їх сума не матимуть такої переконливої сили, яку міг би мати розшифрований псевдонім чи криптонім. Нагадаю, що псевдонімом називають вигадане або змінене ім’я й прізвище, якими замінюють ім’я та прізвище справжні. Криптонімом є будь-який зашифрований підпис автора твору.

Не вдаючись у деталі обґрунтування нашої позиції, ми схильні думати, що А.І.Чепа, маючи потребу в прихованні авторства власного твору, не міг собі дозволити скористатись аллонімом — взяти за псевдонім прізвище особи, яка реально існувала, тобто Г.Кониського.

Збережені рукописи творів А.Чепи свідчать, що навіть у випадку, коли Андріян Іванович висилав свою працю для прочитання та використання іншій людині, з якою він перебував у дружніх стосунках, навіть у цьому випадку він підписувався ателонімом — криптонімом, що утворюється, коли частину букв імені та прізвища замінюють крапками. Приміром, повна назва однієї його праці у рукописному вигляді має такий вигляд: «Записка о преимуществах чинов Малоросийских. Сочиненна по препоручению Господина Малороссийского полтавского Маршала Василия Ивановича Черныша С…мъ С…мъ А…мъ Ч…п (статским советником Андреаном Чепой. — М.-Л.Ч.) [22]. Характерно й те, що у цьому випадку А.І.Чепа скористався принципом утворення криптоніму, обраним Василем Рубаном, видавцем літопису, який був прототекстом «І.Р.». Видаючи книжку «Вождь к истинному благоразумию и совершенному счастию человеческому» (1780 рік), останній підписався: «Н.С.В.Р.» — «надворный советник Василий Рубан».

Зрозуміло, що підписати «І.Р.» ателонімом було б за тогочасних умов справжнім безумством. Очевидно, що мав бути використаний набагато складніший криптонім.

Зважаючи на те, що найбільш звичними і непримітними у тексті літопису є дати, ми висунули гіпотезу про те, що найорганічнішим у цьому конкретному випадку було б використання цифроніму — заміни букв прізвища та ініціалів цифрами. Таким чином, наприклад, зашифровував свій підпис О.С.Пушкін у 1814—1815 роках, друкуючи свої твори у «Вестнике Европы» і «Российском музеуме»: «1... 17 — 14, 1... 16 — 14, 1... 14 — 16» означає «А... р-н, А... П-н, А... н-П».

Цифри могли позначати і не місця, які займають цифри у алфавіті, а самі букви (у церковнослов’янській писемності цифри позначались буквами, що мали певні числові значення). Наприклад, сучасник Чепи українець Іван Тимковський підписався під своїм твором: «8-ъ 300.40.20», що розшифровувалось так: «И-ъ Т.м.к — Иван Тимковский». Маємо своєрідне поєднання цифроніму з ателонімом.

Але нічого подібного до цифронімів Пушкіна чи Тимковського в тексті «І.Р.» ми не знайшли. Тоді нам пригадався модний на ті часи підрахунок суми, яка утворювалася при додаванні чисел, утворених в результаті заміни букв, з яких складалося прізвище, на цифри. Та мода виникла через вираховування «числа диявола» — 666: багато тогочасних освічених людей таким чином тестували чужі та свої ймення, аби переконатися у приналежності чи неприналежності до темних сил. Пік цієї розваги тогочасних вітчизняних інтелектуалів припадає на другу половину двадцятих років ХІХ ст., коли в Російській імперії набули великого поширення оригінальні та перекладні праці німецького теолога-протестанта Й.А.Бенгеля (1687—1752).

Вплив «Об’явлення св. Івана Богослова» [33], у якому вперше згадано таємниче «666», на світосприйняття автора «І.Р.» вбачається і у досить прозорій паралелі між діями Антихриста в останні дні людства («І зробить [друга звірина Антихристова], щоб всім — малим і великим, багатим і вбогим, вільним і рабам — було дано знамено на їхню правицю або на їхні чола, щоб ніхто не міг ані купити, ані продати, якщо він не має знамена ймення звірини, або числа ймення його... Тут мудрість! Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її — шістсот шістдесят шість»), і діями рум’янцевських переписувачів (згадаємо вже цитований нами уривок зі с. 7).

Зважаючи на все вищезазначене, нам видалось логічним висловити припущення про те, що остання дата, яка згадується на сторінках «І.Р.», може бути криптонімом автора «І.Р.». Такою є дата «1769». Що найперше впадає у вічі? Як засвідчують усі без винятку історичні праці, війна з турками розпочалася на рік раніше — у 1768-му, а не у 1769-му, як на те вказує «І.Р.». Пишучи: «...на початку року 1769-го, рушили війська у загальний похід, і почалася правдива з турками війна, яка чим скінчиться, Бог відає» [28], автор використовує словесний штамп із російських перекладів Бенгеля стосовно утаємничених дат людської історії («что в сем году случится может, время покажет») і ненав’язливо привертає увагу до своєї очевидної помилки, бо помилка, що називається, «на рівному місці» є відвертим приверненням уваги до названої дати-події.

Увесь останній абзац історії, як помітили дослідники, дуже різниться за стилем, тематикою та відсутністю тієї характерної патетики, якою просякнутий, приміром, вступ до твору. Він читається як своєрідна інструкція. Вдумайтеся: «війська малоросійські прийняли інший вигляд і устрій», «звелено службових козаків підпорядковувати щодо суду і служби військовому статутові, а тільки щодо земств і маєтків відатися їм і родинам їхнім за давніми правилами своїми…», «розіслано… статути і останннього видання диспозиції, надруковані двома мовами, руською та німецькою…», «…переформовано й скомплектовано полки постійними Козаками, яких записано у військовий список до визначеного на вислугу часу», «такий устрій багато в чому подобився найдавнішим порядкам тутешнім...», «задля екзерциції (вправляння) створено два табори... і компамент (гуртування?) там тривав ціле літо, а після того, на початку року 1769-го, рушили війська у загальний похід, і почалася правдива з турками війна, яка чим скінчиться, Бог відає».

Як можна тлумачити цю інструкцію? Наприклад, наступним чином: «Прізвище, ім’я та по батькові прийняли інший вигляд та устрій. Оскільки автор як державний службовець підлягає суду та військовому статутові й має відповідальність перед своїм родом, то він воліє записатись німецькою (незрозумілою для загалу) мовою. Для цього він «переформував та скомплектував» букви, з яких складаються його прізвище й ініціали за найдавнішими порядками українськими (найдавніші відомі нам криптоніми українські датовані ХІ ст. Знайдено на стінах Софії Київської), тобто замінив букви на цифри, щоб до певного часу ніхто не знав, хто є автором твору. Для цього створено дві групи цифр (два табори) — одну складає сума цифр прізвища автора, іншу — сума ініціалів. Після цього цифри гуртуються, ставляться поряд (рушають у загальний похід)».

Застосуємо наведену інструкцію до прізвища та ініціалів гаданого автора — «Чепа А. И.». У давні, княжі часи буквою «Ч» позначалась цифра 90, буквою «Е» — 5, «П» — 80, «А» — 1. Сума цифр (90 + 5 + 80 + 1) дорівнюватиме 176. Букви ініціалів: «А» — 1, «И» — 8, у сумі 9.

«Загальний похід» матиме вигляд «1769». Таким чином, цифронім «1769» позначає прізвище та ініціали автора «Історії Русів» — статського радника Андріана Івановича Чепи.

 

На завершення хочу віддати належне названим і не названим тут літераторам та вченим, що торували шлях до розгадки таємниці «Історії Русів». Без напрацьованого ними матеріалу було б неможливо здійснити «фінішний ривок» у розв’язанні цього непростого завдання. Хочу відзначити тих, хто, на мою думку, найближче підійшов до розгадки таємниці авторства «І.Р.» Це, очевидно, О.Лазаревський у ХІХ, та О.Оглоблин [32] у ХХ ст. Першому не вистачило для цього кількох років життя, другому стала на заваді відірваність од вітчизняних архівів та вимушена еміграція. Неперевершений історик, геніальний майстер мікроаналізу історичних фактів, О.Оглоблин особливо заслуговував на ту честь, яка випала мені — здолати важливий бар’єр на шляху до осягнення вітчизняної історії — назвати ім’я автора «Історії Русів».

 

М.-Л.Чепа,
завідувач лабораторії загальної та
 етнічної психології Інституту психології
ім. Г.С.Костюка АПН України

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Дмитриев В.Г. Скрывшие свое имя. Из истории анонимов и псевдонимов. — М.: Наука, 1980. — 312 с.

2. Дзира Я. Чия ж насправді «Історія Русів»? // Слово Просвіти, газета тов. «Просвіта». Ч. 6(25). 1996. — С. 8—9.

3. Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. — Л.; К., 1939.

4. История Русовъ или Малой России. Сочинение Георгия Конискаго, Архиепископа Белорускаго. — М.: Въ Университетской Типографии, 1846.

5. Рубан В. Краткая малороссийская летопись. — СПб., 1777.

6. Чепа М.-Л.А. Мислене древо // Бюлетень Товариства ім. М.Міхновського. Науковий збірник. 1998. № 3. — С. 12—42.

7. Чепа М.-Л.А. «Історія Русів»: новий погляд // Українська культура. Щомісячний журнал. 1999, № 10. — С. 26—29.

8. Чепа М.-Л.А. Витоки української національної ідеї // Актуальні проблеми психології. 2001. Т. І. Ч. 2. — С. 133—140.

9. Чепа М.-Л.А. Автобіографічна пам’ять як метод ідентифікації автора «Історії Русів» // Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України. 2001. Т. ІІІ. Ч. 6. — С. 22—31.

10. Чепа М.-Л.А. Рецепція «Історії Русів»: метатекстовий, інфратекстовий та прототекстовий ракурс // Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України. 2003. Т. V. Ч. 7. — С. 315—321.

11. Чепа М.-Л.А. Психолого-біографічний аналіз життєвого шляху автора «Історії Русів» // Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України. 2003. Т. V. Ч. 3. — С. 342—354.

12. Чепа М.-Л.А. Психологія утаємниченого авторства: розшифровка цифроніму автора «Історії Русів» // Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України. 2004. Т. VІ. В. 5. — С. 370—382.

13. Чепа Андріян Іванович // Українська радянська енциклопедія. Т. 12. — К., 1985. — С. 257.

14. Чепа А.И. Малорусские суеверия, коим мало кто верил, собранные 1776 года (рукопись А.И.Чепы) // Киевская старина. 1892. № 1. — С. 119—130.

15. Чепа А.И. Древняя рукописная Псалтырь, принадлежащая библиотеке Андрея Чепы. Рукопись Церковно-археологического музея. — Інститут рукописів НБУВ. Ф. І. № 47146.

16. Чепа А.И. Письмо В.Г.Полетике от А.И.Чепы. 17 февраля 1810 г. // Из истории Южно-русского общества начала XIX века. Киевская старина. 1890. № 5. — С. 57—60.

17. Оглоблин О. Люди старої України. — Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1959. — 328 с.

18. Сірополко С. Історія освіти в Україні. — К.: Наук. думка, 2001. — С. 331.

19. Горленко В. Из истории южно-русского общества начала XIX века (письма В.И.Чарныша, А.И.Чепы, В.Г.Полетики и заметки к ним) // Киевская старина. 1893. № 1. — С. 41—76.

20. Маркович Я.М. Записки о Малороссии, ее жителях i произведениях. — Спб., 1798. — 98 с.

21. Лазаревский А.М. Прежние изыскатели малорусской старины. Яков Михайлович Маркович // Киевская старина. 1895. № 12. — С. 349—387.

22. Чепа А.И. Записка о преимуществах чинов малороссийских от 18 февраля 1809 года. — Інститут рукописів НБУВ.  Ф. VIII. № 1603 (122).

23. История Русов или Малой России. — Москва, 1846.

24. Гулак-Артемовський П.П. Поетичні твори. — К.: Наукова думка, 1984. — 608 с.

25. Киевская старина. 1890. № 5.

26. Нуркова В.В. Свершенное продолжается: Психология автобиографической памяти личности. — М.: Изд-во УРАО, 2000. — 320 с.

27. Ригельман А. Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще собрано i составлено… 1785—1786 года. — М., 1847.

28. Історія Русів // Пер. І.Драча; вступ. ст. В.Шевчука. — К.: Рад. письменник, 1991. — 318 с.

29. Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. — М.: Наука, 1977. — 704 с.

30. Берлинский М. Краткая Российская история. — М., 1800. — 152 с.

31. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. — К.: Абрис, 1995. — 390 с.

32. Історія Русів / Під. ред. О.Оглоблина. — Нью-Йорк, 1956.

33. Біблія, або книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. — К., 1992.

Т.Г.Шевченко ілюструє «Історію Русів». Ще до першого видання її  у 1846 р. Шевченко, обходячи цензурні перешкоди, створює і видає у 1844 р. неперевершену за ідейно-політичним задумом і художнім виконанням ілюстрацію до «І.Р.» — офорт «Дари в Чигирині 1649 року»







Тут працював А.І.Чепа. Сучасний вигляд палацу у с. Вишеньки, де тимчасово перебувала Малоросійська колегія після спустошливої пожежі у Глухові 1784 року

Автограф А.І.Чепи на книзі Лазара Барановича видання 1680 року.
Зберігається у фондах відділу рідкісних книг і стародруків НБУ
ім. В.І.Вернадського. Друкується вперше.

Один з прототекстів «Історії Русів» — так званий «Літопис Рубана». На форзаці рукою О.Лазаревського приклеєний портрет В.Г.Рубана, віднайдений і атрибутований відомим українським істориком ХІХ ст. Із зібрання рідкісних книг і стародруків НБУ ім. В.І.Вернадського. Друкується вперше

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 49 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист